Держава як організація суспільства

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Держава як організація суспільства» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала                                                                                     Бадивська Ю.Р.

студентка гр. 407 ФЛА

Перевірила                                                                                  Гусар О.А.

ст. викладач 
 
 
 

Київ 2010

1. Загальна характеристика  концепцій про  сутність і соціальне призначення держави. Поняття держави та її ознаки.

Із виникненням  держави виникають і розвиваються різноманітні теорії про державу. Політико-правова  свідомість людей е частиною загальнолюдської суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу. Впродовж довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уявлення передових людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві.

Зараз у теорії держави і права існують  різні класифікації концепцій про державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати місце і роль держави, її сутність і соціальне призначення в концепціях соціологічного, юридичного спрямування, в теоріях анархізму, етатизму та ін.

До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать:

Теорія  солідарізму. Ця теорія поширилась у  першій половині XX ст. Л. Дюгі (1859-1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких соціологів О. Конта, Л. Буржуа, Е. Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності. Державу він уважав засобом забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові протиріччя, політичну боротьбу і соціалістичну революцію.

Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст  Дж. Кейнс (1883-1946) у праці "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей". Головний зміст теорії зводиться до такого:

- сучасна  демократична держава втратила  класовий характер і діє в  інтересах усіх членів суспільства.  Держава використовує такі економічні  важелі, як політика цін, податки,  інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх;

- держава,  реалізуючи функцію соціальних  послуг (матеріальна допомога, поліпшення  умов праці, підвищення заробітної  плати і пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує більш високий рівень життя населення всієї країни;

- постійно  відмирає репресивно-каральна функція  держави, звужується сфера державного  примусу.

Автор робить висновок, що розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з класово-антагоністичної на державу загального благоденства.

Теорія  плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфера економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система. Представники цієї теорії Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален та інші вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають внаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через свої "зацікавлені групи" чи "групи тиску" впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

Отож, соціальні  групи і прошарки беруть участь у  здійсненні політичної влади, а держава  координує та узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалізації державної  влади.

Теорія  еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникає два класи; правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильство, що еліта виникає у трьох найбільш важливих сферах суспільного життя: економічній, політичній, інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. Р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він уважав, що партії - як буржуазні, так і соціалістичні - антидемократизуються і де-пролетаризуються. Рядові члени партії, що нездатні самі управляти, вибирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від своїх рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію.

У партійних  елітах теж ведеться боротьба, що приводить  до заміни одної партійної еліти  іншою.

Зараз набула поширення теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер уважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до наступного: а) в сучасному суспільстві діє не одна, а декілька еліт; б) між елітами існує конкуренція; в) еліти контролюються народними масами через загальне виборче право що стимулює конкуренцію еліт; г) доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

Теорія  конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться  до того, що в світі існують дві  протилежні системи; капіталізм і соціалізм. Вони поступово зближаються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х рр. XX ст.; її основоположниками були Р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Ця теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини  технократії. Нині посилюється вплив  науки і техніки на політичне  життя в різних країнах, зростають  місце і роль науково-технічних  працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що в політиці повинні управляти інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки і виробництва, як це вони роблять в економіці. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф, Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та інші.

До концепцій  юридичного спрямування відносять  теорії правової та соціальної держави. Правова держава - це така, в якій тільки юридичними засобами забезпечується верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і здійсненням юридичних законів. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Основними рисами правової держави вважають:

- верховенство  і панування правового закону;

- постійне  утвердження суверенітету народу, як єдиного джерела державної  влади;

- поділ  влади на законодавчу, виконавчу, судову;

- забезпечення  прав, свобод, законних інтересів  людини і громадянина, виконання  ними своїх обов'язків перед  іншими людьми, державою і громадянським  суспільством;

- урегулювання  взаємовідносин між особою та  державою на засадах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам - тільки те, що прямо дозволено законом;

- взаємну  відповідальність особи й держави,  відповідальність держави перед  особою і громадянським суспільством  за свою діяльність;

- ефективну  організацію контролю та нагляду  за здійсненням законів і режиму  законності. До основних напрямків  формування правової держави  в Україні слід віднести:

- необхідність  зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами  людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

- формування  правового механізму, з допомогою  якого можна подолати відчуження  людини й громадянина від засобів  виробництва, власності, від безпосередньої  та представницької форм демократії;

- чітку  роботу законодавчої влади на основі Конституції України та конституційних законів;

- створення  системи незалежних судів загальної  та спеціальної юрисдикції;

- формування  в людей (народу України) нового  правового мислення, високого рівня  правової культури, знань про  життєво необхідні закони і вміння використовувати ці закони в повсякденному житті. Отже, правова держава - це така держава, в якій досягнуто пріоритет прав людини, де держава зв'язана саме цим правом і підкоряється йому, де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства в повсякденній своїй діяльності. Соціальна держава - це держава, в якій;

- громадянам  забезпечується гідне людини  життя в царині їх матеріальних  статків і соціального захисту  в цілому;

- громадянам  гарантується особиста свобода;

- в суспільстві  культивується і забезпечується  цивілізованими засобами соціальна  злагода, мирне вирішення протиріч, які виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою  метою соціальної держави є:

- досягнення  соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні людині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та виконання всіма суб'єктами права своїх обов'язків;

- ліквідація  всіх форм гноблення, дискримінації,  расизму, експлуатації людини людиною;

- гарантування  всім людям рівних умов вільного  розвитку і розвитку кожної  окремої особистості;

- досягнення  цих та інших цілей у мирний  спосіб, політичними методами;

- модернізація  виробництва і поступовий перехід  до ринкових відносин.

Соціальна держава: зобов'язує індивіда брати  участь у вирішенні загальних  завдань; є регулятором суспільного  життя; здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приватного капіталу; досягає дедалі більших успіхів  у сфері соціального забезпечення свого народу; стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії, здійснює чимало інших демократичних перетворень.

Ідеї  анархізму та етатизму. Анархізм виникає  одночасно з марксизмом. Його сутність зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення всякої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П.-Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Теорії  етатизму. Протилежністю анархізму  є теорії етатизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска  різновидами диктатури вважав соціалізм  і фашизм.

Фашизм  охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером.

Основними ідеями німецького фашизму були такі:

1. Проповідування і втілення в життя расизму, тобто поділ людей за біологічними і соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошується вищою, істинними представниками роду людського, а інша - напівзвірами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: "Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише в тій мірі, в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури", - цинічно заявляв Гіммлер.

2. Загарбання  й перетворення на рабів народів інших країн для поширення арійської раси та забезпечення життєвого простору.

3. Проповідь  і вихваляння тоталітарної держави,  де всі аспекти життя суспільства  чітко регламентовані. Держава оголошується "живим організмом народу", вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.

4. Проповідування  свободи свавілля фашистської  партії та держави, її чиновників, не зв'язаних ніякими законами, суд вершиться не на основі законів, а згідно з ідеологічними настановами.

5. Обґрунтовування  і постійно ідеалізація ідеї  вождизму. На чолі держави і  нації стоїть фюрер, наділений  абсолютною владою. Право - це  те, чого прагне народ, а волю  народу відображає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Все, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

6. Проповідування  у відносинах між людьми та  між державами культу сили. Насильство  оголошується важливим чинником  розвитку суспільства, а гуманізм  розглядається як виправдання  слабовілля і боягузтва.

7. Вихваляння  ідеї Ніцше про надлюдину, "біляву  бестію", що буцімто є ідеалом  справжнього арійця.

8. Проголошення "націонал-соціалізму", сутність  якого зводиться до заперечення  конкретного індивіда і злиття  його з суспільством у вигляді  фашистської держави.

О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм - це дисципліна і твердий державний порядок, ієрархія влади. Він ототожнював  державу й суспільство.

Отже, фашизм - антилюдська, антигуманна ідеологія, що обґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські інстинкти. Це - реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню неофашистських ідей в суспільстві.

Підбиваючи  підсумки, слід зробити висновок про  те, що держава як багатогранне явище:

у громадянському суспільстві виконує відповідні функції, має відповідні форму і  механізм;

у взаєминах  з особою та об'єднаннями людей  використовує правові, організаційні  й виховні форми здійснення своїх  повноважень;

верховенство  і пріоритет права й закону характеризує її як демократичну, правову, соціальну, що служить людині та громадянському суспільству.

  2. Механізм держави. Місце апарату держави в її механізмі.   

Механізм  держави

Механізм  держави — цілісна ієрархічна система державних органів, щоздійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки  механізму держави:

1) це  ієрархічна система, тобто система,  побудована на засадахсубординації  та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це  цілісна система внутрішньо організованих  елементів, яка має єдиніпринципи  побудови і єдині завдання  та цілі діяльності. Кожний ізсуб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це  система, яка має чітку структуру  з певними зв'язками між її  елементами. Первинними елементами є державні органи.

Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості  просліджується ієрархія:

різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у  державному механізмі, але усі разом  повинні діяти злагоджено і без  збоїв. Так, одну з підсистем держави  утворюють вищі органи держави:

представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня:

Ради  та їх виконкоми, державні адміністрації  та їх глави.

Особливою підсистемою є судова, а також  правоохоронні органи:

прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4) це  система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять Ті організаційно-економічну основу;

5) це  взаємодіюча, динамічна і реально  працююча система, за допомогою  якої функціонує держава, здійснюється  управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій).

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму»  і «апарату» держави.Тим часом  поняття механізму держави ширше  за поняття державного аппарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв'язками, що існують і виникають між його частинами.

Механізм  держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної функції — управління.

Механізм  держави

Державні  органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: аппарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апарат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін.Державні установи, державні підприємства, що не мають і підприємства, що не мають владних повноважень

• організаційні  і фінансові кошти •

Слід  відрізняти державні органи, що мають  владні повноваження, і державні підприємства і установи, що не мають владних повноважень. За цим критерієм можна розмежувати механізм держави і апарат держави, які лише в своїй основі й збігаються.

Під «державним апаратом» розуміється система  органів, які безпосередньо здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього державно-владними повноваженнями. Поняття «механізм держави» охоплює державні підприємства і державні установи, що під керівництвом аппарату держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей держави (державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи).Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної, духовно-освітнної роботи тощо.

Чому  державні підприємства і державні установи не можна віднести до державних органів? Тому що вони відрізняються від державних  органів низкою ознак'.

(1) не  мають державно-владних повноважень,  тобто не є носіями державної  влади;

(2) безпосередньо  створюють матеріальні або духовні блага;

(3) мають  специфічну організаційну структуру:  є організованими державою трудовими  колективами робітників і службовців  на чолі з відповідальним керівником, що діє на засадах єдиноначальності;

(4) мають  суворо позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, у межах підприємства або установи;

(5) керуються  у своїй діяльності власним  статутом відповідно до законодавства.

Отже, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки усі вони належать до державних організацій, які діють у єдності та взаємозв'язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

Апарат  держави. Орган держави. Інститут держави

Апарат  держави — частина механізму  держави.

Апарат  держави — юридичне оформлена  система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну  роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому розумінні.

Апарат  держави (у вузькому розумінні) —  власне управлінський апарат або  апарат виконавчої влади, який складається  з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат  держави (у широкому розумінні) —  поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні  сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін. Ознаки апарату держави:

1) система  державних органів, що становить  собою налагоджену структурну  організацію, засновану на загальних  принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на  забезпечення реалізації функцій  держави; функцій держави;

2) система  юридичне оформлених державних  органів, тобто таких, що наділені  компетенцією (повноваженнями, предметом  ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством  на професійній основі як носії  влади;

3) система  державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від «власності», яка належить їм як суб'єктам;

4) система  органів, кожний із яких має  матеріально-технічні засоби для  здійснення цих функцій;

5) система  органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

6) система  органів, яка здійснює свою  діяльність з управління суспільством  і виконання функцій держави  у формах безпосередньо управлінських  і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апарату не мають юридичного характеру.

Їх  функції:

• організаційно-регламентуюча  — розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів документів, організація  виборів та ін.;

• організаційно-господарська — бухгалтерський облік, статистика, постачання та ін.;

• організаційно-ідеологічна  — роз'яснення нормативних актів, формування громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату  мають юридичний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова, установча.

Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або скасування правових норм. Ця діяльність охоплює підготовку проектів нормативних юридичних актів, їх прийняття та видання.

Правозастосовна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і контроль за додержанням правових норм.

Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників.

Державні  органи є структурними ланками державного апарату.

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.