Державна служба зайнятості України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ

1. Історія створення державної служби зайнятості України
2. Основні  функції й обов'язки державної служби зайнятості
3. Основні  завдання державної служби зайнятості
4. Напрями роботи і види послуг Державної служби зайнятості
5. Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

У міських і районних центрах зайнятості було офіційно розпочато  реєстрацію безробітних в Україні, тобто в державі почав формуватися  і діяти ринок праці. Регулювання  ринку праці, соціальний захист громадян у разі вимушеного безробіття — один із важливих обов'язків держави, яка будує керовану, соціальне орієнтовану ринкову економіку. Саме тому наприкінці 1990 р. уряд України визнав за доцільне перетворити службу працевлаштування, що існувала в системі Міністерства праці України, на державну службу зайнятості, тобто централізовану систему спеціальних державних органів, які б комплексно вирішували питання, пов'язані з регулюванням зайнятості населення, професійною орієнтацією, перенавчанням, працевлаштуванням, соціальною підтримкою громадян, які тимчасово не працюють.

Закон України "Про  зайнятість населення", прийнятий  Верховною Радою України 1 березня 1991 р., низка положень щодо практичної реалізації цього закону, а також  спеціальні постанови Кабінету Міністрів України створили правове поле діяльності державної служби зайнятості. На виконання зазначених законодавчих документів державною службою зайнятості було виконано велику роботу, пов'язану зі створенням і зміцненням матеріально-технічної бази, оснащенням центрів зайнятості обчислювальною технікою, підготовкою кадрів для всіх ланок служби зайнятості, нагромадженням досвіду організації різних форм роботи з незайнятим населенням, вивченням досвіду діяльності аналогічних служб інших країн.

Проте вже в 1994 р. постали питання про підвищення ефективності діяльності служби зайнятості у зв'язку із загостренням проблем працевлаштування громадян, які звернулися по допомогу до державної служби зайнятості. Було підготовлено пропозиції про зміни та доповнення до Закону України "Про зайнятість населення", що неодноразово обговорювалися в комісіях Верховної Ради України, у державних органах за участю профспілок та інших громадських організацій, у тому числі й організацій роботодавців.

Указом Президента України від 3 жовтня 1997 р. № 1166/97 було схвалено основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки [5], один з розділів якого присвячений ринку праці та зайнятості населення. Верховна Рада України 21 листопада 1997 р. ухвалила чергові зміни і доповнення до Закону України "Про зайнятість населення", а Кабінет Міністрів України відповідно до цих змін постановою від 27 жовтня 1998 р. № 578 затвердив низку положень про практичне застосування Закону України "Про зайнятість населення" і визнав такими, що втратили чинність, положення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47. Принагідне зазначимо, що важливі соціальні гарантії у сфері зайнятості закріплені Конституцією України.

Слід зауважити, що відносини  у сфері зайнятості тісно пов'язані з загальним станом економічного розвитку країни. У зв'язку зі складною ситуацією на ринку праці України і на підставі нової правової бази України діяльність державної служби зайнятості продовжує вдосконалюватися.

 

 

 

 

1. Історія створення державної служби зайнятості України

 

Державна служба зайнятості України почала формуватися наприкінці 80-х років ХХ ст., коли екстенсивний розвиток економіки, що був характерним  для колишнього СРСР (у тому числі  й для України), зумовив надлишкову зайнятість. Водночас нераціональне використання праці, відсутність ефективних важелів матеріальної зацікавленості працівників у результатах трудової діяльності спричинило суцільний дефіцит робочої сили. Надлишок робочих місць супроводжувався не меншими соціальними й економічними витратами, ніж безробіття, оскільки породжував безвідповідальність, низьку трудову дисципліну та високу плинність кадрів. Усе це й призвело до великих витрат у сфері праці, подолати які радянська влада так і не змогла. Але одним із засобів організованості й плановості руху працівників, зменшення витрат часу на підбір роботи стало створення при радах народних депутатів на початку 70-х років ХХ ст. посередницьких органів сприяння працевлаштуванню – бюро з працевлаштування. Правда, вони майже не здійснювали реального впливу на комплектацію підприємств кадрами, оскільки з їх допомогою влаштовувалося на роботу менше 1% від усіх працівників.

У кінці 1980-х років  ХХ ст. під час так званої "перебудови" в колишньому Радянському Союзі  відбулася лібералізація економічних відносин, що дозволила індивідуальну трудову діяльність, оренду державної власності, створення спочатку кооперативів, а потім – акціонерних й інших товариств, малих і спільних підприємств тощо. Впровадження елементів лібералізації в економіку вимагало впровадження ринкових засад у сфері праці, одним із дієвих компонентів якого стали органи трудового посередництва. У 1988 р. відповідно до рішення уряду СРСР були створені центри з працевлаштування, перенавчання та професійної орієнтації населення, що вели роботу за такими напрямами: аналіз трудових ресурсів і розробка регіональних балансів робочої сили, організація професійної орієнтації населення; працевлаштування вивільнених працівників. В Україні на 1 січня 1989 р. функціонувало 63 таких міських центри, а також 371 бюро з працевлаштування, перенавчання і профорієнтації населення.

У грудні 1990 р. з метою  створення умов для реалізації прав громадян на працю і забезпечення соціальною захисту тимчасово незайнятого  населення рішенням уряду України на базі бюро з працевлаштування було створено державну службу зайнятості з розгалуженою структурою, у складі якої з’явилися республіканський, обласні, районні, міські та районні у містах центри зайнятості. Цим же рішенням визначалися головні права, функції та основні напрями діяльності цієї служби, її організаційна структура і система управління. У березні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про зайнятість населення", у якому вона більш чітко визначила головні принципи діяльності державної служби зайнятості, її обов’язки і права. У червні 1991 р. Кабінет Міністрів України затвердив Положення про державну службу зайнятості, у якому детально уточнив її організаційну структуру, головні завдання, права, відповідальність і місце в структурі органів державної виконавчої влади, порядок призначення керівних працівників, систему формування штатів і оплати їхньої праці. Саме з цього періоду державна служба зайнятості України й стала важливим інструментом держави у сфері регулювання ринку праці і соціального захисту тимчасово незайнятого населення. Водночас у процесі свого становлення державна служба зайнятості України пройшла крізь призму трьох етапів.

Перший етап (1991–1995 роки) – це етап організаційного становлення  державної служби зайнятості України. У цей період розробляється нормативна база регулювання зайнятості населення і діяльності самої служби, створюються центри зайнятості, формується їхній кадровий склад, напрацьовуються зв’язки з соціальними партнерами тощо. На цьому етапі діяльності служби зайнятості рівень безробіття вимірювався частками відсотка, оскільки вакантних робочих місць було набагато більше, ніж бажаючих їх зайняти. У суспільстві неминучість безробіття в цей період практично не сприймалася людьми, які не уявляли собі можливість виникнення безробіття.

Другий етап (1995–1998 роки) – це етап розвитку державної служби зайнятості в умовах глибокої економічної  кризи, коли відбулося стрімке зростання  безробіття (рівень безробіття, що вимірюється  за методологією МОП, зріс з 5 до 11%), а  кількість вакантних робочих місць стрімко зменшилася. У низці областей, міст і районів центри зайнятості не справлялися навіть із завданнями простої реєстрації всіх осіб, що мають потребу у сприянні працевлаштуванню. Унаслідок чого в центрах зайнятості виникали тривалі черги, перебої з виплатою допомоги, а також із фінансуванням програм активної підтримки безробітного населення. Водночас у керівництва держави сформувалося розуміння необхідності розширення матеріальної бази державної служби зайнятості, створення спеціальної інформаційної мережі, а також розробки ефективних технологій надання допомоги безробітному населенню.

Третій етап (1998–2009 роки) – це сучасний етап змістовного  реформування. Вже на початку цього  етапу сформувалося уявлення про  негативні наслідки зростання безробіття, а громадяни почали краще розуміти, що від безробіття ніхто не застрахований. Натомість бюджетна криза в країні не сприяла розвитку матеріально-технічної бази та інфраструктури регіональних і міських центрів зайнятості пропорційно зростанню безробіття. В умовах обмежених ресурсів Державній центр зайнятості (який тоді очолював В. Г. Лукьяненко) спільно з регіональними та міськими центрами зайнятості виробили шляхи вдосконалення технологій обслуговування населення, а також ініціювали прийняття Закону «Про державне соціальне страхування на випадок безробіття» та інших нормативних актів, що сприяли стабілізації ситуації на ринку праці. Саме на цьому етапі була істотно покращена матеріально-технічна база, запроваджена Єдина технологія обслуговування незайнятого населення, створена багатоцільова інформаційно-аналітична система державної служби зайнятості, суттєво посилена увага до проведення активної державної політики на ринку праці, започатковані нові форми і методи професійної орієнтації та професійного навчання незайнятого населення.

Низка проблем, що існували на початку діяльності державної служби зайнятості.

По-перше, це відсутність  нормативно-правової бази і досвіду  законотворчості у сфері зайнятості населення. Біржі праці як інститут ринкового суспільства були ліквідовані в СРСР на межі 20–30-х років ХХ ст., оскільки всі наступні роки радянська влада вирішувала проблему дефіциту робочої сили, а не дефіциту робочих місць. По-друге, створення нової системи надання послуг безробітним не було забезпечене відповідними кадрами, які б мали уявлення про функції, завдання, форми і методи трудового посередництва або про діяльність центрів зайнятості. По-третє, центри зайнятості довелося створювати в Україні за відсутності елементарної матеріально-технічної бази, зокрема приміщень, обладнання, комп’ютерної техніки, оскільки структури з трудового посередництва в більшості випадків функціонували в орендованих приміщеннях, що за обсягом не перевищували масштабів однієї кімнати. А по-четверте, головною проблемою  було неприйняття суспільством самої ідеї про необхідність розвитку державної служби зайнятості, яка б кваліфіковано займалася трудовим посередництвом.

Разом із тим, відсутність  нормативно-правової та матеріально-технічна бази, досвіду й традицій регулювання ринку праці, а також кваліфікованих кадрів у центрах зайнятості примусили державну владу приступити до розв’язання проблем інституціонального облаштування ринку праці та підвищення рівня діяльності державної служби зайнятості України. Зокрема, в червні 1991 р. Кабінет Міністрів України не тільки затвердив Положення про державну службу зайнятості (в якому детально виклав її організаційну структуру, основні права, обов’язки і відповідальність, порядок призначення керівних кадрів, систему формування штатів і оплати їхньої праці тощо), але й цілу низку інших нормативних актів. Зокрема, Положення про порядок реєстрації, перереєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю; Положення про організацію оплачуваних громадських робіт; Положення про організацію професійної підготовки, підвищення кваліфікації і перепідготовки вивільнених працівників і незайнятого населення; Положення про інспекцію з контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення та інших.

На сучасному етапі державна служба зайнятості діє як єдина цілісна система органів виконавчої влади з трирівневою структурою (рис. 1.1).

Перший (базовий) рівень — це районні, міські, міськрайонні, районні в містах центри зайнятості, які безпосередньо приймають  громадян і надають їм послуги згідно з чинним законодавством про зайнятість.

Другий рівень — це центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські центри зайнятості зі статусом обласних, що здійснюють територіальний розподіл трудових ресурсів і беруть участь у розробці регіональних програм зайнятості відповідно до місцевих особливостей і потреб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.1. Структура державної  служби зайнятості України

 

Третій (верхній) рівень — це Державний центр зайнятості, який відповідає за реалізацію єдиної політики зайнятості на всій території України, заходів соціального захисту та сприяння зайнятості незайнятих громадян, організаційно-методичне, правове та нормативне забезпечення, створення єдиної інформаційно-довідкової системи, розвиток матеріально-технічної бази служби зайнятості, підготовку кадрів усіх рівнів, міжнародні зв'язки, раціональне використання коштів фонду зайнятості населення, а після його ліквідації, фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття (з 1 січня 2001 p.).

До складу державної  служби зайнятості входять також  навчальні заклади професійної  підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи й організації, підпорядковані службі зайнятості.

 

2. Основні  функції й обов'язки державної служби зайнятості

 

Розгляд питання щодо функцій ДСЗУ дає змогу уточнити не лише її основне призначення, а й виявити нерозв'язані проблеми з метою ліквідації прогалин у правовому регулюванні чи його недоліків, розроблення напрямів і визначення засобів удосконалення діяльності ДСЗУ та її розвитку. Функції ДСЗУ зумовлені її внутрішніми властивостями та принциповими рисами. Загалом можна констатувати, що функціями ДСЗУ є забезпечення здійснення функцій безпосередньо держави, оскільки державна служба забезпечує реалізацію завдань і функцій держави через її механізм, практичне виконання службовцями своїх посадових обов'язків, що визначаються компетенцією конкретних органів державної влади та місцевого самоврядування.

Специфічні загальні функції ДСЗУ, з одного боку, торкаються діяльності персоналу органів державної  влади, пов'язаної зі здійсненням державного, а з другого — можуть розглядатися як регулятивний чи інший організаційний вплив (діяльність), який передбачає обмежене й доцільне втручання у сферу економіки та соціально-культурного будівництва.

Допоміжні функції ДСЗУ — це обслуговування діяльності державних організацій у межах основних та специфічних загальних і спеціальних функцій. Це — діловодство, юридичне обслуговування, матеріально-технічне забезпечення тощо.

Спеціальні функції  ДСЗУ відбивають особливості об'єкта управління (наприклад, методичне, технічне керівництво, спеціальний державний нагляд). Спеціальні функції можуть доповнити загальні функції, де їх недостатньо. Так, спеціальна функція вивчення суспільної думки доповнює такі функції, як інформаційне забезпечення, прогнозування, планування, організація управління.

До спеціальних функцій  ДСЗУ можна віднести:

–  розроблення та введення кількісних нормативів матеріальних, фінансових і трудових витрат ДСЗУ;

–  обґрунтування фінансових та інших матеріальних витрат на утримання персоналу органу;

–  вироблення критеріїв оцінки ефективності діяльності державних службовців;

• розроблення нормативних правових актів, які визначають державно-службові відносини чи інші правовідносини.

Всю різноманітність  функцій, які виконує ДСЗУ можна  об'єднати у три типи і сім груп.

Перший тип функцій - надання соціальних послуг клієнтам. Він включає наступні групи функцій.

Перша - функції трудового  посередництва, які полягають в  наданні допомоги особам, що шукають  роботу, в пошуку і підборі підходящого  робочого місця, роботодавцям - в швидкому заповненні вакансії працівниками, що володіють необхідними професійними навичками.

До другої групи функцій - мотиваційно-активізуючої відносяться  різноманітні заходи, спрямовані на підвищення активності безробітних у пошуку роботи, посилення їхньої мотивації до трудової діяльності, підвищенню конкурентоспроможності на ринку праці. Звичайно ці заходи включають організацію професійного навчання; проведення семінарів з безробітними по техніці пошуку роботи; сприяння започаткуванню ними власного бізнесу; залучення незайнятих громадян до участі в громадських оплачуваних роботах.

Третя група об'єднує  соціально-захисні функції - визначення, нарахування та надання допомоги по безробіттю, інших видів матеріальних виплат; працевлаштування осіб, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці (інвалідів, молоді, жінок із малолітніми дітьми та ін.).

Другий тип функцій  включає свого роду допоміжні  функції, що носять підпорядкований  характер до функцій першого типу або забезпечують внутрішню життєдіяльність служби, але безпосередньо не пов'язані з обслуговуванням клієнтів - незайнятих громадян і роботодавців.

Четверта група складається  з розпорядчо-фінансових функцій, що спрямовані на формування фонду сприяння зайнятості, ощадливе використання коштів, фінансове забезпечення виплати допомоги по безробіттю й інших видів матеріальної допомоги, організацію внутрішньої господарської діяльності (зарплата персоналу, оренда помешкань і майна, закупівля техніки й інвентарю), фінансування профнавчання незайнятих громадян і організації оплачуваних громадських робіт, видачу одноразової допомоги безробітним на організацію підприємницької діяльності і т.д.

П'яту групу функцій  можна назвати контрольною, вона характеризується тим, що має загальну контролюючу спрямованість: за дотриманням законодавства про зайнятість; дотриманням фінансової дисципліни (прийом на роботу осіб в межах 5-відсоткової квоти; своєчасне інформування підприємствами центрів зайнятості про майбутнє вивільнення працівників, про вільні робочі місця й осіб, прийнятих на роботу; за повним і своєчасним відрахуванням коштів у фонд сприяння зайнятості; за правильною витратою коштів підрозділами служби.

Шоста група включає  ліцензійно-дозвільні функції: видачу дозволів на працевлаштування іноземних громадян, а суб'єктам підприємницької діяльності - на використання їхньої праці, комерційним організаціям - на надання платних послуг, пов'язаних профорієнтацією і працевлаштуванням населення.

Третій тип  функцій пов'язано з управлінням, або регулюванням ринку праці. Законодавство України про зайнятість населення визначає для служби зайнятості ряд таких найважливіших завдань, як планування і прогнозування зайнятості, координацію зусиль державних і громадських органів, підприємств щодо здійснення заходів регулювання ринку праці. Дані завдання в своїй сукупності складають процес управління. Тому стосовно ДСЗУ ми цілком обґрунтовано можемо говорити про виконання сьомої групи функцій - інформаційно-аналітичної і прогностичної, яка пов'язана з забезпеченням процесу управління – зі збором й аналізом різноманітної статистичної і соціологічної інформації про праці; інформуванням громадян, органів влади, громадськості про процеси, явища і тенденції, що відбуваються на ньому; розробкою прогнозів щодо попиту і пропозиції робочої сили (у тому числі по галузях і регіонам); участю в підготовці програм зайнятості населення і заходів соціального захисту населення від безробіття [1].

Проведений  аналіз функцій державної служби зайнятості України, дозволяє зробити висновок, що вони випливають із основного її призначення – виконання завдань держави, а тому вони безпосередньо пов’язані з функціями держави і спрямовані на їх реалізацію.

 

3. Основні  завдання державної служби зайнятості

 

Згідно з  п.2 Положення про Державну службу зайнятості основними завданнями державної служби зайнятості є:

–  розробка та здійснення заходів щодо реалізації державної політики зайнятості, які забезпечують зайнятість працездатного населення та матеріальну допомогу громадянам у разі безробіття;

–  систематичне вивчення процесів, що відбуваються на ринку праці, у сфері професійної зайнятості та професійного навчання, і розробка на цій основі необхідних прогнозів для вироблення і вжиття заходів щодо регулювання ринку праці та зайнятості робочої сили;

–  раціональне й ефективне використання державного фонду сприяння зайнятості населення;

• контроль за дотриманням законодавства про зайнятість підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності.

Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань:

• інформує населення про стан ринку праці, наявність вільних робочих місць і вакантних посад на підприємствах, в установах і організаціях, про послуги, що надаються службою зайнятості;
• консультує громадян з питань одержання роботи, у тому числі в інших населених пунктах держави, умов і оплати праці;
• інформує та консультує власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи щодо наявності незайнятої робочої сили на відповідній території, можливості забезпечення нею підприємств, установ і організацій, включаючи проведення переселення громадян і членів їх сімей з інших регіонів;
• веде облік громадян, які звертаються з питань працевлаштування, вільних робочих місць і вакантних посад, створює автоматизовані банки даних про потребу підприємств, установ і організацій у кадрах;
• здійснює добір і направлення на підприємства, в установи і організації незалежно від форм власності та господарювання працівників потрібних професій (спеціальностей) і кваліфікації, контроль за їхнім працевлаштуванням; веде первинний облік працевлаштування громадян, а також громадян, направлених на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку і оплачувані громадські роботи; сприяє створенню додаткових робочих місць на підприємствах, в установах і організаціях для громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також на територіях пріоритетного розвитку; розробляє прогнози щодо структури робочих місць, потреби підприємств, установ і організацій у працівниках за їх професійним складом та визначає на цій основі обсяги і напрями професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників та незайнятого населення; здійснює заходи щодо професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнюваних працівників і безробітних як у навчальних закладах системи служби зайнятості, так і в інших навчальних закладах з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів громадян з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності на ринку праці;
• бере участь у підготовці та реалізації державних і територіальних програм зайнятості, заходів щодо запобігання безробіттю; вносить до місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів відповідних рад народних депутатів пропозиції про бронювання на підприємствах, в установах і організаціях до 5 % загальної кількості робочих місць для осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
• бере участь в організації оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні, на підприємствах, в установах і організаціях комунальної власності та за договорами на інших підприємствах, в установах і організаціях; реєструє безробітних, здійснює їх працевлаштування, а також виплачує допомогу по безробіттю, подає матеріальну допомогу безробітному та членам сім'ї, які перебувають на його утриманні, видає безвідсоткові позики для зайняття підприємницькою діяльністю;
• виплачує стипендії громадянам, які за направленням служби зайнятості проходять професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку;
• готує пропозиції щодо визначення територій пріоритетного розвитку, де збільшення кількості робочих місць заохочується державою;
• інформує населення про наявність навчальних закладів, центрів, курсів, технічних шкіл, комбінатів, пунктів підготовки та перепідготовки кадрів, про умови навчання в них;
• здійснює роботу з питань організації професійної діяльності громадян України за кордоном;
• видає сертифікати комерційним організаціям, що надають послуги, пов'язані з профорієнтацією, підвищенням професійного рівня та підготовкою до роботи громадян за новою професією, а також сприяють працевлаштуванню громадян у період тимчасового перебування їх за кордоном;
• готує пропозиції про доцільність і можливість залучення та використання іноземної робочої сили, сприяє іноземним громадянам у професійній діяльності;
• здійснює контроль за дотриманням державними і громадськими органами, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та господарювання законодавства про зайнятість населення. Вживає заходів щодо запобігання незаконному використанню робочої сили;
• розробляє статистичну звітність про стан ринку праці, забезпечує її достовірність і своєчасне подання;
• веде облік та складає звіти про витрачання коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення.

Державний центр зайнятості Міністерства праці України несе відповідальність:

• за проведення на території держави єдиної політики зайнятості, організаційно-методичне забезпечення діяльності місцевих ланок державної служби зайнятості;

• за створення і розвиток матеріально-технічної, виробничої, поліграфічної бази державної служби зайнятості всіх рівнів;

• за створення на основі автоматизації та комп'ютеризації єдиної республіканської інформаційно-довідкової системи державної служби зайнятості;

• за формування системи професійної підготовки, підвищення кваліфікації та перепідготовки незайнятих громадян;

• за організацію підготовки кадрів для державної служби зайнятості та створення ефективної системи підвищення кваліфікації її працівників;

• за раціональне використання коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення;

• за визначення оптимальної структури і чисельності працівників місцевих органів державної служби зайнятості, економне витрачання коштів на її утримання;

• за діяльність підприємств, установ служби зайнятості.

 

4. Напрями роботи і види послуг Державної служби зайнятості

 

Державна служба зайнятості аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професії, та з інших питань, що е корисними для сприяння зайнятості населення; веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; надає допомогу громадянам у підборі підхожої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників; органовує за потреби професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвитку та визначенні змісту курсів навчання й перенавчання; надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи у зв'язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо, вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню; реєструє безробітних і надає їм у межах своєї компетенції допомогу, в т. ч. і грошову; бере участь у підготовці перспективних і поточних державної і територіальних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття.

Державна служба зайнятості має свої сфери впливу, повноваження і компетенцію в реалізації різних напрямів соціального захисту. Наприклад, одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, характер і умови праці на них, про всіх, кого звільняють, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до звільнення працівників; розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування; направляти для працевлаштування на підприємства, в установи та організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їхньої освіти і професійної підготовки; направляти безробітних громадян за їхнім бажанням на оплачувані громадські роботи; укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їхньому працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також надавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій; розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами фонду сприяння зайнятості; оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлення на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення; в установленому законодавством порядку надавати громадянам допомогу в зв'язку з безробіттям, припиняти і відкладати їх виплати; вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про звільнення працівників у разі утруднення їх подальшого працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України; стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до Державного фонду сприяння зайнятості населення; компенсувати до 50 % витрати підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування.