Державне управління

 1.Сутність, загальна характеристика  та ознаки державного  управління.

       Державне управління — це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Державне управління існує для того, щоб пізнавати  громадські потреби та інтереси, оцінювати  та структурувати їх, ставити цілі, розробляти рішення й діяти з  метою їх практичного вирішення. Тому соціальний механізм формування та реалізації державного управління можна зобразити єдиним ланцюгом взаємопов’язаних суспільних явищ, опосередкованим державою як суб’єктом управління: 
потреби — інтереси — цілі — рішення — дії — результати.

Соц. упр. здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, на інтерес людини у досягненні поставленої мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об'єктивною соц.-екон. структурою сус-ва, тобто соціальна мета є явищем сус-ної свідомості як виразник загальних потреб та інтересів соц. груп, класів.

Об'єктами упр. є соц. організація сус-ва з властивими їй соц. структурою і соц. процесами.

Спец. суспільні  інс-ти упр., які в певній формі  завжди існували в сус-ві, утворювалися для свідомого впливу людей на процеси сус-го розвитку, для регулювання сус-них відносин. Сила і межі цього впливу зумовлюються соц.-екон. природою соціальної формації і ступенем зрілості сус-ва.

Тому  ДУ як соціальне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь потребами сус-ного розвитку, що виявляють інтереси певних соц. верств і груп.

ДУ ніколи не може стати над соц. інтересами політично пануючих груп даного сус-ва, воно завжди відповідає об'єктивно зумовленим соц. цілям і завданням певних управ. сис-м. Тому не технічні проблеми, не форми і методи упр., якими досконалими б вони не були визначають сутність управління, а проблеми політичні.

Державне управління має низку специфічних властивостей: 1) суб'єктом управління є держава; 2) державне управління спирається на владні повноваження і поширюється на все суспільство; 3) за характером і обсягом управлінських явищ державне управління охоплює вирішення спільних справ, узгодження дій всіх громадян, захист спільного інтересу, задоволення потреб суспільства, а не певних громадян і соціальних груп; 4) державне управління містить не лише комплекс методів і засобів правових, політичних, економічних (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), а й примус із допомогою правоохоронних органів

Управлінський характер і правова природа функцій  держави полягають у тому, що саме державне управління набирає таких  специфічних ознак: 
1)у процесі його формуються та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян; 
2)функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, котрі формуються переважно державою; 
3)ці суб’єкти діють за дорученням держави; 
4)вони наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру; 
5)вони діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах; 
6)більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковуються також іншими нормативними актами.

Розглядаючи державне управління як основний різновид соціального управління, В. В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші ознаки державного управління : 
державне управління — це, передусім, соціальне, політичне явище; 
державне управління та державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади; 
державне управління — це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза ним не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні. 

2. Державно-управлінські рішення: характеристика, вимоги та практика підготовки і реалізації. Управлінське рішення - це свідомий акт організуючої діяльності суб'єкта управління, пов'язаний з вибором мети дії, а також шляхів, способів та засобів її досягнення. Управлінське рішення як специфічний вид діяльності людини можна уявити у вигляді послідовності певних етапів, про які вже згадувалось раніше: етапу -підготовки, прийняття рішення та етапу реалізації його рішення.

Вимоги  до управлінського рішення:

• бути науково обґрунтованим, тобто формуватися з урахуванням об’єктивних закономірностей – тих технологічних, економічних, організаційних особливостей об’єкта, вплив на діяльність якого справлятиме рішення;
• бути цілеспрямованим, тобто точно відповідати цілям, які поставлені перед об’єктом управління або перед його окремим підрозділом;
• бути кількісно та якісно визначеним, тобто обов’язково містити конкретні кількісні показники і математичні розрахунки Щодо результатів здійснення рішення, а також детальний якісний опис тих його аспектів, які не можуть бути виражені кількісно;
• бути правомірним, тобто не суперечити чинним законам, відомчим наказам, нормам, стандартам, інструкціям та іншим нормативним документам;
• бути оптимальним, тобто забезпечувати такий варіант рішення, який би відповідав економічному критерію ефективності – одержанню максимальних результатів з найменшими витратами за дотримання всіх інших аспектів управлінського процесу;
• бути своєчасним, тобто вкладатися в заздалегідь визначені строки підготовки, доведення рішень до конкретних виконавців та контролю їх виконання; бути комплексним, тобто враховувати всі аспекти управління;
• бути гнучким, тобто негайно реагувати на зміни кон’юнктури, економічного оточення;
• бути повністю оформленим, тобто містити вичерпні визначення конкретних способів здійснення завдання, потрібних ресурсів, строків виконання, складу виконавців, порядку їхньої взаємодії, правомірності документів.

За характером цілей: стратегічні, тактичні, оперативні.

За функціональним змістом: планові, організаційні, технологічні прогнозуючі.

За рівнями  ієрархії:на рівні великих систем; на рівні підсистем; на рівні окремих  елементів системи

За характером організації розробки: одноособові, колегіальні, колективні.

За причинами  виникнення: ситуаційні, пов’язані  з характером обставин, що виникають;р. що виникають за приписом вищих органів;програмні; ініціативні; епізодичні і періодичні, що випливають із періодичності відтворювальних прцесів в системі.

Залежно від  методів розробки: графічні, математичні, евристичні (експертні оцінки)

За організаційним оформленням: жорсткі (задають подальший  шлях втілення), орієнтовні (визначають напрям розвитку системи), гнучкі (змінюються відповідно до умов), нормативні (задаються  параметри протікання системи).

До управлінських  рішень висувається рід вимог ,зокрема: всебічна обґрунтованість, своєчасність, необхідна повнота змісту, повноважність (владність), узгодженість з раніше прийнятими рішеннями.

Всебічна обґрунтованість  рішення означає, що воно повинно  охоплювати весь спектр питань, всю  повноту вимог управлінської системи.

3.Функції  державного управління: зміст та типологія

Ф.д.у – це складові змісту управлінської діяльності, що хар-ся певною самостійністю, однорідністю, складністю владно-організуючого впливу суб’єкта управління, спрямованого на забезпечення життєво значущих потреб об’єкту управління.

Ф.д.у. поділяються: основні, загальні, допоміжні.

Загальні:

- політико-адміністративні(оборона країни, нацбезпека, охорона кордонів та митниця, заб-ня правопорядку, політика в інформсфері)

- економічні (забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки, загальна координація економічної політики, захист та заохочення конкуренції, регулювання грошового обігу та діяльності комерційних банків, контроль за оплатою праці, контроль за рівнем інфляції та зайнятості)

- соціальні (вдосконалення ринку праці, створення адресної системи мат. допомоги, реформування медобслуговування)

- гуманітарні (розвиток культури і мистецтва, театру і кінематографії, музейної справи, образотворчого мистецтва, книговидання; збереження культурної спадщини України, упорядкування та якісний розвиток мережі культурно-освітніх закладів; впровадження новітніх технологій у сфері освіти; розширення та вдосконалення форм отримання освіти; розвиток інформаційного простору; активізацію пропаганди здорового способу життя, створення умов для належного фізичного виховання людини та її відпочинку

Спеціальні:

- стратегічне планування (це системний процес, за допомогою якого органи виконавчої влади прогнозують і планують свою діяльність на майбутнє)

- прийняття управлінських рішень (це соціальний акт, підготовлений на основі варіантного аналізу і прийнятої у встановленому порядку оцінки, що має директивне значення, який містить постановку цілей і обґрунтування  засобів їх реалізації та організовує практичну діяльність суб’єктів і об’єктів управління, спрямовану на досягнення вказаних цілей)

- організація діяльності (це процес створення управлінської структури, що дає можливість працівникам ефективно взаємодіяти для досягнення мети організації)

- мотивація (одна  з найважливіших функ-цій управління. Це рушійна сила , що грунтується  на задоволенні певних потреб, примушуючи людинe діяти з максимальними зусиллями для досягнення особистих чи організаційних цілей)

- мотивація (це  така рушійна сила, що ґрунтується  на задоволенні певних потреб, примушуючи людину діяти з  максимальними зусиллями для  досягнення особистих чи організаційних  цілей)

- контроль (це одна з форм здійснення державної влади, забезпечення додержання законів та інших нормативних актів, що видаються органами держави, система державних органів перевірки. Він поділяється на зовнішній(надвідомчий з боку виборних органів держвлади). Здійснюється у формах: конституційний, парламентський, судовий, фінансовий, громадський, прокурорський нагляд; та внутрішній (відомчий контроль для систематичної перевірки виконання рішень об’єктами управління). Здійснюється у формах: контроль з боку Президента, Кабміну, центральних органів виконавчої влади,  місцевих органів виконавчої влади)

Допоміжні:

- управління людськими ресурсами (це здійснення всіх функцій менеджменту, пов’язаних з плануванням, набором, відбором, розвитком, використанням, винагородою, збільшенням потенціалу людських ресурсів. Поділяється: кадрове планування, кадровий розвиток, служба управління кадрами)

- бюджетна функція (серцевиною – є бюджетний процес. Б.п. – регламентована нормами права діяльність, пов’язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему. Складання проекту бюджету, розгляд і прийняття бюджетів, звітність про виконання бюджетів)

- юридично-судова функ-я (забезпечення відповідності рішень, розпорядчих документів органів виконавчої влади чинному законодавству, правовим нормам. Поділяється: на юридичну ф., судово-позовну ф.)

- діловодство і документація (це регламентований процес запису інформації на різноманітних носіях за встановленими правилами, що забезпечує її юр. силу та спрямований на збереження всієї документації, що стосується основних напрямів і процедур роботи органу держ. влади та прийнятих рішень, протягом такого часу, допоки ця док-я становить цінність).

- зв’язки з громадськістю (це одна із функ-цій управління, яка сприяє встановленню та підтримці спілкування, взаєморозуміння і налагодженню співтовариства між організацією та громадськістю. Це забезпечення керівництва інф-єю про громадську думку та надання допомоги у розробці відповідних заходів, забезпечення їх діяльності в інтересах громадськості, підтримання управлінців у стані готовності до різних змін шляхом своєчасного передб. тенд. )

4.Принципи  державного управління 

Принцип – основні правила, що визначають побудову і ф-ння сис-ми упр-ня, важливі вимоги дотримання яких забезпечує ефективність упр-ня.

Принципи  Д.У. представляють собою об’єктивні закономірності і відносини суспільно-політичниої природи, що визначають зміст, організаційну структуру та життєдіяльність компонентів Д.У. Принципи управління виступають у вигляді певних наукових положень, закріплених у своїй основі правом та застосовуються у теоретичній і практичній державно-управлінській діяльності людей. Принцип Файоля – розподіл праці, влада і відповідальність, дисципліна, єдиноначальність, єдність спрямування, підлеглість особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія, порядок, справедливість, постійний склад персоналу, ініціатива та корпоративний дух.

Розрізняють 3 групи принципів ДУ: загальносистемні, структурні, спеціалізовані.

Загальносистемні: об'єктивності ДУ (вимоги закономірностей та реальних можливостей), демократизму (народовладдя); правового впорядкування (законодавче визначення цілей, функцій, структур); законності, розподілу влади (створення демократичної правової організації деж.влади); публічності ДУ (доступність громадян до ДУ); поєднання централізації і децентралізації (співвідношення концентрації влади і децентралізації));

пр-цип  системності – жорстока обмеженість, стійка орга-я,якісний розвиток, обмін інформайії із зовнішнім світом якісно новий хар-р, а саме підтримка рівноваги і стійкості виролблення оптимального підходу. Відкритий хар-р систем має свою специфіку, свої можливості.центральні, регіональні, місцеві.

пр-цип  об’єктивності – цілісний вплив на систему в цілому, або на окремій її ланки на основі пізнання і використаня об’єктивних закономірностей в інтересах забезпечення оптимального функціонування всієї системи. (керівник як хоче тлумачити, так і тлумачить.влада розуміє об’єктивність) пр-цип саморегулювання – дозволяє протистояти впливу, здатний внести зміни, стратегії саморозвитку систем.  Застосування цього пр-ципу в упр-ні дуже важливе.

пр-цип  самодадотковості – відносини між державою та громадянином. В упр-ні нормативне регулювання процесів збереження балансу регулювання і саморегулювання.  При стихійному упр-ні його суб’єкти не знають, що роблять їх об’єкти., не мають якісних зворотніх зв’язків.

пр-цип  інформ. достатності – в умовах не бувалого росту об’ємної інформації.

пр-цип  оптимальності – в упр-ні на будь-якому рівні оптимальності 3 умови: наявність органів упр-ня, що фун-но відповідають управлінському об’’кту; -прийняті упр-кі рішення на основі наук. інформ., що адекватно відображає стан об’кту упр-ня.;- наявність налагодженого механізму зворотнього зв’язку через який об’кт може сигналізувати суб’єкт про свої рішення.

пр-цип  еволюціонізму - для упр-ня характерний незворотній х-р часу, відкрита система означає її відкритість.

пр-цип  вірогідності – історичний не визначений процес, не запрограмований але вірогідний, його вірогідна природа проявляється в багатоваріантності. Результати упр-ня також можуть мати вірогідний х-р.

пр-цип  демократизму – можливість втягнути людей різних структур в упр-ня. Велика кількість прямих і зворотніх зв’язків.

пр-цип  змагальності – виявити найбільш ефективні, результативні шляхи розвитку упр-ня.

пр-цип  провідної ланки – виявити головний причий зв’язок, певну якісну спіцифіку цієї сиcтеми.

пр-цип  стимулювання – поєднання матер.і моральних стимулів.

У групі  структурних принципів виділяють:

Структурно-цільові (підпорядкування локальних цілей  загальним, послідовність у досягненні цілей);Структурно-функціональні (диференціації і фіксування ф-цій шляхом видання правов. актів, сумісність, концентрація, комбінування);Структурно-організаційні (єдності сис-ми держ. влади, різноманітності організаційних зв'язків, територіально-галузевий);

Структурно-процесуальні (конкретизація та стимулювання управлінської діяльності).

Третю групу спеціалізованих принципів ДУ утворюють принципи: держ.служби; інформаційного забезпечення; роботи з персоналом; діяльності ОВВ; прийняття управлінь. рішень.Критерієм ефективності принципів ДУ є досягнення системності ДУ.

5. Критерії соціальної  ефективності державного управління

Критерії  загальної соціальної ефективності:

рівень продуктивності праці;

темпи і масштаби приросту національного багатства;

рівень життя  населення порівняно зі стандартами  розвинутих країн;

впорядкованість, безпека, сталість та надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом.

Критерії  спеціальної соціальної ефективності:

стиль функціонування суб’єкта управління;

складність організації  суб’єкта управління та його підсистем;

загальні витрати  на утримання апарату управління;

витрати часу на прийняття рішень чи управлінських  дій;

доцільність суб’єкта управління (результативність).

Критерії  конкретної соціальної ефективності:

ступінь відповідності  змісту і результатів управлінської  діяльності суб’єктів управління тим параметрам, які відображаються у їх правовому статусі;

законність рішень і дій суб’єктів управління4

зміст актів  управління має бути спрямований  на добробут людей;

реальність управлінських  впливів;

відповідний характер взаємовідносин органів державної влади з громадянами;

забезпечення  в рішеннях і діях органів державної  влади та посадових осіб престижу держави;

правдивість і  доцільність управлінської інформації. 

6. Методи державного управління: поняття, класифікація

Методи  управління - це сукупність прийомів і засобів функціональної діяльності, прийняття рішень та здійснення управлінського впливу з метою досягнення визначених цілей

Методи  упр. - засоби впливу суб'єкта управління на об'єкт для досягнення поставлених цілей.

Методи  управління поділяються на:

- загальні, які використовуються при виконанні всіх ф-цій управління;

- спеціальні, що застосовуються при здійсненні окремих ф-цій

До загальних  методів управлінської діяльності належать також методи регулювання, загального керівництва та безпосереднього управління.

За  механізмом впливу на керовані об'єкти поділяють на: методи прямого і непрямого впливу (адміністративні та економічні),

за  силою впливу на: методи видання правових актів і безпосередньо організаційні.

Інша класифікації методів управління: зовнішньо-економ. впливу (організаційні та адміністративні), морально-політ. (переконання, виховання, моральне заохочення), економ. (матеріальне заохочення конкретних осіб і колективів, стимулювання виробничої та ін.. діяльності), організаційні (прогнозування, організація, координація, контроль) та адміністративно-дириктивні.

Методи  управлінської діяльності - це способи і прийоми аналізу та оцінювання управлінських ситуацій, використання правових і організац. форм, впливу на свідомість і поведінку людей у керованих сус-них процесах, відносинах і зв'язках.

Методи  управлінської діяльності класифікують за двома основними групами:

1) методи  функціонування органів державної влади і МС;

2) методи  забезпечення реалізації цілей  і ф-цій держ. упр.

За  аспектами впливу на інтереси і мотиви поведінки людини і, відповідно, за змістом, методи забезпечення реалізації цілей і функцій державного управління можна розділити на: економічні, соціально-політичні, адміністративні та морально-етичні.

Економічні  методи зумовлені роллю економічних інтересів у житті людей і, відповідно, в управлінських процесах.

Соц.-політ. методи пов'язані з умовами праці, побуту, дозвілля людей, наданням їм соціальних послуг, залученням у процес владовідносин, розвитком громадської і політичної активності.

Адміністративні методи — це способи і прийоми, дії прямого і обов'язкового визначення поведінки і діяльності людей з боку відповідних керівних компонентів держави. Основними ознаками даних методів є: а) прямий вплив; б) односторонній вибір способу вирішення існуючого наявного, варіанта поведінки; в) безумовна обов'язковість розпоряджень і вказівок.

Морально-етичні методи ґрунтуються на зверненнях до гідності, честі та совісті людини.

Класифікаційні  критерії сучасних методів  ДУ:

1. За основними сферами управлінської діяльності: адміністративною, економічною, юридичною, соціально-психологічною.адміністративно-управлінські дії у цих сферах здійснюються за допомогою певних систем активації, які включають різноманітні за змістом, спрямованістю, організаційними формами, характером впливу методи.

      За  змістом:

- організаційно розпорядчі (адміністративні): регламентацій ні, розпорядчі, дисциплінарні;

- економічні: індикативне планування, державне регулювання, грошово-кредитна та фінансова політика, захист та заохочення конкуренції, ціноутворення, податкова система, економічне стимулювання; 

- правові: переконання і примус, субординація і координація;

- соціально-психологічні: соціальне прогнозування, соц. планування, моральне стимулювання, створення сприятливого психологічного клімату.

      За  спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела керівного впливу та за об’єктом управління: орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури ( галузі, регіони, установи); окремих працівників.

      За  організаційними  формами методи управління реалізуються у різних видах:

- тип впливу (акт,норма);

- спосіб здійснення  впливу (одноособовий, колективний,  колегіальний);

- часова характеристика  впливу (разові періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермінові);

- особливості  впливу (виправляти результати або  запобігати їм, активно втручатися  чи вичікувати).

      За  характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив. Прямий вплив (наказ, розпорядження) передбачає його конкретний результат. Непрямий – створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

2 .За  механізмом впливу  на людину: переконання, примус. 

7. Магдебурзьке право  в українських  містах

      Магдебурзьке  право являло собою систему норм державного, кримінального, цивільного, процесуального права, якими, починаючи від кінця ХII ст., користувались городяни німецького міста Магдебург. Норми цього права регулювали управління містом, суспільно - правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгів. Магдебурзьке право - це один з видів прав вільних міських общин у середньовіччі. За магдебурзького права малі міста отримували самоврядування і судову незалежність, право власності на землю (зазначену у грамоті), пільги ремісникам і торгівцям, право проводити ярмарки, а також звільнення від феодальних повинностей. Воно давало дозвіл на більше (як правило, в державних містах) чи менше (в приватних) самоврядування і право на власний суд, які обирались міщанами. Таке самоврядування здійснював спеціальний орган влади — магістрат, який очолювався найчастіше «війтом» (хоча за магдебурзьким правом війт повинен був керувати тільки міським судом), рідше одним або почергово кількома «бурмистрами» і складався з двох установ — «ради» (мала адміністративну владу) і «лави» (була судовою інституцією, здійснювала переважно суд за кримінальними справами, цивільні позови розглядались звичайно радою). Хоча магдебурзьке право вимагало обрання війта міщанами, у більшості міст він призначався або державною владою, або власником. Знову ж таки всупереч німецькому взірцю в українських містах рідким було чітке розмежування функцій ради і лави, які змішувались і формували єдину колегію — магістрат.

      Крім  розширення владних повноважень, магдебурзьке право передбачало земельні надання  містам, їхні мешканці здобували пільги для занять торгівлею та ремеслами, звільнялись від різних повинностей. В магдебурзьких грамотах вказувалось також і на право міщан вносити зміни в просторову організацію поселень.

      Цей устрій полягав у тому, що місто  з усією своєю територією вилучалось з-під місцевої адміністраційної влади  і одержувало самоврядування з власними урядами та судами. Метою самоврядування було те, що місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись та доходити повного господарського розвитку.

      В Україні міські привілеї спочатку надавалися саме переселенцям з етнічно німецьких теренів, а потім поширювались на всю людність міст. З українських міст першими магдебурзьке право отримали Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець (1374 р.). Воно надавалось як т. зв. державним містам (тобто таким, які були державними адміністративними центрами й не були в приватній власності) — Львів, Київ, Луцьк, Ковель, Кременець, Вінниця та ін., так і приватним містам, які належали окремим представникам соціальної верхівки того часу — шляхти та магнатів: Старокостянтинів, Рівне, Славута та ін.

      На  українські магдебургії більший  чи менший (у залежності від міста) вплив мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, багато з яких, ймовірно, мали коріння  ще з князівськіх часів.

      В XIV - XVI ст. магдебурзьке право розповсюджувалось на всій Правобережній і частині Лівобережної України. Воно було знаряддям католизації та ополячення українців. Міста використовували форму магдебурзького права, а не його зміст, в них мало що було з німецького права, регламентувалось тільки система органів самоврядування. Але Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку України.  

8. Сучасні прояви  демократичних традицій  управління в Запорізькій  Січі

      Запорізька  Січ визнається республікою безпосереднього  управління, в якій законодавча влада належала всьому народу, а не тільки його представникам. Таке безпосереднє управління об’єктивно можливе лише у невеликих республіках, до який належала і Січ (приблизно 5–7 тис. осіб).

      Вищим органом влади, органом самоврядування у козаків була рада, всі вони були рівноправними її учасниками. Козацька або Військова рада, подібно до староукраїнського віча, була одночасно і вищою, й останньою інстанцією для всіх найважливіших справ козацького життя. Чергові засідання ради відбувалися на основні православні свята — Різдво, Великдень і Покрову. За необхідності козаки могли скликати раду й у будь-який інший час. А. Жуковський називає козацьку раду своєрідним народоправним козацьким парламентом.