Десмургія. Види твердих пов'язок

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………………2

1. Поняття десмургії. Види пов’язок…………………………..…………………….3
2. Типи гіпсових (твердих) пов'язок………………………………………..………16

Висновок…………………………………………………………………………………21

Список  використаних джерел………………………………………………………...22

Вступ

 Догляд за хворими є невід’ємною складовою частиною процесу лікування. Особливо нагальними стають питання догляду за пацієнтами в післяопераційному періоді, коли більшість з них знаходиться на постільному режимі, а наявність ран потребує виконання перев’язок та робить догляд більш складнішим. Ще Р. Верден зазначав, що кожний медичний працівник мусить уміти правильно накласти пов’язку, а кожний хірург зобов’язаний бути майстром у цій справі. Неправильно накладена пов’язка може призвести до серйозних ускладнень і мати такі наслідки, як і погано виконана операція. Крім цього, знання десмургії необхідне лікарю будь-якого фаху для надання першої медичної допомоги потерпілим.

     Гострий, динамічний перебіг захворювання у  оперованих хворих потребує підвищеної пильності і відповідальності при догляді за ними. Саме тому, завжди актуальним лишається вислів, що хірургічні хворі самостійно не одужують, їх виходжують.

1. Поняття десмургії. Види пов’язок

Перев’язочна - структурний підрозділ хірургічного відділення, призначений для перев’язок хворих, проведення хірургічних маніпуляцій і виконання нескладних операцій. У хірургічних відділеннях, як правило, є дві перев’язочні – чиста, де проводять діагностичні дослідження, блокади, пункції, перев’язку чистих ран, та гнійна – для перев’язок хворих з гнійними процесами і розкриття гнійників, проведення ректороманоскопії тощо. При наявності одної перев’язувальної в першу чергу виконуються чисті перев’язки, а потім перев’язуються гнійні рани. В перев’язочній, так само як і в операційній, необхідно строго дотримуватися правил антисептики.  
 Правила організації перев’язочної подібні до правил організації операційної. Перев’язочну розміщують у великій світлій кімнаті. В цьому приміщенні встановлюють перев’язочний або операційний стіл, інструментальний стіл, невеликий стерилізатор та інше необхідне обладнання. Освітлення досягається з допомогою операційної лампи. Для зручності дезінфекції стіни повинні бути викладені керамічною плиткою або пофарбовані олійною фарбою, підлога покрита лінолеумом чи плиткою. В перев’язочній повинна бути мінімальна, крім необхідних, кількість предметів.

     Прибирання  перев’язувальної здійснюється тільки вологим методом і нічим не відрізняється від методики прибирання операційної. Відповідно, передбачені наступні види прибирання: попереднє, поточне, після кожної перев’язки, заключне і генеральне. Попереднє прибирання проводиться на початку робочого дня, а саме: вологою ганчіркою протирають усі предмети, прилади, підвіконня, видаляють осілий за ніч пил. Поточне прибиранняздійснюється під час перев’язок у вигляді постійного прибирання серветок, кульок, інструментів та ін., що впали на підлогу. Прибирання після кожної перев’язки проводиться у проміжку між перев’язками, коли хворий вивезений з перев’язувальної, і полягає у прибиранні білизни, серветок, інструментів, протиранні операційного столу змоченою розчином антисептичного засобу серветкою і накриванні його простирадлом, протиранні підлоги вологою ганчіркою. По закінченні робочого дня роблять заключне прибирання, що включає вологе прибирання з протиранням стелі, стін, підвіконь, усіх предметів і апаратури, підлоги, з використанням дезинфікуючих розчинів: 1-3% розчину перекису водню із синтетичним миючим засобом, розчину дезоксону та інших.Генеральне прибирання перев’язувальної здійснюють наприкінці тижня із застосуванням 3-6% розчинів перекису водню чи 0,2% розчину хлорантоїну. 
Стерилізація повітря перев’язувальної здійснюється на початку та наприкінці робочого дня, після заключного прибирання на протязі 1 год. Крім цього, стерилізація повітря може здійснюватися у перервах між перев’язками або при переході від чистих перев’язок до гнійних.

     У штаті перев’язувальної є перев’язувальна  сестра та санітарка, які не притягаються до іншої роботи.

     Перев’язувальна повинна бути постійно готовою до роботи. Слід пам’ятати, що стерильний стіл перев’язочної вважається відкритою стерильної поверхнею, використовувати яку можна протягом 6 годин. Накривається стерильний стіл перев’язувальною сестрою на початку робочого дня після попереднього прибирання та опромінення перев’язувальної бактерицидною лампою. Хірургічний інструментарій та різні види перев’язувального матеріалу розкладаються на стерильний стіл зонально в залежності від виду та потрібності у використанні. До стерильного столу має право наближатись тільки медична сестра, яка відповідає за нього. Перев’язки проводяться за допомогою стерильних пінцетів, а в разі потреби іншого хірургічного інструментарію. Інструменти та перев’язувальний матеріал медична сестра подає лікарю з стерильного столу за допомогою корнцангу, який знаходиться з зануреними браншами у дезинфікуючому розчині. Під час перев’язок забороняється проходити між перев’язувальним та стерильним столом. При накриванні стерильного столу потрібно дотримуватись принципу асептики та правил роботи з таким столом. Обов’язково на стерильному столі повинно бути не менше трьох шарів стерильного простирадла внизу та двох шарів зверху. Нижній край верхнього простирадла повинен звисати зі столу на 20 см. 
Заходити до перев’язувальної дозволяється лише у відповідному одязі (хірургічний костюм, шапочка, маска, змінне взуття). Під час перев’язок слід дотримуватися тиші, обмін думками стосовно протікання захворювання у хворого необхідно висловлювати не в присутності останнього. Пацієнта треба покласти на перев’язувальний стіл незалежно від локалізації рани. Бажано, щоб хворий під час перев’язки не бачив, як перев’язують інших хворих, скривавленого перев’язувального матеріалу, а також своєї рани.

     Відпрацьований  матеріал (ватні, марлеві кульки, серветки) замочуються в у дезрозчині на протязі не менше 1 год, а потім утилізуються. Відпрацьований хірургічний інструментарій також замочується у дезрозчині з наступним проходженням всіх етапів передстерилізаційної очистки та безпосередньо стерилізації.  
Десмургія (гр. desmos – зв’язка, ergon – дія) – вчення про пов’язку – є самостійним розділом загальної хірургії. Класифікація пов’язок передбачає розподіл їх за матеріалом, функціональним призначенням, етапністю надання медичної допомоги. Функціональне призначення пов’язки зумовлює вибір певного матеріалу, а етап надання медичної допомоги (перша допомога, до госпітальний та госпітальний рівні) визначає вид перев’язних засобів. Залежно від виду матеріалу розрізняють м'які та тверді (нерухомі, фіксуючі) пов'язки.

     Тверді  пов'язки (іммобілізуючи, коригуючи, пов'язки для витягнення) використовуються в основному для транспортування та лікування хворих з пошкодженнями і захворюваннями опорно-рухової системи. До них відносяться гіпсові пов'язки, шини та апарати.

     М'які  пов'язки складаються з перев'язувального матеріалу, який накладається безпосередньо на рану та із засобу його фіксації. Розрізняють просту м'яку (захисну і фіксуючу), стискаючу, гемостатичну пов'язку та окклюзійну пов'язку, що накладається при пораненнях грудної клітини.

     Накладання  пов'язок звичайно проводиться в  перев'язочній. Під перев'язкою розуміють лікувально-діагностичну процедуру, яка складається із зняття старої пов'язки, виконання профілактичних, діагностичних і лікувальних заходів в рані та накладання нової пов'язки.

     У десмургії використовують велику кількість  різноманітних матеріалів: марля, вата, гіпс, крохмаль, плівкотворні аерозолі, фіброгласи, що швидко твердіють, тощо. Загальними вимогами до м’яких пов’язок, які безпосередньо контактують зі шкірою чи поверхнею рани є: висока капілярність, гігроскопічність, еластичність, достатня міцність, біологічна інертність (ареактивність), здатність не викликати подразнення шкіри, здатність зберігати свої властивості після стерилізації, економічна доцільність, низька собівартість.

     Правила накладання пов'язок:

Під час  перев'язки потрібно стояти обличчям до хворого, наскільки це можливо.

Орган на який накладається пов’язка повинен  бути максимально доступний для  перев’яки.

     З самого початку перев'язки необхідно стежити за тим, щоб частина тіла, яку перев'язують, знаходилась у функціональному положенні, яке буде зберігатися і після перев’язки.

     Напрямок  витків повинен буди однаковим у  всіх шарах пов'язки.

Ширину  бинта слід підбирати так, щоб  вона дорівнювала або була більше діаметра частини тіла, що перев'язують.

     Бинт  необхідно тримати в руці так, щоб вільний кінець складав прямий кут з рукою в якій знаходиться  рулон бинта.

     Перев'язку потрібно починати з накладання простого кільця таким чином, щоб один кінчик бинта дещо виступав з-під наступного витка, який накладається у тому ж напрямку. Підігнувши і накривши кінчик бинта наступним витком, його можна зафіксувати, що суттєво полегшує подальші маніпуляції.

     Перев'язку слід починати з найбільш вузького місця, поступово переходячи до більш широкого.

     Перев'язку закінчують круговим витком і закріплюють  її таким чином: кінець бинта Підрізають ножицями в повздовжньому напрямку, обидва кінця перехрещують і зав'язують. Причому ні перехрест, ні вузол не повинні лягати на ранову поверхню, кінець бинта Приколюють до попередніх турів англійською шпилькою; кінець бинта підгинають за останній круговий хід.

     Для фіксації перев'язочного матеріалу  використовують марлевий, трикотажний  трубчатий бинт, сітчато-трубчатий  медичний бинт "Ретеласт", косинки з бавовнянопаперової тканини, клеол, колодій, лейкопластир.

     Пов'язки з бинта є найбільш розповсюджені  зважаючи на свою простоту та надійність. Бинт може бути скатаний з одного кінця (одноголовий бинт), при цьому  скатана чистина носить назву головки, а та що не скатана - початком. Бинт, скатаний з обох кінців до середини називається двоголовим бинтом. Тильна сторона бинта, яка повернута до бинтованої частини тіла називається спинкою, а протилежна – черевцем. Під час бинтування черевце повинно бути повернуте назовні, щоб бинт легко та вільно міг розкатуватися по поверхні бинтованої ділянки тіла. Бинт при перев'язці тримають в правій руці під кутом і повертають у напрямку до того, хто бинтує. Бинт намотується під легким натисненням, але пов'язка не повинна бути дуже тугою, щоб не викликати стиснення тканин і порушення кровообігу у забинтованій кінцівці. Основою будь-якої пов'язки є виток або тур, який виникає коли обмотують будь-яку частину тіла. Перший виток накладається дещо навкоси, щоб можна було притримати кінець бинта, а наступні витки його накрили.  
Пов'язка "чепець".

     Відрізок  бинта біля 1 м довжиною симетрично накладається на тім'я з вільно звисаючими по бокам голови кінцями. На рівні  надбрівних дуг і потиличного  бугра іншим бинтом накладається перший циркулярний виток під вільними кінцями відрізка. При кожному наступному витку робиться петля навкруги вільного кінця, потім бинт направляється на потилицю, переходить на іншу сторону голови, де знову виконується петля навкруги вільного кінця, і бинт по лобно-тім'яній частині голови переходить до вільного кінця, зміщуючи бинт при кожному наступному витку, формують пов'язку, яка повністю закриває поверхню голови. На закінчення вільні кінці зав'язуються під підборіддям.

     Пов'язки на одне і обидва ока

     Пов'язка на одне око. При накладанні пов'язки на праве око бинт, як правило, тримають у правій руці і накладають зліва  направо. При пов'язці на ліве око  зручніше бинт перекласти в ліву руку і пов'язку робити справа наліво. Першим накладається фіксуючий циркулярний виток навколо голови. Наступні витки проходять над вухом зі здорової сторони і під вухом на стороні ураження, поступово закриваючи пошкоджене око. Пов'язка закінчується циркулярним фіксуючим витком.

     Пов'язка на обидва ока. Після першого циркулярного витка навколо голови бинт проводиться через тім'я і косо спускається через лоб, закриває ліве вухо, огинає голову під кличним бугром і правим вухом, косо піднімається вгору, закриваючи праве око. Витки перехрещуються в ділянці перенісся. Наступні витки поступово прикривають обидва ока. Пов’язка закінчується циркулярним витком на рівні очей. Вушні раковини залишаються відкритими.

     Пов'язка "вуздечка"

     Використовується  для прикриття бокових поверхонь  обличчя, скроневої ділянки, лобу чи тім'я, а також для фіксації нижньої щелепи і прикривання підборіддя. Перший циркулярний, фіксуючий виток накладається в напрямку від здорового до пошкодженого боку. Далі бинт проводиться до вуха на пошкодженому боці, косо спускається за ним вниз проводиться під потиличним бугром, під вухом на здоровому боці, через підборіддя виводиться на пошкоджений бік, направляється вгору на тім'я. Потім бинт проводиться вниз прикриваючи вушну раковину на здоровому боці, проходить під підборіддям, закриває інше вухо і повертається на тім'я. 3 наступним витком бинт спускається вниз на здоровий бік проходить по задньому краю вушної раковини до потилиці, виводиться на пошкоджений бік, проводиться по нижньому краю нижньої щелепи, проходить під вухом на здоровій стороні до потилиці. Далі бинт знову проводиться під підборіддям і перед вухом на здоровому боці повертає на тім'я, потім над вухом на пошкодженому боці повертає на потилицю, від нього на підборіддя і назад через пошкоджений бік на тім'я Хоча пов'язка однобічна, вона практично симетрична. Складності, пов'язані з її накладанням, компенсуються її високою надійністю.

     Двобічна  пов'язка "Вуздечка" більш проста, чим описана вище, і повністю закриває голову, включаючи підборіддя. Вільними від бинта залишається передня  поверхня обличчя, а також обидві вушні раковини. Однотипні витки пов'язки починаються над одним вухом, потім бинт проходить по тімені і спускається перед іншим вухом, проходить під підборіддям і піднімається вверх на тім'я. Потім бинт проводиться на інший бік, над вухом повертає на потилицю, звідти на підборіддя, далі бинт косо піднімається по верхній щелепі на тім'я переходить на потилицю і знову під вухом проходить під підборіддям і піднімається уверх на тім'я. Аналогічними витками формується вся пов'язка. Щоб вона не зісковзувала, рекомендується використовувати вузький бинт (4-5 см) і переплітати витки. 
Хрестоподібна пов'язка на потилицю з переходом на спину.

     Вона  добре закриває потилицю і задню  частину шиї, причому ходи бинта  перехрещуються над ділянкою пошкодження. Пов'язку починають 1-2 циркулярними ходами бинта шириною 6-8 см навколо голови. Далі бинт ведуть над лівою вушною раковиною і спускають послідовно на задній, правий, передній і лівий бік шиї на ділянку лоба, перехрещуючи попередній хід і т.д. При бинтуванні нижньої частини шиї кругові тури бинта доцільно доповнювати ходами за типом хрестоподібної пов'язки на ділянку спини, які йдуть через пахвові ділянки. Таким чином, ділянка пошкодження прикривається повністю і пов'язка не зміщується при рухах голови і тулуба.

     Спіральна пов'язка на грудну клітку.

     Середину  відрізка бинта довжиною 1,5 м накладають через надпліччя. Поверх звисаючого бинта на грудну клітку накладають широким бинтом спіральну пов'язку знизу вверх до пахвових впадин. Звисаючі кінці бинта-зав'язки дещо натягують, зміщують до передньої лінії і, перекинувши через інше надпліччя, зв'язують між собою спереду над пов'язкою. Бинт-зав'язка міцно фіксує спіральну пов'язку, робить її нерухомою. Можливо застосування двох бинтів-зав'язок.

     Хрестоподібна пов’язка на грудну клітку

     На  верхню половину грудей накладають переважно  вісімкоподібні пов’язки з перехрестом  на спині чи у ділянці грудини  – залежно від локалізації  рани. Доповнюють її циркулярними турами навколо грудей.

     Пов'язки на молочну залозу

     Пов'язка, яка підтримує одну молочну залозу. Перший виток проводиться навколо грудної клітини під обома молочними залозами в напрямку від здорової до пошкодженої. Потім бинт проводиться через спину на надпліччя здорової сторони, огинає його і навскоси і пускається вниз, прикриваючи пошкоджену молочну залозу, починаючи з її нижніх відділів. Наступні витки накривають її повністю. 
Пов'язка, яка підтримує обидві молочні залози. Перші витки цієї пов'язки аналогічні описаним вище, але після витка, який прикриває молочну залозу, бинт не проводиться на протилежне надпліччя, а проходить поперек спини, огинає тулуб, прикриває другу молочну залозу і піднімається на протилежне надпліччя спереду. Поступово такі витки прикривають обидві молочні залози.

     Пов'язка Дезо

     Є дуже складною пов'язкою і застосовується при необхідності іммобілізації верхньої кінцівки шляхом притиснення її до грудної клітини. Перед накладанням пов'язки рекомендується оглянути ділянку пахвинної впадини, припудрити її тальком і вкласти ватну подушку для попередження мацерації і для адсорбції поту. Подушка фіксується витком бинта чи просто вкладається без спеціальної фіксації. Характер початкових витків визначається тим, що пов'язка повинна як іммобілізувати, так і підтримувати кінцівку. Перший циркулярний виток проводиться зі спини через пахвинну впадину здорової руки по грудній клітині, огинаючи пошкоджену руку і притискуючи її до грудної клітини, потім бинт проходить по спині, через пахвову ділянку, виводиться навкоси по передній поверхні грудної клітини до плеча пошкодженої руки. Такі складні витки поступово формують пов'язку. Здорова рука залишається вільною. Для придання жорсткості такій пов'язці можна на останніх етапах її формування використовувати крохмальні бинти, які не повинні безпосередньо стикатися з поверхнею тіла.

     Пов’язка  Вельпо

     Під пахву кладуть подушечку. Ушкоджена  рука розташовується таким чином, щоб  долоня лежала на плечі здорової руки. Перший тур циркулярний навколо  грудей, другий притискує ушкоджену  руку до грудної клітки. Потім бинт проводять під здоровою рукою на спину, навскоси до хворого плеча, огинають його вгорі і ведуть по передній поверхні вниз до ліктя хворої руки, охоплюючи його трохи вище від ліктьового згину і проводять під пахвою здорової руки. У зв’язку з недостатньо фізіологічним положенням руки цей вид пов’язки накладається не довше ніж на тиждень.

     У хірургічному відділенні робота ґрунтується  на принципах охоронно-лікувального режиму. Хворі повинні бути оточені  увагою і піклуванням медичного  персоналу. Роль середнього медичного  персоналу в післяопераційному періоді полягає в старанному нагляді та догляді за хворим, неухильному виконанні лікувальних призначень і здійсненні профілактичних заходів для забезпечення нормального перебігу післяопераційного періоду і запобігання ускладненням. Догляд за хворими – це процес, що складається з комплексу заходів, які забезпечують всебічне обслуговування пацієнта, створення належних гігієнічних умов, що сприяють неускладненому перебігу хвороби, прискоренню одужання, полегшенню страждань та запобіганню ускладненням і своєчасному виявленню їх, а також виконання лікарських призначень. Догляд за хворими – невід’ємна складова лікування. Багато хворих, особливо хірургічного профілю, самостійно не одужують, їх виходжують. Догляд ділиться на загальний та спеціальний. Загальний догляд – це сукупність тих заходів, яких потребують будь які хворі незалежно від характеру їх захворювання, віку, статі тощо. До заходів загального догляду належать:

     1) гігієнічне утримання приміщення, ліжка та меблів, самого хворого  (умивання, миття, переодягання, транспортування та ін.), його одягу, посуду, предметів туалету, тощо;

     2) чітке виконання всіх призначень  лікаря, дотримання техніки процедур (накладання компресів, постановка  банок, гірчичників, промивання  шлунку, постановка клізм, сечових катетерів та ін.) та схеми введення ліків;

     3) спостереження за перебігом хвороби,  станом хворого (притомність,  фізична та психічна активність, настрій, наявність або відсутність  болю, колір шкіри, температура  тіла, частота пульсу та його  якість, частота та характер дихання, артеріальний тиск, диспепсичні розлади та ін.) та інформування лікаря про зміни в його стані;

     4) годування хворого. Дії медичного персоналу, пов’язані зі специфікою власне захворювання та його лікування, складають спеціальний догляд. Догляд за хворими здійснюється молодшими сестрами (санітарками), що не мають спеціальної медичної освіти та медичними сестрами зі спеціального медичною освітою. Догляд повинен бути високопрофесійним та деонтологічно витриманим. Милосердне, гуманне ставлення до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність.

     У зв’язку з гострим, динамічним перебігом  захворювання та специфічними формами  лікування (операція, проведення наркозу), наявністю у більшості пацієнтів  ран, хірургічні хворі потребують у процесі догляду за ними підвищеної пильності і відповідальності та дотримання правил асептики. Догляд за хірургічними хворими вимагає від медичної сестри уважного спостереження не тільки за загальними показниками стану хворого, а і за місцевими проявами хвороби (стан пов’язки на рані, наявність чи відсутність її промокання та характер виділень з рани, біль у ділянці рани, стан тканин навколо рани, положенням дренажних трубок, характер та кількість виділень з останніх, характер та забарвлення випорожнень, сечі і харкотиння та ін.) та ознаками її ускладнення. Внаслідок наркозу у хворих після операції нерідко збільшується тривалість наркотичного сну, який може супроводжуватись западанням язика та підвищенням салівації, що може спричинити асфіксію. Крім того у хворих після наркозу може спостерігатись блювання, тому таких хворих потрібно класти в ліжку без подушки та повертати голову на бік. 
Найбільш частими ускладненнями в ранньому післяопераційному періоді бувають: кровотечі, шок, гостра серцева недостатність, дихальна недостатність, асфіксія, порушення сечовиділення, парез кишечника.

     В подальшому через 3-8 діб після операції може виникнути серцево-судинна  недостатність, пневмонії, тромбофлебіти, тромбоемболії, нагноєння рани. Тому особливості догляду та лікування в післяопераційному періоді направлене на профілактику цих ускладнень і полягає в наступному:

• Боротьба з болем;
• Відновлення серцево-судинної діяльності;
• Попередження і лікування дихальної недостатності;
• Дезінтоксикаційна терапія;
• Корекція метаболічних порушень;
• Збалансоване парентеральне харчування;
• Відновлення функції видільної системи;
• Відновлення функції органів, на яких виконана операція.

Операції  на різних ділянках тіла та органів  через функціональні особливості  останніх позначаються і на характері догляду за хворими.

     Операції  на голові та її м’яких тканинах виконуються  або у разі відкритих травм (ран) м’яких тканин голови без ушкодження мозку чи з легкими формами  струсу, або при патологічних процесах (опіки, пухлини і пухлино подібні  утворення – атерома, дермоїдна кіста). Догляд за такими хворими практично не відрізняється від догляду за хворими, оперованими на інших ділянках тіла. Особливістю є те, що м’які тканини голови дуже добре постачаються кров’ю, і тому кровотеча після операції на голові буває частіше, ніж у разі операцій на інших ділянках тіла. Через анатомо-фізіологічні особливості операцій на голові у хворих частіше можливі реакції загального типу у вигляді диспепсичних явищ (нудоти, блювання, запаморочення) чи так званого ортостатичного колапсу (зниження артеріального тиску та короткочасна непритомність під час піднімання з ліжка або переходу у положення стоячи). У хворих, оперованих з приводу травм м’яких тканин голови в подальшому може розвинутися клініка ураження мозку за рахунок стиснення його внутрішньочерепною гематомою. Ознаками ураження мозку є наростаючий головний біль, сповільнення пульсу, розширення зіниць, непритомність, судоми. Нейрохірургічні втручання на голові належать до складних операцій з можливими різноманітними ускладненнями в післяопераційному періоді: набряком мозку, інфекцією (менінгіт, менінгоенцефаліт, абсцес мозку, сепсис), травматичною епілепсією, кровотечею як у порожнину черепа, так і зовнішню та ін. Нерідко у таких хворих спостерігається блювання, психічне та моторне збудження. 
Особливостями догляду за хворими, оперованими на шиї та її органах є забезпечення вільної прохідності дихальних шляхів, виявлення та своєчасне усунення причин, що можуть зумовити асфіксію, та достатнє забезпечення хворих свіжим, багатим на кисень повітрям.

     У хворих, оперованих на грудній клітці операцію закінчують дренуванням плевральної  порожнини, дренажі приєднують до активного  чи пасивного дренажу. За хворим і  дренажами необхідно вести спостереження. Треба слідкувати за кількістю і  характером виділень із дренажів, станом пов'язок, а у випадку пасивного дренування стежити, щоб трубка не виходила за рівень рідини в банці. При тривалому дренуванні емпієми плеври виділення можуть просочуватись між трубкою і грудною стінкою і мацерувати шкіру. При мацерації шкіру навколо дренажа обробляють пастою Ласара.

     Проявами  порушення функції органів дихання  є: задишка, кашель, виділення харкотиння, біль в грудній клітці. Задишка - порушення частоти, ритму та глибини  дихання, яка характеризується відчуттям нестачі повітря і є проявом недостатності дихальної або серцево-судинної системи. Вона може супроводжуватися як збільшенням частоти (тахіпное) так і зменшенням (брадіпное) або зупинкою дихання (апное). В залежності від того, яка фаза дихання утруднена розрізняють - інспіраторну (утруднений вдих), експіраторну (утруднений видих) або змішану. Причиною задишки є зміна газового складу крові - нестача кисню (гіпоксія) або надлишок вуглекислого газу (гіперкапнія) і може супроводжуватись як центральними (депресія дихального центру) так і периферичними (міопатії, міастенії тощо) розладами регуляції дихання. Задишка може виникати гостро (при закритті повітряних шляхів чи здавлюванні легеневої тканини) або хронічно (в результаті захворювань легеневої системи). Приступ раптової задишки носить назву задухи (ядухи). Раптова задишка у оперованих хворих може свідчити про закупорку дихальних шляхів слизом, попаданні в них блювотних мас, сторонніх тіл, або здавлюванні легеневої тканини накопиченими повітрям чи рідиною в плевральній порожнині. Перша допомога при задишці - надання хворому підвищеного положення (сидячи, напівсидячи). Необхідно звільнити його від стискуючого одягу, забезпечити доступ кисню - відкрити вікно. При вираженій задишці призначають оксигенотерапію - дихання зволоженим киснем за допомогою кисневої подушки або інгаляцію кисню, викликати лікаря.

     Кашель - захисний рефлекторний акт, який характеризується раптовим, поштовхоподібним видихом  при закритій голосовій щілині. Він  виникає внаслідок подразнення  епітелію дихальних шляхів або листків плеври, іноді він спостерігається при психоемоціональному збудженні. Кашель може бути сухим (без виділення мокроти) або вологим (з виділенням мокроти). Мокрота може мати характер серозного виділення, слизу, гною, бути склоподібною. В мокроті можуть бути прожилки крові (кровохаркання) або вона повністю забарвлена кров'ю (легенева кровотеча). Іноді при набряку легень чи серцевій астмі харкотиння може мати кров'янисто-пінистий характер. Перша допомога при кашлі - хворому надають положення напівсидячи. При нестерпному кашлі пацієнта треба заспокоїти, дають йому теплий напій (наприклад, молоко з невеликою кількістю харчової соди, або розбавляють його карбонатною мінеральною водою - Поляна Квасова, Боржомі, Лужанська), відвари трав - термопсису, чабрецю, квіток з липи, алтею. До ніг можна прикласти грілку, гірчичники, перцевий пластир або банки на грудну клітку.  
При кровохарканні і легеневій кровотечі використання гірчичників, банок заборонено, а кладуть міхур з льодом на грудну клітку, забезпечують аерацію повітря. Необхідно пам'ятати, що при легеневій кровотечі хворі помирають не від крововтрати, а від асфіксії чи пневмонії. Тому таких хворих укладають в підвищеному положенні на бік ураженої легені, щоб запобігти попаданню крові в дихальні шляхи здорової легені та викликають лікаря.