Дохристиянська культура Київської Русі

Зміст

     Вступ 3

     Основні заняття 3

     Ремесло 4

     Торгівля 5

     Розвиток  міст 5

     Соціальний  устрій 6

     Князівська  влада 6

     Військове мистецтво 7

     Вірування 7

     Волхви 10

     Обряд одруження 11

     Мистецтво 12

     Використана література 13

 

     

     Вступ

 

Культура Київської  Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку  можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого  розквіту вона простягалася від Чорного  до Балтійського моря і Льодовитого  океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й  культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим  Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали  хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою  вплинула на культуру і мистецтво  сусідів.

В історії Київської  Русі маємо дві окремі релігійні  і, відповідно, культурні доби. Період дохристиянства і період після прийняття  християнства. В даному рефераті спробуємо  розглянути особливості дохристиянської  культури Київської Русі.

     Основні заняття

     Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських  племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої  ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській  зоні й орне - у лісостепу. Для  обробки землі предки сучасних українців  застосовували плуг і соху, використовували  тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно  переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

     Ремесло

     Досить  високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів  із заліза і кольорових металів займалися  переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській  Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого  дракона. Вони запрягли чудовисько у  величезний плуг і проорали ним борозну  “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні  – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У  Х ст. майстерність київських ковалів  і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ  за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і  мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.

     Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й  обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни  слов'янки ткали чудові сукна і  полотна, їм було знайоме складне  малюнкове ткання і вишивка. Високим  умінням відрізнялися майстри обробки  шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про  кожем'як - людей умілих, сильних  і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в  давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри  займали в містах цілі вулиці. Щоб  виготувати свій виріб від початку  до кінця, кожний з майстрів повинен  був володіти принаймні декількома спеціальностями.

     Торгівля

     Торгівля  продуктами сільського господарства і  ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові  відносини. Про це свідчать скарби срібних  римських, візантійських і арабських  монет. До речі монети візантійських  імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і  Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами  на Замковій горі, послужили одним  з доказів дати виникнення Києва  принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі  сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в  давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом.

     Торгівля  Русі здійснювалася не тільки з Візантією  і країнами Сходу, але і з Північною  і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські  хроніки) везли свої і східні товари.

     Розвиток  міст

     Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у  слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою - “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад  двадцять міст, до ХII ст. - біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської  держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником  Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у  своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”.

     Соціальний  устрій

     Поступовий  і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних  відносин. Хоч економічною основою  суспільства була родова власність  общини на землю, все ж мала сім'я  найближчих родичів починає відігравати  дедалі значнішу роль. Літопис "Повість  временних літ" свідчить, що у  східних слов'ян переважала парна  патріархальна сім'я, багатожонство  зустрічалося рідко.

     Родова  община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі  общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і  обман у слов'ян зустрічалися настільки  рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані  круговою порукою, діяв закон кровної  помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом.

     Князівська  влада

     Як  і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання  суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і  загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

     Військове мистецтво

     Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи  лук і стріли, невеликі щити і  списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень з Руссю і особливо - не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.

     Вірування

     Древні  слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил  природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

     Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані  з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством  був Перун - бог блискавки і  грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

     У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького  та давньоримського, було порівняно  мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна  назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка  в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

     Відмітною рисою є і слабко виражений  антропоморфізм богів: вони мало схожі  на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств  виконувалися частіше за все з  дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені  досі сперечаються, кого ж саме він  зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український  філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

     Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і  т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше  один з церковників про прихильників народної релігії.

     Культи  божеств – прийняті ритуали жертвоприношень  і звертань, священні атрибути, слова  молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали  в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу  тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів  і заборон.

     Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

     Дерева  і птахи вважалися священними і підтримували і захищали певний рід або плем’я. Дуб був символом міцності, ясень – символом Перуна, клен і липа – подружжям, береза – чиста матір-природа. Зозуля провіщала майбутнє, голуб символ кохання, ластвка – доля людини, ворони – священні птахи, сова – смерть та пітьма. Священними були коні, воли, бджола і сонечко.

     Душа  людини в залежності від її чеснот після смерті переселялася в раба чи, дерево, птаха або тварину, в  іншу людину. Душа відкликається добром на поклик іншої людини, добрі сили завжди мають перевагу над злими, мир і злагода дають змогу  гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання загалові.

     Міфи  з історії з героями епосу (Кий, Щек, Хорив, Либідь – засновники Києва). Противниками позитивних героїв виступають персонажі змієподібної форми, пізніше  казкові негативні персонажі  Соловей-Розбійник, Змій-Горинич, чудо-юдо, водяний цар. Неантропоморфну нечисту  силу уособлюють нижчі істоти міфології  – негативні домовики, мавки, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо.

     Світ за уявленнями слов’н створено з яйця-райця, яке знесла жар-птиця. Воно опромінює землю, викликає рясні дощі. З яйця-райця виникає все живе на Землі. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов’язаний звичай розписувати писанки до Великодня. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Оживлення дерева пов’язувалось з блискавкою. Слов’янський Даждьбог таємно зійшов на землю і життєдайною іскрою запліднив дочок Отця Русі. Бог Велес прийняв пологи, і слов’яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Прокопій Кесарійський описує звичай антів просити у Сварога збереження життя воїнів і перемогу жертвуванням.

     Релігія східних слов'ян, як і інші складники  культури, які формувалися на етапі  родоплемінних відносин, з виникненням  і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних  змін. Якісно нові культурні процеси  в Київській Русі відбулися вже  після прийняття християнства.

     Волхви

     Найдавніше  літописне повідомлення про них  датується 912 р. і міститься в повісті  про смерть Олега. Йдеться в ній  про чаклуна, який віщував князю  Олегу смерть від власного коня.

     Про існування волхвів в останні  століття  I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках  сучасних українських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників.

     Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали  ХІХ-ХХ ст.,  в яких відбиті  традиції давнішніх часів. Згідно з  ними одну групу населення, дуже нечисленну, ховали в мішках, підрізаючи або  м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками  яких у давньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посмертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок  чого з’являлось скорчене положення  кістяка.

     Обряд одруження

     Вже найстарший літопис говорить про  те, що не всі українські племена  в однаковий спосіб заключали  подружні зв'язки. Одні з них визнавали  обов'язковим свого роду подружній  контракт, де наречений домовлявся не тільки з судженою, але з її «родом», при чому сам акт сватання і вінчання обходився урочисто, а другі тих формальностей не визнавали. До перших належали найкультурніші з-поміж східнослов'янських племен — поляни, до других — сіверяни й деревляни.

     «Деревляни  — говорить літописець — жили звірським  способом, по худоб'ячому. Вбивали один другого, їли все нечисте, а весіль у них не було, але поривали дівчат біля води». Подібно й сіверяни —  «жили в лісі, як усяке звір`я, їли все нечисте і були в  них розмови про сороміцькі речі перед батьками й перед жінками  і не було в них весіль, тільки ігрища поміж селами. Сходилися на забави, на танці та на всякі бісівські  пісні й тут поривали собі жінок, як хто з котрою зумовився. Мали по дві й по три жінки», залежно від заможності. В князя Володимира було до його хрещення — кількасот жінок.

     Подібно не без глибокого змісту було «поривання»  дівчат біля води. Криниці й джерела  користувалися в поганській Україні  особливою пошаною, вважалися святими  місцями й таке «пірвання» дівчини  біля води мусіло мати свій суто обрядовий  церемоніал. Цей зв'язок подружжя з  водою утримувався серед українського простолюддя довго по прийняттю  християнства. Довго іще «водили  молодиць до води», проти чого виступали  раз ураз християнські проповідники.

     Мистецтво

     Протягом  сторіч у східних слов'ян нагромаджувався  багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний  матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які  служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових  обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні  вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби  закладалися в основу кріпосних  валів.

     Вироби  з дерева, металу, кістки, каменю, глини  не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним  для творів прикладного мистецтва  був рослинний орнамент, на відміну  від геометричного візантійського.

     Особливо  вражають високою естетикою і  технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних  металевих кульок).

     Використана література

      1. Iсторiя  української культури /За загал.  ред. I.Крип'якевича. - ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 с.
      2. Ковальчук О.В. Украiнське народознавство. - ДО.:Освiта, 1992.- испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704 с.
      3. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – С. 232.
      4. Асеєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Киiвськоi Русi. - К.:Мистецтво, 1979.- 216с.
      5. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - К.: Либідь, 1991.-398 с. 
         
Дохристиянська культура Київської Русі