Духовне життя суспільства
Міністерство аграрної політики та продовольства України
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВЕТЕРИНАРНОЇ
МЕДИЦИНИ ТА БІОТЕХНОЛОГІЙ ІМЕНІ С.З. ҐЖИЦЬКОГО
Кафедра економічної теорії та
соціально-гуманітарних дисциплін
РЕФЕРАТ
з дисципліни «ФІЛОСОФІЯ»
на тему:
”ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО СТРУКТУРА”
Виконала:
аспірантка кафедри технології
виробництва продукції
дрібних тварин
Фіялович Л.М.
Перевірив:
професор Мельник В.П.
ЛЬВІВ-2013
ПЛАН
С.
ВСТУП.........................
1. Поняття, сутність і зміст духовного життя суспільства……………………5
2. Основні тенденції духовного життя суспільства…………...............
3. Основні елементи духовного
життя суспільства…………………………..
4. Діалектика духовного життя суспільства………………………………….21
ВИСНОВКИ…………………………………………………………
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………24
ВСТУП
Суперечливий процес розвитку
суспільних відносин, зростання
ролі суб'єктів цих відносин, людини,
особистості зумовлює
Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження проблеми духовного життя суспільства набуває у наш час.
Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і світової духовності й культури.
Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому.
До найважливіших філософських питань, що стосуються взаємовідносин між світом і людиною, відноситься і внутрішнє духовне життя людини, ті основні цінності, які лежать в основі його існування. Людина не тільки пізнає світ як суще, прагнучи розкрити його об'єктивну логіку, а й оцінює дійсність, намагаючись зрозуміти сенс власного існування, переживаючи світ як належне і неналежне, благе і згубне, красиве і потворне, справедливе і несправедливе.
Загальнолюдські цінності
Цінності, які традиційно відносять до рангу духовних – естетичні, моральні, релігійні, правові та загальнокультурні (освітні), – розглядаються звичайно як частини, складові, єдине ціле, зване духовною культурою, що і буде предметом нашого подальшого аналізу.
- Поняття, сутність і зміст духовного життя суспільства
Духовне життя людини і людства – феномен, який, як і культура, відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде процес пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу. [2]
Для того, щоб жити і діяти, бути щасливою, людина повинна не тільки мати сенс життя, а й глибоко вірити в нього і в свої сили, тим самим досягати згоди з дійсністю і з самою собою, займатись не тільки “самовідтворенням”, а й впливати на суспільство, брати активну участь у житті суспільства і самоутверджуватись у своєму покликанні. А. Ейнштейн говорив: “Людина може знайти сенс у житті – такому короткому і повному небезпек, – тільки присвятивши себе суспільству”. [7:297]
Узгодженість свого життя з суспільством – ледве не головна умова життєдіяльності особистості, тому часто більше, ніж матеріальні негаразди, невиліковні хвороби, нещасне кохання, її примушує страждати розрив зв’язків з оточенням, його нерозуміння, відсутність емоційних контактів і психологічної підтримки. [7:297]
Духовність сьогодні – умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє. [3]
Очевидно, що поняття духовності не вичерпується розумом, раціональністю, культурою мислення, рівнем і якістю знань. Не формується духовність і виключно за допомогою освіти.
Таким чином, духовне життя – важлива сторона буття та розвитку людини і суспільства, у змісті якої проявляється справді людська сутність.[5]
Духовність – це та частина людської сутності, що зумовлює ставлення людини до буття, яке базується на моральних засадах та визначає родові, специфічно людські ознаки та цінності пріоритетними стосовно інтересів, потягів та зваб індивіда. Будучи підсистемою людської психіки, духовність складається з кількох виявів духовного світу, що самі собою являють підсистеми. Тому аналіз духовності доцільно розпочати з ознайомлення з її загальною структурою. [1:163]
Спочатку йтиметься про базу, на якій ґрунтується духовність. Духовність – явище ідеальне, а тому в її основі мусить бути певна сума ідей. У міру того як формувалась свідомість людини у вигляді знань, створювалась інформаційна база духовності. Для формування ставлення до будь-чого спочатку необхідно знати, що ж собою являє об’єкт ставлення, чим він є. Що більший обсяг знань у свідомості окремих людей і суспільства як системи, то більше можливостей сформувати певну позицію, певне ставлення до всіх виявів навколишнього світу. Знання ще не визначає напряму його використання, його можна спрямувати і на «добро», і на «зло». Знання індиферентне щодо людини та людської долі, без нього духовність неможлива, але саме знання не є духовністю, воно об’єктивне. У знанні, в істині немає ні ставлення до пізнаного об’єкта, ні людського інтересу. [1:163]
Для того щоб сформувалась духовність людини, до знань необхідно додати ще Віру, Надію, Любов, Мораль, Самозречення, Волю, Естетичне чуття, і це, мабуть, ще не все. Коли знання упорядковуються та цементуються переліченими та не переліченими властивостями психіки, тоді ми маємо людську духовність. [1:97]
Давайте собі уявимо, якою буде людина, яка не буде мати хоча б однієї складової духовності. Без розуму – дурень, без віри – чистий скептик, що тупцюється на одному місці, без моралі – соціально небезпечне створіння, без волі – ганчірка в руках обставин чи інших людей ( тваринний варіант поведінки). [1:97]
З появою «віри» як ставлення до інформації та до знання виникає механізм духовності. Адже «віра», «сумнів» і «зневіра» - це вже ставлення, позиція, відношення, але не до реальних предметів, явищ, а до інформації про них. Віра ще не є духовністю, а лише соціально – психологічним механізмом, який робить духовність можливою. Віра – це вже позиція, ставлення, відношення, але повірити можна і в істинні знання, і в оману, і в добро, і у зло. Наявність віри ще не забезпечує спрямованості духу людини. Свідомість і віра є величезним надбанням ідеального світу, вони є тією ідеальною основою, базою, на якій формується духовність, проте ці складові психіки, хоч і виявляються як першооснова ідеального, не є духовністю людини, бо самі по собі вони позбавлені змістовної сторони людського буття.
Основним елементом духовності є мораль. Саме вона в системі людських відносин і спрямовує певним чином використання знань та сприяє включенню в людську діяльність механізмів «віри» чи «сумніву». [1:164]
Ще складнішим виявом духовності є релігійність. Зауважимо, що дане поняття ми вживаємо не в загальноприйнятому побутовому значенні як віру в Бога, а як вищий вияв моральності стосовно суспільства як системи. Віра в Бога належить до релігійності як її елемент, частина.
Мораль і релігійність є соціальною складовою духовності. Вони виникли в процесі розвитку суспільства і спрямовані на орієнтацію людини в ставленні до суспільства та до інших індивідів як рівноправних у своїх природних правах членів суспільства. Окрім соціальної спрямованості, суспільної значимості, духовність у своїх виявах має і суто індивідуальні складові, до них ми відносимо любов, надію, співпереживання (співпричетність). [1:164]
Конкретна «наповненість» духовності є реальним змістом через систему цінностей, які вивчає аксіологія.
Та перелічити складові духовності в певному порядку, коротко охарактеризувавши функції кожної з них, недостатньо, аби з’ясувати структурну організацію духовності. Річ у тому, що духовність має дві особливості: потенційну та реальну, діючу, тобто духовність як процес. Потенційна духовність суспільства – це сформовані в процесі історичного розвитку духовні надбання. Потенційна духовність особистості – засвоєні індивідом суспільні здобутки.[1, 6:164]
Структуру потенційної духовності ми вже розглянули. Є база (знання та віра), є змістовна основа (мораль, релігійність, цінності), є індивідуальні вияви (любов, надія, співпричетність). Складніше зі структурою духовного процесу. Духовність як процес – це реальний вияв взаємодії особистостей. Жива, функціонуюча духовність завжди є процесом вияву якостей, що реалізуються в спілкуванні та інших видах взаємовідносин людей. Духовний процес динамічний. Духовність як система в процесі спілкування знаходиться в стані структурних змін, які залежать від самого процесу та учасників спілкування. [1, 5:165]
У ході здійснення комунікації як практичного вияву духовного життя на перше місце у ставленні до іншого духовного можуть виходити або знання, або віра, або моральний принцип, або любов, або релігійне почуття, або надія, або їх протилежні вияви. І який елемент духовності в конкретному спілкуванні буде домінуючим, а які елементи будуть йому підпорядковані, залежить від особливостей потенційної духовності, тобто духовної культури учасників діалогу (комунікації). Таким чином, структура духовності як процесу має змінну, динамічну організацію. Одне в цій організації стійке – яка б складова духовності не виявлялась в тому чи іншому ідеальному процесі, в яких би взаємозв’язках елементи не перебували, всі вони під контролем (цензурою) моралі. Мораль – змістовна, визначальна складова духовності, від неї обов’язково залежить конкретний вияв духовної взаємодії, вона визначає спосіб та інтенсивність вияву кожного духовного елемента. [1:165]
Складність та суперечливий характер духовності полягає в тому, що її якісна характеристика більшою мірою залежить як від рівня розвитку елементів, так і від структурної організації духовності як цілого. [1:166]
2.Основні тенденції духовного життя суспільства
Без розкриття змісту понять неможливо осягнути зміст духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу.[3]
Життя суспільства – складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. [5] Світ культури – це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. [6]
До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і т.п. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства. [10:315]
У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну.
Духовна сфера суспільства підноситься на його соціально-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема. [10:303]
До духовної сфери відносяться створення й використання, функціонування ідеальних цінностей: знань (зокрема наукових); типів світогляду; філософського і релігійного мислення, творів мистецтва, етичних норм, принципів, ідеалів, їх відображення в свідомості й поведінці людей, цілих верств населення; освіти і виховання. [10:303]
Упродовж мільйонів років праця сформувала сферу специфічних стосунків людини з природою і сферу виробничих відносин. Виробництво та потреба взаємодії із собі подібними, у свою чергу, формують сферу духовного життя. Людські стосунки на основі духовності є вищим виявом людяності. [1:215]
Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом формування і функціонування об’єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів, науки, виховання, освіти. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету народу підпадають під загрозу ерозії, то негативного впливу зазнають суспільні відносини, відповідним чином трансформується цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати. [8:193]
Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства. [6]
Духовне життя суспільства – це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.[4]
Таким чином, духовне життя суспільства являє собою процес функціонування духовного в суспільстві. Можливість виділення духовного життя як наукової абстракції зумовлене тим, що за певних історичних умов воно виокремлюється в особливий вид діяльності, який має досить складний механізм свого здійснення. Адсорбовані у формах духовності: творах мистецтва, наукових працях, філософських системах, релігійних догматах, політичних доктринах тощо, — цінності, ідеї, імперативи, норми утворюють зовнішній передзаданий індивідному існуванню світ соціальної буттєвості.
Суспільство створює і трансляційні канали, через які духовні надбання можуть стати здобутком індивіда. Це система освіти, просвітницькі та культурно-освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Вони є провідниками духовності в суспільстві й з метою запобігання його духовного занепаду потребують постійної оптимізації. Однак, яким би досконалим не був цей механізм, не слід забувати, що духовності не можна навчити, як не можна її прищепити індивіду. Врешті-решт вона формується самим індивідом у процесах активної діяльності, під впливом відповідних зразків поведінки інших людей (в праці, здійсненні певних вчинків, у пошуках сенсу особистого життя, вибірковому ставленні до культурних надбань, нарешті, в процесах самовдосконалення). « Духовність,— пише С.Б. Кримський, — не тотожна духовному життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється у вигляді покликання її носія…..духовність пов’язана з вибором свого власного образу, своє долі та ролі…..». [9:541]
Духовність індивіда являє собою складний комплекс якостей людини, що формуються власними зусиллями, включаючи в себе не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання тощо. Для визначення цього осередку духовності вживають поняття духовний світ, душа.
Саме душа є носієм духовного в людині. Вона являє собою не лише сукупність різнорідних якостей духовності, властивих індивіду, але є певним станом духовності людини, потенціалом особистості, резервуаром її вчинків, діянь, ставлення до інших. Це певний горизонт можливостей індивіда, його причетності до Універсаму, витоки якої, як уже зазначалося, не лише в соціум них впливах, але й у глибинах індивідної природи.
Людська душа є осереддям духовного життя суспільства. В ній відбуваються таємничі процеси прагнення до свободи, прийняття або заперечення існуючого, проектування майбутнього, розуміння та переживання дійсності. Життя душі не обмежується ідеальними станами, духовне не замикається на собі самому. Знання й почуття, мрії й установки, навіть настрої мають об’єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони сполучені з діями, в котрих здійснюється самореалізація особи. [9:542]
Духовне знаходить своє вираження у виробничій і політичній діяльності, створенні матеріальних і духовних цінностей, ставленні до інших людей. Саме тому суспільне життя в усьому своєму обсязі є за суттю духовним. Соціальна система, прагнучи до забезпечення свого виживання в певній історичній перспективі, не може обійтись без створення умов для індивідного духовного розвитку. [9:542]
3. Основні елементи духовного життя суспільства
Структура духовного життя суспільства дуже складна. Ядром її є громадська та індивідуальна свідомість. [5]
Елементами духовного життя суспільства прийнято вважати також:
¤ Духовні потреби;
¤ Духовна діяльність і виробництво;
¤ Духовні цінності;
¤ Духовне споживання;
¤ Духовні відносини;
¤ Прояви міжособистісного духовного спілкування.
Духовні потреби людини є внутрішні спонукання до творчості, створення духовних цінностей та їх освоєння, до духовного спілкування. На відміну від природних духовні потреби задані не біологічно, а соціально. Потреба індивіда в освоєнні знаково-символічного світу культури є для нього характер об'єктивної необхідності, інакше людиною він не стане і жити в суспільстві не зможе. Однак сама по собі ця потреба не виникає. Вона повинна бути сформована і розвинена соціальним контекстом, оточенням індивіда в складному і тривалому процесі виховання та освіти. [2]
При цьому спочатку
Духовні потреби мають принципово необмежений характер. Меж зростання потреб духу не існує. Природними обмежувачами такого зростання можуть виступати лише обсяги вже накопичених людством духовних багатств, можливості і сила бажання людини брати участь у їх виробництві.
Духовна діяльність є основа духовного життя суспільства. Духовна діяльність – форма активного ставлення людської свідомості до навколишнього світу, результатом якого є: а) нові ідеї, образи, уявлення, цінності, що втілюються у філософських системах, наукових теоріях, творах мистецтва, моральних, релігійних, правових та інших поглядах, б) духовні суспільні зв'язки індивідів; в) сама людина. [4]
Ідеальні утворення як продукт духовної діяльності і виробництва мають загальний характер їх споживання. Будь-яка духовна цінність, на відміну від матеріальної, в ідеалі може бути надбанням всіх. Від споживання вони не убувають, як матеріальні, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більша ймовірність їх збільшення.
Отже, ефективність духовного праці набагато вища ефективності праці матеріального. Власне, в цьому полягає одна з причин того, що осіб, зайнятих духовною діяльністю, менше, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Інші причини – природні обмежені можливості суспільства утримувати таких людей, а також ступінь їх таланту і здібностей. [3]
Особливістю духовної діяльності є принципова неможливість відокремити застосовувані в ній «засоби праці» (ідеї, образи, теорії, цінності) в силу їх ідеального характеру від безпосереднього виробника. Тому відчуження у звичайному розумінні, характерне для матеріального виробництва, тут неможливо. До того ж основний засіб духовної діяльності з моменту її зародження залишається, на відміну від матеріального виробництва, практично незмінним –інтелект окремої особистості. Тому в духовній діяльності все замикається на творчу індивідуальність. Власне, в цьому і виявляється основне протиріччя духовного виробництва: засоби духовної праці, будучи загальними за змістом, можуть застосовуватися тільки індивідуально. [6]
Духовна діяльність має величезну внутрішньо привабливу силу. Вчені, письменники, художники, пророки можуть творити, не звертаючи уваги на визнання або його відсутність, оскільки сам процес творчості доставляє їм сильне задоволення. Духовна діяльність багато в чому нагадує гру, коли задоволення приносить сам процес. Природа цього задоволення має пояснення – в духовній діяльності продуктивно-творчий початок домінує над репродуктивно-ремісничим.
Отже, духовна діяльність самоцінна,
володіє нерідко значимістю
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою засвоєння їх можливо більшим числом людей. Особлива роль тут належить установам науки, культури, систем освіти й виховання.
Духовні цінності – категорія, яка вказує на людське, соціальне і культурне значення різних духовних утворень (ідей, теорій, образів), що розглядаються в контексті «добра і зла», «істини або брехні», «прекрасного або потворного», «справедливого чи несправедливого» . У духовних цінностях виражається громадська природа самої людини і умови її буття.
Цінності - форма відображення суспільною свідомістю об'єктивних тенденцій розвитку суспільства. [3]
Духовне споживання
Разом з тим свідоме споживання справжніх духовних цінностей – пізнавальних, художніх, моральних та ін – виступає як цілеспрямоване творення і збагачення духовного світу людей. Будь-яке суспільство зацікавлене з точки зору довгострокової перспективи і майбутнього у підвищенні духовного рівня і культури індивідів і соціальних спільнот. Зниження духовного рівня і культури веде до деградації суспільства практично в усіх його вимірах.
У найзагальнішому вигляді суспільні відносини поділяються на матеріальні, які формуються на основі реалій, незалежних від волі й свідомості людей, і духовні, що складаються на базі певних ідей. [10:276]
Духовні відносини формуються на основі певних ідей, які є передусім відображенням суперечностей, зумовлених характером виробничих відносин, тобто економічного базису. Але відношення між матеріальною і духовною сферами суспільного життя мають не механічний (прямий, простий), а складний характер, нерідко опосередкований багатогранними зв’язками.
Духовні відносини складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності на основі певних ідей і поділяються на політичні, правові, моральні, естетичні, релігійні та ін.
Є й такі суспільні відносини, які не належать тільки до матеріальних, або тільки до духовних. У них переплітаються ті й інші. Такими є, скажімо, сімейно-побутові, класові, національні й т.п. [10:276]
Носієм суспільних відносин виступає людина, діяльність якої містить у собі суперечність — здатність визначатися наявним буттям і здатність змінювати його. Людина—вирішальний фактор усіх змін у суспільстві[10:276
Духовні відносини – категорія, що виражає взаємозалежність елементів духовної сфери суспільства, різноманітні зв'язки, що виникають між індивідами, соціальними групами і спільнотами в процесі їхнього духовного життя і діяльності.
Духовні відносини існують
як відносини інтелекту і
Духовне спілкування – процес взаємозв'язку і взаємодії людей, в якому відбувається обмін ідеями, цінностями, діяльністю та її результатами, інформацією, досвідом, здібностями, навичками; одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку суспільства і особистості.
Духовне життя суспільства розгортається як постійна взаємодія індивідуальної та суспільної свідомості. [1:119]
Коли розглядають духовне життя суспільства не в загально-історичному плані, а з точки зору того, які його зміст і стан, особливості, які процеси в ньому відбуваються в даний період, то вживають поняття суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до сукупності свідомості багатьох окремих людей, а включає ті риси, які є спільними і характерними для людей певних соціальних груп або певного конкретного суспільства. Ці риси формуються під впливом умов життя і діяльності, в результаті взаємодії, взаємного спілкування людей, які належать до даного суспільства або групи, під впливом соціальних інформаційних процесів, роль яких особливо велика в наш час; недарма засоби масової інформації умовно називають «четвертою владою» (крім законодавчої, виконавчої та судової).
Суспільна свідомість має свій зміст, структуру, закономірності функціонування й розвитку. За своїм змістом вона є відображенням суспільного буття людей. Але, як і свідомість взагалі, суспільна свідомість – не пасивно-дзеркальне, а активне відображення, яке виражає певне ставлення до буття, до наявної дійсності, певні соціальні потреби й інтереси. Їх усвідомлення спрямовує діяльність людей на досягнення мети, зумовленої цими потребами й інтересами. [10:303]
- Духовне життя суспільства та його структура
- Духовне здоров’я
- Духовничество на Руси
- Духовні джерела філософії
- Духовні і культурні здобутки українського етносу зростали від покоління до покоління
- Духовність особистості
- Духовність та духовний розвиток особистості
- Духовная сфера общества
- Духовная сфера общества
- Духовная сфера общества
- Духовная сфера общества (2)
- Духовная сфера. Сознание. Мировоззрение
- Духовная цензура в Российской империи
- Духовне життя: вірування, звичаї, традиції, побут нашого краю в другій половині ХІХ ст.
