Духовне життя суспільства та його структура
Зміст
Вступ 3
Розділ 1. Сутність і зміст духовного життя суспільства……………………….4
Розділ 2. Основні елементи духовного життя
суспільства…………………….7
Введення
До найважливіших філософських питань, що стосуються взаємовідносин між Світом і Людиною, відноситься і внутрішнє духовне життя людини, ті основні цінності, які лежать в основі його існування. Людина не тільки пізнає світ як суще, прагнучи розкрити його об'єктивну логіку, а й оцінює дійсність, намагаючись зрозуміти сенс власного існування, переживаючи світ як належне і неналежне, благе і згубне, красиве і потворне, справедливе і несправедливе і пр.
Загальнолюдські цінності виступають
в якості критеріїв ступеня як духовного
розвитку, так і соціального прогресу
людства. До цінностей, що забезпечує життя
людини, відносяться здоров'я, певний рівень матеріальної забезпечен
Цінності, які традиційно відносять
до рангу духовних - естетичні, моральні,
релігійні, правові та загальнокультурні
(освітні), - розглядаються звичайно як
частини, складові єдине ціле, зване духовною культурою,
що і буде предметом нашого подальшого
аналізу.
Розділ 1. Сутність і зміст духовного
життя суспільства
Духовне життя людини і людства - феномен, який, як і культура, відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде пізнання людиною самої себе, свого призначення і життєвого сенсу.
Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння, втрати і набуття, трагізм і величезний потенціал. Духовність сьогодні - умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства й особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє.
Духовність - складне поняття. Воно використовувалося перш за все в релігії, релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут вона виступала у вигляді самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення долі світу і людини.
Разом з тим поняття духовності широко використовується в концепціях «духовного відродження», у дослідженнях «духовного виробництва», «духовної культури» і т.д. Однак його визначення як і раніше залишається дискусійним.
У культурно-антропологічному контексті поняття духовності вживається при характеристиці внутрішнього, суб'єктивного світу людини, як «духовного світу особистості». Але що входить в цей «мир»? За якими критеріями визначати його наявність, а тим більше розвиток?
Очевидно, що поняття духовності не вичерпується розумом, раціональністю, культурою мислення, рівнем і якістю знань. Не формується духовність і виключно за допомогою освіти. Зрозуміло, поза перерахованого духовності немає і не може бути, однак односторонній раціоналізм, особливо позитивистски-сцієнтистського толку, недостатній для визначення духовності. Сфера духовності ширше за обсягом і багатше за змістом того, що відноситься виключно до раціональності.
Так само духовність не можна визначити як культуру переживань і чуттєво-вольового освоєння світу людиною, хоча і поза цим духовність як якість людини і характеристика його культури теж не існує.
Поняття духовності, безсумнівно, необхідно для визначення утилітарно-прагматичних цінностей, що мотивують поведінку і внутрішнє життя людини. Однак ще більше воно важливо при ідентифікації тих цінностей, на основі яких вирішуються життєві проблеми, зазвичай виражаються для кожної людини в системі «вічних питань» його буття. Складність їх рішення в тому, що, хоча вони мають загальнолюдську основу, щоразу в конкретному історичному часі і просторі кожна людина відкриває і вирішує їх заново для себе і при цьому по-своєму. На цьому шляху здійснюється духовне сходження особистості, набуття духовної культури і зрілості.
Таким чином, головне тут - не накопичення різноманітних знань, а їх зміст і мета. Духовність є набуття сенсу. Духовність - свідчення певної ієрархії цінностей, цілей та смислів, в ній концентруються проблеми, пов'язані з вищого рівня освоєння світу людиною. Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших вищих цінностей. На цьому шляху визначаються творчі здібності людини не тільки мислити і діяти утилітарно, а й співвідносити свої дії з чим-то «внеособовим», складовими «світ людини».
Дисбаланс у знаннях про навколишній
світ і про саму собі додає суперечливість процесу формува
Проблема духовності - це не тільки визначення вищого рівня освоєння людиною свого світу, ставлення до нього - природі, суспільству, іншим людям, до себе. Це проблема виходу людини за рамки вузько емпіричного буття, подолання себе «вчорашнього» у процесі оновлення та сходження до своїх ідеалів, цінностей та реалізації їх на своєму життєвому шляху. Отже, це проблема «життєтворчості». Внутрішньої основою самовизначення особистості є «совість» - категорія моральності. Моральність ж є визначником духовної культури особистості, що задає міру і якість свободи самореалізації людини.
Таким чином, духовне життя - важлива сторона буття та розвитку людини і суспільства, у змісті якої проявляється справді людська сутність.
Духовне життя суспільства - область буття, в якій об'єктивна, індивідуальна реальність дана не у вигляді протистоїть людині зовнішньої предметності, а як ідеальна реальність, сукупність змістовних цінностей, присутня в ньому самому і детермінують зміст, якість і спрямованість соціального та індивідуального буття.
Генетично духовна сторона буття людини виникає на основі його практичної діяльності як особлива форма відображення об'єктивного світу, як засіб орієнтації в світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального та ідеального. Суть полягає в їх принциповому єдності, збігу основних, «вузлових" моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять, образів, цінностей) має принципової автономністю, розвивається і за своїми власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може, оскільки в кінцевому підсумку це означало б втрату орієнтації людини і суспільства у світі. Результатом такого відриву для людини є вихід у світ ілюзій, психічні хвороби, а для суспільства - його деформація під впливом міфів, утопій, догм, соціальних прожектів.
Розділ 2. Основні елементи духовного життя суспільства
Структура духовного життя суспільства дуже складна. Ядром її є громадська та індивідуальна свідомість.
Елементами духовного життя суспільства прийнято вважати також:
- Духовні потреби;
- Духовна діяльність і виробницт
- Духовні цінності;
- Духовне споживання;
- Духовні відносини;
- Прояви міжособистісного духовного спілкування.
Духовні потреби людини є внутрішні спонукання до творчості, створення духовних цінностей та їх освоєння, до духовного спілкування. На відміну від природних духовні потреби задані не біологічно, а соціально. Потреба індивіда в освоєнні знаково-символічного світу культури є для нього характер об'єктивної необхідності, інакше людиною він не стане і жити в суспільстві не зможе. Однак сама по собі ця потреба не виникає. Вона повинна бути сформована і розвинена соціальним контекстом, оточенням індивіда в складному і тривалому процесі її виховання та освіти.
При цьому спочатку суспільство фор
Духовні потреби мають принципово необм
Духовна діяльність є основа духовного
життя суспільства. Духовна діяльність
- форма активного ставлення
Ідеальні утворення як продукт духовної діяльності і виробництва мають загальним характером їх споживання. Будь-яка духовна цінність, на відміну від матеріальної, в ідеалі може бути надбанням всіх. Від споживання вони не убувають, як матеріальні, навпаки, чим більше людей опановують духовними цінностями, тим більша ймовірність їх збільшення.
Духовна діяльність як загальний праця відбувається в кооперації не тільки з сучасниками, а й з усіма попередниками, коли-небудь зверталися до тієї чи іншої проблеми. Духовна діяльність, яка не спирається на досвід попередників, приречена на дилетантизм і вихолощення власного змісту.
Зусилля окремих особистостей, які продукують духовні цінності, здатні збагатити все людство (ідеї Конфуція, Будди, Сократа, Платона, Аристотеля, Христа, Леонардо да Вінчі, Коперника, Шекспіра, Маркса, Л. Толстого, Достоєвського, Ейнштейна та ін.) Отже, ефективність духовного праці набагато вища ефективності праці матеріального. Власне, в цьому полягає одна з причин того, що осіб, зайнятих духовною діяльністю, менше, ніж зайнятих у матеріальному виробництві. Інші причини - природні обмежені можливості суспільства утримувати таких людей, а також ступінь їх таланту і здібностей.
Духовний працю,
залишаючись загальним за змістом, по
суті і формі своєї є індивідуальним, персоніфікованим
- навіть у сучасних умовах, при високій
ступені свого поділу. Прориви в духовному
житті здійснюються переважно зусиллями
одинаків або невеликих груп людей на
чолі з яскраво вираженим лідером, відкривають
нові напрямки діяльності для постійно
зростаючої армії працівників розумової
праці. Ймовірно, саме тому Нобелівські
премії не присуджуються колективам автор
Особливістю духовної діяльності є принципова неможливість відокремити застосовувані в ній «засоби праці» (ідеї, образи, теорії, цінності) в силу їх ідеального характеру від безпосереднього виробника. Тому відчуження у звичайному розумінні, характерне для матеріального виробництва, тут неможливо. До того ж основний засіб духовної діяльності з моменту її зародження залишається, на відміну від матеріального виробництва, практично незмінним - інтелект окремої особистості. Тому в духовній діяльності все замикається на творчу індивідуальність. Власне, в цьому і виявляється основне протиріччя духовного виробництва: засоби духовної праці, будучи загальними за змістом, можуть застосовуватися тільки індивідуально.
Духовна діяльність
має величезну внутрішньої
Отже, духовна
діяльність самоцінна, володіє нерідко
значимістю безвідносно до результату,
що практично неможливо в
Діалектика духовної діяльності істотно відрізняється від діалектики матеріального виробництва. У матеріальному виробництві виробнику благ нав'язується сама праця, а його результати в основному відчужуються від працівника, він позбавлений можливості їх споживати. У духовній сфері виробництвом займаються деякі, більшості ж нав'язуються продукти - ідеї, теорії, цінності, образи, сам процес їх створення залишається недоступним для більшості. У першому випадку завдання полягає в тому, щоб збільшити можливості споживання, у другому - виробництва.
Особливим видом духовної діяльності є поширення духовних цінностей з метою засвоєння їх можливо більшим числом людей. Особлива роль тут належить установам науки, культури, систем освіти й виховання.
Духовні цінності - категорія, яка вказує на людське, соціальне і культурне значення різних духовних утворень (ідей, теорій, образів), що розглядаються в контексті «добра і зла», «істини або брехні», «прекрасного або потворного», «справедливого чи несправедливого» . У духовних цінностях виражається громадська природа самої людини і умови його буття.
Цінності - форма відображення суспільною свідомістю об'єктивних тенденцій розвитку суспільства. У поняттях прекрасного і потворного, добра і зла та інших людство висловлює своє ставлення до готівкової дійсності і протиставляє їй якесь ідеальний стан суспільства, яке повинно бути встановлено. Будь-яка цінність «піднята» над дійсністю, містить у собі належне, а не суще. Це, з одного боку, задає мету, вектор розвитку суспільства, з іншого - створює передумови відриву цієї ідеальної сутності від своєї «земний» основи і здатне дезорієнтувати суспільство за допомогою міфів, утопій, ілюзій. Крім того, цінності можуть зжити себе і, безповоротно втративши свій сенс, перестати відповідати новій епосі.
Духовне споживання спрямовано на задоволення духовних потреб людей. Воно може бути стихійним, коли ніким не спрямовується і людина самостійно, на свій смак вибирає ті чи інші духовні цінності. В інших випадках духовне споживання може нав'язуватися людям рекламою, засобами масової інформації, масовою культурою і т.д. У результаті такого роду дій можна говорити про маніпулювання свідомістю, про усередненні й стандартизації потреб і смаків людей.
Разом з тим свідоме споживання справжніх духовних цінностей - пізнавальних, художніх, моральних та ін - виступає як цілеспрямоване творення і збагачення духовного світу людей. Будь-яке суспільство зацікавлене з точки зору довгострокової перспективи і майбутнього у підвищенні духовного рівня і культури індивідів і соціальних спільнот. Зниження духовного рівня і культури веде до деградації суспільства практично в усіх його вимірах.
Духовні відносини - категорія, що виражає взаємозалежність елементів духовної сфери суспільства, різноманітні зв'язки, що виникають між індивідами, соціальними групами і спільнотами в процесі їхнього духовного життя і діяльності.
Духовні відносини існують як відносини інтелекту і почуттів людини або групи людей до тих чи інших духовних цінностей (сприймає він їх чи ні), а також як його ставлення до інших людей з приводу цих цінностей - їх виробництва, розповсюдження, споживання. Основними видами духовних відносин є пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні, а також духовні відносини, що виникають між наставником і учнем.
Духовне спілкування - процес взаємозв'язку і взаємодії людей, в якому відбувається обмін ідеями, цінностями, діяльністю та її результатами,інформацією, досвідом, здібностями, навичками; одна з необхідних і загальних умов формування і розвитку суспільства і особистості.
Суспільна свідомість - цілісне духовне утворення, що включає почуття, настрої, ідеї і теорії, художні та релігійні образи, що відображають ті чи інші сторони суспільного життя і є результатом активної творчого мислення людей. Суспільна свідомість - феномен, соціально обумовлений як за механізмом свого зародження і реалізації, так і за характером свого буття та історичної місії.
Суспільна свідомість має певну
структуру, в якій виділяють різні
рівні (повсякденне і теоретичне, іде
Свідомість як відображення і активно-творча діяльність здатне, по-перше, адекватно оцінювати буття, виявляти в ньому прихований від повсякденного погляду сенс і здійснювати прогноз, по-друге, через практичну діяльність впливати на нього і перетворювати його. Суспільна свідомість є результат спільного осмислення соціальної дійсності практично взаємодіючими між собою людьми. У цьому, власне, і полягає його соціальна природа і основна особливість.
Суспільна свідомість має відносну
самостійність по відношенню до
суспільного буття. Воно не просто відображає
останнє, а розкриває його суть, внутрішню
логіку. Суспільна свідомість може як
випереджати розвиток соціально
Спираючись в своєму розвитку на досягнення людської думки і духу, суспільну свідомість забезпечує наступність у розвитку духовної спадщини поколінь. Отже, воно має власну логіку розвитку, свої закони і принципи, що добре видно на прикладі філософії, релігії, моралі, мистецтва, права, політики, науки.
Суспільна свідомість надособовою, але не поза особистісної. Це означає, що суспільна свідомість неможливо поза індивідуальної свідомості. Носіями суспільної свідомості є індивіди, що володіють власною свідомістю, а також соціальні групи і суспільство в цілому. Розвиток суспільної свідомості відбувається в процесі постійного залучення до нього знову і знову з'являються на світ індивідів. Весь зміст і форми суспільної свідомості створені і кристалізовані саме людьми, а не надлюдською силою. Авторська індивідуальність ідеї і навіть образу може бути елімінована суспільством, і тоді вони освоюються індивідом у надособовою формі, але сама їх зміст залишається людським, а походження - конкретно-індивідуальним.
Разом з тим суспільна свідомість є не кількісна сума індивідуальних свідомостей, а їх якісно новий стан - всередині себе і по-особливому структурована ідеально-об'єктивна реальність, з вимогами якої індивід змушений рахуватися так само, як він рахується з природними та соціальними явищами. Своїми обсягом, можливостями, перетворювальної силою суспільну свідомість для суспільства безсумнівно більш значуща суб'єктивного кінцевого і обмеженого окремою людиною особистої свідомості. Влада суспільної свідомості над особистістю виражається в безумовному сприйнятті його історично сформованих форм духовного освоєння дійсності, тих способів і засобів, за допомогою яких здійснюється виробництво духовного життя суспільства, того смислового змісту, що накопичено людством віками і поза яким неможливе становлення індивідуальності.
Буденна свідомість - нижчий рівень суспільної свідомості, що характеризується життєво-практичним, несистематизованим і разом з тим цілісним світобаченням. Буденна свідомість найчастіше стихійно, разом з тим близько до безпосередньої дійсності життя, яка в ньому відображена досить повно, з конкретними деталями та смисловими нюансами. Тому повсякденна свідомість - те джерело, з якого черпають свій зміст і натхнення філософія, мистецтво, науки, і разом з тим первинна форма розуміння суспільством соціального і природного світу.
Буденна свідомість носить історичний характер. Так, буденна свідомість античності або Середньовіччя було далеко від наукових уявлень, сучасне ж його зміст вже не є наївно-міфологічним відображенням світу, навпаки, воно насичене науковими знаннями, хоча і перетворює їх у певну цілісність за допомогою засобів, що не зводиться до наукових. Разом з тим і в сучасному повсякденній свідомості чимало міфів, утопій, ілюзій, забобонів, які, можливо, допомагають жити їх носіям, але в той же час мають мало спільного з навколишньою реальністю.
Теоретичне свідомість - рівень суспільної свідомості, що характеризується раціональним осмисленням соціального життя в її цілісності, закономірності і істотних зв'язках. Теоретичне свідомість виступає як система логічно пов'язаних положень. Носіями його є не всі люди, а вчені, здатні науково судити про досліджувані явища і об'єктах в рамках своїх областей, за межами яких вони розмірковують на рівні буденної свідомості - «здорового глузду», а то й просто на рівні міфів і забобонів.
Суспільна психологія та ідеологія є рівнями і разом з тим структурними елементами суспільної свідомості, в яких виражається не тільки глибина розуміння соціальної дійсності, а й ставлення до неї з боку різних соціальних груп і спільнот. Це ставлення проявляється насамперед у їхніх потребах, мотивах і спонукання до освоєння і перетворення соціальної дійсності.
Суспільна психологія являє собою сукупність притаманних людям і соціальним групам і спільнотам почуттів, настроїв, звичаїв, традицій, прагнень, цілей, ідеалів, а також потреб, інтересів, переконань, вірувань, соціальних установок. Вона виступає як певний настрій почуттів і розумів, у якому поєднується розуміння що відбуваються в суспільстві процесів і духовно-емоційне ставлення до них. Суспільна психологія може проявлятися як психічний склад соціальних та етнічних спільнот, тобто соціально-групова, корпоративна або національна психологія, багато в чому обумовлює їх діяльність і поведінку.
Основними функціями суспільної
Ідеологія являє собою теоретичне вираження об'єктивних потреб та інтересів різних соціальних груп і спільнот, їх ставлення до соціальної дійсності, а також систему поглядів і установок, що відображають соціально-політичну природу суспільства, її лад і соціальну структуру.
Оскільки різні ідеології
Тому ідеологія може бути науковою і ненауковою, прогресивною й реакційною, радикальною й консервативною.
Якщо суспільна психологія формується стихійно, то ідеологія створюється її авторами цілком свідомо. У ролі ідеологів виступають мислителі, теоретики, політики. Завдяки різним системам і механізмам - освіти, виховання, засобів масової інформації - ідеологія цілеспрямовано впроваджується у свідомість великих мас людей. На цьому шляху цілком можливо маніпулювання суспільною свідомістю.
Сила впливу тієї чи іншої ідеології визначається ступенем її науковості та відповідності реальності, глибиною опрацювання її основних теоретичних положень, положенням та впливом тих сил, які в ній зацікавлені, способами впливу на людей. З огляду на особливості психології соціальних груп, ідеологія в особі її носіїв здатна вплинути на зміну всієї системи соціально-психологічних установок та умонастроїв складових ці групи людей і надати їх діям певну цілеспрямованість.
Форми суспільної свідомості - способи самосвідомості суспільства і духовно-практичного освоєння навколишнього світу. Їх можна також визначити як соціально необхідні способи побудови об'єктивних розумових форм, що виробляються в ході різноманітної діяльності людей з перетворення і зміни світу. Вони історичні за своїм змістом, як історичні породжують їх суспільні зв'язки і відносини.
Основними формами суспільної свідомості,
як вже зазначалося, є філософія, релігія, мораль,
Критеріями розрізнення форм суспільної свідомості є:
- Об'єкти відображення (навколишній світ у його цілісності; надприродне; моральні, естетичні, правові, політичні відносини);
- Способи відображення
- Роль і значення в житті
суспільства, зумовлені
Всі форми суспільної свідомості взаємопов'язані і взаємодіють між собою, як і ті галузі буття, які вони відображають. Тим самим громадську свідомість виступає як цілісність, відтворювальна цілісність природного і соціального життя, забезпечену органічною зв'язком усіх її сторін. У рамках суспільної свідомості як цілісності взаємодіють також буденне і теоретична свідомість, суспільна психологія і ідеологія.
У залежності від епохи, характеру
суспільства, викликів часу і стоять завдань
на перший план можуть виходити ті чи інші
елементи суспільної свідомості - суспільна
психологія чи ідеологія, повсякденне
або теоретична свідомість, а також релігія, наука, мораль, мистец
Особливістю релігійної свідомості є
прагнення людей освоїти

- Духовне здоров’я
- Духовничество на Руси
- Духовні джерела філософії
- Духовні і культурні здобутки українського етносу зростали від покоління до покоління
- Духовність особистості
- Духовність та духовний розвиток особистості
- Духовність та духовний розвиток особистості
- Духовная сфера общества
- Духовная сфера общества
- Духовная сфера общества (2)
- Духовная сфера. Сознание. Мировоззрение
- Духовная цензура в Российской империи
- Духовне життя: вірування, звичаї, традиції, побут нашого краю в другій половині ХІХ ст.
- Духовне життя суспільства