Джерела вивчення історії первісного суспільства

Джерела вивчення історії  первісного суспільства

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 — 55. до н.е.) у поемі "Про природу речей" зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мідними, а останніх — залізними.

Археологічні  джерела 
 
Археологія винесена на перший план, бо саме вона постачає прямими фактами історію первісного суспільства, що мають більш-менш тверду хронологічну приуроченість, що спирається на методи абсолютного датування або, при їх відсутності, на порівняльно-типологічний метод. Хронологічно вона охоплює повністю часові межі існування первісного суспільства. До недавнього часу верхньою межею археологічного дослідження вважалася епоха середньовіччя, навіть епоха пізнього середньовіччя, але розкопки дуже пізніх поселень, надісланих аборигенним населенням на території Сибіру і особливо Північної Америки, продемонстрували виняткову інформативність археологіческого дослідження і в цьому випадку.

 
Американські дослідники називають  такі дослідження етноархеологіей  або навіть етноісторії. Для подібного  протиставлення звичайному археологічного дослідження немає підстав, тому що мова йде про стандартні археологічних  процедурах, що відносяться до безкласовим  товариствам, але безпосередньо  прилягає до сучасності і етнічно  відомим. Археологія, таким чином, безпосередньо  змикається з етнографією, хоча і  продовжує залишатися археологією  первісного безкласового суспільства. Нижня межа хронологічно губиться в сивій давнині (далі буде сказано про матеріальну культуру далеких предків людини епохи переходу від мавп до ранніх форм людей). Можливо, прадавньої кам'яної індустрії передувала епоха використання дерева, є дані про використання в якості матеріалу для знарядь кістки, але довести ці припущення поки не вдається. Так чи інакше археологічний матеріал з'являється з самого початку людської історії, іншими словами, з самого початку історії первісного суспільства.

Яка інформативність  цього археологічного матеріалу  і якими обставинами вона обмежується? При відповіді на останню частину  запитання потрібно мати на увазі  три таких обставини - багатозначність  положення будь-якого предмета матеріальної культури в системі культури суспільства  в цілому, принципову вибірковість археологічних залишків по відношенню до системи живої нормально функціонуючої  культури і руйнування в ході часу. Найменш очевидно перше з них, тому воно і вимагає розгляду в  першу чергу.

Предмет матеріальної культури перш за все має певне  функціональне призначення, він  створюється, щоб бути для чогось використаним в людській діяльності - будь то знаряддя праці, кераміка або  щось інше. Крім його власної форми  і атрибуції, про яку ми можемо судити по здоровому глузду та аналогії, єдине, що нам безпосередньо дано, - його положення в просторі, точніше  кажучи, його положення в просторі розкопу. У ряді випадків первинне призначення  предмета, наприклад, стріли або наконечника  списа, знайдених в хребці або  який-небудь інший кістки тварини, цим  підтверджується або встановлюється. А якщо предмет мав крім свого  безпосереднього утилітарного призначення  ще символічне чи сакральне? Якщо до того, як потрапити в розкоп, він використовувався неодноразово, скажімо, був підібраний людьми досліджуваної культури і  тому відноситься до більш раннього часу, приклади чого нам завідомо відомі? Ці обставини встановити значно важче, а найчастіше і просто неможливо.

 
Етнографією зафіксовані випадки, коли той чи інший предмет матеріальної культури, мав певне функціональне  призначення, потрапляючи випадково  в систему іншої культури, де його атрибуція невідома, стає приналежністю  або навіть об'єктом культу. Всі  подібні випадки археологічно неможливо  фіксувати; їх фіксація - результат  швидше винятковою удачі, ніж планомірного і цілеспрямованого пошуку.

Зрозуміло, з усього цього виникає суттєва  втрата інформації.

Вибірковість  археологічного матеріалу при розкопках  залежить від того, що земля зберігає нам не весь комплекс культури, а  лише те, що попадало, як кажуть археологи, на горизонт проживання або закладалося  в могили. При зміні місця проживання все цінне забиралося з собою, у будинках і на поселеннях залишався  мотлох, він-то і потрапляє в руки археологів. При пожежі або землетрус, сильні паводки чи селі, одним словом, при якому стихійне лихо багато руйнується аж до монументальної архітектури, і  знову в розпорядженні археології залишається тільки частина, та ще порядком деформована руйнуванням, живої  культури, цільну архітектоніку якої можна реконструювати лише за уламками і руїн. У поховання завідомо потрапляє  тільки частина побутового культурного  інвентарю, обсяг якого зумовлюється існуючими в суспільстві похоронними  звичаями та обрядами, а також уявленнями про потойбічному світі. Про них  найчастіше взагалі немає ніякої інформації, і вони самі реконструюються на основі розкопок похоронних пам'ятників, тобто виходить зачароване коло: не знаючи відповідного світогляду, ми не в змозі зрозуміти, яка частина культури відбивається в похоронному пам'ятнику, а про світогляд змушені судити за результатами розкопок цієї пам'ятки.

 
Коли характерна для XIX-початку XX ст. наївна віра в те, що перехід від  живої культури до зафіксованої археологією  мертвої повністю однозначний і  не має ніяких втрат, пройшла, настала  епоха досить скептичної оцінки реконструктивних можливостей археологічного матеріалу, віра в абсолютну достовірність  археологічних реконструкцій поступилася  місцем вірі в принципову обмеженість  археологічних даних.

 
Багато сучасних археологів вважають, що в процесі археологічного дослідження  ми отримуємо не більше 15% достовірної  інформації, але подібні розрахунки вкрай суб'єктивні У якоїсь частини  археологічних реконструкцій вони, можливо, відповідають дійсності, в  інших випадках відсоток достовірності  більше, а щось взагалі не може бути адекватно відновлено ні за яких обставин.

 
Руйнування в ході часу можна  без перебільшення назвати грандіозними за масштабами і трагічними за їх культурно-історичним наслідків.

 
Будь-яка культура і будь-яке суспільство  безжально знищували всі сліди  попередніх суспільств і культур, майже  завжди робили це свідомо, в той же час несвідомо використовуючи технічні та духовні досягнення попередників. Збивалися з каменів написи і  на їх місці вибивалися нові, руйнувалися  будівлі, і будівельні матеріали  використовувалися вдруге для зведення нових будівель, руйнувалися або  запускалися зрошувальні споруди, перетягували на нові місця похоронні  стели, печери та інші природні укриття  використовувалися неодноразово людьми різних епох, більш ранні культурні  нашарування в печерах при  цьому природним чином порушувалися, нарешті, грабіжники зіпсували більшу частину похоронних споруд самих  різних епох і практично повсюдно.

 
Але руйнівна сторона людської діяльності доповнювалася ще руйнівними силами природи, тобто природними причинами. Для самих ранніх палеолітичних  стоянок печерних це обвали і геологічні процеси поховання печер. Обвали порушували печерні культурні шари і в більш пізній час. У процесі  дослідження неолітичних поселень і поселень епохи бронзи археологи  зіткнулися з фактами їх майже  повного або ж повного руйнування паводковими водами і щорічними  розливами рік. Пізніші городища руйнувались протягом століть і тисячоліть дощами, заростали лісом, в пустельних і напівпустельних місцевостях засипалися пісками.

 
Далеко не всі вироби людських рук  зберігалися в землі, що залежить і від характеру ґрунту, і від  матеріалу: вироби з кістки, дерева, шкіри і металу взагалі зберігаються погано - дерево та шкіра недовговічні, кістка схильна розкладанню, метал  окислюється, кераміка роздавлюється  землею. Нарешті, сам культурний шар  деформується при пізнішому опадонакопичення, зсувах, заболочування і т. Д

Все ж  при всіх цих обмеженнях археологічний  матеріал безперечно дозволяє здійснити  ряд наукових процедур і робити досить певні висновки, в чому і полягає  його історичне значення. Він дає можливість простежити динаміку зовнішніх форм культури, на основі типологічного порівняння та стратиграфічного залягання відокремлюючи ранні форми від пізніх і встановлюючи хронологічну послідовність їх змін. На цій базі створюється картина прогресу людської культури протягом історії первісного суспільства і простежується в той же час спадкоємність розвитку культури від її найпростіших форм до більш складних.

Археологічні  розкопки при їх проведенні на належному  технічному рівні доставляють багатий  палеоантропологических, археозоологічний і археоботанічний матеріал, а  він, у свою чергу, є неоціненним  джерелом відомостей про фізичні  особливості стародавніх людей, морфології і породах доместицированних  видів тварин, сортах і видах культурних рослин. Вивчення петрографії гірських порід, з яких виготовлялися знаряддя, призводить до можливості відновити дороги відвічної міграцій та обміну, аналогічна процедура можлива при порівняльному дослідженні складу стародавніх металів. У розкопках зустрічаються майже повсюдно предмети мистецтва, і за ним ми судимо про художню культуру тих чи інших товариств, з відомими обмеженнями і про їх духовну культуру. Нарешті, локальні відмінності в культурі допомагають ставити питання про час і характер етнічної диференціації, хоча їх рішення вимагає залучення даних суміжних дисциплін і поки неможливо тільки за допомогою археологічного матеріалу. Таким чином, можна зробити висновок, що археологічний матеріал дуже інформативний і його роль у реконструкції історичних процесів первісності величезна.

Етнографічні  джерела 
 
Якщо говорити про методологічні та методичні засади етнографічної науки, то вся їхня розробка була націлена на те, щоб з найбільшою повнотою і ретельністю, найбільш адекватно описати предмет дослідження, а саме культуру і побут, соціальні інститути і суспільну структуру того чи іншого народу. Традиційно при цьому найбільша увага приділялася відсталим народам, і в цьому пункті особливо етнографія змикається з історією первісного суспільства, так як культура відсталих народів є основним матеріалом для первісно-історичних реконструкцій. Якби не було етнографічних даних, то багато сторін формування суспільних відносин і соціальної структури в первісних людських колективах просто не могли б стати предметом уваги, вони відомі лише за етнографічними описами, і головне завдання полягає в тому, щоб хронологічно співвіднести їх з тими чи іншими етапами первісної історії.

 
Однак, як не повно описує сучасна  етнографічна наука предмет свого  дослідження, в ній є один принциповий  пробіл, що полягає в тому, що досліджувані етнографією суспільства описуються ззовні; робиться це стороннім спостерігачем, дії якого мають певний психологічний  вплив на людей досліджуваного колективу, сприятливий чи несприятливий, все  одно, нарешті, сам спостерігач викликає відповідну реакцію, тобто непередбачуваним чином втручається в предмет  спостереження. Окремі випадки багаторічної життя дослідників з обраними ними для вивчення народами, навіть включення їх до складу племен не змінюють картини, так як і в цій ситуації неможлива повна натуралізація, дослідник залишається англійцем, французом, німцем, російською і не перетворюється на ескімоса, індійця, австралійця. Це означає, що повнота  етнографічного опису завжди відносна, особливо це стосується інтимних сторін життя суспільства на зразок сакральних дій, таємних спілок, релігійно-психологічних  уявлень, самосвідомості. Подібна відносність, проектуючи на зазначену вище німоту археологічних матеріалів, повинна  чітко усвідомлювати як перешкоду  на шляху до повністю об'єктивного  відновленню інститутів і явищ духовного  життя первісного суспільства та її тимчасової динаміки.

Інше обмеження, яке несуть в собі самі етнографічні матеріали, пов'язано з відсутністю  у них хронологічній ретроспективи. Етнографічний опис по природі своїй  синхронно, тобто воно пов'язане  з одним певним хронологічним  рівнем, яким є сучасність. Етнографічний  матеріал збирається давно (в наступному параграфі будуть описані коротко  основні віхи в його накопиченні). Вже наука XVIII і тим більше XIX ст. дала нам приклади хороших і повних етнографічних описів різних народів, але все одно в них багато прогалин, так як вони складені здебільшого  не фахівцями-етнографами, а мандрівниками. Тільки в кінці минулого - початку  нашого століття з'явилися строго наукові  та завидні за повнотою та ретельності  праці про культуру багатьох відсталих  народів, але і вони уразливі з  точки зору сучасної етнографічної  методики. Що стосується повідомлень  грецьких і римських авторів про своїх сусідів, то вони можуть використовуватися лише як ілюстрація до існування того чи іншого звичаю в давнину, самі відомості в цілому і уривчасті, і неточні. При перекладі синхронного зрізу в діахронний принципово неможливо отримати однозначне рішення, і тому багато спроб реконструювати, наприклад, динаміку систем спорідненості, для якої немає археологічних аналогів, викликають до цих пір багато суперечок.

 
У той же час при реконструкції  динамічного ряду тих явищ культури, які фіксуються археологічно, етнографічні дані послідовно переходять в археологічні, і ретроспективна реконструкція  набуває об'єктивний характер.

 
У цьому, до речі сказати, і лежить розгадка тісної взаємодії етнографії та археології на протязі їх історичного розвитку - обидві науки не можуть жити і розвиватися  одна без іншої, взаємно доповнюючи і не збагачуючи один одного. Нарешті, не можна не сказати і про те, що в розпорядженні етнографії при  вивченні відсталих суспільств завжди знаходилися лише сучасні відсталі суспільства, які неможливо прямо  аналогізувати з первісними колективами. Введений в радянській науці дуже плідний принцип підрозділи всіх відсталих товариств на АПО і  СПО якраз і узагальнює це корінна  відмінність, вказуючи нам в той  же час на ще одне обмеження можливостей  реконструкції первіснообщинних відносин. Правда, багато суспільств протягом тисячоліть розвивалися без будь-яких контактів  з європейською чи іншою культурою - австралійці, папуаси, тасманійці, бушмени, вогнеземельці, але і їх не можна  вважати носіями класичної первісності, так як за ними лежить тривалий шлях розвитку з епохи верхнього палеоліту, а це означає наявність процесів, які, звичайно, деформували початкові  громадські структури.

 
На додаток до цього потрібно сказати, що на якому б рівні відсталості  не знаходилися відсталі народи сучасності, жоден з них не може представляти культуру, якою володіли первісні попередники  людини сучасного виду: речовий світ їхньої культури реконструюється археологічно, духовний залишається до цих пір  на рівні більш-менш правдоподібних філософських розробок. Етнографічний  матеріал, звичайно, залучається у  цих розробках, але його роздільна  здатність сама стоїть під питанням, він грає швидше допоміжну, ілюстративну роль. Як і у випадку з археологією, усвідомлення обмеженості етнографічних  даних у багатьох відносинах ні в  якій мірі не повинно призводити до негативного висновку про малий  їх значенні як джерела відомостей про історію первісного суспільства.

 
Абсолютно неправильно вважати, як роблять деякі фахівці, що історія  первісного суспільства цілком є  сфера етнографії, але не менш невиправдано і заперечувати її реконструктивні  можливості. Насамперед етнографія дає  нам багатий матеріал для судження про функціональне призначення окремих предметів світу речової матеріальної культури - без неї призначення багатьох з них залишалося б малозрозумілим.

 
Але ще більше її роль в реконструкції  суспільних відносин і духовної культури первісності - без величезного запасу етнографічних спостережень і розробок неможливо було б судити про такі явища життя первісного суспільства, як форми шлюбу і сім'ї, системи  спорідненості, форми громади, колективні форми господарської діяльності, економічні відносини, релігійно-магічні  ритуали, народна творчість. На каркас хронологічно організованих археологічних  фактів етнографія накладає плоть первісної  культури, даючи можливість за допомогою  своїх результатів відчути її живий подих.

Антропологічні  джерела 
 
Традиційно, хоча і не у всіх країнах прийнято, розподіл антропології на три розділи - морфологію, тобто вчення про загальні закономірності мінливості людського організму, антропогенез. Або вивчення походження людини, і расознавство, тобто науку про людські раси, - носить структурний характер, іншими словами, диференціює антропологічну науку по предмету дослідження. Поряд з цим можливі й паралельні класифікації, тобто підрозділ науки по предмету призначення, наприклад, як це прийнято багатьма радянськими спеціалістами виділення етнічної антропології, яка займалась вивченням антропологічних особливостей народів і реконструкцією етногенетичних процесів. По предмету призначення дослідження виділяється і історична антропологія, метою якої є отримання історичної інформації з усіх форм антропологічного дослідження і тлумачення цієї інформації для потреб історії. Саме цей напрям антропологічних студій найбільш тісно пов'язане з історією первісного суспільства і дає для неї максимальну підставу.

 
Антропологія є наука про біологічні особливості людини і її предків, палеоантропологія - та частина антропології, яка вивчає скелети викопних людей  самих різних епох і, використовуючи результати вивчення біології сучасної людини, виробляє відновлення їх біологічних  характеристик, саме на палеоантропологію  історична антропологія спирається в найбільшій мірі, коли вона стає історичним джерелом для вивчення первісного суспільства. Але палеоантропологічний матеріал, як і всякий інший, в тому числі і розглянутий нами археологічний і етнографічний, створює свої складності для інтерпретації, не розуміючи яких, не можна використовувати його повною мірою. Палеоантропологія, як і антропологія сучасного населення, працює з груповими характеристиками, тобто описує не окремих людей, а групи, пов'язані біологічним спорідненістю і отримали найменування популяцій. Людські раси, наприклад, представляють собою групи популяцій, кожна з яких окреслюється локально колом шлюбних зв'язків, від проникності яких залежить гомогенність - однорідність або, навпаки, гетерогенність - різнорідність популяцій.

 
Морфологічні та фізіологічні особливості  окремих людей відрізняються  винятковою різноманітністю, яке нівелюється  на груповому рівні і зводиться  до локально-типологічним комплексам, які мають генетичне значення і дає можливість перекидати міст від сучасного населення до стародавнього, і навпаки.

 
Палеоантропологічний матеріал виходить, як уже згадувалося, в процесі  археологічних розкопок могильників. В даний час розроблені методи обробки трупоспалень - невеликих  кісткових фрагментів, але інформація, яку видобувають при цьому, дуже мала. На щастя, звичаї трупоспалення  були поширені не дуже широко, частіше  археолог і палеоантрополог мають  справу з трупопокладенням. Правда, і в цьому випадку збереження кісток скелета може бути поганим, але  зараз добре налагоджена реставраційна  робота, тобто отримання цілої  форми кісток і черепів за їх фрагментами. Важливість скелета в організмі  як його механічного каркаса і  фізіологічно дуже дієвого компонента забезпечує його біологічну інформативність. При достатньому числі отриманих  при розкопках того чи іншого могильника скелетів біологічна характеристика викопної групи в деяких відносинах виявляється  повноціннішою, ніж вивчена антропологом група живих людей.

 
Але, на жаль, ця група не співвідносна з популяцією, і в цьому полягає  основний недолік будь-якого палеоантропологічного  дослідження, а з нього виникає  головна трудність будь історико-антропологічної  реконструкції.

 
Недолік цей пояснюється тим, що практично будь який могильник використовували  довгий час, і в ньому поховані люди кількох поколінь. Вжиті спроби якось відокремити поховання  людей одного покоління від інших, знайти критерій для цього в топографії могильників не увінчалися помітним успіхом. Тому будь-яка палеоантропологічна  популяція продовжена в часі, вона, як правило, охоплює людей, що відносяться  до набагато більшому числу поколінь, ніж сучасна, тому ж вона чисельніша за сучасну. А от наскільки численною - це неможливо встановити точно  в кожному конкретному випадку. Нарешті, додаткову складність у  використанні палеоантропологічного  матеріалу в історико-антропологічних  реконструкціях, значущих для історії  первісного суспільства, утворює факт порівняно пізнього виникнення досить численних могильників - вони виникають  з неолітичної епохи.

 
Мезолітичні могильники найчастіше складаються  з декількох поховань, а поховання  палеолітичного часу завжди поодинокі.

 
Що дозволяє все ж реконструювати історична антропологія в історії  первісного суспільства? Величезні  успіхи зробило в останні два  десятиліття приматознавство, причому  для нас дуже важливо не вивчення морфології мавп, а розуміння їхньої поведінки відкриття в ньому  якихось рис, які є значущими  в поясненні поведінки ранніх предків людини-і характерних  для нього суспільних відносин. Два  факти представляються вкрай  важливими стосовно історії первісного суспільства: перший з них полягає  в зазначеному практично у  всіх форм мавп відсутності статевого  спілкування між кровноспорідненими тваринами різних поколінь - батька з дочкою, сина з матір'ю. Це спостереження  є суттєвим аргументом на користь  уявлення про ілюзорність існування  в ранній історії людства стадії безладних статевих спілкувань. Друге, ніж історія первісного суспільства  збагатилася, спираючись на приматології, - спостереження, також підтверджене дослідженням поведінки різних видів  і полягає в уникненні статевих спілкувань всередині стада і  перевазі їх з особинами сусідніх стад.

 
Настільки прямолінійна аналогія навряд чи виправдана, але наведений приклад  показує межі можливостей, які містяться  в етологічної вивченні приматів.

 
Численні знахідки ранніх предків  людини досліджуються в першу  чергу морфологічно, зіставляються  на основі найбільш характерних варіацій їх будови, схожість варіацій дозволило  побудувати цілий ряд правдоподібних гіпотез про їх генетичну спорідненість. Тут не місце обговорювати всі  ці гіпотези, але кожна з них  дає нам можливість внести додаткові  аспекти в розуміння культурних та генетичних зв'язків локальних  груп предків сучасної людини. Однак  морфологія дала можливість висвітлити ще один аспект проникнення в минуле - отримання інформації про самих  ранніх етапах розвитку асоціативних зв'язків, елементарних розумових структур, нарешті, мовленнєвої діяльності. Опис і вивчення ендокранів - зліпків  внутрішньої порожнини черепної коробки - створює базу для оцінки динаміки макроморфології мозку  в ході часу, а її функціональне  істолкованіе1 постачає нас інформацією  про перерахованих вище палеопсихологічних явищах і самому ранньому етапі формування мови.

 
Морфологічні особливості популяцій  древніх людей виключно інформативні для оцінки їх взаємного споріднення, тому що вони генетично обумовлені і допускають кількісну оцінку ступеня  й відмінностей.

 
Морфологічний прогрес предків людини не тотожний їх соціологічному розвитку, але й не байдужий для нього, тільки за допомогою історико-антропологічних  реконструкцій ми можемо судити про  його загальної інтенсивності і  темпах в різних районах ойкумени. На більш пізніх стадіях розвитку первісного суспільства, коли ускладнюється  громадська структура і локальна диференціація первісних колективів, коли починається формування замкнутої  самосвідомості, яке потім переходить в етнічне, історико-антропологічна інформація незамінна при реконструкції  ранніх етногенетичних процесів. При  можливості передачі будь-яких культурних і навіть мовних особливостей шляхом дифузії палеоантропологічні дані є стосовно ситуації первісного суспільства, мабуть, єдиним джерелом відомостей про  реальні переселення людей.

 
Важлива також палеодемографічна  сторона справи.

Людина на всіх етапах своєї історії представляла собою потужну продуктивну силу; від кількості людей та їх статевовікових співвідношень, від дитячої смертності, рівня народжуваності, темпів приросту населення, тривалості життя, питомої  ваги перебувають поза рамками робочого циклу людей старшого покоління  залежали багато виробничих процесів. У суспільствах з розвиненою писемністю надгробні написи дають деякі відомості в цьому відношенні, вірніше кажучи, їх аналіз дозволяє робити палеодемографічні висновки. Письмові свідчення в безписемних суспільствах украй мізерні, якщо мати на увазі палеодемографічну інформацію. Палеоантропологічний матеріал і його історико-антропологічне тлумачення є єдиним джерелом у цьому відношенні, незамінність якого ще більше підкреслює його історичну важливість.

 
Таким чином, історична антропологія поряд з археологією і етнографією  пропонує нам шлях в історію первісного суспільства: археологія та етнографія - в історію культури, історична  антропологія - в, історію самої людини.

 
Лінгвістичні джерела 

Нема  ніяких прямих відомостей про мови не тільки наших далеких предків, а й про мови верхньопалеолітичного  і неолітичного людства, тільки з  виникненням писемності в епоху  бронзи ми отримуємо перші прямі, а не непрямі дані про мовну  ситуацію в різних районах Старого  Світу. Спостереження приматології над вокалізацією мавп, у тому числі  і вищих, спекуляції антропологів по тлумаченню морфологічних структур мозку і голосового апарату в  плані відновлення генезису мови занадто невизначені, щоб їм можна  було надавати серйозного значення.

Лінгвісти підходять до генезису мови і мовних явищ взагалі зверху, реконструюючи  поверх за поверхом вглиб історії  мовні прастани, але їх реконструкції  лише зараз доходять до мезолітичного  або навіть верхньопалеолітичного  часу і продовжують викликати  на цьому рівні активні дискусії. Таким чином, для ранньої пори історії первісного суспільства  мовна інформація практично відсутня, і ми маємо тут не більше ніж  правдоподібні гіпотези. Починаючи  з появи писемності лінгвістична реконструкція вихідних станів окремих  мов і їх сімей контролюється  письмовими пам'ятками і набуває  доказовий характер. Це не виключає спорів з окремих питань, але вони не більш гострі, ніж суперечки  з будь-яким іншим проблемам первісної  історії.

Отже, що пропонує лінгвістика історії первісного суспільства для часу починаючи  з епохи бронзи? Спираючись на знання фонетичних відповідностей всередині  кожної мовної сім'ї і внутрішніх законів розвитку мови, мовознавство виконало колосальну роботу по відновленню  конкретної історії окремих мов  і їх генетичного розгалуження, реконструкції  прамови і прамовних діалектів  для багатьох мовних сімей, нарешті, встановлення зовнішніх зв'язків  для кожної мовної сім'ї з іншими сім'ями. Мовознавці досить чітко при  встановленні таких зовнішніх зв'язків  можуть диференціювати початкову спільність лексики від проникаючої лексики, що свідчить про запозичення.

Вихідна прабатьківщина тієї чи іншої сім'ї  мов визначається не тільки з допомогою  власне лінгвістичних, але і за допомогою  екстралінгвістичні даних, скоріше, навіть за допомогою останніх, але так  чи інакше і в цій області лінгвістичних  досліджень проведена велика робота: проблеми прабатьківщини індоєвропейських або семітських мов, наприклад, хоча і не можуть вважатися вирішеними, але для їх вирішення накопичено зараз величезна кількість фактів. Від розгляду питань прабатьківщини окремих мовних сімей закономірний перехід до відновлення їх стародавніх  ареалів, тут теж чимало зроблено. Не останню роль тут грає топоніміка, і в багатьох археологічних працях дискусія про мовну приналежність  носіїв тих чи інших археологічних  культур займає велике місце. Етнографи, особливо у своїх роботах з  етногенезу, навпаки, приділяють найбільшу  увагу зовнішніх зв'язків мовних сімей і окремих мов, з якими  вони стикаються в процесі своїх  досліджень, тому що саме ці зв'язки в  першу чергу важливі у встановленні подій етнічної історії. На відміну  від інших розглянутих вище наук, крім археології, лінгвістика має  методом абсолютного датування, який, правда, ніяк не можна вважати  досить суворим.