Економічні вчення А. Сміта, Д.Рікардо, Ж.Б.Сея, Г.Ч.Кері

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту

Київський національний торговельно-економічний  університет

Вінницький  торговельно-економічний інститут

Кафедра менеджменту та адміністрування 
 
 
 

Реферат

з дисципліни : «Історія економіки та економічної  думки»

на тему : «Економічні вчення А. Сміта, Д.Рікардо, Ж.Б.Сея, Г.Ч.Кері» 
 
 

Виконала 

студентка групи ДФ-12

денної  форми навчання

Плис  І. С. 

Перевірила :

асистент  Мідляр А.К 
 
 
 
 

Вінниця 2011

План

Вступ

1. Економічні вчення А.Сміта
2. Вчення Д.Рікардо
3. Економічні вчення Ж.Б.Сея
4. Вчення Г.Ч.Кері

Висновок

Питання до реферату

Тестові завдання до реферату

Ключові поняття

Список  використаних джерел 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Економічна  думка зародилася ще в стародавньому  світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н. е.), Платона (427—347 рр. .о н. є.), Аристотеля (384—322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з'ясувати загальні принципи економічного розвитку.

     Могутнім  поштовхом до формування економічної  науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З'явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економії в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

     Відбувається  і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет'є у праці "Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пілітикос» - суспільний, державний і «ойкономія» - управління, домашнє господарство («ойкос» - дім, господарство, «номос» - закон).

     Визначне  місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів об'єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу.

     Історично першими на шлях капіталізму стали  Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623—1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. Саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця.

     Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і Давида Рікардо (1772—1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінує і сучасна економічна наука. На початку XIX ст. на суспільній арені з'явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робітничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий ґрунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії.

     Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Економічні вчення Адама Сміта

   Адам  Сміт (5 червня 1723 - 17 липня 1790) - шотландський економіст, філософ - етик; один із засновників сучасної економічної теорії.

   Адам  Сміт народився у містечку Керкколді в шотландському окрузі Файф у родині митного чиновника. У віці 14 років вступив до Університету Глазго, де два роки вивчав етичні основи філософії. Потім навчався в Бейлліол-коледжі в Оксфорді.

   У 1751 році Сміта призначено професором логіки в університеті Глазго. Читав лекції з етики, риторики, юриспруденції і політичної економії. У 1759 році опублікував працю «Теорія моральних почуттів», в якій здійснив соціально-психологічний аналіз етичної поведінки людини, яка дозволяє їй жити з іншими в суспільстві.

     Надзвичайну популярність Сміт здобув у 1776 після публікації праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», в якій у деталях описує наслідки економічної волі. «Багатство народів» відкрило економіку як науку, сформулювавши доктрину вільного підприємництва. Сміт виклав інтелектуальну систему, що пояснила роботу вільного ринку і дотепер є основою економічного укладу. Найвідоміший афоризм Сміта — «невидима рука ринку» — фраза, яку він використовував для пояснення того, як егоїзм стає ефективним важелем в розподілі ресурсів.

     У 1778 році Сміта призначено главою митного управління Единбурга, де він і помер після тривалої хвороби 17 липня1790 року. [8]   

      Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.            

Завдання  політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни. В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва – це багатство нації,  а його величина залежить: від частки населення, зайнятого продуктивною працею; продуктивності праці.            

Сміт вважав, що заробітна плата – це «продукт праці, винагорода за працю». Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток – це «вирахування з продукту праці», різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента – це також «вирахування з продукту праці», який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал – це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток. Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, – ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборотний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним – капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнорував постійний капітал.            

Принцип повного невтручання держави  в економіку країни – «laissez faire», за Смітом, – є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу. Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

1)     пропорційність – податки мають сплачувати всі громадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

2)     мінімальність – податок має бути мінімальним і встановлюватися за принципом справедливості;

3)     визначеність – податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;

4)     зручність для платника – всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.

     Розподіл  праці і гроші. Свою книгу «Багатство народів» Сміт починає з розподілу праці. Це не випадково, адже він  — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство пород-жується обміном, і фізіократів, які пов'язували його з сільським господарством, Сміт чітко формулює першоджерело багатства — працю. Вступ до своєї роботи він починає так: «Річна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом року і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти у інших народів». Вирішальним фактором зростання багатства і «загального добробуту» Сміт вважає розподіл праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв».[6]

     Зростання продуктивності праці в результаті її розподілу зумовлюється: 1) збільшенням вправності; 2) збереженням часу, який витрачається при переході від одного виду праці до другого; 3) винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дозволяють одному робітникові виконувати працю кількох.

     Надаючи величезного значення розподілу праці, Сміт, проте, не розумів його причин. Розподіл праці у нього породжується схильністю до обміну. «...Схильність до обміну і була тим, що споконвіку породило розподіл праці». Але насправді не схильність до обміну породжувала розподіл праці, а, навпаки,— розподіл праці виступає передумовою обміну.[6]

     Розподіл  праці і обмін передбачають наявність  знаряддя обміну. Таким знаряддям  у Сміта виступають гроші. Виникнення грошей Сміт правильно розглядає як об'єктивний процес, а не результат домовленості виробників. У своїй праці Сміт наводить надзвичайно цікавий матеріал про історію виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші - це товар, який виділився з маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Їх Сміт розглядає як засіб, що полегшує обмін.

     Сміт  вважає доцільним заміну золота і  срібла паперовими грішми для здешевлення обігу. Найбільш придатними для цієї ролі він вважає банкноти. Загальна сума паперових грошей не повинна перевищувати кількість золотих і срібних грошей, які вони заміняють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.

     Теорія  вартості. Перш за все слід зазначити, що Сміт, як і інші економісти, вживає термін цінність, а не вартість. Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Отже, мова йде про споживну й мінову вартість. На парадоксі води і перлів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. «Нема нічого кориснішого за воду, але за неї навряд чи що-небудь купиш і навряд чи одержиш що-небудь в обмін. А діамант майже не має якої-небудь цінності в споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ». [6]

     Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить і вирішує три завдання: 1) визначити дійсне мірило мінової цінності, тобто визначити дійсну ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, в силу яких обставин відбувається відхилення ринкової ціни від природної.

     Мінову  або природну цінність товару Сміт, як і Петті, визначає працею. «Праця,— писав він,— є дійсне мірило мінової цінності всіх товарів». Слід зазначити, що думка про залежність цінності від кількості праці, витраченої на виробництво товару, зустрічається у найвіддаленіші часи людства. Це питання ставилось людьми раніш, ніж наука приступила до його вивчення. У XVIII ст. ця думка стала розхожою і разом з тим почала формуватись трудова теорія вартості як економічна доктрина. І Сміту, безумовно, належить певна роль в її розвитку. [6]

     У трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного» суспільства. Коли ще праця не була поділена, вона могла служити основою для  обміну.

     Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є види доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу і землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їх доходи є первинними. Всі інші групи і прошарки отримують вторинні доході, які виступають результатом перерозподілу.

     Заробітна плата - це продукт праці, природна винагорода за працю. В умовах, коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. В умовах капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляє, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт не робив різниці між доходом простого товаровиробника і найманого робітника і розрізняв їх лише кількісно.

     Сміт  визначає нормальний рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника і його сім'ї. А Петті заробітну плату зводив до фізичного прожиткового мінімуму. Нормальний рівень заробітної плати підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням. А її значне підвищення викликає зростання народжуваності, отже, чбільшсння пропозиції робочої сили на ринку і посилення конкуренції. А це, зрештою, веде до зниження заробітної плати.

     Значну  роль у встановленні заробітної плати  Сміт відводить капіталістам, які мають переваги перед робітниками. Вони можуть, пише Сміт, змовитись! мають можливість очікувати сприятливих умов найму робочої сили, чого позбавлені робітники. Сміт був прихильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

     Земельна  рента у Сміта - це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює він, не пов'язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, тому що при відновленні орендного договору вимагає підвищення плати.

     Джерело ренти Сміт визначає по-різному. Виходячи з позицій трудової теорії вартості, він ренту, як і прибуток, розглядає  як відрахування від праці робітника. Інше трактування походження ренти  пов'язане у Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента в цьому випадку виступає як природна винагорода за користування землею, подібно до того, як прибуток є природною винагородою за капітал, а заробітна плата — природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля поруч з працею є джерелом цінності.                            

     Капітал, за Смітом — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом,  розуміє запас продукції, що приносить прибуток або за допомогою якого, працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, діляться на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає одержати доход, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання». [6]

     Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу він відносить  машини і різні знаряддя праці, промислові і торговельні будівлі, склади, будівлі  на фермі, «покращення землі» (розчистка, осушення, внесення добрив), «людський капітал» — капіталізована цінність «придбаних і корисних здібностей усіх мешканців або членів суспільства». Віднесення Смітом людського капіталу до основного правомірно випливає з того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також «виготовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів.

     Великого  значення Сміт надавав нагромадженню  капіталу. Це, по суті, основна ідея праці Сміта. Він ставить завдання не лише дослідити природу і причини  багатства народів, а й з'ясувати  питання щодо зростання національного багатства. «Зростання... доходу і капіталу означає зростання національного багатства». Отже, економічне зростання Сміт пов'язує не лише із зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу. [9] 
 
 
 

2. Економічні  вчення Д.Рікардо

      Давид Рікардо (18 квітня 1772 – 11 вересня 1823) – англійський економіст, класик політичної економії, послідовник і одночасно опонент Адама Сміта, виявив закономірну, в умовах вільної конкуренції, тенденцію норми прибутку до зниження, розробив закінчену теорію про форми земельної ренти. Розвинув ідеї Адама Сміта про те, що вартість товарів визначається кількістю праці, необхідної для їх виробництва, і розробив теорію розподілу, що пояснює, як ця вартість розподіляється між різними класами суспільства.

     Був родом з португальсько-єврейської сім’ї, яка емігрувала до Англії з Голландії безпосередньо перед його народженням. Він був третім з 17 дітей біржового маклера. До 14 років навчався в Голландії, в 14 років приєднався до свого батька на Лондонській фондовій біржі, де почав осягати основи комерції, допомагаючи йому в торгових і біржових операціях. До 16 років Рікардо міг самостійно справлятися з багатьма дорученнями батька на біржі.

     У 21 рік Рікардо, відмовившись від  традиційного іудаїзму, одружився на Абігайль Делволл, який сповідував релігію  квакерів. Батько вигнав його, а мати з тих пір ніколи з ним не розмовляла. Таким чином, Рікордо  втратив підтримку сім’ї проте до цього часу ві вже зібрав близько 800 фунтів, що на той момент було зарплатою чорнороба за 20 років або близько 50 тисяч фунтів на 2005 рік і придбав достатньо досвіду в біржових операціях для забезпечення себе і молодої дружини без підтримки з боку батьків.

     Через 5-6 років він досяг успіху в  біржових операціях, заробив свої перші мільйони, а через 12 років кинув заняття біржового маклера. До 38 років став великою фінансовою фігурою. 

     У 1799 почав цікавитися економікою, прочитавши книгу Адама Сміта «Багатство народів». У 37 років написав першу  економічну замітку.

     Головною  працею Рікардл традиційно вважається книга «Початки політичної економії і податкового обкладення», написана ним у 1817 році.

     У 1819 році усунувся зі сфери бізнесу, щоб зайнятися науковими дослідженнями  в галузі економічної теорії. У 1821 Рікардо заснував перший в Англії клуб політичної економії. Помер у віці 51 року в Глостерширі від вушної інфекції. [8]

     У праці «Початки політичної економії і податкового обкладення» на основі принципів економічного лібералізму досліджуються економічні закони, які забезпечують рівновагу ринкової економіки та сприяють зростанню матеріального багатства суспільства. Особлива увага приділяється пошуку закону розподілу багатства між класами (землевласниками, капіталістами, найманими робітниками), виявленню впливу на ріст виробництва способу розподілу багатства на доходи: ренту, прибуток і заробітну плату.  

     Найважливіші ідеї економічної  теорії Д. Рікардо знайшли відображення  у трудової теорії вартості, теорії  капіталу та грошей, теорії розподілу  доходів, теорії відносних (порівняльних) переваг у міжнародній торгівлі, теорії оподаткування і т.д.

     Трудова теорія вартості посідає одне з чільних місць у дослідженнях Д. Рікардо. Суть цієї теорії полягає в тому, що вартість завжди визначається тільки працєю, витраченою на виробництво товару, незалежно від того, у якому стані розвитку знаходиться суспільство – у примітивному чи розвиненому. Критикуючи „догму Сміта”, Д. Рікардо писав, що вартість первинна і не може визначатися доходами. Визначення вартості робочим часом розглядається як абсолютний, загальний закон, а співвідношення між кількістю необхідної праці при придбанні різних товарів видається єдиним засобом, який може озброїти людей правилом обміну цих товарів.

   Аналізуючи  проблему вартості, Д. Рікардо:

• виокремив поняття „вартість” і „багатство”. Вартість – це праця, яка залежить від важкості чи легкості виробництва. Багатство – це різноманітні споживчі вартості, що знаходяться у розпорядженні людей. На думку Д.Рікардо, багатство збільшується з зростанням кількості споживних вартостей, з розвитком виробництва та підвищенням продуктивності праці; 
• критично поставився до висновку А. Сміта на теорію вартості. Д. Рікардо розмежував споживну і мінову вартість товару. Вчений підкреслив, що корисність, хоча і є необхідним підґрунтям мінової вартості, але не може бути її мірилом;
• сформулював положення про те, що вартість товару прямо пропорційна кількості праці, витраченої на його виготовлення й обернено пропорційна продуктивності цієї праці. При цьому Д. Рікардо підкреслював, що вартість товару регулюється не фактично затраченою працею окремого виробника, а працею, суспільно необхідною для виробництва товару за найгірших умов. Тобто він розмежував працю на індивідуальну і суспільно необхідну; 
• розмежував працю на живу і уречевлену у засобах виробництва. На відміну від А. Сміта, затрати капіталу Д. Рікардо розглядав як раніше витрачену працю, включаючи її у вартість товару;
• обгрунтував зв’язок між природною і ринковою ціною. 

     Д. Рікардо стверджував, що за умов конкуренції  ринкова ціна, коливаючись навколо природної ціни під впливом попиту і пропозиції, забезпечує перелив капіталу. В результаті цього відбувається повернення ринкових цін до природних. На основі цього Д. Рікардо пояснив роль ринку у розподілі капіталу між галузями народного господарства в точно визначеній пропорції. 

     Багато  уваги Д. Рікардо приділяв теорії капіталу та грошей. Капітал вчений розглядав як „частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин, всього необхідного щоб привести в рух працю”. На думку вченого, капітал – категорія вічна, а тому знаряддя праці первісної людини також є капіталом. Капітал розглядається як головний фактор розвитку продуктивних сил суспільства. Розвиваючи теорію капіталу, Д. Рікардо:

• обгрунтував висновок про правомірність існування прибутку. Д. Рікардо стверджував, що через відмінності у величині прибутку виникають переміщення капіталу із однієї сфери застосування до іншої. Це означало розкриття механізму міжгалузевої конкуренції капіталів;
• зробив крок вперед у порівнянні з його попередниками у трактуванні основного та оборотного капіталів, визначенні критеріїв їх поділу (класифікації). „Залежно від того, як швидко зношується капітал і як часто він вимагає відтворення, – зазначав Д. Рікардо, – капітал зараховується до оборотного або до основного”. 

   З початку  своєї наукової діяльності Д.  Рікардо трактував гроші з  позиції теорії трудової вартості. Згідно неї, гроші – це особливий товар (золото і срібло), вартість якого пропорційна кількості праці, необхідної для його виробництва і доставки на ринок. Вони є мірою вартості усіх інших товарів і засобом обігу. Кількість грошей в обігу має відповідати вартості товарної маси на ринку. Однак пізніше в своїй основній праці Д. Рікардо відійшов від такого трактування суті грошей, став прихильником кількісної теорії грошей. Згідно з цієї теорії, вартість грошей (золота і срібла) встановлюється у сфері обігу і залежить від їх кількості. На основі кількісної теорії грошей Д. Рікардо зробив відкриття, яке є важливим внеском його в економічну науку. Мається на увазі виявлення законів, які управляють обігом товарів і грошей в міжнародних економічних стосунках.

   Виходячи  з теорії порівняльних переваг, необхідною умовою існування міжнародної торгівлі виступає виробництво однакових товарів з різними альтернативними витратами. Торгуючи між собою, країни можуть реалізувати свої відносні (порівняльні) переваги, відмовившись від виробництва менш ефективного товару, спеціалізуючись на виробництві більш ефективного. Теорія обґрунтована на прикладі двох країн – Англії і Португалії і двох видів товарів – сукна і вина.