Економічна функція освіти

Вступ

До найважливіших сучасних закономірностей, властивих різним країнам, відноситься  процес інтелектуалізації економіки  та інших сторін соціального життя. Проявляється цей процес двояко: зростає  роль таких галузей соціальної сфери, як освіта і наука; посилюється значення інтелектуальної діяльності всередині інших галузей народного господарства.

Обидві ці тенденції сприяють формуванню і вдосконаленню освітнього, професійного, наукового, духовного потенціалу суспільства  і є найважливішими чинниками  соціально-економічного розвитку. Сьогодні виробничі відносини розгалуженого комплексу освітніх установ, що забезпечують освітній процес, є важливою складовою всієї системи економічних відносин, а освіта виступає найважливішою галуззю суспільного виробництва в цілому.

Освітня галузь у сучасних умовах має найбільші інтегруючі (об'єднуючі) властивості. Вона відноситься до соціальної сфери єдиного народногосподарського  комплексу, що охоплює і пронизує своїми животворящими потоками весь економічний організм країни.

Економічна  функція освіти

Складність ринку освітніх послуг, його зовнішніх зв'язків  з іншими ринками, пряма залежність від загальної економічної та політичної ситуації в суспільстві  в цілому, а також той факт, що в літературі рідко зустрічаються роботи, присвячені цій темі - і дослідницького, і теоретичного характеру, - все це свідчить про те, що вивчення сутності освітніх послуг знаходиться в стадії накопичення інформації та первинного її узагальнення.

Освіта є багатостороннє явище, категоріальний зміст якого обумовлений не тільки особливостями вироблених благ, але і виконуваними функціями. Вивченням функцій освіти займалися багато вітчизняних авторів.

Як це не парадоксально, але ідея, згідно з якою найвигідніше вкладення капіталу - це вкладення в людину, в її освіту та розвиток, чітко сформульована і отримала можливість реалізації в масовому масштабі не так давно.

Стратегічний успіх  суспільства визначається не тільки формуванням широкого кола науково-технічної, гуманітарної та мистецької еліти, але й досягненням високого освітнього цензу й інституціональної професійної підготовки всього населення.

Перешкодою на шляху  адекватного усвідомлення цінності освіти, її пріоритетного становища  в стратегічних цілях суспільства  та можливості максимально реалізувати свої функції варто назвати економічний підхід; він істотно деформує і реалізацію властивих вищій освіті соціальних функцій, і реальну освітню політику.

Цей підхід пов'язує освіту лише з її соціально-економічною  функцією - обслуговуванням сфери  виробництва та соціально-культурної інфраструктури професійними працівниками різного рівня кваліфікації.

Але в умовах тих кардинальних змін у світі, про які йшлося раніше, в результаті стрімкого ускладнення  суспільного, політичного, духовно-культурного  життя, введення в обіг інформації про складні процеси глобального характеру людина, щоб адекватно орієнтуватися, а тим більше усвідомлено брати участь у цих процесах і виносити правильні оцінні судження, повинна бути добре освіченою.

Історія дає чимало прикладів того, як невисокий рівень освіти основної маси населення ставав джерелом низької політичної культури, нездатність до самоврядування, передумовою бунтів (а не демонстрацій), злочинів, спотвореної оцінки життєвих реалій, яка доходить до несприйняття загроз собі й країні.

До числа найважливіших  соціально-економічних функцій вищої  освіти відноситься формування інтелектуального та кадрового потенціалу суспільства, бо, як уже згадувалося, значення такого чинника, як "якість людських ресурсів", зросла на рубежі століть в декілька разів.

Безсумнівно, що функції  освіти специфічно проявляються в різних сферах суспільного життя і в  відношенні соціальних суб'єктів різних рівнів - суспільства, груп, індивідів. Нас більше за все  цікавлять суспільні  функції освіти в економічній сфері.

Основна економічна функція  сфери освіти - відтворення «людського капіталу». Виконуючи цю функцію, освіта опосередковано здійснює виробничу  і дохідну функції, оскільки підвищення рівня загальної та професійної  освіти забезпечує економію використання матеріальних ресурсів, більш високу якість продукції, збільшення продуктивності праці.

Також можна виділити й інші економічні функції освіти.

Формування професійно-кваліфікаційного складу населення.

Ця функція може бути розглянута з точки зору кількісних і якісних характеристик. З кількісної точки зору суспільна система освіти відповідає за формування професійно-освітнього складу населення.

Друга, якісна сторона  цієї функції, забезпечує формування виробничих якостей працівників. Вона здійснюється переважно установами професійної освіти, які забезпечують відтворення кваліфікаційного складу працівників.

Виробничі та соціальні  якості можуть розвиватися в трудовій допрофесійній або непрофесійній  діяльності. Було б невірно недооцінювати  у цьому плані роль загальноосвітньої підготовки, яка багато в чому формує інтелектуальний, творчий і моральний потенціал майбутнього працівника.

Статистика показує, що продуктивність праці і творча віддача (інноваційна активність) працівника дещо підвищується із зростанням його загальної освіти.

З кількісної точки зору система вища освіта відповідає за відтворення професійно-освітнього складу населення. Його продуктивність та інноваційна активність дещо підвищується із зростанням загальної освіти.

Перевищення освітнього рівня над вимогами робочого місця відіграє позитивну роль у виробництві, створює резерв творчого потенціалу особистості, кваліфікаційного і соціального поступу людини. Ця ж обставина підсилює протиріччя між домаганнями володаря надлишкової освіти і очікуваннями оточуючих людей.

Формування споживчих  стандартів населення. Освіта може привносити в матеріальні потреби людей  раціональні стандарти, сприяти  становленню ресурсозберігаючої економіки, а також стабільного та сприятливого середовища людини. В умовах ринку така функція протистоїть інтересам бізнесу, хоча вона і більшою мірою відповідає національним інтересам.

До останнього часу при  обговоренні функцій освіти в  суспільстві головна увага зверталася на формування виробничих якостей людини, професійних груп, кваліфікаційних шарів і т.д.

Вплив освіти на економічну сферу виявляється в сучасних умовах набагато об'ємніше виробничих аспектів. Він стосується і зворотного боку економічних процесів, пов'язаних зі споживанням виробничих благ, інформації, культурних цінностей, природних ресурсів, і як наслідок - позначається на об'єктивних умовах соціального розвитку.

У сучасних умовах система  освіти може привносити в систему  соціальних, матеріальних і духовних потреб науково обгрунтовані і раціональні  стандарти, і тим самим вона здатна сприяти формуванню ресурсозберігаючого типу економіки, а також стабільного та сприятливого середовища людини.

 Ця її функція  стає все більш важливою з  урахуванням наближаючогося вичерпання  невідновних природних ресурсів  і загострення дефіциту відновлюваних ресурсів.

В умовах ринкової економіки, де менталітет і поведінка людей  у сфері споживання благ і послуг формуються значною мірою під  впливом рекламних кампаній в  засобах масової інформації, така функція системи освіти вимушено протистоїть комерційним інтересам приватного бізнесу, але вона більшою мірою відповідає національним інтересам.

Залучення економічних  ресурсів. Як відомо, найвигідніше вкладення  капіталу - це вкладення в освіту.

Внутрішнє розподіл економічних  та інших ресурсів. Забезпечуються ресурсами такі напрямки діяльності, які орієнтовані на освіту і на "позаосвітній" простір (матеріальна допомога студентам, підтримання комерційних, дослідницьких, конструкторських та інших структур).

Соціальна селекція - одна з найважливіших соціально-економічних функцій інституту формальної освіти. Вона безпосередньо випливає з гуманістичної функції. Структура освітнього процесу влаштована таким чином, що вона дає можливість вже на самих початкових етапах здійснити диференційований підхід до навчаються (змінити профіль навчання для не справляються учнів і студентів, заохочувати талановитих і здібних). У ряді країн, у тому числі і в нашій країні, існують спеціальні освітні програми для творчо обдарованої молоді, навчальний працю якої неодмінно заохочується, а для максимального розвитку їх задатків створюються сприятливі умови.

У сучасному суспільстві  пошук та виховання талановитої  молоді зводиться в ранг державної  політики в галузі освіти, так як бурхливий розвиток науки і технічного прогресу в багатьох інших областях вимагає постійного припливу талановитої молоді.

Процес селекції, відбору  найбільш здібних до навчання студентів  здійснюється сучасною вищою школою як би автоматично, так як сама внутрішня  мікроструктура освіти якраз і має  своїм головним завданням відбір і диференціацію молоді не тільки за здібностями і талантам, але й у відповідності з індивідуальними інтересами, можливостями, ціннісними орієнтаціями.

Після закінчення вузу одні студенти починають трудову діяльність у народному господарстві, інші вступають до аспірантури, роблять наукову кар'єру.

З точки соціологічного зору, надзвичайно важливі наслідки здійснюваного інститутом освіти процесу  селекції, так як його кінцевим результатом (коли різні групи молоді завершують освіту в різних навчальних закладах) є розміщення людей по різних позиціях у соціальній структурі суспільства.

За допомогою цього  досягається відтворення та оновлення  соціальної структури суспільства, без чого неможливе нормальне  функціонування останнього.

Інша важлива сторона процесу соціального розміщення полягає в тому, що він запускає механізм соціальної мобільності; отримання професії, заняття соціальної позиції в структурі тієї чи іншої організації, як правило, відкриває для багатьох людей шлях професійної кар'єри, просування по сходах посадових ієрархій і владних повноважень.

 Система освіти, головним чином  вищої, в сучасному індустріальному  суспільстві служить найважливішим  каналом соціальної мобільності,  бо без вузівського диплому  неможливо отримати престижну і високооплачувану роботу. Рівень освіти, поряд з владою, власністю і доходом є найважливішим показником соціального статусу людини в сучасному суспільстві. Таким чином, наступна функція - визначення статусу особистості.

Професійна. Відтворення тих соціальних класів, груп і прошарків, приналежність до яких обумовлена освітніми сертифікатами. Освітні установи дають індивідам неоднакове освіта, що є умовою заняття відповідних місць у системах поділу праці (і соціальної стратифікації).

По мірі того, як у суспільстві все більша кількість досяжних статусів зумовлено утворенням, все більше зримою стає і така функція освіти, як активізація соціальних переміщень.

Функція соціальної і культурної зміни. Проявляється в створенні бази знань  для подальшої безперервної освіти. Реалізується в процесі наукових досліджень, наукових досягнень і відкриттів, які проводяться в стінах вищих навчальних закладів, спеціалізацією різних видів педагогічної діяльності, стандартизацією навчального процесу.

Забезпечення профорієнтаційної роботи з молоддю. Починаючи з підлітків, навчальні заклади просто зобов'язані проводити її. Суть профорієнтаційної роботи полягає у формуванні більш компетентного складу випускників і кваліфікованих робітників.

Залежність між рівнем розвитку суспільства і якісними характеристиками складу населення описана ще в 1920-і роки П. Сорокіним, який говорив: "Доля будь-якого суспільства залежить насамперед від властивостей його членів. Суспільство, що складається з ідіотів або бездарних людей, ніколи не буде суспільством процвітаючим. Дайте групі дияволів чудову конституцію, і все ж цим не створите з неї прекрасне суспільство."

Легко зрозуміти звідси, що для  історичних доль будь-якого суспільства  далеко не байдужим є: які якісні елементи в ньому посилилися або зменшилися в такий-то період часу. Уважне вивчення явищ розквіту чи загибелі цілих народів показує, що однією з основних причин їх було саме різке якісна зміна в ту чи іншу сторону.

Аксіомним є твердження про те, що вища школа покликана готувати фахівців з випередженням потреб практики. Якщо випускник вузу "не дотягує" до рівня, досягнутого практикою, то не може бути носієм прогресу.

Недалекоглядна економія на освіті і підготовці фахівців, нібито в  інтересах виробництва, обертається  труднощами у виробництві ж в першу чергу і в розвитку суспільства в цілому. Тим більше, що потреби сучасного виробництва вимагають при підготовці фахівця з вищою освітою переносити акценти з кваліфікації на компетентність.

 Саме ця якість має сформуватися  у випускника вузу. У самих різних сферах діяльності все частіше потрібно не кваліфікація, а компетентність, яку можна розглядати у вигляді своєрідної суми навичок, притаманних індивідууму і включають в себе кваліфікацію в строгому сенсі цього слова, соціальні поведінкові характеристики і здатність працювати в групі, ініціативність і готовність до ризику, здатність приймати рішення, прораховувати їхні можливі наслідки і нести за них відповідальність.

Вузівської системі сьогодні необхідно "забезпечити" випускника, крім чисто  професійних знань, навичок, умінь орієнтуватися в усе зростаючому потоці інформації, ще й здатністю до спілкування, умінням працювати в колективі і бути готовим до вирішення конфліктних ситуацій, до постійного оновлення і поповнення знань.

При цьому "постачати" випускника таким комплексом кваліфікації та компетентності викладачі повинні в умовах, коли відбулася кардинальна трансформація основної викладацької функції: тепер, напередодні XXI століття викладач перестав бути джерелом інформації і навіть її інтерпретатором. Він сьогодні - своєрідний провідник. І це при тому, що учні міняються швидше вчителя. Запастися знаннями і, використовуючи методичні новації, спокійно транслювати їх, поповнюючи лише час від часу, вже неможливо. Таким чином, зміна вимог до підготовки фахівців вищої кваліфікації автоматично "тягне" за собою і проблему кадрового викладацького корпусу, який змушений не просто підвищувати кваліфікацію, а корінним чином трансформуватися.

Завдання формування інтелектуального та кадрового потенціалу вишів раніше вирішували, як правило, використовуючи три форми навчання - очну, вечірню та заочну. У розвинених зарубіжних країнах вечірні і заочні відділення вузів охоплюють 15-20% всіх студентів. Простежується тенденція подальшого розвитку цих форм, бо вони вважаються реальним проявом демократії вищої освіти. Однак найбільш престижні університети не прагнуть до розширення цих відділень, вважаючи, що рівень підготовки там, як правило, поступається стаціонарному навчанню. Останнє десятиріччя ХХ століття принесло широке використання ще однієї форми - так званого дистанційного навчання.

Нові завдання вищої школи та її зміни соціально-економічної  функції поряд з кількісним зростанням студентського контингенту призвели до серйозної структурної перебудови. Інтенсивно (хоча і не завжди ефективно) проводяться реформи зорієнтовані насамперед на посилення гнучкості та варіативності системи вищої (так званого "послесреднего") освіти. Вони передбачають розвиток різнотипних навчальних закладів та різноманітних напрямків підготовки майбутніх фахівців.

У вітчизняній системі вищої  освіти досить міцно, в рамках проведених реформ, зміцнилися недержавні навчальні  заклади. При всій неоднозначності  цього явища необхідно визнати, що вузи недержавної форми власності  внесли свою частку в процес підготовки фахівців вищої кваліфікації.

В Україні функціонує 132 ліцензованих ВНЗ небюджетного фінансування (5 університетів, 7 академій, 86 інститутів, 20 коледжів, 14 технікумів і училищ) 2.

При цьому вкрай важливо, в контексті  розглянутої проблеми, підкреслити, що, як показав час, що минув з моменту утворення таких структур, вузи позабюджетного фінансування мають дещо відмінні соціально-економічні функції. Бюджетні навчальні заклади в класичному варіанті виконують замовлення держави, перебуваючи між вимогами суспільної ефективності та необхідністю формування повноцінної особистості.

Недержавні - виконують  замовлення суспільства, здійснюючи права  батьків та педагогічне право  незалежних суб'єктів освіти, сприяючи тим самим становленню громадянського суспільства. Недержавний учбовий заклад в силу цього має більшу свободу вибору, цілей і завдань, форм і методів діяльності. Наскільки недержавна вища школа розійдеться з державною, залежить в першу чергу від того, наскільки інтереси держави співпадають з інтересами громадян, наскільки послідовно функціонують принципи громадянського общества.

Трансформація економічної функції освіти в  глобальному вимірі.

Загальною  тенденцією еволюції фінансового механізму  системи освіти виступає поступова  диверсифікація  джерел  її фінансування  на  всіх  рівнях.  У реальній  практиці  відбувається  не  просто  розширення  приватних джерел, а ускладнення механізму фінансування освіти, для якого  властивим  є  конвергенція,  зближення,  набуття  спільних рис між державним  і приватним секторами, комбінування різних фінансових потоків для оплати навчання. Крім традиційних джерел (державних,  приватних,  коштів  підприємств),  розвиваються змішані  та  з’являються  нові  механізми  оплати  освітніх  послуг (позики на навчання, ваучерна освіта та ін.), метою яких є поєднати  різні  механізми фінансування  та  надання  освітніх  послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Залучення приватних ресурсів в освіту може відбуватися шляхом  створення  навчальних  закладів  приватної форми власності або переходу на приватні джерела фінансування. Всю сукупність ресурсів, що направляються на фінансування освіти, будемо розглядати за такою схемою: державні, приватні ресурси, кошти підприємств, змішані форми, зовнішні ресурси.

Державні  ресурси.  У  більшості  країн  світу  державний сектор  відіграє  найпершу  роль  у  фінансуванні  освіти.  І  хоча частка державного фінансування не має однозначного значення у всіх країнах світу, загалом на уряд покладається основна частина фінансової відповідальності за освіту. Видатки держави  на  освіту  стрімко  зростали  в  абсолютних  та  відносних  показниках  починаючи  з 60-х років  минулого століття. Причому важливу роль у цьому відіграла поява концепції людського капіталу, в якій наголошується на залежності темпів економічного зростання від інвестицій у людський капітал, та загальне усвідомлення важливості освіти як суспільного блага в забезпеченні економічного прогресу. З цього часу стала переважати думка, що 5 % ВНП на освіту –  є не  тільки  нормальними, але й мінімально необхідними для забезпечення розвитку. У кінці ХІХ століття країни витрачали не більше 0,5 % ВНП на освіту, зараз же далеко не тільки високорозвинені країни витрачають у 10 раз більше.

Не  зважаючи  на  різноманіття  даних  щодо  ресурсів,  які спрямовуються на освіту, існує  певна межа, вище якої частка видатків на освіту в державному бюджеті чи відносно ВНП не може зростати далі. Тому надалі спостерігається зростання  приватних та інших витрат на освіту в абсолютних та відносних показниках, хоча в цілому державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти. В Україні  на  вищу  освіту  виділяється  в  середньому 1,7-1,9 % ВНП в останні роки.

Притому потік державного фінансування має багаторівневий характер  і може спостерігатися значна відмінність  у відносних частках фінансових потоків, здійснених на різних рівнях державного  управління.  Видатки  центрального  уряду  на  фінансування  освіти  включають  не  тільки  бюджет Міністерства  освіти, але й видатки з бюджетів  інших міністерств на навчальні заклади,  які  їм  підпорядковані.

В Україні, наприклад, з  Державного бюджету фінансування освіти здійснюється по лінії 11 міністерств  та 14 комітетів, управлінь та ін.

Історично склалося так, що приватний сектор у сфері вищої  освіти поширений більшою мірою  в США, Австралії, Південній  Кореї,  Японії,  тоді  як  в  європейських  країнах  переважають державні навчальні  заклади, а в деяких (Фінляндія, Німеччина) – їх  студентський  контингент  є  абсолютно  переважним.  Наприклад,  в Німеччині  державний  сектор  охоплює  всього 88 університетів та 102 університети прикладних наук, приватний – відповідно 15  та 39 закладів.  У  приватних  університетах  навчається 0,5 % студентів, а в університетах прикладних наук – 8 %.

Кошти підприємств. Підприємства та організації, незалежно від форми  власності, можуть виділяти кошти на освіту через  створення  власних  та  фінансування  закладів  професійної  підготовки, через оплату навчання своїх працівників в інших навчальних  закладах,  через  сплату  добровільних  внесків  та  спеціальних  податків.  Схеми  фінансування  підприємствами  можуть бути  дуже  різноманітними –  від  майже  повної  свободи  підприємств в цьому питанні до фіскальних стимулів або ж – жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств.

Виділяються  такі основні  типи фінансування підприємствами  професійного  навчання  працівників.  Перший –  уряди  не регулюють  видатки  підприємств на  навчання. У деяких  країнах історично склалося  усвідомлення  важливості  цієї  діяльності  та реально представлені  зобов’язання  підприємців щодо  розвитку людських ресурсів – тому не має потреби в держаному регулюванні. У Німеччині, Японії, Швейцарії підприємці добровільно беруть на себе значну, законодавчо визначену відповідальність за фінансування навчання працівників.

Другий  тип –  уряди  можуть  впроваджувати  прямі  фінансові  стимули  підприємствам  для  організації  навчання у формі відшкодування витрат на навчання або грантів (Чилі, Німеччина, Республіка Корея, Пакистан, Великобританія). Також уряди можуть намагатися законодавчо захистити інвестиції підприємців у навчання – наприклад,  нормативними  положеннями може  передбачатися, що  працівники  повинні  сплатити  частину  вартості навчання,  якщо  вони  покинули  підприємство  до  певного  часу після його завершення.

Третій  тип –  в  більшості  індустріальних  країн  важливим інструментом  фінансування  професійного навчання  промисловістю стали колективні  угоди між профспілками  та  підприємцями. Ці  угоди часто включають пункти, які передбачають форми фінансування навчання промисловістю та мінімальні рівні асигнування ресурсів. Уряди можуть втручатися в забезпечення цих пунктів  та  співфінансувати  навчання.  Підприємці  і  профспілки спільно  встановлюють фонди  для фінансування  навчання  працівників як пункти в колективних трудових угодах (Бельгія, Данія, Нідерланди).

Четвертий – промисловість  і уряд можуть погоджуватися спільно фінансувати  відпустки  працівників  на  період  навчання. Такі загальнодержавні схеми, як правило, передбачають фінанові внески підприємств на основі заробітної плати працівників, а держава виступає як організатор, співфінансист та контролер. Уряди  і  підприємства  спільно  фінансують  оплату  відпусток  на період навчання для працівників у Бельгії і Франції.

Змішані форми. Практика функціонування сучасних систем освіти в різних  країнах  світу  свідчить про все більше використання різних змішаних форм оплати навчання, які поєднують елементи  оплати  з  приватних джерел  з  частковим фінансуванням  і  відповідальністю  держави,  або  державне фінансування  з більшою  приватною  відповідальністю.  Держава  може  активно впроваджувати  кредитні  форми  оплати  навчання.  Організація таких систем  і встановлення низьких ставок відсотків за освітніми  кредитами  означає  приховане фінансування. Популярною є система ваучерної освіти, що поширена в багатьох країнах світу.

З’являються також  і нові механізми суспільної форми організації освіти. У 80-х роках народилася  ідея ваучерної освіти, яка впроваджується у Великобританії, частково в США,  країнах Латинської Америки тощо. Ця ідея поєднує в собі приватний спосіб надання освітніх послуг з метою стимулювання конкуренції в освітній  діяльності  та  державне  фінансування  освіти,  але  не пряме, а за допомогою ваучерів. Ваучери – це випущені державою цінні папери, які підтверджують фінансування державою освітніх послуг певного типу на конкретну суму грошей.

Зовнішні  ресурси.  Глобалізація  світогосподарських зв’язків  зумовлює  процес  постійного  поширення  і  поглиблення форм  міжнародної  співпраці.  Освіта,  як  надзвичайно  перспективний  і важливий напрям діяльності, також  все більше залучається  до  міжнародного  співробітництва.  Зростаюча  інтернаціоналізація освітньої діяльності зумовлена причинами як внутрішнього характеру (забезпечення потреб національної економіки у кваліфікованих  кадрах),  так  і  зовнішніми (необхідність  забезпечення  конкурентоспроможності  національної  економіки  у  світовому середовищі).

Проявом  інтернаціоналізації  стає розвиток світового ринку освітніх послуг (експорт та імпорт освітніх послуг, збільшення чисельності  іноземних  студентів),  поява міжнародних форм організації освітньої діяльності (міжнародних спільних освітянських та наукових  проектів,  спільних навчальних  закладів, можливостей одночасного отримання дипломів вищих навчальних  закладів різних країн), інтернаціоналізація фінансових ресурсів освіти: залучення  зовнішніх  джерел  в  освіту  у  вигляді  коштів,  грантів, кредитів міжнародних організацій, фондів та установ  інших країн.

Серед країн-лідерів світового  ринку освітніх послуг знаходяться: США, Велика Британія, Австралія, Німеччина та ін.

Інтернаціоналізація  освіти  знаходить  прояв  не  тільки  у зростанні чисельності  іноземних студентів. Поруч із активним заохоченням  приїзду  у  свою  країну  студентів  з-за  кордону  вищі навчальні  заклади  розширюють  експансію  на  території  інших країн. Зростання масштабів такої діяльності лежить в основі появи  у 90-х роках  ХХ століття  та  стрімкого  зростання  так  званої «транскордонної  освіти» (transborder education).  Це  явище  вже не можна  ігнорувати,  тому що воно  спирається на певні економічні механізми,  пов’язана  з фінансовими  потоками,  які  стають достатньо вагомими.

Поширення ТКО стало  можливим із застосуванням новітніх  інформаційних технологій  і є  реальним кроком до глобалізації  освітніх  ринків.  Це  супроводжується  всіма  проявами  конкурентної боротьби, у тому числі і за ринки. Попит на вищу освіту у світі щорічно зростає на 6 %, тоді як попит на ТКО значно випереджає. 

Диверсифікація  джерел фінансування  освіти  певним  чином впливає на самий механізм функціонування навчальних закладів.  Необхідність  управління  різними  потоками  фінансових ресурсів, що  надходять  у  навчальний  заклад  з  різних  джерел, вже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх  фінансових  менеджерів.  Проявом  цього стало розширення підприємницької діяльності навчальних закладів. У США провідні вищі навчальні заклади перетворюються на солідні фінансові корпорації, що володіють значними фінансовими портфелями та інвестують кошти в різні підприємницькі проекти.