Естетика Фічино

     Основна особливість естетики Фічино (1433-1499)

     В одного з істориків італійської  літератури ми читаємо:

     "...Марсіліо Фічіно - не гуманіст, не оратор, не професор: він - богослов... богослов симпатичний, освічений, богослов-платоник. Його наука - божественна наука, його поезія - божественна поезія, і його життя, надихається релігійною любов'ю і релігійним почуттям, сповненим любов'ю, - життмя душі. ... Він, мабуть, живе тільки тоді, коли думає або коли пише про божественні питаннях".

     Раннє і Високе Відродження цінувало в Данте не тільки поета, а й філософа, а в його поемі бачило вираження всього вічного сенсу життя. Для Марсіліо Фічіно, який переклав "Монархію" на італійську мову, Данте має "небесну батьківщину", "ангельське походження", він - "поетичний філософ", що говорив те ж саме, що Платон, і пив  "Вергілієвою чашею з Платонова джерела ". У XVI в. оцінка Данте стає більш технічною та більш поміркованою. Але це захоплене і в той же час художньо-грайливе ставлення Фічино до Данте характерне взагалі для всієї естетики Фічино. Таке ставлення назавжди відрізає його від всякого шкільного педантизму і від всякого сухого і бездушного ставлення до філософії та літератури, а значить, і до естетики. Е. Крістіану вперше опублікував невелику "інвективу" молодого Фічино проти невігластва, марнославства і жадібності тодішніх педагогів.

     У цьому, безумовно, одна з центральних  ліній Ренесансу. Адже як-не-як це все-таки вільнодумство, правда поки ще привільно-неоплатонічне. Сюди ж потрібно додати, що естетика пропорцій, симетрії і гармонії не тільки не чужа Фічіно, але, мабуть, є однією з найістотніших сторін його світогляду. У своїх листах він пише:

     "Краса  тіла полягає не в матеріальній тіні, а в світі і в граціозності форм, не в темній масі тіла, а в ясній пропорції, не в ледачій ваговитості цього тіла, а в числі і мірі".

     Стриманий, ще не прийшовший у повну суб'єктивістську розв'язність Ренесанс чується в таких словах Фічино, теж з його листів:

     "Послухай  мене, я хочу навчити  тебе в небагатьох  словах і без всякої винагороди красномовству, музиці і геометрії. Переконайся в тому, що чесно, і ти станеш прекрасним оратором; вгамуй свої душевні хвилювання, і ти будеш знати музику; зміряй свої сили, і ти станеш справжнім геометром".

Чисто суб'єктивний імманентізм необхідно  вичитувати і в таких словах Фічино:

     "Подібно  до того, як вухо, наповнене повітрям, чує повітря, як око, наповнене світлом, бачить світ, так бог, сущий в душі, бачить бога".

     Неважко помітити, що подібного роду судження близькі до вчення про самодостатнє споглядання. Єдиним шляхом до блаженства якраз і є, по Фічино, саме "споглядання життя", а точніше, "ті виняткові моменти, коли споглядання досягає екстазу".

     "Ідея любові є воістину справжньою віссю філософської системи Фічино. Любов є та рушійна сила, яка змушує бога - або за допомогою якої бог примушує себе - вилити свою сутність у світ і яка, з іншого боку, змушує його творіння шукати возз'єднання з ним. Згідно Фічіно, любов є лише інша назва для того "духовного кругообертання", яке здійснюється від бога до світу і від світу до бога. Любляча особистість вступає в цей містичний потік".

     Це "небесна Афродіта", що представляє  собою чисту інтелігенцію. Втілившись і ставши таким чином породжувати силу, небесна Афродіта перетворюється в "природну Афродіту", яка володіє посередником здібностей людини, а саме уявою і чуттєвим сприйняттям. Нарешті, серед людей зустрічається груба "звіряча любов", яка не має нічого спільного з вищими пологами любові і є навіть не вада, а просто безумство.

     Система Фічіно, на думку Пановського, займає проміжну позицію між схоластикою, що розглядала бога як трансцендірует кінцевого Всесвіту, і пізнішими пантеїстичними теоріями, які визнавали тотожність бога з нескінченним світом.

     Як  і Плотін, Фічино розуміє бога як невимовного Єдиного. Не дотримуючись при визначенні невимовного ні Греблі, заперечуючи за ним всі предикати, ні Миколи Кузанського, приписуючого божеству протилежні предикати, Фічино об'єднує обидва ці підходи. "Його бог єдинообразний і всеобразний, він є дійсність, але не є просто рух". Бог створив світ, "мислячи самого себе", тому що в ньому бути, мислити і бажати становить одне. Бог не у Всесвіті, який не має меж, не будучи у власному розумінні нескінченним, і в той же час Всесвіт у ньому, тому що бог "наповнює його, не будучи наповнюєм сам, бо він є сама повнота". "Він містить, не будучи утримуємо, бо він є сама здатність утримувати" - так пише Фічино в "Богословському діалозі між Богом і душею".

     Всесвіт, відрізняється таким чином, але  не відокремлювана від вищого буття, розгортає чотири низхідні ієрархічні щаблі: Космічний розум, космічну душу, підмісячному або земне царство природи і безформне і неживе царство матерії. Всесвіт у цілому є "божественне жива істота". Вона скріплена "божественним впливом, виникаючою з бога, що пронизує небеса, низхідним через елементи і закінчується в матерії". Зворотний рух надприродною енергії утворює "духовний коло" - улюблений вираз Фічино. Ставлення космічного розуму до Бога, з одного боку, і до космічної душі - з іншого, Фічино зіставляє з відношенням Сатурна до свого батька Урана та до свого сина Юпітеру: Сатурн зв'язується з розумом і спогляданням, Юпітер - з розумною душею і діяльної життям. Кастрація Урана Сатурном може розумітися при цьому як символічне вираження того факту, що Єдиний (бог), провівши космічний розум, припинило свою творчість. Досконалість в підмісячному світі досяжно лише в міру впливу небесних тіл. Кожна річ "заряджена" небесної енергією: вовк перебуває під "впливом" Марса, лев - Сонця, медичні властивості м'яти пояснюються впливом Сонця і Юпітера і т.д. Ада в неоплатонічної Всесвіту Фічино немає, тому що матерія, нижчий щабель буттєвої ієрархії, може бути лише причиною зла, але сама по собі злом не є. Між мікрокосмом і макрокосмом існує аналогія.

     Безсмертна  душа людини постійно нещасна в його тілі, вона то спить, то бачить сни, то божеволіє, то страждає, будучи виконана нескінченної тугою. Вона не буде знати результату, поки не повернеться туди, звідки прийшла. Лише з великими труднощами людина може досягти просвітлення свого розуму розумом, удосконаливши своє життя. Або ж його розум одержує безпосередній доступ в сферу істини і вічної краси. Причому прагне до вдосконалення здійснює моральні чесноти, дотримується справедливості, стає наслідувачем біблійних Лії і Марфи і з космологічної точки зору виявляється під заступництвом Юпітера. Прагне до споглядання додає до моральних чеснот теологічні, наслідує приклад Рахілі і Магдалини, і йому протегує Сатурн.

     Вся філософія Фічино обертається навколо  ідеї любові, в якій він об'єднує платонівський ерос і християнську caritas, майже не роблячи між ними різниці. "Амор" - це у Фічино просто інша назва духовного кругового струму, що виходить від бога у Всесвіт і повертається до бога. Любити - означає зайняти місце в цьому містичному кругообертання.

     Будь-яка  любов, за Фічино, є бажання, але не всяке бажання - любов. Любов без  пізнання - сліпа сила, подібна тій, яка змушує рослину рости, а камінь падати. Лише коли любов'ю керує пізнавальна  здатність, вона починає прагнути до вищої мети, благу, яке є і краса. Краса, взагалі кажучи, пронизує весь Всесвіт, але зосереджується вона в основному в двох формах, символами яких є дві Венери, "небесна" і "всенародна".

     Філософія Фічино не склалася в самостійну школу  і не знайшла видних продовжувачів. Але вона справила величезний вплив на художників і "поетів-мислителів" - від Мікеланджело до Джордано Бруно, Тассо, Спенсера, Дж.Донна і навіть Шефтсбері. Крім того, ідеї Фічино про кохання стали предметом багатьох полусветскіх творів типу "Азолані" П'єтро Бембо і "придворного" Бальдассаре Кастільйоне. "Флорентійське євангеліє", як Пановскій називає неоплатонізм Фічіно, поширилося у формі, пристосованій до "доброго тону" світського суспільства і до жіночого смаку. Автори наслідувальних "Діалогів про любов" описують, визначають і прославляють жіночу красу і доброчесність і виявляють жвавий інтерес до питань етикету відносин між чоловіком і жінкою в суспільстві.

     Різницю між Фічино і Піко делла Мірандола, з одного боку, і Бембо і Кастільйоне - з іншого, Пановскій розглядає як розходження між флорентійським неоплатонізмом і його венеціанської популяризацією. Якщо флорентійське мистецтво грунтується "на малюнку, пластичної твердості і архітектонічної структурі, то венеціанське спирається на колір, атмосферу, мальовничу картинність і музичну гармонію". "Флорентійський ідеал краси знайшов своє зразкове вираження у скульптурах гордо випроставшись Давида, венеціанський - в картинах лежить Венери".

     Середньовічна теологія розрізняв чотири символічних  значення наготи: "Природна нагота" - природний стан людини, що веде до смирення, "мирська нагота" - оголеність від земних благ, що може бути добровільною (як у апостолів або ченців) або викликана бідністю; "доброчесна нагота" - символ невинності, в першу чергу невинності внаслідок сповіді, і, нарешті, "Злочинна нагота" - знак розпусти, суєтності, відсутності всякої доброчинності. Ренесанс почав інтерпретувати наготу Купідона як символ "духовної природи" або представляти абсолютно голої людини для зображення чесноти й істини (як, наприклад, на картині Боттічеллі "Брехня" в музеї Уффіці). В "Трактаті про живопис" Альберти говорить про оголеності істини на описаної Лукіаном картині Апеллеса як про щось само собою зрозуміле і навіть "сучасному". До речі сказати, в описі Лукіана йшлося, власне, не про "істини", а про "каяття", зображеному у Апеллеса у вигляді людини плаче і виконаного сорому. І в мистецтві Ренесансу, і в мистецтві бароко "гола істина" часто стає уособленням.

     Платонізірующіе гуманісти Ренесансу розглядали трьох грацій не просто як "свиту" Венери, згідно міфографіческім джерелами, а як три її обличчя, три іпостасі, "єдністю" яких є сама Венера. При цьому традиційні імена Аглая, Евфросіна, Талія замінювалися іншими, безпосередньо вказує на їх тотожність з Венерою, - "краса", "любов", "захоплення" або "краса", "любов", "цнотливість".

     Результат один: язичництво і християнство зливаються у Фічіно в неподільний потік  і в людському переживанні, і  в самому бутті. Язичницька нагота визнається вся цілком. Але в той же час ця людська нагота надзвичайно одухотворяється і кличе у вищі сфери духу і буття. Це якийсь, якщо говорити коротко, цілком світський неоплатонізм, а те, що останній характерний взагалі для всього італійського Ренесансу, ми не раз вже бачили і надалі побачимо не раз. У Флоренції він відрізняється тільки надзвичайним ентузіазмом і привільним духовно-тілесним звеселянням на тлі такої ж духовної тілесності і вірних цього ідеалу людей і в такому ж вигляді організованою навколишньої природи. Тут же, однак, необхідно сказати, що загальний духовний глухий кут, який характерний для всього італійського Відродження, починаючи з Петрарки, не оминула й райдужну і привільне Флорентійську академію. Адже як-не-як, але тут вступав у свої права людський суб'єкт, який стояв на шляхах власного звеличення і навіть абсолютизації. Ізольований людський суб'єкт, взятий сам по собі, - це ж не дуже-то надійна грунт для повного і беззастережного оптимізму. Цей прагне себе абсолютизувати людський суб'єкт на кожному кроці стикається з різного роду нездоланними перешкодами; йому занадто часто доводиться переконуватися у своїй власній безпорадності і навіть безвиході. Стихія самокритики і самозаперечення у флорентійському неоплатонізмі була виражена поки що слабо. Але все ж вона відчувається тут настільки осязательно, що французький дослідник Шарль Моррас вважає її навіть центральною для всього неоплатонізму у Флоренції.

     "Єдиним  епіграфом для Флоренції, - говорить  Моррас, - служить прекрасний дистих  Катулла: ненавиджу і люблю  ... Це найкраще місце в світі  для розвитку своїх пристрастей. Вона є породженням життя, настільки повною крайнощами, що і хтивість, і навіть ліньки, і релігійність були тут жорстокими ".

     Тому, як Ш. Моррас і зізнавався, він не міг думати про Флоренції, не згадуючи Афін, бо "єдиний містичний стебло поєднує ці два шедеври Греції та Тоскани". З цього-то містичного стебла народилася Академія, і якщо знову стало можливим почути Платона, то це тому, що його перекладач не задовольнився перекладом або коментуванням текстів - він спробував так само жити, і його ревне прагнення поширити дух вчителя було настільки велике, Що сучасники не забарилися оголосити його "другим Платоном". Але цей другий Платон далеко не був таким оптимістом, яким він хотів би бути.

     Наведемо  кілька міркувань вже цитованого нами А. Шастель, що допомагають зрозуміти світський неоплатонізм Фічино як іманентно-суб'єктивну і естетично-наочну картину світобудови.

     У традиціях античності та італійської  культури Фічино розглядає Всесвіт  як гармонійне будова, всі частини  якого складаються, "як ліра, що виробляє повний акорд зі своїми консонанс і дисонанс". Всесвіт визначається принципом порядку і чинности. Всякий художник хоче увічнити себе у своєму творі; так і творець зміг, зумів і побажав зробити свій твір настільки подібним йому, наскільки це тільки можливо. Фічино багато говорить про досконалість кругового руху сфер. Згідно Фічино, ми живемо в храмі всемогутнього архітектора, кожен за всередині його кола проводити свій власний коло, восславляя бога. Людина стоїть на вершині творіння не тому, що він може осягнути його механіку і його гармонію, а насамперед завдяки своєму власному творчому динамізму. Велика божественна гра знаходить своє повторення в людській грі та праці, які з точністю наслідують богу і з'єднуються з ним. Людини теж можна визначити як вселенського художника. Фічино пише:

     "Всюди  людина звертається з усіма  матеріальними речами світу так,  як якби вони знаходилися в  його розпорядженні: Стихії, каміння,  метали, рослини. Він різноманітне  видозмінює їх форму і їх  вигляд, чого не може зробити тварина, і він не обробляє тільки одну стихію зараз, він використовує їх все, як має робити пан всього. Він копає землю, борознить воду, він підноситься до неба на величезних вежах, не кажучи вже про крила Дедала та Ікара. Він навчився запалювати вогонь, і він - єдиний, хто постійно вживає для своєї користі і задоволення вогонь, тому що лише небесна істота знаходить задоволення в небесній стихії. Людині потрібно небесне могутність, щоб піднятися до неба і виміряти його ... Людина не тільки використовує стихії для служіння йому, але, чого ніколи не робить тварина, він підкорює їх для своїх творчих цілей. Якщо божественне провидіння є умова існування всього космосу, то людина, яка панує над всіма істотами, живими і неживими, звичайно, є деякого роду богом. Він - бог нерозумних тварин, якими він користується, якими він править, яких він виховує. Він - бог стихій, в яких він поселяється і які він використовує, він - бог всіх матеріальних речей, які він застосовує, видозмінює і перетворює. І ця людина, яка за природою панує над стількома речами і займає місце безсмертного божества, без всякого сумніву, також безсмертний ".

     "Людське  могутність майже подібно божественну  природу, те, що бог створює  в світі своєю думкою, [людський] розум замишляє в собі за  допомогою інтелектуального акта, висловлює за допомогою мови, пише в книгах, зображує за допомогою того, що він будує в матерії світу".

     Розквіт наук і мистецтв у Флоренції епохи  Ренесансу викликає захоплення у  Фічіно:

     "Якщо  ми повинні говорити про золотий  вік, то це, звичайно, вік, який виробляє золоті уми. І що наше століття саме такий, в цьому не може сумніватися ніхто, розглянувши його дивовижні винаходи: Наш час, наш золотий вік привів до розквіту вільні мистецтва, які майже було загинули, граматику, поезію, риторику, живопис, архітектуру і стародавнє спів ліри Орфея. І це - у Флоренції "(лист Паулю Міддельбургу від 13 вересня 1492 р.).

     Зважаючи  центрального положення, яке займає в системі світу у Фічино "амор" - кохання, повз нього не можна пройти, говорячи про теорії мистецтва у Фічіно. "Амор" до небесної краси - це справжній художник, скульптор і живописець душі. Людині з його мистецтвом залишається лише якнайкраще вловити утворюється тут динамічне співвідношення між матерією і формою, між змістом та ідеєю.

     Фічино  і його Платонівська академія багато зробили для пропаганди і прославлення флорентійського мистецтва, будучи переконані, що і святих, і "героїв", і поетів потрібно оточувати свого  роду культом. Два великих архітектора XV ст., Брунеллески і Альберті, були підтримані Академією в той період, коли їх слава ще оскаржувалася. Кристофоро Ландіна, особливо у великому передмові до коментувати виданню "Божественної комедії", розвинув цілу історіософію нового італійського мистецтва, починаючи з Гвідо Кавальканті, Данте, Чімабуе, Джотто і закінчуючи своїм часом, Причому Флоренція виступала тут як столиця "модерного" (цей термін запозичений в отців церкви) мистецтва, порівнянного з вищими зразками стародавнього мистецтва.

     Зауважимо, що часто вживається нами термін "імманентізм" аніскільки не означає повної вичерпаності буття в свідомості людини. Цей термін вказує лише на завжди прогресуючу можливість для людської свідомості переводити невичерпне об'єктивне буття на свій власний, суто людський, мову. І особливо важливо не плутати імманентізм з пантеїзмом на тій підставі, що раз всі пізнаванності, то і божество пізнаванності в кожній окремій речі. Про відмінність імманентізма від пантеїзму у Фічино добре розмірковує М. Скьявоне, кілька суджень якого ми зараз наведемо.

     "Що  стосується ... вкрай спірного питання,  саме питання про імманентізм  або неімманентізме філософії  Фічино, мені представляється можливим  укласти наступне. По-перше, якщо  дивитися на психологічну інтенцію  мислителя, то немає нічого  більш помилкового, ніж приписувати Фічино порок пантеїзму. По-друге, якщо, навпаки, подивитися з точки зору внутрішньої послідовності на його систему, то мені здається незаперечним твердження про імманентізм його теодицеї: Будь то зважаючи самої первинної концепції реальності як едіноцельності, де бог є абсолютне єднання відносин в діалектичному процесі; будь то, нарешті, через волюнтаристический концепції творіння, де Абсолют, оскільки він Любов, спонукуваний свого роду внутрішньою необхідністю, Так що справжній Абсолют не є бог сам по собі, але сума бога і миру ".

     Концепція людини у Фічіно, згідно М. Скьявоне, слід "найпослідовнішою лінії моністичного теоцентризм з найбільш суворих". Для Фичино "людина велика остільки, оскільки він малий і неимущ перед  обличчям бога". В цілому "релігійність є внутрішня і невід'ємна потребу системи Фічіно, хоча імманентістскіе слідства його метафізики (їм, безсумнівно, не помічені), здавалося б, здатні надати йому безперечну забарвлення пантеїстичного містицизму".

     Таким чином, за М. Скьявоне, Фічіно, будучи свідомим представником католицької ортодоксії, і то в повному розумінні цього слова, фактично і несвідомо все ж таки допускав відому пантеїстичну тенденцію, оскільки абсолютом у нього є не просто бог сам по собі, але бог у своєму співвідношенні зі світом. Це, однак, є взагалі однією з найскладніших і найважчих проблем середньовічної теології: З одного боку, божество є абсолют і така повнота буття, яка ні в якому світі не потребує, а з іншого боку, бог чомусь творить світ і, отже, начебто до деякої міри має потребу в цьому світі для досягнення своєї повноти. Нам думається, що якщо Фічино тут чимось грішив, то труднощі у такій складній проблемі відчувала вся середньовічна теологія.

     І все ж, незважаючи на всі обмеження  іманентно-суб'єктивної естетики Фічино, які доводиться формулювати дослідникам, справедливо не бажають зводити всю цю естетику на безмежний суб'єктивізм, необхідно сказати, що почуття іманентності у Фічино позначається гостро і глибоко, Чому анітрохи не перешкоджають жодні ремінісценції середньовічної ортодоксії. Особливо глибоку роль тут відіграє концепція Любові, яка охоплює і божество, і природу, і людину в одному пориві, уже перешкоджає бачити у Фічино одне середньовічне християнство в чистому вигляді.

     Філософія Фічино, як пише італійський філософ Джузеппе Саітта, - це не тільки новий метод або новий спосіб бачення; в ній містяться "істини, які, у полум'ї поглибленого розуміння християнства, випромінюють настільки яскраве сяйво, що воно висвітлює подальший шлях європейської думки". Ця ідея становить головний зміст книги Саітти, що закликає з більшою широтою і свободою поставитися до оцінки флорентійського неоплатоника.

     "Християнські  цінності, які з величезною силою  стверджував Фічино, захищають не  ті, хто безсоромно шукає схвалення натовпу, почестей і тепленьких містечок, - жалюгідне кодло, яке сьогодні, як ніколи, примазується до культури, скутою тупим і реакційним конфесіоналізму, і особливо в школі , а ті, інші, хто зі свободою свідомості, Сповнившись почуттям історичності духу, розкриваються для істини "(там же).

     Тієї  вищою точкою філософії Фічіно, яка  кидає світло на сучасну філософію, Саітта називає суб'єктивність його розуміння любові, через що всі  метафізичні конструкції і категорії  виявляються вкоріненими в осередді людського досвіду, що стає тим самим найвищою цінністю.

     Якщо  початок людської пристрасті сліпо  і не бачить, що речі солодкі тієї солодкістю, якою напоїв їх творець, то поступово в ній розвивається духовність, що підносить в кінцевому  рахунку низинну матерію до божества. І це, згідно Саітте, є у Фічино глибоко християнське розуміння матерії. Любов є початок і кінець, вона - перший і останній з богів. Це по своєму номінальному складу старе уявлення стає потужним важелем, який керує всіма нитками думки Фічино. Поза широкого життя любові, що становить єдиний процес природного, людської і божественної реальності, марно шукати у Фічино інших пояснюють принципів.

     Завдяки такій ролі любові у філософії  Фічино характерним аспектом її виявляється  містичне розуміння життя, настільки оригінальне, на думку Саітти, що воно стає інструментом нової логіки, "логіки божественного". Все в цілому - це виправдання і демонстрація християнського поняття божества, істота якого полягає в возвеличення людського суб'єкта.