МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

    ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛIННЯ 

Кафедра менеджменту невиробничої сфери 

^{РЕФЕРАТ} 

на тему «Етапи еволюцiйного розвитку соцiального захисту в Українi у дорадянський перiод соцiального захисту» 
 

    Виконала:

    студентка 4-го курсу

денної  форми навчання

групи МПД-08-1  

    Іванова Д.C.

                                                            Перевiрила:

    ст.викл.Вовк С.М. 

    Донецьк - 2011

Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

     Скасування  кріпацтва в Росії та подальші реформи дали поштовх бурхливому розвитку економіки у другій половині ХІХ ст. У цей період одним з  найважливіших індустріальних районів стає Україна. Донбас та Придніпров’я стають загальноросійським центром розвитку важкої промисловості. У лісостепових районах Правобережної й Лівобережної України великого розвитку набула цукрова промисловість. Загальна чисельність фабрик та заводів в українських губерніях на протязі 60-90-х рр. збільшилась з двох до восьми тисяч.

     Відповідно  такими ж швидкими темпами відбувалося  й зростання чисельності промислових  робітників. Наприкінці минулого століття ця соціальна верства в Україні  нараховувала близько 300 тис.  чоловік.

     Швидкий ріст робітничого класу та його страйкова  боротьба призвели до виникнення низки  пов’язаних між собою проблем, які  був змушений вирішувати уряд царської Росії. Найважливішими були - регулювання  тривалості робочого дня, обмеження застосування дитячої та жіночої праці, порядок розв’язання спірних питань між промисловцями та найманими робітниками, тощо. Серед цих проблем не на останньому місці стояло і соціальне страхування робітників.

     Необхідність  грунтовного вивчення соціального страхування у дорадянський період як на законодавчому рівні, так і його застосування на практиці  набуло актуальності нині, коли Україна повернула на ринковий шлях розвитку. Як показує практика, стосунки між працедавцями та найманими робітниками  нерідко закінчуються конфліктами. Однією з причин конфліктів виступає й украй недостатнє соціальне забезпечення трудящих у випадках втрати працездатності. Отже, на сучасному етапі слід створювати ефективно діючу систему державного соціального страхування, при цьому необхідно врахувати досвід минулих поколінь. 

     1. Історіографія та джерельна база 

1. Розвиток соціального страхування промислових робітників

       Історія розвитку соціального  страхування промислових робітників  України є мало дослідженою  темою . Існує лише невелика кількість робіт, які  безпосередньо присвячені питанням соціального забезпечення трудящих.

     Початок дослідженням  було покладено у 1896 р., коли у Нижньому Новгороді був скликаний загальноросійський торгово-промисловий з’їзд. У виданих працях з’їзду виявилось багато статей із аналізом тогочасних форм соціального страхування у різних районах Росії. Безпосередньо пов’язаними з темою дослідження виявились статті Г.Ф.Тигранова  та О.О.Мікуліна . У першій йде мова про діяльність допоміжних кас, створених адміністраціями підприємств для забезпечення травмованих на виробництві робітників. Серед останніх згадуються організації, створені власниками залізорудних копалень у Кривому Розі та каменярень Одеси. Г.Ф.Тигранов помилково відносив їх до робітничих кас, не вбачаючи того факту, що вся діяльність керувалась виключно промисловцями, робітники ж лише сплачували внески. Стаття О.О.Мікуліна була присвячена розвиткові приватного страхування на підприємствах Одеси. Як зазначав автор, поширюватися воно у цьому місті починає з початку 90-х рр. При цьому більше страхували своїх робітників дрібні промисловці. Власники великих промислових закладів безпосередньо сплачували компенсації потерпілим на виробництві.

     Так, саме в цей період з’являються  перші роботи по історії гірничої промисловості Донбасу та Придніпров’я, де окрім іншого згадується діяльність заводських та рудничних медичних закладів. 

     Через декілька років продовжила тему приватного страхування робітників невелика робота А.А.Пресса. Хоча її автор і не робить ніяких певних висновків, цікава вона насамперед великим статистичним матеріалом, що використовується у роботі: наводяться дані про кількість застрахованих робітників по губерніям, в тому числі і в Україні, витрати на страхування промисловців, прибутки страхових компаній.

     На  початку ХХ ст. у Петербурзі деякий час виходив спеціалізований  журнал «Промышленность и здоровье», в якому багато місця відводилось  проблемам соціального забезпечення найманих робітників. Так, у статті Л.Бартенсона розглядалося становище із страхуванням шахтарів у Донбасі. Робота С.Татищева була присвячена робітничим товариствам допомоги, у тому числі діючим в Україні. Найбільш цікавою виявилась стаття П.Лікіна, де йшла мова про виникнення та розвиток «Товариства допомоги гірничим робітникам Півдня Росії». Дослідник вважав, що причиною створення підприємцями подібної організації виявились не абстрактні принципи справедливості, не філантропія, а власна користь. Остання полягала, передусім, у необхідності постачання вугільних шахт робочою силою та необхідності хоча б мінімально забезпечити шахтарів, травмованих на виробництві.

     Роботи  про соціальне забезпечення з’являються  і в інших періодичних виданнях того часу. Однією з них виявилась стаття  Ковальова про наслідки дії закону 1903 р. у гірничій та гірничозаводській промисловості Півдня.

     Діяльність  лікарняних кас Катеринослава у 1914 та 1915 рр. аналізується відповідно у  роботах І.Оборіна та анонімного автора. В обох працях зазначаються відмінності у функціонуванні дрібних кас та тих, що діяли при розташованих тут підприємствах важкої індустрії. Роботі лікарняних кас Одеси у 1914-1915 рр. також присвячена невеличка праця Н.А.Сетницького.

     Під час громадянської війни у  виданих працях Київського губернського статистичного бюро була вміщена  робота Б.О. Чорного « Матеріали по робітничому питанню та промисловості м. Києва (1914 – 1917 рр.) », де приділялася увага діючих у Києві лікарняних кас на основі їх звітів за роки війни. Автор підкреслює важливу роль лікарняних кас у соціальному страхуванні робітників.

     У 20-х роках питання соціального  страхування робітників України  побічно висвітлювались у дослідженнях М.Балабанова та К.А.Пажитнова, пов’язаних з загальними проблемами становища пролетаріату у дожовтневий період. 

     У середині 20-х рр., у зв’язку з десятиріччям страхової кампанії в країні, з друку вийшов спеціально присвячений цій події збірник статей. Серед інших, в цьому збірнику була вміщена стаття Б.Г.Данського. В ній автор досліджував хід страхової кампанії на Брянському заводі, у Катеринославі  й зробив висновок про сильні бойкотиські настрої серед робітників.

     Після цього збірника аж до середини 50-х  рр. дослідження по історії соціального  страхування не проводились.

     Дослідження відновились у другій половині 50-х  років, при цьому основною темою, що цікавила науковців, виявилась політична боротьба у робітничому середовищі під час проведення страхової кампанії на Україні. Саме цій проблемі присвячені роботи Л.І.Болясного та Б.А.Шарафутдінова. Обидва автори занадто перебільшують ступінь організованості робітників України та вплив більшовиків на проведення страхової кампанії.

     Декілька  різнопланових невеличких за обсягом  робіт відносно соціального забезпечення робітників України та Росії з’являються у 60-х - на початку  70-х рр.  Серед останніх  слід виділити роботи Л.М.Іванова, в яких без явного ідеологічного підтексту розглянуто загальні тенденції історії страхування робітників царської Росії, і зокрема України, як   частини імперії в той час.

     Таким чином, підводячи підсумок аналізу  літератури по соціальному страхуванню робітників України дожовтневого періоду, слід визнати відсутність загальних робіт по цій темі. В існуючих дослідженнях розглядалися лише окремі аспекти соціального страхування. Ряд цих питань потребує додаткового вивчення. У тому числі, історія установ, створених промисловцями для соціального забезпечення робітників, страхова кампанія 1912 - 1914 рр., функціонування лікарняних кас у промисловості України в період. Багато проблем фактично зовсім випадало з поля зору науковців. Серед них загальний розгляд інституту фабричної медицини, наслідки дії закону 1903 р., робота «Товариства допомоги робітникам кам’яноломень Одеси», діяльність Окружних страхових товариств. Все це у комплексі вимагає проведення грунтовного дослідження по даній темі.

       Другу групу складають видані  збірники та документи по історії  робітничого руху в Україні та Росії. Вміщені у них відомості змальовують, щоправда, лише у негативному плані, діяльність заводських лікарень та установ соціального страхування, подають дані про вимоги робітників щодо поліпшення соціального забезпечення, вказані під час заворушень і в листівках соціал-демократів.

     1.2.Умови праці в промисловості України 

     На  основі,в першу чергу, даних фабричної  інспекції, гірничого нагляду, земських статистиків з’ясовується, що рівень травматизму в промисловості України наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. був високим. Кількість нещасних випадків по промислових підприємствах українських губерній лише за період 1904-1906 рр. склала величезне число в 200 тисяч, з яких 85% припадало на металургійну та видобувну галузі. Якщо співставити ці дані з загальним числом зайнятих у промисловості України у визначений термін, то з’ясовується, що виробничі травми щорічно завдавали шкоди здоров’ю кожному третьому робітникові. Таким чином, щоб така велика кількість потерпілих, які втратили  повністю, або частково засоби до існування, не призводила до соціальних заворушень, то перед урядом і промисловцями виникла необхідність запровадження соціального страхування робітників.

     Заклади заводської медицини виявились фактично першими установами соціального забезпечення промислових робітників. В обов’язки закладів фабричної медицини входило надання безкоштовної медичної допомоги травмованим та хворим робітникам. Виникають лікарні у середині ХІХст. по ініціативі промисловців. З 90-х рр. XIXст.  уряд ввів обов’язкові норми медичного забезпечення робітників. Наприкінці минулого століття медичним обслуговуванням вже було охоплено 100 % робітників металургійної промисловості , 77  % шахтарів Донбасу та 68 % зайнятих у фабрично – заводській промисловості.  Однак рівень цього обслуговування був низьким.

     Страхові організації виникли у видобувних галузях, де кількість травмованих поставала найбільшою. Серед них були: «Товариство допомоги гірничим робітникам Півдня Росії» (виникло у 1884 р.), «Товариство допомоги робітникам кам’яноломень Одеси» (1886 р.) та «Каси допомоги робітникам заводів криворізьких залізорудних копалень» (1890 р.).

     Найбільш  значною з цих установ була, безперечно, перша, яка об’єднувала в своїх лавах близько 2/3 власників шахт Донбасу, що  діяла протягом 1884 - 1917 р.. Однак допомога потерпілим надавалась далеко не в кожному випадку каліцтва на виробництві. Порядок та розміри її одержання залежали виключно від правління товариства. Так, за період з 1887 – 1904 рр. на шахтах скоїлося близько 70 тис. нещасних випадків, допомогу в середньому у розмірі 150 карбованців на травмованого,  отримали лише 1100 важкотравмованих робітників. Ця сума становила, пересічно, піврічний заробіток шахтаря.

           Зміст приватного страхування полягав у тому, що власник промислового закладу відраховував певну суму грошей приватній страховій компанії й таким чином перекладав з себе на страховий заклад відповідальність за винагороду потерпілим на виробництві, останні тепер вже висували позов не до підприємця, а до страхової компанії.

     На  початку ХХ ст. близько 22% промислових  робітників були застраховані у приватних  страхових компаніях. Розміри компенсацій травмованим з боку страхових компаній рідко коли перевищували декілька десятків карбованців, тобто, в кращому випадку, заробіток потерпілого за три місяці.

     Таке  ставлення страхових компаній до потерпілих пояснюється досить легко.Ці організації були чисто комерційними установами, які працювали головним чином заради власного прибутку, скорочуючи при кожній нагоді витрати, пов’язані з компенсаціями робітникам.

     Робітники промислових закладів користувалися  також правом отримання допомоги зі штрафного капіталу та загальноімперського фонду, але розміри її були мінімальними – 3 – 6 карбованців. Цієї компенсації вистачало тільки на місяць на найнеобхідніші продукти. Про витрати на ліки не могло бути і мови.

         Робітничі каси широкого розповсюдження в Україні не отримали.  Вони охоплювали тільки декілька сотень робітників. На заваді впровадження робітничих кас взаємодопомоги стало небажання уряду сприяти утворенню подібних установ, потенційно вбачаючи у кожній такій установі джерело революційної агітації.

     Тому  на початок ХХ ст. в українських  губерніях діяло лише 11, в основному,  невеличких  робітничих кас взаємодопомоги. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     2. Запровадження державного регулювання соціального забезпечення робітників (1905-1914 рр.) 

     2.1.Прийняття законів державного страхування робітників 

     Під тиском промисловців у зміст проектів були внесені певні зміни, що зменшували витрати підприємців на страхування  робітників.

     Згідно  зі змістом законів, запроваджувалось державне соціальне страхування  промислових робітників у випадках втрати працездатності від травми, хвороби, вагітності, смерті. На теріторії України 450 тис. промислових робітників підпадали під дію законодавчих актів 1912 р. В українських губерніях повинна була бути створена мережа низових страхових установ - лікарняних кас, в запроваджені та роботі яких  приймали б  участь  робітники разом з підприємцями. Поруч з ними виникали також й   окружні страхові товариства, що створювалися та були керовані   підприємцями.

     Завдяки тиску урядових установ, долаючи інертність, а інколи й опір робітників, лікарняні каси напередодні війни виникали на більшості закладів фабрично-заводської промисловості. Так з 587 запланованих до відкриття лікарняних кас (283 тис. робітників)  на 1 травня 1914 р. вже функціонувало 366 ( 205 тис. членів). Решта кас була в стадії формування. Але через пасивність робітників розпочали діяльність лише 4 каси (3 тис. членів) в гірничій та гірничозаводській промисловостях. На різних ступенях формування знаходились 83 каси (182 тис. робітнків ). Відкриті лікарняні каси у той період виявились єдиними масовими легальними осередками промислових робітників, тому певні політичні сили, насамперед РСДРП, докладали усіх зусиль, аби підпорядкувати їх своєму впливові.

     Напередодні війни розпочали свою діяльність й два окружних страхових товариства, Київське та Одеське, до складу яких входили майже всі українські губернії, окрім Харківської та Катеринославської. 

     2.2.Стан фабричної медицини та лікарняні каси в промисловості України 

     Як і раніше, фабрична медицина існувала за рахунок й під керівництвом власників промислових закладів. Загальний рівень медичної допомоги, у зазначений період погіршився, оскільки частина ліжок у заводських лікарнях передана для шпиталів, а значну частину заводських лікарів мобілізували до війська.

     На  середину 1916 р.  474 (285 тис. членів ) лікарнянi каси діяли на переважній більшості фабрично-заводських підприємств, які підпадали під дію страхових законів. У гірничій та гірничозаводській промисловості, вони діяли здебільшого лише при великих металургійних заводах, 11 кас  ( 35 тис. членів ).

     Більшість лікарняних кас об’єднували робітників кількох підприємств, тобто були так званими загальними. Середнє  число членів кас у промисловості  України коливалося у межах 400-600 чоловік.

     Лікарняні каси під час практичній роботи  зіткнулися з рядом серйозних проблем . Першою з них слід вважати їх низьку фінансову спроможнвсть, причиною якої був той факт, що закон забороняв робити відрахування до лікарняних кас більш ніж 2 % від заробітньої плати робітників. Також давала взнаки відсутність попереднього досвіду, у зв’язку з чим багато кас перші роки своєї діяльності завершували з дефіцитом бюджету. Заважало налагодженню нормальної діяльності кас й загальне погіршення умов життя і праці трудящих у роки війни.

     Позитивною  тенденцією у діяльності лікарняних кас виявились спроби координації  зусиль для збільшення розмірів соціальної допомоги робітникам та членам їх родин. Найбільш завершеним цей процес виявився у Катеринославі, де наприкінці 1916 р. 10 з 11 міських кас досягли згоди про об’єднання.

     Поруч з утвореним у 1915 р. Харківським  страховим товариством у роки війни продовжували діяти також  Одеське та Київське. В цих трьох  організаціях напередодні Лютневої революції 1917 р. брали участь близько 2,5 тис. власників промислових закладів України з числом працюючих понад 20 чоловік. В обов’язки товариств входило надання допомоги травмованим на виробництві після тринадцятитижневого терміну з моменту пошкодження здоров’я.

     Незважаючи  на той факт, що у розпорядженні правлінь товариств знаходились значні кошти, що налічували мільйони карбованців, на соціальну допомогу робітникам приділялось загалом не більше 30% усіх надходжень. Решта грошей йшла на створення обов’язкових резервних фондів та організаційні витрати. Внаслідок такої практики та відсутності у складі правлінь товариств представників від робітників ці страхові установи часто відмовляли робітникам у необхідній їм допомозі. «Заощаджені» таким чином кошти йшли до резервного фонду, даючи змогу в майбутньому зменшувати внески промисловців до страхових товариств.

     Результати  проведеного дослідження викладені  у висновках. Вказано, що в історії  розвитку соціального страхування  промислових робітників України  середини ХІХ - початку ХХ ст. (до лютого 1917 р.) простежується декілька етапів.

     Перший  етап розпочався з 40-х рр. ХІХ ст. й пов’язується спочатку з виникненням  лікарень при цукрових заводах. Як інститут, соціальне страхування починає  складатись в   Україні з 80-х  рр. ХІХ ст. Як і фабрична медицина, він спочатку розвивається головним чином за рахунок промисловців. Допомога робітникам надавалась лише в одному випадку- при втраті працездатності - виробничій травмі, при якій забезпечення потерпілих, цілком логічно і природно, повинно було б покладатися на власника промислового закладу. Ніяких урядових законів на першому етапі до 1903 р. не існувало, тому соціальне страхування мало цілком добровільний характер й не було загальним. Страхування поширювалось далеко не на всіх робітників, й компенсація надавалась  застрахованим також далеко не у кожному випадку травми. Особливістю цього етапу слід вважати існування декількох форм соціального страхування. Насамперед, промисловці в індивідуальному порядку сплачували покаліченим невеликі суми грошей. Така практика була досить поширеною в усій промисловості України. У видобувних галузях існували спеціальні  установи з  забезпечення потерпілих на виробництві. Різними видами соціального страхування були охоплені на початку ХХ ст. лише близько 100 тис. робітників (30% від їх загальної чисельності). Основна маса зайнятих у промисловості не була забезпечена при травмах, хворобі, інвалідності  тощо.

     Початок другого етапу соціального страхування  розпочався у 1903 р., коли під тиском робітничого руху уряд  видав  перший закон у цій проблемі. Цей акт запроваджував індивідуальну відповідальність промисловців за всі нещасні випадки з їх робітниками. Дія цього закону поширювалась на всі підприємства з числом працюючих понад 20 чоловік. В Україні ним було охоплено 310 тис. робітників. Таким чином, коло застрахованих значно розширилось у порівнянні з попереднім часом. Замість різних форм соціального забезпечення покалічених робітників вводилась одна загальна форма, яка носила обов’язковий характер. Внаслідок запровадження закону в дію з 1 січня 1904 р. помічається різке збільшення виплат по соціальному страхуванню усіх груп промисловців, особливо у гірничих та гірничозаводських галузях. Тепер майже всі покалічені на виробництві мали право на допомогу. Однак, при практичному здійсненні закону виявився й ряд його iстотних недоліків,серед яких  найсерйознішим була неефективність закону при дрібних травмах. Угоди про ліквідацію їх наслідків, у переважній більшості, укладалися окремо між потерпілим та промисловцем, без втручання урядових установ, що різко знижували ефективність допомоги.

Висновок

     Перша страхова програма в Українi датується 1912 р., і в цей же час починають діяти страхові каси як деякий страховий орган. Страхування здійснювалося на випадок хвороби або каліцтва, кожен застрахований платив в страхову касу 2% від свого заробітку. У групу застрахованих не включалися сільськогосподарські робітники, працівники торгівлі, дрібних підприємств, транспорту, і, таким чином, страхуванням було охоплено лише 10% що всіх працюють. Страхування було поширене в Європейській частині України і на Кавказі.

     Поважно відзначити три моменти: 1) створення  системи обов'язкового соціального  страхування йшло «зверху». Середня  ланка — правління і підприємці — швидше гальмували створення системи  на цьому, початковому, етапі; 2) товариства, каси створювалися в тих галузях, які, з одного боку, були пріоритетні для державного розвитку, а з іншої — найбільш пов'язані з виробничим ризиком (гірська промисловість), тобто там де діяли страхові принципи. Історично страхування могло з'явитися лише після того, як статистика навчилася математично враховувати ризики. Для вірного розуміння цієї посилки треба мати на увазі, що поняття «статистика» в дореволюційній українській термінології означало не лише способи статистичного числення, але і «статистику», яка стала передвісником соціологічної науки; 3) соціальний характер страхування виражався в тому, що джерела страхового фонду мали різне походження (внески робітників, підприємців, казни, а також накопичення від штрафів) і розподілялися у зв'язку з індивідуальною необхідністю.

Список  використаної літератури

     1 Гунчак  Т. Україна:  перша  половина XX  століття: Нариси політичної історії. – К.: Либідь, 1993. – 288  С. ; Субтельний Орест. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993. – 720  с. 

     2. Коник О.О. Селянські депутати з України в I і II Державних думах російської  імперії // Укр. іст. журн. – 1995. – № 5. –  С. 7-10.

     3. Лазанська Т.І. Реформа 1861 року та  її соціально-економічні  наслідки //  Історія  України: Курс лекцій у 2-х книгах. – Кн. 1. – Від найда вніших часів до кінця XIX століття. – К.: Либідь, 1991. –  С. 48.

     4. Початок діяльності лікарняних кас у фабрично-заводській промисловості України // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історія та географія. - Вип.2. - Х.: Основа, 1998. - С.82-88.

     5. Розвиток фабрично-заводської медицини в Україні у 1900 - 1914 р. // Збірник наукових праць Харківського державного педагогічного університету: Історичні науки. - Вип.1. - Х.: Основа, 1998. - С.115-121.

     6. Створення та діяльність «Товариства допомоги гірничим робітникам Півдня Росії» // Вісник Харківського державного університету. - № 401. - Вип.2. - Х.: Основа, 1998. - С.275-280.

     7. Чирко  Б.В.  Історіографічні  аспекти  розвитку аграрної сфери на початку XX ст. – К.: Дніпро, 1996. – 124  с.

     8. Щербак Н.О. Національна політика царизму у Правобережній Україні в кінці XIX – на початку XX  ст. (За  матеріалами  звітів  місцевих державних  установ) // Автореф.  дис. ...  канд. іст. наук. – К., 1995. – С. 6.

     9. Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму // Український  історичний журнал. – 1991. – № 2. –  С. 14-16.

     10. Якименко М.А. Крах переселенської політики царизму  в 1906-1913  рр. // Укр.  іст.  журн. – 1996. – № 7. –  С. 18-21.