Етапи розвитку управлінської науки в Україні

30.Етапи  розвитку управлінської  науки в Україні. 

Так як Україна входила до складу СРСР, то її управлінська наука розвивалася  виходячи з підходів, які тоді були. Ряд досліджень були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, в зв'язку з чим був накопичений певний досвід.

 Автори  Андрушків Б.М. і Кузьмін О.Є. [1, С13-14] в своїй книзі виділяють  сім етапів розвитку управлінської  науки за радянських часів:

1-ший  етап (жовтень 1917 — березень 1921). Розроблено форми й методи державного централізованого управління виробництвом, обгрунтовано принципи централізму, організаційні методи управління, диктатури та державного регулювання.

2-гий  етап (1921 — 1928). Подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом. Зроблені спроби застосування так званого госпрозрахунку як основи економічного управління. З'явилися трести й синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих в управлінні.

 3-тій етап (1929 — 1945). Організація індустріальної бази суспільного виробництва, вдосконалення структурного управління, методів підбору та підготовки кадрів, планування і організації виробництва.

4-тій  етап (1946 — 1965). Пошук нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спроба переходу до територіальної і територіально — галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5-тий  етап (1965 — 1975). Здійснена спроба господарської реформи шляхом посилення ролі економічного управління.

6-тий  етап (1975 — 1995). Усвідомлення неможливості реформування адміністративно — командної системи. Цей етап підтвердив необхідність радикальної зміни економічних відносин і корінних економічних реформ, проведення яких належить до сьомого етапу (1985). В ньому розрізняють:

1-ший  підетап — робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;

 2-гий підетап — застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу, розвиток орендних відносин;

3-тій  підетап — впровадження прогресивних форм організації праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;

4-тий  підетап — впровадження територіального господарського розрахунку на всіх рівнях управління;

5-тий  підетап — початок ринкових реформ. Реалізація цього підетапу здійснюється вже в умовах розвитку незалежної національної економіки України.

 На  різних етапах розвитку управлінської  науки суттєвий внесок в неї  зробили такі відомі українські  вчені, як О. Терлецький, М. Павлик, М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський, М. Туган-Барановський, І. Вернадський, М. Вольський, Г. Цехановецький, К. Воблій, Т. Войнаровський, В. Бандера, І. Коропецький та ін. 

1. Становлення системи  управління в Україні 

 Становлення  управління в Україні сягає  часів Київської Русі. Для цього періоду характерним є не розвиток теорії, а використання окремих положень управління в практичній діяльності. Перші теоретичні розробки відносяться до XVIII—XIX ст. Однак розвиток управлінської думки в Україні неможливо розглядати у відриві від Росії. Це пов'язано з тим, що Україна не мала своєї державності. Видатні вчені, починаючи свою діяльність в Україні, потім плідно працювали в Росії. Це такі відомі українські вчені-економісти, як А. Самборський (1732—1815), М. Ліванов (1751-1800), І. В. Вернадський (1821-1884), М. X. Бунге (1823-1895), М. І. Туган-Барановський (1865-1919).

 Подальший  розвиток теорії управління пов'язаний  з іменами видатних учених, таких,  як: Е. Хаусвальд (1868-1942), О. О.  Богданов (1873-1928), О. А. Єрманський (1866-1941), А. К.Гастєв (1882-1941), E. Ф. Розмирович (1886-1953), П. М. Кержинцев (1881-1940), Ф. Р. Дунаєвський (1887-1960).

 Характерними  сферами досліджень для цієї  групи вчених були: пошук законів,  принципів організаційних систем; методів і принципів управління; добору, підготовки і перепідготовки кадрів; ролі й стилю роботи керівника.

 Певні  галузі наукового менеджменту  у Росії та Україні випереджали  розвиток подібних теорій в  інших країнах. Так, співробітники  Московського вищого технічного  училища задовго (1860—1870) до появи теорії Фредерика Тейлора (1900) розробили методику раціоналізації трудових дій. Ф. Р. Дунаєвським уперше була висунута теорія "адміністративної ємності", що є, по суті, нормами управління, які одержали кількісне обґрунтування Грейкунасом.

 У  1904 р. Е. Хаусвальд подав організацію  як систему, побудовану на функціональному  поділі праці, котра координується  і контролюється дирекцією підприємства. Як відомо, А. Файоль виділив  функції управління і розробив  принципи менеджменту в 1916 р.

 О. А. Єрманський у своїх працях сформулював передумови науки про організацію праці й управління. Він обґрунтував "закон організаційної суми", що став відомим як ефект синергізму в теорії системного підходу.

 Важливими  для розвитку кібернетики й  організації систем були наукові ідеї О.О. Богданова про структурну стійкість систем, їхні рівні й організаційні механізми формування, про наявність біорегуляторів у системі, які є аналогами сучасного "зворотного зв'язку".

 Розвиваючи  теорію О. О. Богданова, радянський вчений А. К. Гастєв обґрунтував необхідність управління там, де починається праця окремої людини. Він довів комплексність такої праці, чим заклав основи комплексного підходу в теорії управління.

 П.  М. Кержинцев розробив теорію  організаційної діяльності, у якій виділив три об'єкти — працю, виробництво й управління. Він є основоположником наукової організації праці. Розглядаючи роботу з управління організаціями, П. М. Кержинцев дійшов висновку, що в різних сферах діяльності є спільні риси, за якими можна сформулювати загальні принципи управління. Він довів наявність загальних і конкретних принципів менеджменту.

 До  безсумнівних заслуг цих учених  належить обґрунтування комплексного  підходу до управління організаціями  і системного характеру науки  управління. Однак ці дослідження не привели до створення якоїсь значущої основи науки управління. Практика управління не цікавилася теоретичними розробками через домінування в країні адміністративної форми управління. Особливо характерно це для періоду після 1917 р.[3, c. 126-128]

 Розглянемо  основні періоди розвитку теорії  управління соціалістичним суспільним  виробництвом, що становлять історію  нашої управлінської думки.

 У  літературі виділяють п'ять основних  періодів формування науки управління:

1. 1917—1921 pp. — формування основ управління соціалістичною економікою. Цей період характеризується обґрунтуванням основних принципів і форм залучення робітників до управління, створенням нової системи відносин.

 Одержав  обґрунтування фундаментальний  принцип демократичного централізму в управлінні, а також використання принципу ієрархічності.

II. 1921—1928 pp. — становлення системи управління соціалістичною промисловістю. Цей період характерний тим, що була розроблена концепція планування, використана згодом іншими країнами з ринковою економікою. Особлива увага була приділена розробленню принципів добору кадрів, принципу єдиноначальності на промислових підприємствах.

 Визначаються  основні напрями в розвитку  спеціалізації і функціонального  розподілу праці.

 III. 1929—1945 pp. — удосконалення системи управління. У третьому періоді робота з розвитку теорії управління починає зосереджуватися переважно на розв'язанні організаційно-технічних і частково соціальних проблем. Одержала розвиток раціоналізація форм вертикального розподілу праці в управлінні, яка знайшла своє використання у наданні повноважень нижчим ланкам. Надано значні права партійним організаціям із контролю над діяльністю керівників підприємств.

IV. 1946—1965 pp. — пошук нових форм управління. Це специфічний період, пов'язаний із відновленням економіки країни. Безліч робіт було присвячено обґрунтуванню форм поєднання галузевого і територіального управління. Розробляються методи реалізації окремих функцій управління. З'являються перші роботи з використання економіко-математичних методів, кібернетики, психології і соціології в управлінні підприємствами.

 V. 1965—1975 pp. — комплексний підхід до вдосконалення систем управління. Проблеми вдосконалення системи управління набули масштабу державної програми. Почали формуватися серйозні напрями щодо розробки теоретичних і прикладних проблем управління не лише в Радянському Союзі, айв інших країнах соціалістичної співдружності (табл. 3.1). Ці дослідження охопили широке коло проблем, що стосуються розробки методології реалізації загальних функцій управління, організації роботи апарату управління (організація праці керівника, розподіл повноважень на основі принципу централізації), проектування організаційних структур управління тощо. У цих дослідженнях істотно розвинулися результати, досягнуті в кібернетиці, системних дослідженнях, узагальнених нормативних підходів. Ці ж напрями досліджувалися й далі, аж до 1990 р.

 З'являється  безліч публікацій щодо використання  системного підходу в управлінні, особливо при розробленні автоматизованих систем управління. Був покладений початок розробки теорії організацій і загальної теорії систем. Значний внесок у розвиток цієї теорії зробили В. Афанасьев, О. Дейнеко, В. Глушков, Д. Гвішиані, В. Голиков, А. Берг, О. Козлова, Г. Попов, Ю. Черняк, Б. Мільнер, Н. Чумаченко та ін.

 З  вищевикладеного зрозуміло, що  країни соціалістичної співдружності,  аналізуючи досвід американських  шкіл, комплексніше й цілеспрямованіше  розвивали теорію управління. Практичне  застосування розробок стримувалося  відсутністю потреби виробників у використанні цих методів через нерозвиненість ринкового середовища в економіці соціалістичних країн[2, c. 143-146].

Ми помітили, що управління як процес має таку ж давню історію,як і самі організації,але наукове обґрунтування воно вперше одержало тільки в 1910 р.

 До виникнення системного підходу теорія управління розв'язувала тільки окремі локальні проблеми, що виникають у діяльності організацій. Застосування теорії систем в управлінні наприкінці 50-х років XX ст. є найважливішим внеском у розуміння організації як відкритої системи і дослідження її у взаємодії з різними чинниками зовнішнього середовища.

 Потреби  в практичних рекомендаціях із  підвищення ефективності роботи  організацій започаткували розвиток  ситуаційного підходу. Він реалізувався у низці методик і рекомендацій конкретного застосування, що розроблялися як в Америці, так і в країнах соціалістичної співдружності. Оскільки вони мали конкретний рекомендаційний характер і частіше використовувалися у практиці управління, то й ситуаційний підхід одержав назву "найкращий спосіб" управління. Однак, на наш погляд, основою його розробки є системний підхід як своєрідний рівень загального мислення. 
 

Список  використаної літератури

1. Єрмошенко  М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. - К.: Національна академія управління, 2006. - 655 с.

2. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. - 2-е изд., перераб. и доп.. - М.: Банки и биржи, 2002. - 478 с.

3. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. - 671 с. 
 

230. Розкрийте суть особливостей управлінської праці. 

Управлінська  праця - це планомірна діяльність працівників адміністративно-управлінського персоналу, спрямована на організацію, регулювання, мотивацію і контроль за роботою співробітників організації. Зміст управлінської праці залежить від його об' єкта і визначається структурою виробничих процесів, прийомами праці, її технічним оснащенням, а також взаєминами, що виникають у процесі виконання управлінських функцій.

Управлінська  діяльність - специфічний вид трудового процесу. Управлінська праця має свої особливості порівняно з працею продуктивною, внаслідок якої створюються матеріальні цінності. Управління - це перш за все робота з людьми, а їхня трудова діяльність є об' єктом управлінського впливу. Це праця творча, переважно розумова, яка здійснюється людиною у вигляді нервово-психічних зусиль. Процес розумової праці складається з таких елементарних дій або операцій, як слухання, читання, мовлення, контактування, спостереження за дією, мислення, умовивід тощо.

Управлінська праця - праця непродуктивна. Участь у створенні матеріальних благ відбувається опосередковано, через працю інших осіб. Продуктом управлінської праці є рішення, а не товари та послуги, предметом - інформація.

Праця менеджера - це цілеспрямований специфічний вид розумової діяльності щодо забезпечення ефективної роботи керованої системи. 

Рис. 1.2. Характеристика змісту управлінської  праці

Організацію праці менеджера слід розуміти як процес підготовки і здійснення відповідних  заходів, спрямованих на досягнення поставленої перед системою мети.

Предметом праці менеджера є інформація про об'єкти управління і зовнішнє середовище.

Об'єктом  праці менеджера є персонал керованої  системи та відносини, які складаються  у ньому в процесі виконання  певних функцій.

Засобами  організації праці менеджера  є сукупність організаційної та облікової  техніки для отримання, фіксації, передавання, копіювання, розмноження, опрацювання інформації, яка необхідна  для здійснення процесу управління системами.

Праця менеджера відрізняється від праці інших працівників апарату управління системами. Вона має творчий характер. Менеджер повинен постійно з власної ініціативи шукати шляхи забезпечення ефективної роботи керованої системи і мобілізувати на це її персонал.

Менеджер - це перш за все організатор роботи тієї чи іншої системи. Перед ним завжди стоїть завдання об'єднати персонал в єдине ціле й визначити стратегічні напрямки її діяльності, скоординувати роботу функціональних підрозділів і безпосередніх виконавців.

У процесі  організації праці менеджер виконує такі функції, як прогнозування, організація, планування, облік, контроль та регулювання. У керованій системі він є не тільки організатором, а й вихователем персоналу. Для цього менеджер застосовує відповідні принципи та методи впливу на людей.

В умовах ринкової економіки різко підвищуються вимоги до менеджерів підприємств. Вони повинні постійно працювати над  собою щоб демонструвати в  процесі виконання своїх функцій  високі професійні та особисті якості.

Аналіз  процесу управління підприємством дає можливість виокремити дві взаємопов'язані складові: функціонально-технологічну й організаційно-людську. Щодо функціонально-технологічного аспекту управління, то він є об'єктом вивчення таких дисциплін, як технологія, організація, маркетинг тощо. Організаційно-людський аспект, який є об'єктом вивчення менеджменту, виходить з потреби цілеспрямованості, узгодженості роботи членів колективу.

Розглянемо  особливості управлінської праці.

Як і  будь-який інший процес, управлінська праця складається з таких основних елементів: предмет праці (те, що підлягає впливу, обробці), засоби праці (те, за допомогою чого здійснюється вплив), сам процес - цілеспрямована діяльність і результат. Ці елементи дозволяють визначити характер і особливості управлінської праці незалежно від посади управлінського працівника, галузі діяльності тощо. Спрощено схему її можна подати як систему, на вході якої інформація (предмет - те, на що спрямована праця), що підлягає в середині системи опрацюванню інтелектом людини за допомогою технічних засобів управління - обчислювальної та організаційної техніки (засоби праці), а на виході - якісно нова інформація, або управлінське рішення (результат праці) (рис. 1.3).

Зміст роботи керівника визначається функціональною роллю в управлінні виробничим колективом. Управлінці беруть участь у підготовці робіт, пов' язаних з плануванням, підготовкою та обслуговуванням виробництва, його координацією та управлінням, забезпеченням фінансовими ресурсами, управлінням соціальним розвитком колективу тощо. 

Сьогодні  кваліфікований фахівець, зайнятий управлінською  діяльністю, є величезною цінністю. Від того, як він здійснює організаційну  і технологічну підготовку виробництва, оперативне регулювання діяльності виробничих підрозділів і окремих  виконавців, залежить продуктивність праці, ефективність використання виробничих фондів, собівартість продукції.

Характер  діяльності керівника дуже різноманітний. Він виступає в ролі організатора, фахівця, адміністратора, громадського діяча та вихователя. Виконуючи організаційно-адміністративні функції, управлінці займаються пошуком та підготовкою нових рішень. Їхня праця має творчий характер, властивий винахідникам, раціоналізаторам, новаторам виробництва.

Дуже  часто різні види роботи керівника  виконуються паралельно, передусім при застосуванні виховної та організаторської праці, а часто і одночасно з творчою працею керівника. Стану організації управлінської роботи притаманні певні недоліки. Головною причиною є те, що праця висококваліфікованих фахівців не завжди використовується за призначенням. Так, нормативний обсяг часу на виконання кожної функції й фактичні витрати на її здійснення, як правило, не співпадають. Це відображає розбіжність формальної та змістовної структури праці робітників.

Ефективна робота управлінського апарату повинна забезпечувати надійне функціонування системи управління, яке виключало б випадкові помилки в інформації внаслідок необ'єктивності її підготовки, переписки або перешкод при її передаванні та використанні.

Швидке  зростання та удосконалення виробництва призводять до різкого зростання обсягу управлінських робіт, а темпи підвищення продуктивності праці управлінського персоналу не можуть задовольнити зростаючі потреби виробництва. Цей розрив необхідно зменшити за рахунок подальшого удосконалення методів і форм організаційної роботи, а також механізації та автоматизації управлінських робіт.

Одним з основних питань удосконалення  організації праці управлінських  робітників є розробка раціональних форм розподілу та кооперації праці. Багато фахівців приділяють значну увагу питанню впливу керівника на морально-психологічний клімат колективу. В міру підвищення рівня посади керівника підвищуються вимоги до його фахових та особистих якостей.

Отже, особливо актуальним завданням є удосконалення  процесу підготовки та перепідготовки керівних кадрів; посилення контролю за їх добором відповідно до ділових та особистих якостей робітників, їх здібностей та нахилів до організаторської роботи; посилення контролю за виховною діяльністю керівних працівників.

У процесі управління його суб'єкти (менеджери) вирішують найрізноманітніші проблеми - організаційні, економічні, технічні, соціально-психологічні, правові тощо. Це різноманіття також є важливою особливістю праці менеджера.

Інформація  є специфічним предметом управлінської праці, у зв'язку з чим вона має інформаційну природу. У ній поєднуються творчі, логічні і технічні операції, пов' язані з опрацюванням інформації, а обмін діяльністю між суб'єктом і об'єктом управління, між самими суб'єктами управління має інформаційний характер. Досягнення цілей управління відбувається шляхом підготовки й реалізації сукупного управлінського впливу на колектив, на його трудову діяльність; це і є специфічним результатом управлінської праці. Основною формою такого впливу є управлінське рішення.

Прийняття управлінських рішень визначається складною сукупністю факторів внутрішнього і зовнішнього середовища, які  постійно створюють нестандартні ситуації. Саме ці обставини вимагають від  людини, яка займається управлінською  діяльністю, певних якостей. Рішення, які приймаються управлінцями, залежать від їх знань і досвіду, інтуїції, особистісних властивостей. Якщо при прийнятті рішень застосовується вся ця сукупність якостей, тоді мова йде про мистецтво управління.

Управлінська  робота характеризується:

1. Насиченістю  дій (переважно короткочасних);

2. Різноманітністю  видів діяльності;

3. Фрагментарністю  діяльності;

4. Частим  втручанням ззовні;

5. Широкою  мережею контактів, які виходять  далеко за межі робочої групи;

6. Переважанням  мовного (усного) спілкування з оточуючими (до 90 %).

Аналіз  управлінської роботи свідчить про  її функціональну неоднорідність. У  порівнянні з працею робітників вона має свої істотні особливості. Перш за все це розумова праця. Розрізняють  три види розумової праці: евристична, адміністративна і операторська (рис. 1.4).

Евристична  праця - творча складова розумової діяльності. За своїм функціональним призначенням вона характеризується як праця по дослідженню, аналізу і розробці різних питань (розробка планів і аналіз їх виконання, визначенню напрямів удосконалення конструкції і складу продукції, технології, організації виробництва і праці, вирішення соціальних проблем). За змістом евристична праця пов' язана з виконанням аналітичних та конструктивних операцій і спрямована на розробку і прийняття рішень.

Адміністративна праця - вид розумової праці, функціональним призначенням якої є безпосереднє управління діяльністю і поведінкою людей. За змістом вона досить різноманітна і включає виконання різних організаційно-адміністративних операцій - координаційних, розпоряджувальних, контрольних. Цей вид розумової праці покликаний забезпечити координацію діяльності окремих учасників і трудових колективів.

Операторська  праця - це праця по виконанню стереотипних (таких, що постійно повторюються) операцій передбаченого характеру. За змістом - це інформаційно-технічна робота, що включає документаційні операції (оформлення документів, їх копіювання, розмноження, зберігання, опрацювання кореспонденції тощо), первинно-розрахункові і облікові, введення даних в ЕОМ, переробка інформації за попередньо розробленою програмою, обчислювальні операції.

Перевага  тих чи інших видів розумових  навантажень значною мірою визначає специфіку організації управлінської  праці по відношенню до методів виконання  робіт, видів норм, способів регламентації, умов праці.