Етнопсихологічний портрет Росії

Зміст

 
Вступ ……………………………………………………………………………...2 
1. Національна своєрідність російської культури ……………………………..4

2. Особливості менталітету російської нації……………………………………9 
3. Особливості російського національного характеру………………………...11 
Висновок…………………………………………………………………………15 
Список використаних джерел…………………………………………………..16 
 
                                                        Вступ

            Вітчизняна культура протягом всіх століть її формування нерозривно пов'язана з історією Росії. Наша культурна спадщина, складалося у процесі становлення та розвитку національної самосвідомості, постійно збагачувалося власним та світовим культурним досвідом. Воно дало світу вершини художніх досягнень, увійшло невід'ємною частиною у світову культуру.

Поява перших поглядів культурологічного характеру на Русі пов'язується з Київською Руссю як першою державою у східних слов'ян, введенням писемності, а також прийняттям християнства.

        Важливо враховувати, що російська культура не просто західна в ряду інших західних культур і, отже, недостатньо сказати, що розвиток Заходу в цілому прямо було розвитком Русі - Росії. У тому й справа, що, безумовно, залишаючись західної, наша культура разом з тим вибивається із загального ряду, її Західного особливого роду. Спробуємо застосувати до російської культури таку формулу: вона являє собою Схід на Заході. Але не в тому сенсі, що в ній яскраво виражені якісь східні риси. Для нас абсолютно не припустимі положення про якийсь російською євразійство, про російську пограничності і проміжності між Заходом і Сходом. Російська культура в своїх основах саме західна, але у середині Заходу вона утворює щось надто своєрідне, щоб, безумовно, розчинити її в ньому. Національна своєрідність і нерозчинність, мабуть, є в кожній західній національній культурі. У нашому ж випадку мова йде про своєрідність, призахідному так далеко, що російська культура, узята як ціле, не вкладається в типологію та періодизацію західної культури. У неї багато в чому свій ритм і своя послідовність епох і течій.

      Особливості формування російської культури бачаться в таких основних факторах: необхідність освоєння величезного географічного простору, на якому поєднувалися і взаємодіяли численні етнічні групи і народності; утвердження православ'я як особливої ​​гілки християнства, зосередженої на духовності, прихильності усталеним традиціям; тривала тимчасова ізольованість розвитку від західно-європейських цивілізаційних процесів і напружена боротьба за подолання такої замкнутості; превалювання ідеї пріоритету державності над особистісними інтересами, підпорядкування інтересів особистості інтересам держави.

        Російська ментальність - специфічний сукупний архетип народу, який виник в результаті взаємодії унікального суб'єкта та обставин його життєдіяльності. Він накладає істотний відбиток на характер російської

1. Національна своєрідність російської культури

Для вивчення, розуміння і вимірювання необхідна деміфологізація. А для цього потрібно відокремити один від одного два разнопорядкових, але тісно переплетених явища, спільний силует яких виглядає так дивно.

Як правило, основні пояснення зводяться до прикордонного положенню Росії між Сходом і Заходом, Європою та Азією - від «євразійства» до «Азіопства» (останній термін - аж ніяк не вигадка автора).При цьому забувають, що подібної євро-східній бінарність мають чи не всі культури, які формувалися в зоні контакту цивілізацій, - іспанська, португальська, грецька, болгарська, сербська, турецька і інші, належать Середземномор'ю, не кажучи вже про латиноамериканських або про християнських культурах Кавказу. Виходить, бінарність російської культури - явище типове, тому мало, що дає для пояснення унікальності «російського кентавра» і для з'ясування його реального походження.

При характеристиці Росії і російського народу швидко стало загальним місцем вказівку на їх молодість. Молода Росія і постарілий, це і одряхлілий Захід сполучалися і протиставлялися самими різними течіями в культурі і суспільної думки. Перелік тільки гучних імен авторів, які віддали належне російської молодості і старості Заходу, був би дуже довгий. Ясно, що відчуття російською людиною своєї приналежності до молодого народу не випадково. Але точно так само очевидно інше: наш народ своїм віком істотно не відрізняється від інших західних народів. Якщо ж відмінності є завжди вони на користь нашої молодості.Відчуття російською людиною значущості свого народу не можна розуміти буквально хронологічно. За таким поняттям стоїть щось інше крім віку етнічної спільності.

Суперечлива не тільки діалектика російської / російського, а й полярна - від нігілізму до апології - інтерпретація російського народу з точки зору розуміння його як культурно-історичного суб'єкта, творця духовних цінностей. «Росія, - писав Бердяєв, - найменше країна середніх станів, середньої культурності ... У низах своїх Росія сповнена дикості і варварства. На вершинах своїх Росія сверхкультурна історичне завдання російської самосвідомості - розрізнити і розділити російську сверхкультурность і російську докультурное, логос культури в російських верхах і дикий хаос в російських низинах ». Така елітна (не плутати з елітарної) версія російської культури - її ототожнення з логосом над-культури на противагу докультурное хаосу, по суті, не народу, а людини-маси. Разом з тим необхідно розрізняти давньоруську народність і народ Росії Нового часу - епохи формування російської нації - держави.

Наявність у російської культури своєї власної періодизації та типологізації, що не покривається общезападной періодизацією і тіполологізаціей, пов'язано зовсім не з якоюсь нашої національною самобутністю і унікальністю Русі. Свого часу Русь успішно увійшла до однієї з таких спільнот і успішно розвивалася в її складі. Таким входженням стало хрещення Русі у 989 р. Добре відомо, що християнство Русь сприйняла від Візантії. У результаті хрещення в церковному відношенні вона стала однією з численних, хоч і найбільш великої по населенню, не кажучи вже про територію, метрополією Константинопольського патріархату. Русь опинилася в становищі, не випробуваному жодної західної національної культурою. Це положення можна назвати культурним самотністю. Звичайно, воно не було таким же повним, як у Робінзона Крузо на безлюдному острові. Але самотність у даному випадку - це не метафора і не перебільшення. Решта православні культури після завоювання православних країн не зникли з лиця землі. Однак і розвиватися в нормальному ритмі вони не могли. Лазарєв відзначає, що Давня Русь «відразу засвоїла візантійську техніку кам'яного будівництва зі складною системою купольних і хрестових склепінь, а також нову для неї християнську іконографію, втілену засобами мозаїки, фрески та іконопису. Це відрізняє її розвиток від романського Заходу, де становлення кам'яного зодчества протікало по іншому шляху - шляху поступової внутрішньої еволюції.

Ренесанс представляє собою, безперечно, чисто міський феномен. Говорячи про російською передвідродження, Лихачов також пов'язує його з містом: «Кращі струми предвозрожденческой руху захопили собою всю Західну Європу, Візантію, але також Псков, Новгород, Москву, Твер, весь Кавказ і частину Малої Азії. На всьому просторі цієї колосальної території ми зустрічаємося з однорідними явищами, викликаними розвитком демократичного життя в містах і посиленим культурним спілкуванням країн. Багато рис цього предвозрожденческой руху позначилися на Русі з більшою силою, ніж де б то не було .« За часів незалежності російських слов'ян цивільне правосуддя мало підставою совість і древні звичаї кожного племені в особливості; але варяги принесли з собою загальні цивільні закони до Росії, відомі нам за договорами великих князів з греками і у всьому згодні з древніми законами скандинавськими ».

Однією з особливостей розвитку російської середньовічної культури було те, що Візантія служила для Русі одночасно і античністю, і сучасною моделлю. Лихачов зазначає, що « своя античність »- період домонгольського розквіту давньоруської культури - при всій її привабливості для Русі кінця XIV-XV століть не могла замінити собою цієї античності - античності Греції та Риму з їх високою культурою рабовласницької формації». Якщо Західна Європа повинна була пройти тисячолітній шлях середніх століть через такі віхи, як Велике переселення народів, формування варварських держав, становлення феодалізму і визволення міст, і якщо західна культура повинна була «пережити» «каролінзький ренесанс», романський стиль, готику і завершити її епохою Відродження, то Росія, будучи більш молодою державою, уникнула такого тривалого шляху «поступової внутрішньої еволюції» та культурно-історичного «дозрівання», скориставшись готової візантійської моделлю, що служила і античністю, і сучасністю. «Чарівність візантійської культури, візантійського мистецтва було настільки велике, що важко було йому не піддатися. Цим пояснюється широке проникнення візантійської культури в російське феодальне суспільство ».Про те, що візантинізм визначив« східні »пріоритети в історичному виборі шляху розвитку Росії і її іманентну опозицію Заходу, говорив і М. Бердяєв у статті, присвяченій Леонтьєву:« Росія у всій своїй своєрідності й велич тримається не національної скріпою, не російським національним самовизначенням, а візантійським православ'ям і самодержавством, об'єктивними церковними та державними ідеями. Ці початку організували Росію у великий і своєрідний світ - світ Сходу, протилежний Заходу ».

Візантинізм виступав проти будь-яких форм демократичних змін у російському суспільстві. Західні поняття вільної особистості, індивідуалізму та демократії залишалися для переважної більшості російського суспільства чужими і неприйнятними - «західної заразою», - отже, шкідливими, небезпечними. Про небезпеки, які загрожують Росії введенням західних цінностей, говорив Леонтьєв: «Я насмілюся навіть, не вагаючись, сказати, що ніяке польське повстання і ніяка пугачовщина не можуть пошкодити Росії так, як могла б їй зашкодити дуже мирна, дуже законна демократична конституція». І це тому, що «російські люди не створені для свободи. Без страху і насильства у них все прахом піде » Він, очевидно, не мав ілюзій щодо міфу про «особливу історичну місію» Росії, широко пропагованого певною частиною російської інтелігенції XIX століття. Говорячи про Леонтьєва, Бердяєв стверджував, що «він вірив не в Росію і не в російський народ, а у візантійські початку, церковні і державні. Якщо він вірив в яку-небудь місію, то в місію візантизму, а не Росії ».

Існує багато концепцій, що розглядають розвиток культури та історії під кутом зору одного фундаментального фактора, з позиції єдиного субстанциального підстави. І тоді, узята в своїх основах, історія культури постає як монолог одного єдиного початку, будь то світовий дух чи матерія. І далеко не всі мислителі розкривають діалогічний характер життя духу і культури. Серед цих мислителів слід насамперед назвати Н. А. Бердяєва.

Якщо відволіктися від образного стилю викладу, то концепція Тойнбі дає ключ до розуміння творчої природи і можливої ​​альтернативності культурно-історичного процесу. Розвиток культури здійснюється як серія Відповідей, що даються творчим людським духом на ті Виклики, які кидає йому природа, суспільство і внутрішня нескінченність самої людини. При цьому завжди можливі різні варіанти розвитку, тому що можливі різні Відповіді на один і той же Виклик. В усвідомленні цієї фундаментальної обставини і складається неминуще значення концепції Тойнбі. Своєрідну концепцію культури розвивав найбільший російський соціолог і культуролог, яка прожила більшу частину свого життя в еміграції в США, Питирим Олександрович Сорокін (1899-1968). У методологічному плані концепція П. А. Сорокіна перегукується з вченням про культурно-історичних типах О. Шпенглера та А. Тойнбі. Проте теорія культурно-історичних типів П. А. Сорокіна принципово відрізняється від теорії О. Шпенглера і А. Тойнбі тим, що Сорокін допускав наявність прогресу в суспільному розвитку. Визнаючи наявність глибокої кризи, який в даний час переживає західна культура, він оцінював цю кризу не як «Занепад Європи», а як необхідну фазу в становленні нової цивілізації, що формується, об'єднуючи усе людство.

У відповідності зі своїми методологічними установками П. Сорокін представляв історичний процес як процес розвитку культури. За Сорокіну, культура в самому широкому сенсі цього слова, є сукупність усього створеного або визнаного Даним суспільством на тій чи іншій стадії його розвитку. У ході цього розвитку суспільство створює різні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові і т.д. Головною властивістю всіх цих культурних систем є тенденція їх об'єднання в систему вищих рангів. У результаті розвитку цієї тенденції утворюються культурні сверхсістеми. Кожна з таких культурних надсистему, за словами Сорокіна, «має властивої їй ментальністю, власною системою істини і знання, власною філософією і світоглядом, своєю релігією і зразком « святості », власними уявленнями правого і належного, власними формами красного письменства і мистецтва, своїми правами , законами, кодексом поведінки.

2.Особливості менталітету російської нації

         Російський народ - визнаний творець однієї з «осьових» культур. В умовах великої «зміни віх» і становлення російської цивілізації 21 ст., Вирішення проблеми наступності з культурною спадщиною та його оновлення стало   умовою духовного відродження Росії. «Не ділити, не дробити руську історію стежити за зв'язком явищ не розділяти початку, але розглядати їх у взаємодії».

           Грандіозність цих проблем обумовлена ​​невиліковним унікальністю, стійким стереотипом їх містичного, ірраціонального характеру. Для багатьох представників Заходу залишається загадкою душа російської людини. Для визначення характеру, душі російської людини, розглянемо менталітет. Так що ж таке менталітет? Менталітет - це глибинний пласт суспільної свідомості. М.А. Борг пише, що менталітет - це «сукупність символів, необхідно формуються в рамках кожної даної культурно-історичної епохи і закріплюються у свідомості людей у ​​процесі спілкування з собі подібними, тобто повторення ».

           Базовими характеристиками менталітету виступають його колективність, неусвідомленість, стійкість. Так як менталітет висловлює повсякденний вигляд колективної свідомості певною соціокультурної спільності, його «прихованим» шаром, незалежним від власного життя індивіда, він постає реальністю колективного порядку. Менталітет характеризує неусвідомленість або неповна усвідомленість, «на цьому рівні вдається розчути таке, про що не можна дізнатися на рівні свідомих висловлювань» пише Гуревич А.Я. Менталітет як спосіб вираження знань про світ і людину в ньому служить в повсякденному житті онтологічним і функціональним поясненням і містить відповіді на питання Що це? Як? Навіщо це?

            Структура менталітету є стійкою системою прихованих глибинних настанов та ціннісних орієнтацій свідомості, його автоматичних навичок, які визначають стійкі стереотипи свідомості.

Причини, які сприяють формуванню менталітету: 1) расово-етнічні якості спільноти; 2) природно-географічні умови її існування; 3) результати взаємодії даної спільності і соціокультурних умов її проживання. Серед расово-етнічних відмінностей соціокультурної спільності впливають на менталітет, слід відзначити її чисельність, темперамент, рівень розвитку.

            Базовими особливостями менталітету росіян є: переважання моральних складових. І, перш за все, відчуття відповідальності і совісті, а також особливе розуміння взаємовідносин особистості і суспільства. Це зумовлено рядом причин, перш за все тим, що з «століття в століття наша турбота була не про те, як краще влаштуватися або як легше прожити, але лише про те, щоб взагалі якось прожити, протриматися, вийти з чергової біди, здолати чергову небезпеку» пише Ільїн І.А., тому питання: заради чого жити? має більш важливе значення, ніж питання про хліб насущний, писав Ф.М. Достоєвський.

Значним є і вплив релігійного чинника, перш за все православ'я як одного з джерел російського менталітету. Надає вплив на специфіку російського менталітету соціальна організація товариства, яка проявляється в активній ролі держави, результатом є домінування в менталітеті росіян переконання у необхідності сильної влади. Як вже було сказано вище, російська ментальність накладає істотний відбиток на характер російської спільності і змінюється разом з нею. Як писав Розанов: «Якщо є нація, є і культура, тому що культура є відповідь нації, є аромат її характеру, серцевого ладу, розуму« Російський дух », як ви його не ховаєте або як не висміюєте, все-таки існує. Це не обов'язково геній, вірші, вірші, проза, запаморочлива філософія. Ні, це манера жити, тобто щось набагато найпростіше і, мабуть, Мудрий ».

Ключовий і знакове поняття ментальності народу, що виражає емоційно-психологічну реальність російської душі: «Тут російський дух, тут Руссю пахне». Як зазначав З. Фрейд, найважливішими рисами ментальності народу є «сильне нахил до амбівалентності».

           Найважливішими рисами духовного життя російської людини є здатність відчувати і мислити різними, часом взаємовиключними способами; поєднувати порив до безмежної свободи з велікотерпеніем.

Для російської людини характерні жага справедливості і недовіра до правових способів її досягнення, неодмінна любов до дальнього і виборча до ближнього, віра в абсолютне добро без зла і сумнівну цінність відносного добра, пасивне очікування останнього і пасіонарний активізм «рішучого бою» за остаточне торжество добра, височина в цілях і нерозбірливість у їх досягнення і т.п.

На погляд Ю. Лотмана, для російської культури характерна бінарна структура. Бінарний характер російської душі не є її унікальною особливістю. Він в тій чи іншій мірі властивий ментальності та інших народів. Головна проблема в безмірності російського характеру. За Г. Флоровського: «Історія російської культури вся в перебоях, в нападах Всього менше в ній безпосередньої цілісності. Несумірні і різночасові душевні формації якось поєднуються і зростаються самі собою. Але зросток не є синтез. Саме синтез не вдавався ».

Тому звідси - розуміння глибинних основ російського буття проходить на інтуїції, тобто йде відтворення ірраціонального архетипу, а не раціонального, що яскраво виражений у західному менталітеті.

3. Особливості російського національного характеру

          За визначенням деяких досліджень: національний характер - це генотип плюс культура. Так як генотип, те, що кожна людина отримує від природи, то культура - це те, до чого людина долучається з народження, тому національний характер, крім неусвідомлених культурних архетипів, включає в себе і природні етнопсихологічні риси індивідів.

Коли персонаж Достоєвського дізнається «російську дійсне життя», він робить висновок, що «вся Росія є гра природи». Згідно з Ф. Тютчева, «розумом Росію не зрозуміти, / / ​​аршином загальним не виміряти. / / У ній особлива стати. / / В Росію можна тільки вірити». Б. Паскаль зазначив: «Ніщо так не згідно з розумом, як його недовіра до себе». В усвідомленні неповторності, унікальності, неможливості виміряти Росію «загальним аршином» - ключ до розуміння і явного - розумом, і таємного - вірою в Росію.

Як вже було сказано вище, національного характеру російського людини включає в себе неусвідомлені культурні архетипи і природні етнопсихологічні риси індивідів.

            Період язичництва східно-слов'янських племен не входить в історію культури. Скоріше це передісторія російської культури, якесь її початковий стан, яке продовжувалося і могло тривати ще досить тривалий час, не зазнаючи істотних змін, не переживаючи скільки-небудь значних подій.

З часів, зазначених постійними контактами та протиборства з сусідніми кочовими народами, в російській культурі та національній самосвідомості глибоко укорінився фактор випадковості, непередбачуваності (звідси знамените російське «авось да небось» та інші аналогічні судження буденного народної свідомості). Цей фактор багато в чому визначив властивості російського національного характеру - відчайдушність, завзятість, відчайдушна сміливість, нерозсудливість, стихійність, свавілля і т.п., якими пов'язана особлива світоглядна роль загадок у найдавнішому російською фольклорі і ворожінь у повсякденному побуті, схильність приймати доленосні рішення шляхом кидання жереба та ін характерні особливості менталітету, що базується на нестійкому рівновазі взаємовиключних тенденцій, де будь-яке некероване збіг обставин може виявитися вирішальним. Звідси бере початок традиція приймати важкі рішення в умовах жорсткого і часом жорстокого вибору між крайнощами, коли «третього не дано» (та воно й неможливо), коли сам вибір між взаємовиключними полюсами часом нереальний або неможливий, або в рівній мірі згубний для «виборця» , - вибору, що відбувається буквально на цивілізаційному роздоріжжі непідвладних йому сил (доля, частка, щастя), про реальність і визначеності минулого (традицій, «перекази») - в порівнянні з ірреальним і невизначеним, драматично варіативним і непередбачуваним майбутнім. Як правило, світогляд, що складається з орієнтацією на фактори випадковості й стихійності, поволі переймається песимізмом, фаталізмом, невпевненістю (у тому числі й у власне релігійному сенсі - як невіра, постійно спокусливе віру).

         У таких чи подібних умовах формувалися та інші якості російського народу, що стали його відмітними особливостями, зрощені з національно-культурним менталітетом - терпіння, пасивність у відношенні до обставин, за якими тим самим визнається провідна роль у розвитку подій, стійкість у перенесенні поневірянь і злигоднів життя , що випали страждань, примирення із втратами і втратами як неминучими або навіть зумовленими понад, наполегливість у протистоянні долю.

Залежність від «капризів» суворої природи і кліматичної нестійкості, від неприборканої агресивності кочових народів, що становлять найближче оточення, невпевненість у завтрашньому дні (врожай чи недорід, війна чи світ, будинок або похід в чужі землі, воля або кабала, бунт або покірність, полювання або неволя і т.д.) - все це акумулювалося в народних уявленнях про сталість мінливості, про одвічну залежності людини від пануючих над ним і

        Як ми знаємо, великий вплив на формування російського культурного архетипу зробило прийняття в 10 ст. християнства, яке прийшло на Русь з Візантії у православній формі. Російська людина спочатку був підготовлений до сприйняття православ'я (всім ходом власного розвитку).

Православ'я, хоча воно включило в себе все суспільство, не захоплювало людину цілком. Православ'я керувало лише релігійно-моральним побутом російського народу, тобто регулювало свята церковні, сімейні відносини, проведення часу, при цьому звичайна буденна життя російської людини не зачіпалася ім. Такий стан речей надавало вільний простір самобутньому національному творчості.

У східно-християнської культури земне існування людини не мало цінності, тому основним завданням було підготувати людину до смерті, а життя розглядалася як маленький відрізок на шляху у вічність. В якості сенсу земного існування визнавалися духовні прагнення до смирення й благочестя, аскетизм і відчуття власної гріховності.

Звідси в православній культурі з'явилося зневага до земних благ, так як вони швидкоплинні і незначні, ставлення до праці не як до творчого процесу, а як до способу самознищення. Звідси розхожі вирази. Усіх грошей не заробиш, з собою в могилу не забереш і т.п.

Вл. Соловйову була особливо дорога така риса російської людини, як усвідомлення своєї гріховності - недосконалості, неповноти досягнення ідеалу.

Висновок

          Невід'ємна грань і фермент відродження Росії - це оновлення російської ідеї як духовної квінтесенції не тільки російського суперетносу, але й загальнозначущої всеросійської ідеї як, з одного боку, самоідентифікації Росії, з іншого - її «послання миру». Розуміння російської ідеї передбачає усвідомлення особливостей структури об'єктивних чинників становлення та еволюції цього феномена, основних рівнів і граней, альтернатив причетності до неї її суб'єкта. Як зауважив А. де Кюстін, «у народів завжди є достатньо причин бути такими, які вони є: і кращий з них той, який не може бути іншим»

У кінці XIX - початку XX ст. розгорнулися дискусії про російську, чи російської, нації. До останньої, вважав П. Струве, належать «всі, хто бере участь у російській культурі». Обидва поняття - «російський» і «російський» вживалися як синоніми і були позбавлені етнічного сенсу.

           Отже, кентавр, що призводить до «непізнаваності» Росії, ось розгадка «бінарності російської культури». Те, що приймається за єдине ціле, в дійсності представляє собою дві відносно незалежні, хоча і тісно пов'язані між собою - і генетично, і функціонально - культурні системи: національну, православну російську (великоруську) і російську (мега) культуру формується Російської імперії - поліетнічну і, значною мірою, поліконфесійною.

         Важливо підкреслити, що менталітет за вираженні, національного характеру, діє спонтанно, не усвідомлюючи, проявляючись у сукупності принципів і звичок, що відбиваються в рисах характеру (такі, наприклад, властиві росіянам почуття справедливості, терпіння, жертовності, готовності на подвиг і ін.) Таким чином, структура менталітету - складна багаторівнева піраміда механізмів і способів дії, безпосередньо пов'язаних з багатовіковою культурою народу. Базовими особливостями менталітету росіян є: переважання моральних складових та, перш за все, почуття відповідальності і совісті, а також особливе розуміння взаємовідносин особистості і суспільства.

Список використаних джерел

1. Арутюнян А. Росія і  Ренесанс: Історія російської культури (чи було в Росії Відродження?; Про вплив Візантії на російську культуру) / / Товариств, науки і сучасність. - 2001. - № 3. - С. 89-101

2. Бабаков В. Національні  культури в суспільному розвитку  Росії / / Соціально-політичний журнал. - 1995. - № 5. - С. 29-42

3. Бердяєв Н.А. Про культуру; Доля Росії / / Антологія культурологічної  думки. - 1996. - У т.ч. коротко про  автора 

4. Гузевіч Д.Ю. Кентавр, або  до питання про бінарності  російської культури: Становлення  культури в Україні / / Зірка. - 2001. - № 5. - С. 186-197

5. Іванова Т.В. Ментальність, культура, мистецтво / / Товариств, науки  і сучасність. - 2002. - № 6. - С. 168-177. - Культура 

6. Кондаков І. Архітектоніка  російської культури / / Товариств, науки  і сучасність. - 1999. - № 1. - С. 159-172. - Про  логіку історичного розвитку  російської культури 

7. Кондаков І.В. Культурологія: історія культури Росії. - М.: Омега-Л: Вищ. шк., 2003. - 616 с.

8. Коробейникова Л.А. Еволюція  уявлень про культуру в культурології / / Соціс. - 1996. - № 7. - С. 79-85

9. Кравченко А.І. Культурологія. - М.: Акад. проект, 2001. - 496 с.

10. Культурологія. / Под ред. Радугіна А.А. - М.: Центр, 2005. - 304 с.

11. Культурологія. Під ред.Г.В.Драча. - Ростов н / Д: Фенікс, 1995. - 576 с 

12. Мамонтов С.П. Основи  культурології. - М.: РОУ, 1995. - 208 с.

13. Сапронов П.А. Культурологія: Курс лекцій з теорії та  історії культури. - СПб.: СОЮЗ, 1998. - 560 с.