Еволюція банківської справи в українських землях

 

ВСТУП

 

 

Історія не залишила досить повних відомостей про те, коли виникли  банки, які операції вони виконують, що впливало на їх розвиток. Сьогодні бiльше відомо про перші гроші давніх народів. Сучасна історія зібрала чимало інформації про грошовий обіг в давні часи. Але роль кредитних установ у цьому процесі не знайшла свого відображення. Більше того, розмірковування в економічній літературі про процес виникнення банків настільки суперечливі, що залишаються незрозумілими їх справжня природа і початкове функціонування.

Поняття першого банку, як відомо, ототожнюється з міняйлами Стародавньої Греції. Ці люди розкладали монети на спеціальному столі і перевіряли їхню якість. Перші банки виникли на основі контор міняйл та крамниць ювелірі.

На території України  грошовий обіг з'явився ще за скіфів, велась активна внутрішня та зовнішня торгівля, що відповідно зумовило появу зачатків банківської справи.

Розпад Радянського Союзу, зокрема, прийняття Верховною Радою України в липні 1990 року Декларації про державний суверенітет та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою, відкрив нову сторінку в розвитку вітчизняної банківської системи. 20 березня 1991 року Верховна Рада прийняла перший банківський Закон України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з ним на базі Української республіканської контори Державного банку СРСР створено Національний банк України. З перших днів він проводить єдину державну політику у сфері грошового обігу, кредитування та забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривнi. Подальший розвиток банківської справи пройшов шiсть етапiв з моменту проголошення України незалежною державою та до нашого часу.

  1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

 

 

Історія не залишила достовірних  відомостей про виникнення перших кредитних  установ та характер здійснюваних ними позикових операцій. Однак, історичні  дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої  ери у Стародавній Греції (IV ст. до н. а), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н. е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить  етимологія слова «банк». Термін «банк» походить від італійського означає «конторка», «стіл», за яким міняйло здійснював обмін грошей. Французьке слово «bangue» означає «скриня», тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

На багатьох мовах світу слово «банк» завдяки його єдиному кореню має аналогічне значення: bank (англ.), banco (італ., ісп.), banguе (франц.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійснювалися  у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались гроші однієї держави  на гроші іншої, а й практикувалося прийняття вкладів та видання за ними певних відсотків [1].

Проте, не треба пов'язувати природу банку з операціями обміну валют, оскільки така операція є відображенням товарного обміну, і в ній ще немає кредитної основи, яка визначає головний напрямок діяльності банків більш пізнього періоду. На думку істориків, ще у 2300 р. до н.е. існували торговельні компанії, які, поряд з виконанням своїх безпосередніх функцій, видавали позики. Згадки про перші відокремлені кредитні операції стосуються до VI ст. до н.е [2].

Зародження і подальший розвиток банківської справи дістали поширення і в Стародавній Греції (Елладі), де банківську справу було започатковано понад дві з половиною тисячі років у давньогрецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н. е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля велася з використанням різноманітних монет, які карбувалися як державами, так і містами, а це зумовило виникнення таких учасників торгових операцій, які розбиралися б у монетах, що були в обігу. В цих умовах виникла професія міняли. Ці люди розкладали монети на спеціальному столі (від грецького «трапеза») і перевіряли їхню якість. Звідси з'явилася грецька назва міняйли – трапедзит. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової системи на іншу й перевіряли їхню якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзит можна було внести короткостроковий або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові перекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну платню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н. е. трапеза – лавка міняйли, в якій працювало декілька людей, перетворилася на прототип сучасного банку [1].

Ернст Куртіус (німецький археолог, історик) у книзі «Історія Греції» пише, що «зі всіма провідними храмами було пов'язане управління фінансами. Жерці намагались збільшити доходи шляхом вмілого управління, дохідної здачі землі в оренду, надання позик для накопичення скарбів, яких вистачило б не тільки на здійснення обрядів, але й на укріплення могутності храму» [2].

Відносно висока стабільність храмового господарства була важливою

умовою підтримки грошового  обігу. Вона сприяла зміцненню та постійному

здійсненню храмами грошових операцій, зберіганню товарних грошей. Зниження якості, природне псування, необхідність поновлення товарних грошей обумовили  закріплення за храмовими господарствами функції регулювання грошового обігу (касові операції). Виконання цих функцій вимагало додаткових грошових операцій – облікової та розрахункової. Таким чином, храми здійснювали основні грошові операції, сприяли зародженню кредитних операцій, здійснювали розрахунково-касове обслуговування, вдосконалювали платіжний обіг [3].

Перші банкіри розуміли, що нагромаджені кошти потребують обігу. Віддаючи грошові кошти у тимчасове користування чи самостійно відкриваючи торговельні та ремісничі підприємства, можна отримати від них користь. Таким чином, з'являються класичні банківські активні операції. Заставою при цьому, в основному, виступали кораблі чи товари, а у деяких випадках – будинки, дорогоцінності та раби. Необхідність та корисність середньовічних мінял у своїх працях доводить С. Сорочан [4].

Деякі вчені доводять, що міняли несли певні контрольно-інспекційні функції, пов'язані зі забезпеченням нормального функціонування імперського монетного обігу [5].

Відомо, що у 351 р. до н.е. з'явились  прообрази банків, які надавали у позику вільні державні кошти та брали вклади населення на зберігання, а також виконували податкові функції [6].

Сфера грошового обігу  античного світу (торговельні угоди між полюсами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів) поширилася і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташувалося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор'я).

Зародження діяльності банкірів і банків відноситься до XII ст. Пізніше  банківська справа поширилась на Північну Європу.

У XVI ст. з'явилися перші  банкірські доми (Медичі в Італії), купецькі гільдії Амстердаму, Венеції, Генуї, Мілану створили навіть спеціалізовані банки – «жиро-банки», які здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями .

Банківська справа у сучасному  вигляді зародилася в період мануфактурної  стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим  і торговим капіталістам під помірний процент.

Поява першого російського  банку відноситься до 1733 р., коли указом імператриці Ганни Іоанівни було створено Державний позичковий банк, який значною мірою функціонував як казенний ломбард [1].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. ВИНИКНЕННЯ ТА ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК БАНКIВСЬКОЇ СПРАВИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

 

 

Завдяки жвавій торгівлі Афін з Босфорським царством, яке розташовувалося на Керченському й Таманському півостровах, грошовий обіг античного світу поширився і на південні землі України. Із двох його великих гаваней – Пантікапею (сучасна Керч, а тоді столиця держави) і Феодосії вивозилася величезна кількість хліба в різні міста Еллади. До Босфору ж із Греції йшли судна, навантажені амфорами з вином та оливковою олією, чудовими афінськими розписними вазами, книжками, парфумами та іншими предметами розкоші.

За часів Київської  Русі велася розвинута активна торгівля з багатьма державами Європи та Азії, київські князі карбували власні гроші. Археологія відкрила нам багато монет того часу, найвідоміші з  них – злотники Володимира Великого та срібляники Ярослава Мудрого. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші  в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових [9].

В ті часи відсотки, що брали  з грошей та інших цінностей мали назву рези, рости, лихва, взвиття. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені  потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило  певні правила (вимоги) до кредитної  діяльності в економіці Київської  Русі. Запровадження законів, що формували  та регулювали систему майнових відносин, мало назву Руська правда.

У первісному списку Руської  правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені  три правила щодо позики майна  під відсотки: 1) договір про віддачу  майна із прибутку чи грошей із відсотків  мав укладатися при свідках, тобто  здійснення купецьких угод потребувало  свідків (послухів); 2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні  договору не було поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення. Але якщо позика бралась у купця і «для гостьби», то свідків могло не бути; 3) якщо свідки під присягою показували на користь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.

Також ці статті містили  вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший  за терміном – місячний відсоток –  дозволялося брати на невелику кількість  днів, тобто гроші давались на короткий строк. Місячний відсоток (рез) вважався найтяжчим. Наступним за терміном був  третной рез, який дозволявся при  запозиченні грошей  на рік, при  цьому місячний відсоток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був меншим за третной  рез і брався у разі запозичення більше [9].

На початку ХІІ ст. у  зв’язку з розвитком торгівлі та виробництва зросла потреба в  кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. Кредити видавались під відсотки, в деяких випадках вони були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку ХІІ ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Він надавав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів. Після смерті Святополка в 1113 р., коли Володимир Мономах посів Київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди декілька змін і уточнень, що свідчить про велику увагу до цього питання [10].

З розвитком торгівлі за часів Київської Русі кредитна діяльність стала поширюватись у відносинах з купцями інших країн. Зокрема  між новгородцями і німцями, між  русичами та балтійцями. Торгівля між  ними регулювалась торговими договорами – перший 1189-1199 р.р., другий 1257-1263 р.р. Розвитку кредитних відносин між  руськими новгородцями німцями та балтійцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених  ними товарів (хутро, віск).

Окрім того, умови кредиту  часто порушувались боржниками та поручителями за них, які нерідко ховалися в  інших областях. Через це в договорах  між руськими областями та іноземцями містилися умова про те, щоб  боржників і їх поручників видавали справно. Все це свідчить про розвинуту  кредитну діяльність і про існування  елементів її регулювання в Київській Русі [9].

Після татарської навали середини ХІІІ ст. економічне життя Київської  Русі занепало. Влада Золотої орди охоплювала майже всю територію  України до Галицько-Волинського  князівства. Тому центр економічного життя перемістився в Західну  Україну, Галицько-Волинське князівство почало орієнтувати свою економіку  на відносини з Польщею та Литвою. Обіг київських монет суттєво  зменшився, а кредитні відносини майже припинилися [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ І СРСР (У XVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ)

 

 

Банківська система України  виникла й розвивалася як складова російської, що робило її несамостійною  й цілковито залежною від економічних  процесів у Росії. Через це банківська система України була провінційною. Провінційність проявилась передусім  у тому, що в Україні не існувало власних державних банківських  установ. На її території діяли лише контори, філії або відділення державних  банків Росії.

Необхідно вiдмiтити, що в літературі або зовсім не згадується, коли була започаткована банківська система в Україні або ж зазначається, що вона була започаткована в 1839 р. Однак, найбiльш розповсюдженою є думка, що банківська система в Україні була започаткована у 1781 р., коли у Санкт-Петербурзі був створений Державний асигнаційний банк. Того ж року були засновані його контори в ряді міст Росії, в Києві та Харкові на Україні [12].

В подальшому у 1806 р. в Одесі  і Феодосії почали працювати філії  Дисконтної контори, розташованої в  Петербурзі. Після відкриття у 1817 р. Державного комерційного банку в  Росії його контори з’явились  в декількох містах України: в  Одесі (1819 р.), Києві (1839 р.), Харкові (1843 р.), відділення в Полтаві (1852 р.). У Бердичеві  з 1839 р. діяло агентство Польського банку (Варшава). Слід відмітити, що Бердичів в дореформений період був значним банківським центром України. Він вигідно відрізнявся від інших міст України своїм фінансово-економічним життям. Там було 8 банківських домів, які обслуговували Київський контрактовий ярмарок, обліковували переведені векселі на Петербург, Москву, Одесу та інші міста, якi мали зв’язки з російськими і закордонними домами [13].

Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністерству фінансів, який займався емісією кредитних  білетів і здійснював цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ряду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення, засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами.

Після реформи 1861 р. в Україні  було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський  земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання  довгострокових позик під заставу  поземельної власності, 4 травня 1871 р. – Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський  приватний комерційний банк. Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів.

У 1883 р. Селянський поземельний  банк Російської імперії відкрив  у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення. Вони надавали кредити  для придбання землі, здійснювали  управління земельними масивами, що належали Селянському банку, а також самі мали право купувати землю за власні кошти і перепродавати її селянам.

Поступове формування кредитних  установ в Україні сприяло  розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки  і накопичення капіталів у  країні наприкінці XIX ст. забезпечили  умови розвитку банківської системи  Росії в цілому, і в Україні  зокрема.

На початку XX ст. в Україні  фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних  банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій.

Під час Першої світової війни банківська система в Україні  зазнає серйозної кризи. Внаслідок  падіння виробництва і загального економічного занепаду господарський  обіг знизився, банківські операції різко  скоротились, а грошовий обіг украй  розладнався.

Після проголошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення  Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради була реорганізація банківської системи  та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про перетворення Київської контори Державного банку Росії в Український Державний банк». Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного банку, Дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку.

5 січня 1918 р. почався  випуск перших українських грошей (введено в обіг державний кредитний  білет вартістю 100 крб.). 10 серпня 1918 р. було підписано Закон «Про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу», в якому окреслювалось його призначення: «Український Державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредитування державному торгу, промисловості і сільському господарству в Україні, а також забезпечення сталості грошової системи».

Для задоволення потреб землевласників у позиках 23 серпня 1918 р. було засновано  Державний земельний банк, метою  якого було сприяння зміцненню дрібного землеволодіння та поліпшенню справ  у сільському господарстві.

У радянський період банківська система зазнала радикальних  змін, а правове становище банків неодноразово змінювалось. Декретом ВЦВК «Про націоналізацію банків» від 14 грудня 1917 р. та Декретом Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу оголошено державною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак, у зв'язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства.

Після заснування в Харкові  Всеукраїнської контори Держбанку  Росії (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори і філії інших  банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

Серйозні зміни у правовому  становищі банків відбулись у  результаті кредитної реформи 1930-1932 рр.

Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі  власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою  і складалась із Державного банку  СРСР, який став єдиним розрахунковим  центром і займався концентрацією  короткострокового кредитування та платіжного обігу, а також чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цеком-банк). Крім того, функціонував Зовнішньоторгівельний банк, який мав широку мережу кореспондентських відносин з іноземними банками, та система ощадних кас, що становили собою єдину загальнодержавну кредитну установу, яка обслуговувала широкі верстви населення шляхом залучення вільних коштів, оплати послуг та розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни  зберігалося централізоване державне управління кредитною системою і  всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автономної кредитно-банківської  системи. Діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного  банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, довгий час в колишньому СРСР банківська система була надто обмежена, неефективна і пристосована до вимог адміністративної системи.

1987 р. у СРСР було  проведено банківську реформу,  яка зумовила реорганізацію банківської  системи: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки – Агропромбанк СРСР; Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР), які підпорядковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як органи державного управління та юридичні особи, що займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської  реформи правовий статус банків істотно  не змінився.

Фундамент нової банківської  системи в Україні було закладено  створенням перших кооперативних комерційних  банків на підставі Закону СРСР «Про кооперацію» (1988). Перший кооперативний банк «Таврія» зареєстровано в листопаді 1988 p., а перший комерційний банк – Український інноваційний банк засновано в січні 1989 р. в Києві. До кінця 1990 р., тобто всього за півтора роки, число комерційних банків в країні зросло за тисячу [1].

По мірі розвитку ринкових відносин, зросту чисельності кооперативних  і, особливо, комерційних банків та підвищення їх ролі у господарстві країни ставала очевидною неспроможність діючої в країні державної системи  спеціалізованих банків вирішувати фінансово-кредитні питання, а отже, необхідність подальшого вдосконалення  існуючої банківської системи, та створення  спеціалізованого банківського законодавства.

Вирішення цих завдань  стало змістом нового етапу банківської  реформи в країні, який почався  з ухвалення Верховною Радою  СРСР у грудні 1990 р. Закону «Про державний банк СРСР» та Закону «Про банки та банківську діяльність в СРСР», які з відомих причин не встигли реально вплинути на банківську діяльність в країні. На відміну від них аналогічні закони прийняті в союзних республіках, мали історичне значення, оскільки стали початком процесу формування банківської системи і банківського законодавства, адекватних ринковій економіці.

Самостійна банківська система  в Україні складалася тільки з  набуттям Україною державного суверенітету.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ З РОКIВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДО НАШОГО ЧАСУ

 

 

Декларація  про державний суверенітет України та Закон «Про економічну самостійність Української РСР», які законодавче закріпили за державою право на самостійне формування власної банківської системи, стали фундаментом для появи українських комерційних банків. Упродовж 1989-1991 років у Москві було зареєстровано близько шістдесяти українських банків.

Формування сучасної банківської системи України відбувалося в шiсть етапів.

І етап (1991-1992рр.):процеси перереєстрації та реорганізації.

2 жовтня 1991 року Національний банк почав перереєстровувати комерційні банки України, зареєстровані ще Держбанком СРСР. У цей період «міністерський» капітал, тобто вкладення у комерційні банки різних державних установ, поступово витісняється ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств. Державні Промінвестбанк, Агропромбанк, Укрсоцбанк акціонуються під тиском головних менеджерів та основних клієнтів. На цьому етапі за станом на 1 січня 1992 року зареєстровано 77 банків.

II етап (1992-1993 роки): поява банків «другої хвилі»

На засадах різних бюджетних та позабюджетних фондів, диверсифікації пасивів у діючих банках та внесків підприємств (шляхом прихованих кредитів) виникає ціла низка нових комерційних банків. Протягом 1992 року зареєстровано ще 60 банків; 3 банки вилучено з реєстру. За станом на 1 січня 1993 року в Україні налічувалося вже 134 комерційні банки.

На цьому етапі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України» у комерційних банках дедалі зменшувалася частка «міністерського» капіталу. Постановою передбачалося, що Мінфін України буде одержувачем дивідендів за акціями, що належать іншим міністерствам, братиме участь в управлінні банків. Зрозуміло, це не влаштовувало колишніх власників акцій, і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків та інших акціонерних товариств.

На цьому ж етапі  спостерігалося масове утворення дрібних малопотужних «кишенькових» банків із капіталом, який часто не перевищував вартості трикімнатної квартири. Ці банки непогано зростали на гіперінфляції, примітивно експлуатуючи цей зовнішній, незалежний від них фактор.

III етап (1994-1996 роки): перші банкрутства.

Активна побудова Національним банком України чіткої системи регулювання діяльності комерційних банків збіглася в часі із призупиненням інфляційних процесів, що стали, як уже зазначалося, основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Не готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до зміни кон’юнктури фінансового ринку, до управління банківськими процесами зсередини, ці банки опинилися на межі банкрутства. Багатьом із них не вдалося втриматися на плаву: 1994 року ліквідовано 11 збанкрутілих банків; 1995 року – 20, серед яких і найбільші («Інко», «Відродження», Економбанк, Лісбанк); 1996 року прямими банкрутами стали 45 банків та 60 опинилися у стані прихованого банкрутства і ще протягом багатьох років виборюватимуть право на існування. Зрозуміло, це не могло не внести певних додаткових ускладнень у функціонування всієї банківської системи.

У цей період на структуру вітчизняної банківської системи істотно впливали й інші процеси. Так, на кредитно-фінансовому ринку України почали працювати іноземні банки та їхні представництва – всього їх було зареєстровано 14. З’явилися також ще 5 нових українських комерційних банків.

Важливим аспектом діяльності банківської системи на цьому етапі була зміна складу акціонерів, власників багатьох комерційних банків та окремих філій шляхом продажу та перепродажу. Таких змін зазнали близько 70 банків. Вони переходять із рук одних акціонерів до інших, мов естафетна паличка.

Протягом  перших п’яти років існування  незалежної держави в Україні:

створено основи дворівневої банківської  системи, валютного ринку та первинного ринку цінних паперів (вторинний  так і не запрацював);

пройдено перший етап реформування грошової системи країни, введено проміжну валюту – український карбованець;

створено національну платіжну систему, запроваджено нові прогресивні технології перерахування коштів на основі електронних платежів, що дало змогу досягти світового рівня обробки інформації у сфері міжбанківських розрахунків, введено в дію потужності з друкування банкнот та карбування монет;

розпочато реформування бухгалтерського обліку та звітності у банках;

 НБУ напрацьовано нормативну  базу для здійснення монетарної політики та банківського нагляду; вдосконалено інструменти регулювання банківської системи;

завдяки зусиллям НБУ, його монетарній політиці подолано гіперінфляцію, керованими стали інфляційні процеси.

IV етап (1996-1999рр.): стабілізація банків та впровадження національної валюти – гривні.

На  етапі стабілізації продовжують  діяти 227-229 банків, серед яких: два  – державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) – у формі акціонерних товариств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) – у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

Еволюція банківської справи в українських землях