Феодальна роздробленість Київської Русі

Період  феодальної роздробленості

Загальна  характеристика періоду 

Період  феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель. Ставала дедалі відчутнішою необхідність підвищення рівня виробництва, зміцнення економічних  та інших зв'язків між окремими територіями. Формування відносно незалежних князівств не призвело до цілковитого  політичного розладу держави. Специфікою давньоруського феодалізму було те, що представники пануючого роду Рюрикович  і в нерідко претендували на новий  князівський стіл, котрий міг перебувати на досить значній відстані від старого. Тому вони та їхнє найближче оточення переміщувалися із одного центру до іншого і відчували себе спадкоємцями великих  східноєвропейських володінь. 

Зміцнення феодального способу виробництва  покликало до життя не тільки імунні права, а й надзвичайно розгалужену  систему васальних зв'язків. Соціальна  верхівка давньоруського суспільства XII—ХШ ст. являла собою складну  феодальну ієрархію, верхні щаблі  якої посіли представники згаданого  князівського роду, а нижчі —  бояри, дружинна знать, дворяни. 

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє становище в окремих  землях, увійшли в тісний контакт  із земським боярством, великою земельною  знаттю, конче заінтересованою в  мирному господарюванні у своїх  вотчинах. !з часом, однак, між князями  і місцевим родовим боярством  виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні  конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, розташовану поблизу  від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає  формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство. 

Невід'ємним  елементом державного розвитку Русі була православна церква, її організація  багато в чому нагадувала світську владу. На чолі церкви стояв митрополит "Київський і всієї Русі". Єпархіями, у XII—XIII ст. територіально  наближеними до князівств, управляли  єпископи (переважно вихідці з  київського духовенства). їх поставляли митрополит разом із великим князем київським. Важливою складовою церковних  організацій були монастирі, розташовані  як у великих містах, так і поза ними. Нерідко вони ставали й заміськими резиденціями окремих представників  давньоруського князівського роду. 

Політична історія XII—XIII ст. з її складною й  заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об'єднавчими з'їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культурного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет "матері міст руських" і в XII— XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній; 

Протягом XI—XII ст. на Русі з'явилося майже  півтора десятка великих земель-князівств, із яких п'ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимир-Волинське  та Галицьке — розмішувалися переважно  в межах території сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині ХШ ст. процес політико-адміністративного  дроблення захопив і їх. Виникло  безліч малих князівств-васалів, а  кожна земля в мініатюрі повторювала  політичну систему всієї Київської  Русі. 

Важливе місце в політичній структурі  Русі періоду феодальної роздробленості посідали Київ і Київська земля. Втративши  реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром  усіх давньоруських земель, організатором  боротьби проти зовнішніх ворогів. Аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умовою досягнення князями політичного  старшинства було володіння київським  столом (рис. 15).

Рис. 15. Стародавній  Київ (реконструкція її. П. Голочка)

А сама Київська земля — давнє політичне  й територіальне ядро Русі, на думку  П.П. Толочка, на відміну від більшості  територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду. 

Формування  території цієї землі в основному  завершилося у другій половині XI ст. , коли стару "Руську землю" було поділено між Києвом, Черніговом і  Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафтних  зон — Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічному розвитку. Одночасно з формуванням  основної території визначилися  її межі. На Дніпровському Лівобережжі  Київ володів лише вузькою смугою завширшки 10—15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра. 

У період феодальної роздробленості Київська земля  була однією із найрозвинутіших й  густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологічними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими  з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр'їв (нині м. Біла Церква), Овруч. 

Найбільшим  за площею князівством Південної  Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі  сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XII ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем'я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною. 

Географічне розташування Чернігівської землі  сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше  половці. В економічному плані Чернігівське князівство було одним із найбільш розвинених. Серед його центрів виділялися Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. Політичний розвиток цих територій у XII—ХШ ст. був тісно пов'язаний із діяльністю Ольговичів та Давидовичів. У період феодальної роздробленості тут виникло більш як півтора десятка невеликих уділів. 

Переяславське князівство склалося як одна із трьох  частин давньої "Руської землі" ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII—XIII ст. воно, на відміну  від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито  залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола  самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших  великих міст на цій території  не існувало. Самі переяславські князі  брали активну участь, а нерідко  й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володимира Глібовича, що сталася під час  походу на степняків у 1187 p., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. "И  плакашася по нем вси Персяславци... о нем же Оукраина много постона", — зазначав літописець. 

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїнних землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов'янських "ляхів"). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невизначеність її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою неодноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру — міста Волинь на Бузі. Однак уже на початку XI ст. він поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізнялися Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця. 

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо  управлялося з Києва, або ж  на місцевому столі сиділи князі  — ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго  закріпилася за його родом. 

Ще одне західноруське князівство — Галицьке — почало формуватися наприкінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступного століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами князівством. Основні центри — Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення останнього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася "стратегічна" сировина середньовічної епохи — кам'яна сіль. 

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об'єдналися. Так виникло Галицько-Волинське  князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім  Києвом, він, по суті, сконсолідував  усю Південну Русь в одній державній  структурі. Гідним спадкоємцем цього  князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг  помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель. 

З перипетіями  буття в даний історичний період пов'язана ще одна наукова проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов'янської етнічної спільноти  — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-археологічної  аргументації. Але й це не допомагає  вирішити проблему. З одного боку —  спільні риси у церковному будівництві  в різних районах Русі, а з іншого — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волинської Русі (тобто на території одного об'єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів  та їхнього оточення (носіїв елітарної  культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже вони нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні "світи" були набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем  відчував свою єдність із "колегою" під Псковом. 

Та всі  політичні, економічні, етнічні, культурні  процеси значною мірою припинилися  у першій половині XIII ст. Катастрофа була викликана монголо-татарською навалою. Уперше загони нових завойовників з'явилися в північно-причорноморських степах у 20-х роках XIII ст. На київському з'їзді князів (1223 р.) було вирішено не чекати, доки грізний ворог з'явиться  на кордонах країни, а зустріти його на чужій території. Того ж року сталася  трагічна для руських дружин битва  на р. Калка. Однак після цієї перемоги монголо-татари дійшли тільки до Новгорода-Святополча на Середньому Дніпрі, після чого повернули назад. У 1237 р. вони знову вирушили в похід на Русь (спочатку на її північні землі). У 1239 р. загарбники здобули Переяслав та Чернігів, у 1240 р. — Київ, у 1241 р. — Володимир-Волинський та Галич. Дещо пізніше хан Батий припинив свій похід на території, розміщені на захід від Русі. А ще пізніше була створена держава Золота Орда, котра вплинула й на подальшу долю східних слов'ян.

_____________________________________________________________________________________________

XII-XIII століття  на Русі увійшли  в історію  як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського  Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на  багато князівств і земель. Поза  сумнівом, основною причиною розколу  великої централізованої держави  була відсутність у місцевих  князів і бояр зацікавленості  у сильній владі великого київського  князя. Розвиток відокремленого  землеволодіння, можливість передання  землі у спадок робило їх  повновладними господарями, не  залежними від Києва. 

Серйозними  причинами роздробленості можна  назвати й великі розміри держави  та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці. 

У процесі  децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. 

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася  роль народного віча. Хоча в Новгороді  та Пскові формою правління була боярська республіка. 

Київське  князівство залишалося загальнодержавним  центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі  вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої  та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з  боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються  два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і  Володимир-на-Клязьмі. Але посилення  впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. 

На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній  Азії утворюється могутня військово-феодальна  Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. 

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода  Данила Галицького - Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою  стінобитних машин завойовники  вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом  опору захисників стала Десятинна  церква. Місто було пограбоване й  зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім  здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич. 

Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії - Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. 

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицько-волинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. 

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови. 

Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право на княжіння (ярлик) і платили тяжку данину.

Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив  державу між своїми синами, намагаючись  позбутися того розбрату, який ви никав  раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава і після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці. Цим скористалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і  Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв'язку з цим князі  роблять спробу припинити усобиці, для чого у 1097 р. скликають князівський  з'їзд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113-1125 pp.) та його син Мстислав (1125-1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.

Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою  на політичній арені Київської Русі у першій чверті XII ст. Його батько був  улюбленим сином Ярослава Мудрого, а мати — дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира почали звати  Мономахом. 16 років Мономах правив одним з найбільших князівств  Русі — Чернігівським, 20 років займав Переяславський престол, 12 років був  великим київським князем.

Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем, він  прославився своїми військовими  похода ми проти половців. Мономах  часто використовував блискавичні  рейди, удари у вразливі місця  супротивника важкоозброєною кіннотою. У 1113 р. кияни запросили Володимира Мономаха на київський престол. Шістдесятирічний князь умілими дипломатичними та військовими діями приєднав до Русі Турово-Пінську та Волинську землі, проте навіть в часи найбільшої могутності він контролював 3/4 земель, які знаходились під владою Ярослава Мудрого.

Успіхи  об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних  руках великого водного шляху  від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів  міжнародної торгівлі Русі й стимулювало  економічне єднання всіх давньоруських  земель. Невипадково, що у цей час  зростають саме ті міські центри, які  перебували на центральній економічній  магістралі Русі: Київ, Новгород, Смоленськ, Ладога, Переяслав.

Із цими факторами пов'язане й будівництво  в 1115 р. за указом Мономаха першого моста  через Дніпро.

Він продовжив  традицію династичних шлюбів київських  князів з представниками європейських монархій. Сам він був одружений  з дочкою англійського короля, його син — з дочкою шведського короля, одна з дочок стала дружиною візантійського імператора, інша — угорського короля.

Володимир Мономах розробив «Устав» — своєрідне  доповнення до «Руської правди», де обмежив  використання рабської праці та джерела  рабства, а також установив єдиний процент за взяті у позику гроші (не більше 150%).

З ім'ям князя пов'язують корону Русі — «шапку Мономаха», нібито отриману ним від  візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.

Процес  феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської  Русі можна поділити на кілька етапів:

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1204—1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепат торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове захоплення руських земель іноземними державами.

Які ж були причини  феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був  характерним для  всіх країн Європи того часу, і Русь не уникнула його. Великі розміри держави  утруднювали управління нею з боку великого князя, а місцеві  князі не були зацікавлені  в зміцненні його влади на місцях, тому що в цей час  могли обходитися, як вони вважали, і  без нього. Вони мали свою дружину, могли  за допомогою неї  захистити ся, приборкати незадоволених, зібрати  з селян податки. Кожен князь хотів  правити сам, вважав себе не гіршим від  великого князя, бо теж  був Рюриковичем  і мав військову  силу, щоб позмагатися  з великим князем. Внаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі  й економічно стали  незалежними від  центру. Роздробленню Русі сприяло зростання  міст, які ставали  політичними й  економічними центрами і намагалися суперничати  з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торгових шляхів, Європа почала торгувати  безпосередньо з  Близьким Сходом, а  Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії  Русі характеризується надзвичай ним  загостренням і постійним  зіткненням доцентрових  і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха — суздальський князь Юрій Долгорукий — засновник Москви. Він тричі завойовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти. У 1155 р. він знову захопив Київ, але у 1157 р. київські бояри його отруїли. У 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюбський став наймогутнішим руським князем, але не залишив ся в Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видатного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 р, по 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів.

У середині XII ст. державний лад Русі набув  нової форми. Стольний град Київ і  домен «Руської землі», який йому належав, перетворився в загальне володіння  групи князів — Ярославовичів, які  вважали себе колективними власниками Руської землі і вимагали собі там частки (власності), а свої права  і обов'язки вони визначали на загальноруських  з'їздах — «снемах». Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом. Снеми були важливою формою загальноруського правління другої поло вини XI — початку XIII ст., збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організацію оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були, як правило, великі київські князі, місцем проведення — Київ або місто Київської землі.

Практика  цих з'їздів була розпочата у  зв'язку з необхідністю розробки давньоруського законодавства. У 1072 р. сини Ярослава Мудрого  Ізяслав, Святослав, Всеволод, бояри  та представники вищого духовенства  ухвалили у Вишгороді «Правду  Ярославичів». Інше питання, яке обговорювалось на снемах — боротьба з половцями, яка вимагала об'єднання зусиль багатьох князівств. В період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з загальними інтересами країни і великим київським князем.

На українських  землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноцентризму (Київ) до поліцентризму мав і певні позитивні ас пекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали і зростали нові міста як політико-економічні центри князівств, розвивалися феодальні відносини, зростало населення.

Незважаючи  на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української  народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про  походження назви «Україна» є  кілька версій. Одні вчені виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна земля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край  — країна». За третьою гіпотезою  вона походить від дієслова «украяти»  — «відрізати», тобто означає  частина землі «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» стала етнонімом наших земель.

В історичній науці побутує думка, що захоплення Києва у 1240 р. було останнім ударом по руських землях, після чого, спостерігався  лише занепад, який вдалось зупинити з приходом литовської зброї і  витіснення в результаті довготривалих  війн монголів з наших територій. Дійсно, період другої половини ХІІІ — XIV ст., залишив вкрай незначну кількість  джерел, які б допомогли реконструювати історичний процес на руських (українських) землях в цей період. Одним з  основних чинників зростання Русі як великої держави був торгівельний шлях “з варяг в греки”. Контроль цієї важливої європейської артерії визначав, як внутрішню, так і зовнішню політику київських володарів. Шлях, який починався на Півночі Європи мав свою кінцеву мету в світовій столиці того часу — Константинополі. Розширення меж Русі, розгром Хазарського каганату, влаштування форпостів, як‑то Біла Вежа та Олешшя, утримання Тмутаракані — всі ці заходи дозволили Русі накинути свою гегемонію на теренах вздовж цього торгівельного шляху, а Києву стати головною брамою цього європейського маршруту.

Більшість дослідників саме 1240 р. вважають ключовим в економічному занепаді Києва і  навколишніх земель. Необхідно відмітити, що Київ вже не грав на той час  поважної ролі в політично розділеній на окремі державні утворення Русі, одначе жорстка боротьба за нього  свідчить про отримання значних  дивідендів його володарями. Зрозуміло, що в ХІІІ ст. закономірності розвитку руських земель і самого Києва  були відчутно відмінними ніж ті, які  спостерігалися в ІХ — ХІ ст. Утворюються  нові економічні центри, які переорієнтовують свої товаропотоки з Києва до інших  міст як руських, так і іноземних. Яскравим свідченням цього є торгівельні  угоди північних міст Русі з країнами Балтики на початку ХІІІ ст. Ці явища  децентралізують країну, перетворюючі її на низ- ку фактично незалежних від Києва держав, що об’єднані лише спільною династією.

Значення  Києва, як потужного економічного центру, занепадає дещо раніше, ніж це подає  традиційна схема, що орієнтує дослідника на 1240 р. Руська столиця, тривалий час  була ключовою ланкою шляху “з варяг  в греки”. Як наголошувалось, кінцевим пунктом цієї торгівельної артерії був Константинополь. У 1204 р., візантійська столиця була взята штурмом учасниками Четвертого хрестового походу. Внаслідок цього, у Середземноморському регіоні економічне домінування остаточно перейшло до Венеції. Слід зазначити, що у подібних ситуаціях, учасники торгівельних операцій зазвичай опановують нові, хоч можливо й більш ризиковані маршрути, які, втім, у разі успіху принесуть надприбутки. Це явище, особливо стане помітним в час Великих географічних відкриттів. Економіці достатньо кількох років, щоб змінити старий торгівельний шлях на новий, навіть, якщо перший протягом сторіч приносив золотий дощ його учасникам. Тож, не дивно, що саме з цього часу, торгівельні шляхи починають оминати Київ. За давньоруською столицею, очевидно, залишається контроль лише над деснянським річковим торгівельним маршрутом. Західноруські князівства, які й раніше контролювали торгівлю з європейськими державами, перебирають на себе основні товаропотоки.

Річкові маршрути через Західний Буг та Дністер, стають значно ефективнішими і підсилюють значення західних регіонів, що зумовлює переміщення на зламі ХІІ —  ХІІІ ст. політичного центру Руської  землі з Києва на захід. Старша гілка Мономаховичів, хоч і намагалася зберегти контроль над Києвом, значно більшу увагу приділяла проблемі опанування економічно найбільш розвинених західних теренів. Невдовзі, шляхом реформ вони перетворили Русь у королівство  з новим стольним містом — Львовом, який в ХІІІ ст., був зведений між  Дністром та Західним Бугом, як новий  центр торгівельних шляхів. Значно зростає і роль Луцька.