Фискальная политика государства

Головною метою  фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується  і державний бюджет. Регулюючи  структуру і співвідношення між  окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно  на економічний розвиток і стан державного бюджету. Отже, фіскальна політика виконує дві взаємопов’язані функції: стабілізаційну і бюджетну.

У залежності від  фази економічного циклу фіскальна  політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння  виробництва доцільною (ефективною) слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.

Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів  фіскальної політики, але й від  циклічних коливань. Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету  дискреційних фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного сальдо можна записати таким чином:

БС=ЧП-ДЗ.

Відмінність між  фактичним і потенційним бюджетним  сальдо полягає в тому, що вони обумовлюються різною величиною ВВП як доходу, від якого залежить величина чистих податків.

Фактичне бюджетне сальдо (БСф) – це величина, яка забезпечується в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф=(ВВПф*СКП)-ДЗ, де СКП – середній коефіцієнт чистих податків, який відбиває їхнє відношення до ВВП, (ВВПф*СКП) – чисті податки.

Потенційне бюджетне сальдо (БСп) – це величина, яка забезпечується в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між  доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП: БСп=(ВВПп*СКП)-ДЗ.

Порівнюючи між  собою фактичне і потенційне бюджетне сальдо, можна зробити два висновки:

Перший –  циклічне падіння виробництва викликає певну втрату доходів для державного бюджету. Такі втрати відображаються через циклічне бюджетне сальдо (БСц). Воно обчислюється як різниця між фактичним і потенційним бюджетним сальдо:

БСц=БСф-БСп.

Другий –  оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння  на державний бюджет, то завдяки цьому воно дістає здатність відбивати ефективність бюджетної діяльності держави. Так, в умовах неповної зайнятості фіскальна політика має бути стимулюючою, а потенційне бюджетне сальдо – повинне збільшуватися відємно. Це свідчить про ефективну бюджетну діяльність держави. Якщо воно збільшується позитивно, то бюджетна діяльність держави є неефективною, тобто дискреційна фіскальна політика не виконує стабілізаційну функцію: держзакупки занижені або чисті податки завищені. В умовах повної зайнятості фіскальна політика має бути стримуючою, а потенційне бюджетне сальдо повинне позитивно збільшуватись. Це ознака ефективної бюджетної діяльності. Якщо воно збільшується відємно, то бюджетна діяльність держави є неефективною, тобто дискреційна фіскальна політика не виконує стабілізаційної функції: державні закупки завищені або чисті податки занижені.

Отже, динаміка фактичного бюджетного сальдо не завжди може дати правильну відповідь про  бюджетну ефективність фіскальної політики. На це питання може відповісти лише динаміка потенційного бюджетного сальдо.

Дискреційна фіскальна  політика, яка претендує на ефективне  використання державного бюджету, завжди вирішує складну альтернативу: стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Особливо гострою стає ця альтернатива за умов падіння виробництва, викликаного дефіцитом сукупного попиту. З одного боку, щоб зупинити падіння виробництва, потрібно застосовувати стимулюючу фіскальну політику. З іншого – це викличе від’ємне зменшення бюджетного сальдо, тобто спрямовує бюджет до дефіциту.

Виникає питання  – чи може дискреційна фіскальна  політика виконувати стабілізаційну функцію  і водночас забезпечувати збалансованість  державного бюджету? Щоб відповісти на це питання, слід розглянути три  концепції регулювання державного бюджету.

Перша – збалансування  бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися  з доходами в межах кожного  року. Але така концепція вступає  в суперечливість зі стабілізаційною  функцією фіскальної політики.

Друга – збалансування бюджету на циклічній основі. Бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу.

Третя – концепція  функціональних фінансів, згідно з  якою бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела  дефіцитного фінансування:

1. Внутрішні  позички. Уряд виходить на внутрішній  грошовий ринок, де розміщує  свої позички, тобто продає  державні цінні папери, і за  рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички.  Ці позички можуть надавати  уряду міжнародні фінансові організації,  іноземні уряди та приватні  іноземні фірми.

Державні позички, які з часом накопичуються, створюють  державний борг.

3. Грошово-кредитна емісія. Нацбанк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Вибір раціонального  співвідношення між окремими джерелами  фінансування – гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошово-кредитна емісія. Її застосування як джерела фінансування бюджетних дефіцитів породжує неконтрольовану інфляцію, підриває стимули до довгострокових інвестицій, знецінює заощадження домогосподарств, відтворює бюджетний дефіцит. З метою обмеження грошово-кредитної емісії в багатьох країнах конституційно закріплюється незалежність національних емісійних банків від уряду. Крім того, величина грошово-кредитної емісії регламентується парламентом.

Безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів  не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати з урахуванням  змін в отриманні доходів, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

2. Ми розглядали  кейнсіанський варіант фіскальної  політики, згідно з яким її  об’єктом є сукупний попит.  Впливаючи фіскальними заходами  на сукупний попит, держава  залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує економіку. Але прихильники теорії економіки пропозиції переконані в тому, що заходами фіскальної політики можна впливати не лише на попит, але й на пропозицію. На їхню думку, вплив фіскальної політики на сукупну пропозицію досягається через податки. Щоб розглянути механізм впливу податків на сукупну пропозицію, припустимо, що економіка набула тенденції до скорочення виробництва і збільшення безробіття. За цих умов держава має застосовувати стимулюючу фіскальну політику у вигляді зниження податкових ставок. До яких наслідків це приведе?

Для відповіді  на це питання звернемося до моделі “сукупний попит - сукупна пропозиція” (див. рис. 1).

Але згідно з  теорією економіки пропозиції податковий варіант стимулюючої фіскальної політики не обмежується цими наслідками, а доповнюється збільшенням сукупної пропозиції. Виникає питання: як зниження податкових ставок впливає на сукупну пропозицію? Логіка прихильників теорії економіки пропозиції виглядає таким чином:

По-перше, зниження особистих податків збільшить величину безподаткового доходу. У зв’язку  з цим збільшаться заощадження  домогосподарств, які перетворюються в інвестиції.

По-друге, зменшення  податку на прибуток підприємств  підвищить чисту прибутковість  інвестицій, що за даної відсоткової  ставки викличе зростання інвестиційного попиту. В кінцевому підсумку це підвищить норму нагромадження  капіталу й створить передумови для зростання виробництва.

Водночас зниження особистих та продуктових податків збільшить реальну заробітну  плату і таким чином посилить стимули до праці. Так, тимчасово  безробітні збільшать пропозицію на ринку праці, а уже зайняті  робітники отримають стимули працювати більш інтенсивно і якісно, що позитивно вплине на продуктивність праці.

Перелічені чинники  викличуть збільшення сукупної пропозиції, що спричинить переміщення її кривої вправо і вниз в положення СПр2 (рис. 1). У результаті цього відбудеться подальше зростання реального ВВП, тобто від О2 до О3. Одночасно знизяться ціни з Ц2 до Ц3.

Отже, згідно з  уявленнями прихильників теорії економіки  пропозиції зниження податків викликає набагато більший стабілізаційний  ефект, ніж це випливає із кейнсіанської теорії. Але незважаючи на це, зазначена теорія не є переконливою. До основних її недоліків можна віднести слідуючі:

По-перше, вона не забезпечує практику інструментарієм, за допомогою якого можна вимірювати еластичність ВВП стосовно податків у тій частині, в якій його приріст здійснюється за рахунок збільшення сукупної пропозиції.

По-друге, більшість  опонентів даної теорії вважає, що зниження податків справить набагато більший вплив на попит, ніж на пропозицію. Внаслідок цього дефляційний  ефект від сукупної пропозиції буде маловідчутним.

По-третє, опоненти цієї теорії вказують на той факт, що в КП зниження податків негативно  впливає на державний бюджет. Тому доцільність їх суттєвого зниження може мати місце лише за умов адекватного  скорочення державних витрат. Якщо розумних резервів для цього в державному бюджеті немає, то неминучим наслідком їхнього зниження є виникнення бюджетного дефіциту. Це створює державний борг або викликає необхідність проведення грошово-кредитної емісії, яка породжує інфляцію.

Але останній аргумент прихильники теорії економіки пропозиції відхиляють. Вони вважають, що зниження податків не завжди призводять до скорочення податкових надходжень та виникнення бюджетного дефіциту. На їхню думку, за певних умов зменшення рівня оподаткування до певної межі може викликати збільшення ВВП як податкових надходжень до бюджету. Цю гіпотезу висунув американський економіст Артур Лаффер. Тому її графічна модель отримала назву кривої Лаффера.

Крива Лаффера (рис. 2) відбиває зв’язок між податковими ставками (ПоС) і податковими надходженнями (ПН).

Нижчі податкові  ставки створюють більш високі стимули  до праці, заощаджень, інвестицій і прийняття ділових ризиків, внаслідок чого збільшується ВВП як податкова база. Причому за цих умов податкова база збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Тому, незважаючи на зниження податкових ставок, податкові надходження не зменшуються, а зростають до свого максимального значення, тобто до ПН2.

При зниженні податкових ставок нижче ПоС2 стимулюючий ефект, який справляє на економіку зниження податкових ставок порівняно з оптимальним  рівнем, істотно зменшується. Внаслідок  цього податкова база зростає повільніше, ніж зменшуються податкові ставки. Тому податкові надходження зменшуються.

Отже, згідно з  кривою Лаффера, якщо діючі податкові  ставки є надмірними, то їхнє оптимальне зниження дозволить збільшити виробництво  за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Але такий подвійний ефект від зниження податкових ставок – це лише гіпотеза, певне логічне припущення. Для перетворення цієї гіпотези в теорію потрібно дістати відповідь на декілька принципових питань: як знайти ту точку на кривій Лаффера, де знаходиться економіка в даний момент; як визначити той оптимальний рівень податкових ставок, який здатний забезпечити максимальну величину податкових находжень.

Досвід “рейганоміки”, в межах якої ідея Лаффера дістала  певне практичне втілення, не дав однозначної відповіді на ці питання. Тому застосування кривої Лаффера на практиці є певним політичним ризиком, на який політикам слід зважуватись лише за умов, якщо існують тверді переконання, що діючі податкові ставки дійсно є надмірними і стримують ділову активність. Але навіть і за цих умов слід враховувати, що в КП зниження податків неминуче викличе бюджетний дефіцит або примусить скорочувати державні витрати.

Державний борг розглядається як важливий елемент ринкової економіки. Державний борг - сума заборгованості держави по випущених і не погашених   державних внутрішніх позиках, а також сума фінансових зобов'язань держави по відношенню до зовнішніх кредиторів. Залежно від того, з внутрішніх чи зовнішніх джерел здійснюються запозичення, державний борг визначається як внутрішній чи зовнішній борг. Зовнішній державний борг виникає у зв'язку із залученням державою зовнішніх позик. Державний внутрішній борг відображає підсистему економічних відносин між державою (включаючи місцеві органи влади) та кредиторами з числа юридичних та фізичних осіб. Класичною формою державного внутрішнього боргу є борг центрального уряду та місцевих органів влади.     

Стан державного боргу залежить від щорічних операцій пов'язаних з отриманням нових позик, з одного боку, і розмірів погашень і виплат процентів по цих позиках – з іншого. Державні позики – це кредитні відносини між державою та фізичними і юридичними особами, в результаті яких держава одержує обумовлену суму грошових коштів на визначений термін за встановлену плату, вони є розповсюдженою формою мобілізації фінансових ресурсів. Розмір державної позики включається в суму державного боргу країни. За їх допомогою мобілізуються тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб для фінансування потреб держави. Державні позики з одного боку, спричинені дефіцитом державного бюджету, з іншого – обумовлюють подальше збільшення дефіцитності бюджету, що пов'язано з виплатою процентів по раніше випущених позиках, необхідністю сплачувати капітальну суму боргу. Випуск позик дає змогу уряду покрити дефіцит бюджету та розширити фінансування державних потреб. Щоправда, випуск облігацій державних позик без ретельного та всебічного врахування всіх факторів та обставин може загрожувати економічній безпеці, витісненню приватних інвестицій тощо.     

Під управлінням  державним боргом слід розуміти сукупність державних заходів, що пов'язані  з випуском та погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням ставок процентів та виплатою доходу по державних цінних паперах, встановлення ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов'язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів. Обслуговування державного боргу – це комплекс заходів з погашення позик, виплати процентів по них, уточнення і зміни умов погашення випущених позик.       

Стратегічним  завданням управління державним  боргом є мінімізація вартості його обслуговування. При нарощуванні  розмірів державного внутрішнього боргу  всі зусилля слід спрямовувати на зменшення реальної вартості його обслуговування та на врахування динаміки заборгованості з темпами економічного росту.      

Аналіз теорій державного боргу дозволяє виділити три парадигми поглядів на згадане  явище, що сформувались в рамках класичної  школи політекономії, кейнсіанства і кейнсіансько-орієнтованих та неокласичних напрямів економічної теорії.       

Класична школа  сформулювала в основному негативне  ставлення до державного боргу: його зростання призводить до зменшення  продуктивного капіталу суспільства. В доповнення до цього, Д. Рікардо виявив еквівалентність державного боргу податкам, згідно чого економічні агенти індиферентні до способу покриття бюджетних видатків. Споживання в економіці не зміниться, оскільки збільшення державного боргу сьогодні означатиме підвищення податків завтра, через що вільні кошти заощаджуватимуться та вкладатимуться у державні облігації.       

Доповнюючи класиків, К. Маркс твердив, що капітал, представлений  у облігаціях державної позики, є  найспотворенішою формою капіталу, який дає право його власникам антиципіювати податки. У межах кейнсіанської парадигми було радикально переглянуто погляди на державний борг. За нею державні запозичення повинні здійснюватись з метою розширення сукупного попиту в економіці, суспільна ціна безробіття є набагато вищою за вартість боргового тягаря, а мультиплікативне розширення виробництва та зайнятості зменшуватиме його.       

Основним висновком  неокейнсіанських концепцій (теорія автоматичних стабілізаторів, функціональних фінансів) є необхідність збалансування бюджету  на циклічній основі, а державні запозичення розглядаються як інструмент циклічного згладжування. Неокласичні теорії розглядають, по-перше, вплив запозичень уряду на економічну поведінку суб'єктів ринку, по-друге, проблеми оптимального розподілу боргового тягаря між поколіннями. Так, Р. Барро розвиває ідеї Рікардо про еквівалентність боргу податкам, окремо виділяючи роль заощаджень підприємців та домогосподарств у нейтральності запозичень уряду щодо динаміки макроекономічних величин.       

На думку Р. Масгрейва, оптимальний розподіл боргового тягаря між поколіннями матиме місце за еквівалентного нагромадження боргу і зростання інвестицій публічного сектора. В подібних моделях обслуговування державного боргу виступає як участь майбутніх поколінь у оплаті суспільних благ капітального характеру, якими вони будуть користуватись. Водночас, на думку неокласиків, запозичення держави як з метою циклічного згладжування, так і з метою розширення суспільних благ, призводить до появи ефекту витіснення приватних інвестицій, які чутливіші до процентних ставок, ніж державні, та до ірраціонального розміщення ресурсів, оскільки останні могли б бути використані ефективніше саме у приватному секторі. Отже, теорії державного боргу, які з'явились при аналізі сформованих ринкових систем, повинні обережно використовуватись при його досліджені у трансформаційних економіках, оскільки ознаки останніх відмінні від перших.      

Формулюючи положення  з теоретичного обґрунтування державного боргу за ринкової трансформації, автор  відзначає, що в умовах командної економіки бюджетний дефіцит перебував у прихованому стані. На основі теоретичних висновків Я. Корнаї доведено, що трансформуючись у відкритий стан у перехідній економіці, бюджетний дефіцит, на тлі поступового роз'єднання фінансів держави та фінансів мікроодиниць, не розв'язував проблему інвестицій, а загострював її. Як наслідок, підтримка попиту в державному секторі та секторі державних підприємств визначала масштаби монетизації дефіциту як способу запобігання трансформаційному спаду. З цією проблемою зіткнулись практично всі трансформаційні економіки, особливо вітчизняна.       

Розширення функцій  держави у перехідній економіці  відображається на ускладненні функції  державного боргу. Його накопичення  певною мірою дозволяє компенсувати шок пристосування суспільного сектора економіки до ринкового оточення, що формується, не зменшуючи радикально обсяги споживання суспільних благ. Запозичення уряду можуть виступити як інструмент Паретто - вдосконалення при вирівнюванні корисності від споживання суспільних благ, пов'язаних з розбудовою нової системи та підтримкою елементів командної економіки       

Нагромадження державного боргу у різних формах із стабілізаційною метою виступить  реальною альтернативою інфляційному оподаткуванню, як наслідку монетизації дефіциту. Однак, якщо запозичення здійснюються на тлі або за для системно-структурних реформ, державний борг не виступить, як еквівалент майбутнім інфляційним податкам. У іншому випадку, накопичені макроекономічні та відтворювальні диспропорції реалізуються у борговій кризі, вивільняючи інфляційний потенціал, і державний борг виступить, як еквівалент інфляційного оподаткування у майбутньому. Інвестиційна напруженість та проблема технологічного оновлення економіки формують значний попит на державний борг, як на інструмент генерування інвестицій та вихід із стагфляційної пастки.       

Аналізуючи проблеми міжпоколінного розподілу боргового  тягаря, можна стверджувати, що він  тяжітиме до рівномірності у випадку, коли видатки, здійснювані у борг, спрямовуватимуться на розбудову ефективнішої економічної системи, тобто на економічну трансформацію.       

Закономірним  проявом розвитку державного боргу  в перехідній економіці є низька ефективність дефіцитного фінансування у процесі реформ. Гіперінфляція  початку трансформації є визначальним чинником формування короткострокової структури ринкового капіталу та підтримання високих процентних ставок. Ефект витіснення у трансформаційній економіці носить більш загострений характер, ніж у розвинутій, у зв'язку із низьким рівнем її монетизації. А перебування мікрорівня у стані збурення пристосування до ринкового оточення визначає, що за активного дефіцитного фінансування перехід до нового рівня макрорівноваги буде здійснюватись за рахунок зростання інфляції та посилення зовнішнього дисбалансу.  

Механізм  управління державним  боргом України  
       В умовах формування та функціонування ринкової економіки важливою складовою державних фінансів є державний борг. Дефіцит державного бюджету, залучення та використання позик для його покриття призвели до формування і значного зростання державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування обумовлюють необхідність вирішення проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів вдосконалення механізму його управління. Як свідчить досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній та внутрішній борг, тим його обслуговування активніше включається у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи.      

В перехідній економіці  України державний борг все більше набуває характеру не лише фінансової, але і соціально-політичної проблеми. Державний борг прямо пов'язаний з проблемою економічної безпеки країни. Питання управління та обслуговування державного боргу є особливо важливим в контексті тих економічних труднощів, які впродовж останніх років переживає Україна. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні. Від характеру врегулювання боргової проблеми в значній мірі залежить бюджетна дієздатність держави, стабільність її національної валюти, а відтак фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій. Необхідність розв'язання цих питань потребує пошуку шляхів вдосконалення механізму управління та обслуговування державного боргу в Україні.      

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний  дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит. На обсязі бюджетного дефіциту відбиваються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі обумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також в реальних, а не лише в номінальних величинах. Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів та видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку, їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові - це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема "витіснення". Довгострокові - економічні наслідки державного боргу, відомі, як "тягар боргу".      

Ефект "витіснення" виникає через підвищення ринкових процентних ставок, яке трапляється у разі фінансування бюджетного дефіциту за допомогою випуску державних цінних паперів на відкритому ринку країни. При борговому фінансуванні бюджетного дефіциту ставки процента зростають найбільше в тому випадку, коли поєднуються стимулююча фіскальна й антиінфляційна грошово-кредитна політики. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, в той час як центральний банк обмежує їхню пропозицію. Таке поєднання заходів економічної політики й стимулює швидке зростання процентних ставок.      

Зростання процентних ставок призводить до зменшення інвестицій у приватному секторі і частково - до скорочення споживчих витрат. У  підсумку в економіці відбувається падіння доходу. Отже, боргове фінансування бюджетного дефіциту значно послаблює ефективність стимулюючої фіскальної політики. Але якщо економіка перебуває в стані спаду, то зростання державних витрат буде справляти на неї стимулюючий вплив завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватному бізнесі і викликати збільшення інвестиційного попиту. Приріст інвестиційного попиту може частково елімінувати ефект "витіснення".      

Початковий сприятливий  вплив бюджетного дефіциту на економіку послаблюється не лише за рахунок ефекту "витіснення", але й за рахунок негативного ефекту чистого експорту. При зростанні внутрішніх процентних ставок відбувається збільшення зовнішнього попиту на вітчизняні цінні папери, що супроводжується підвищенням загальносвітового попиту на національну валюту, необхідну для їх придбання. В результаті обмінний курс національної валюти підвищується і спричиняє зниження експорту та збільшення імпорту. Скорочення чистого експорту стримує економічний розвиток: в експортних і конкуруючих з імпортом галузях знижується зайнятість і випуск, зростає рівень безробіття. З другого боку, притік капіталу збільшує фінансові ресурси й сприяє відносному зниженню процентних ставок на внутрішньому ринку. Завдяки ефекту скорочення чистого експорту масштаби ефекту "витіснення" частково зменшуються.      

Довгострокові наслідки державного боргу пов'язані  з його впливом на нагромадження  капіталу і споживання майбутніх  поколінь, тобто на довгострокове  економічне зростання.      

Основна дилема, перед якою зараз стоїть українське керівництво, полягає в тому, що воно повинно або повністю покрити  дефіцит бюджету шляхом обмеження  видатків, або запустити внутрішні  засоби його фінансування. Останній варіант, тобто монетизація дефіциту, передбачає емісію грошей, яка, в свою чергу, живитиме інфляцію та знищуватиме грошово-кредитну стабільність. Крім того, продовження хибної політики, наприклад, підтримання бюджетними коштами підприємств, які не додають, а зменшують вартість, — найімовірніше посилить негативні ефекти монетизації дефіциту бюджету для економіки.