Філософська концепція І. Франка

Львівський державний  коледж харчової і переробної промисловості  НУХТ

Реферат

З предмету «Основи філософських знань»

Філософська концепція  І. Франка

                                                                       Виконала:

Студентка групи КД-3а

                                                                                  Нестерак Галина

                                                                          Перевірила:

                                                                        Пилат О. І.

Львів – 2012

План:

Вступ.

1. Філософські пошуки Івана Франка.
2. Покоління «Молодої України».
3. Характеристика поступу людської історії.
4. Проблема «індивіда та нації».
5. Естетика.

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ.

Іван Франко – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольномурусі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, на данні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Іван Якович Франко (1856—1916 pp.) народився  у с. Нагуєвичах на Галичині. Освіту одержав у Львівському університеті (1875—1880 pp.). 1893 p. здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Літературно-художня, наукова, публіцистична й громадська діяльність цього справжнього велетня в царстві духу, автора близько п’яти тисяч творів є винятково розмаїтою й плідною. Істотне місце належить йому і в історії української філософської думки.

Характерною особливістю  цієї грані творчої спадщини І. Франка є властивий його філософському пошукові а) екзистенційно-художній характер та б) етико-антропологічне розуміння філософських проблем. 
У надзвичайно розгалуженому творчому доробкові І. Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчості») обмаль. Разом з тим переважна більшість його розвідок, статей та інших нехудожніх творів містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мислителя, спрямованість його філософського пошуку.

Іван Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, передусім в поемах як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей. Саме в епічній поезії І. Франка чи не найвиразніше вимальовується стрижньова ідея, що складала глибинний концентр його філософського пошуку впродовж всього життя, — це ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади. Ще в «Каменярах» сформульований погляд на покликання героя — присвятити себе прокладанню народові шляху у щасливе майбуття, озвучена ідея героя, який є носієм духу, «вічним революціонером», що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю».

Ця ідея зумовлює розробку теми «особистість і народ» у різних аспектах: конфлікт громадського й особистого («Святий Валентій», «Бідний Генріх», «Іван Вишенський»), вірність народу і кара за зраду («Похорон»), ідеал безмежної відданості народові, готовності життя віддати за щастя народу, щастя, «яке прийде по наших аж кістках». Ідеал цей звучить у поемах «Ex nihilo», «Смерть Каїна», «Похорон». Завершує їх поема «Мойсей», задум якої визрівав у мислителя понад двадцять років і яка стала поетично-філософським підсумком життєвого й творчого шляху митця.

Така спрямованість  життєво-філософського пошуку, з одного боку, демонструє спадковий, — можливо, до кінця й не усвідомлений суб’єктивно, — зв’язок поета і філософа з романтичною філософією історії з властивою їй вірою в креативне призначення духу, що є підставою зрощеного романтичною традицією національного месіянізму (показовою є в зв’язку з цим зазначена дослідниками співзвучність образу духу — «вічного революціонера» І. Франка з поезією речника польського месіянізму Ю. Словацького: «Тільки дух живе тепер — Вічний революціонер, Дух, що в людському стражданні» (Ю. Словацький. «До автора «Трьох псалмів»»).

 З іншого боку, вона  зумовлювалась усвідомлено позитивістською спрямованістю світогляду покоління «Молодої України» з властивою йому потугою до творення за умов бездержавності української політичної нації України як самостійного суб’єкта історії народів. Цілком у згоді з такою спрямованістю І. Франко у сформульованій ним 1896 р. у статті «З кінцем року» програмі цілеспрямованого національного будівництва підкреслював:

«Тільки... інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всього сего, але треба Всього, на всі боки. Щоб ми справді росли органічно!...»

З огляду на таку програму І. Франко критикує українських «культурників» за їхнє замилування теоретичними абстрактними побудовами, закликаючи здолати властиву інтелігенції відчуженість від соціальної практики народу.

Така настанова, звичайно, не стимулювала до зосередження на теоретичних, абстрактних міркуваннях. Але, попри проголошувану з позитивістським пафосом «нефілософічність» І. Франко не міг бути «антифілософом». Не міг, бо, заперечуючи обмеження діяльності лише абстрактним теоретизуванням, І. Франко аж ніяк не применшував значення його самого по собі, закликаючи інтелігенцію дбати про широку «національну і гуманну» освіту, оскільки «тілько сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетанства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілості та практичної політики». Тому-то й сталося, що в творчому здобуткові І. Франка безумовно наявною є глибока філософська позиція, але здебільшого вона втілюється не так у теоретичній формі філософського трактату, як у сфері відмінній, але дотичній до філософії, — сфері мистецтва.

Філософічна насиченість мистецької спадщини І. Франка зумовлювалась не лише об’єктивно визначеною суспільною позицією мислителя, що спонукала до «компенсації» в художній творчості не реалізованих потреб філософського пошуку. Цьому сприяла й природа мистецького обдарування І. Франка.

В історії естетики, починаючи від  Платона й до Ніцше включно, сприйнятою є типологізація мистецького таланту згідно з критерієм переважання в творчому процесі раціонального чи емоційного начала. Щодо цього відомий історик української культури Є. Маланюк зазначав, що:

 «на питання, до  якої категорії митців треба  віднести... Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення... При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту... І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме «розум владний»... і, здається, трудно знайти в світовій поезії такого натхненного, такого аж «одержимого» співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio, либонь, в чисто декартівським сенсі цього поняття».

Сказане пояснює не лише екзистенційно-художній характер, властивий філософському  пошукові І. Франка, а й етико-антропологічне спрямування його філософії. Адже саме етико-антропологічна проблематика виявляється причетною до філософсько-змістовного насичення мистецького твору. Це спрямування зумовлювалося, зрештою, й тією визначальною роллю, яку посідає у колі по-філософському значущих для поета-мислителя проблем тема: «герой, особистість і народ, нація».

До розв’язання її І. Франко підходить через погляд на історію як на процес поступу, що спирається на «загальні закони еволюції в органічній природі». Закони ці, на думку І. Франка, були розкриті Ч. Дарвіним і Г. Спенсером. Спираючись на них, Маркс «прийнявся вислідити одну фазу такого розвитку — початок і розвиток порядку капіталістичного». Отже, концепція історичного поступу в історіософії якої дотримувався І. Франко, ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Але такою констатацією обмежитись не можна, оскільки вона не дає змогу виявити особливості позиції І. Франка, позиції, яка однозначно не збігається з ідеалами жодного з названих діячів європейської думки, на авторитет яких він посилається.

Характеризуючи поступ людської історії, І. Франко не схильний розглядати його як однолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство — «велика його частина — пояснює І. Франко, — живе й досі в стані коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї». По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі упадку, знесилля і зневіри. По-третє, «поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад» .

Це все переконливо засвідчує, що поступ не досяг вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Адже навіть там, де здійснювався поступальний розвиток, він не лише привів до зростання багатства, прогресу науки, мистецтва. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, вкупі з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тим-то критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а «емансипація людської одиниці».

З цього погляду І. Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду на щастя. «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, — підкреслює він, — се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Але шлях до повного щастя, «емансипацію людської одиниці» неможливо здійснити наодинці. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».

Істотно, що, визначаючи спільності, через  які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І. Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід’ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу.Вільний розвиток індивіду без цієї складової частини неможливий.

«Все, що йде  поза рами нації, — підкреслює І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

В цьому — один з істотних моментів розходження І. Франка з марксизмом. Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікає їм передусім за те, що «...вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Отже, проблема «індивід і народ» вирішується І. Франком  через усвідомлення нації як органічного  фактора історичного поступу, залучення до нації є обов’язковою передумовою самостановлення і саморозвитку людської індивідуальності.

Історія, на погляд І. Франка, звичайно, не є історією героїв, вона завжди є історією «масових рухів і перемін». Так стверджує він, критикуючи одного з речників романтичної філософії історії англійського філософа Томаса Карлейля. Але це не означає обезособлення людини масою — «а ми кожний особисто, — тут же додає Франко, — хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни?» Тим-то смислобуттєвим завданням, що реалізується кожною людською одиницею, має бути перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний компонент її. Цей процес реалізується через перетворення етносу як «природного» компоненту історії на націю, яка є «суцільним культурним організмом». Важливими передумовами цього процесу є усвідомлення індивідами, які складають націю, Ідеалу, що єднає їх, та Віри, яка передбачає не лише усвідомлення, а й сприйняття серцем цього ідеалу.

Критикуючи погляд на історичний прогрес як на «природний» процес, що зумовлюється характером матеріальних відносин, він акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об’єднують «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації». До того ж цей ідеал — «се синтез бажань, потреб та змагань», який має бути не лише усвідомлений, а й перетворитися на символ віри. «Ми мусимо, — підсумовує І. Франко у статті «Поза межами можливого», — серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».

Як же досягти того, щоб кожен не лише розумом, а й  серцем, не тільки через знання, а  й у вірі осягнув ідеал нації? Як досягти перетворення інертної в собі етнічної маси на самостійний і самодіяльний організм? У здійсненні цих завдань І. Франко вбачає справжнє покликання інтелігенції, а проблема «індивід і нація» набуває характеру питання «будитель і народ», яка й аналізується ретельно не лише в наукових, публіцистичних творах, а передусім в мистецький спадщині поета-мислителя.

Ця проблема не лише розробляється  І. Франком як суто теоретична, вона глибоко переживається ним як смисложиттєва з огляду на особисте переживання власної ролі, покликання репрезентованого ним покоління свідомих свого призначення українських інтелігентів, яким доводиться діяти за надзвичайно складних і несприятливих для цього умов бездержавного існування українського народу.

Саме тому проблема «будитель  і маса» фокусується у творчості І. Франка через осмислення зіткнення цілеспрямованої активності «будителя» з тим опором, який чинить йому маса, що живе згідно з волею, яка суперечить керованій ідеалом волі «будителя».

У цьому зіткненні  «будительство» суб’єктивно переживається як страждальність. У поетичних збірках «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Sempertiro», як і в поемах та публіцистиці, починаючи від 90-х років, однією з центральних є ідея страждання як фатальна доля інтелігента-»будителя». Проте шлях до розв’язання проблеми для І. Франка не у зневірі у здатності розбудити масу, а в оптимістичному ствердженні виправданості жертовного подвигу, який може коштувати будителеві навіть життя. Адже цим шляхом, зрештою, лише й досягається жадана мета — пробудження маси, перетворення її на самосвідому й активно діючу національну силу. В пролозі до поеми «Мойсей», адресуючи свій спів, «хоч тугою повитий, та повний віри», рідному народові, який «замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом, вкритий», І. Франко стверджує: 
«Та прийде час, і ти огнистим видом 
 
Засяєш у народів вільних колі, 
 
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом, 
 
Покотиш Чорним морем гомін волі 
 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
 
По своїй хаті і по своїм полі».

Тим самим серед ознак, якими І. Франко визначає шлях будителя, поряд з ідеалом і вірою, істотної ролі набуває Щирість, що допомагає будителеві не зрадити, віру в ідеал, слугувати йому до кінця.

Специфічним для поета-мислителя  відгалуженням в розробці загальної  проблеми «інтелігент і народ» є осмислення ним особливості мистецької творчості, у межах якої він здебільшого й реалізує власний шлях будительства. Цим зумовлюється спеціальне місце, яке посідає у його філософському здобутку естетична концепція.

Естетику І. Франко вважає наукою, об’єктом вивчення якої є саме життя, все те в цьому житті, що викликає благородні почуття. Розробляючи переважно естетику художньої творчості, він передусім виходить з усвідомлення реальної взаємодії між соціальною дійсністю та мистецтвом. З одного боку, суспільна ситуація збуджує уяву митця, виступаючи тим ґрунтом, на якому здійснюється мистецький розвиток. З іншого боку — мистецький твір має значення остільки, оскільки він стає «сильним фактором в суспільності», який впливає і на «поступ її думок». Обстоюючи принцип реалізму в мистецтві, він вважав, що суть цього методу полягає не в копіюванні дійсності, а в здатності через одиничне, індивідуальне виразити загальне, вселюдське. Термін «реалізм» «яко метода» конкретно-чуттєвого зображення життя він пов’язує з розумінням ідеалізму, що трактується «яко зміст, яко ціль», що передбачає глибоке ідейне поновлення мистецького конкретно-чуттєвого образу. В такому сенсі І. Франко пише про «реалізм ідеальний», «ідеалістичний реалізм».

Особливо І. Франка привертає дослідження специфіки естетичного освоєння дійсності. Цьому присвячено його трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898—1899 pp.), в центрі якого — питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з’ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Спираючись на резу-тьтати аналізу психології творчості, здобуті в європейській науці завдяки працям Дессуара, Дю Преля, Штейнталя, Фехнера, Вундта, І. Франко досліджує чинники, що сприяють в творчому акті «оживленню», «збудженню» сфер підсвідомого, які в момент натхнення здіймаються з «нижнього» шару свідомості і спричиняють творення художнього образу. Досліджуючи сутність поетичної асоціації ідей, І. Франко розкриває складний механізм, що забезпечує зщеплення ідей і художніх образів, дає змогу поетові викликати в душі читача не лише певні емоційні переживання, а й відповідні думки.

Розглядаючи природу  поетичної фантазії, І. Франко за аналогією  з даними, одержаними в психології сновидінь і галюцинацій, підкреслює не лише репродуктивний, а й творчий характер фантазії, яка, спираючись на здобутки, нагромаджені у сфері підсвідомого, здатна представити образи, сцени, ситуації, які людина ніколи не переживала в своєму житті.

Зіставляючи поезію з музикою, живописом, І. Франко віддає перевагу художньо-літературній творчості, яка, на відміну від інших видів мистецтва, здатна апелювати до всіх п’яти чуттів людини. Оперуючи словом, поезія викликає в нашій душі враження, що охоплюють увесь спектр людських чуттів.

Другу частину трактату І. Франко присвячує розкриттю естетичних основ творчості, докладно досліджуючи роль чуттів у художній діяльності. У підсумковому розділі, з’ясовуючи, що таке поетична краса, І. Франко зазначає, що не вона є самометою мистецтва, а чуття естетичної насолоди, яке виникає під час сприйняття витвору мистецтва. Завданням індивідуальної естетики є, на думку І. Франка, не судити і приписувати закони мистецтву, а передусім зрозуміти, як мистецтво викликає чуття естетичної насолоди, в чому полягає та насолода, що її пробуджує в нашій душі художній витвір.

Естетична теорія, як і  мистецька спадщина І. Франка, поряд з його науковим, публіцистичним доробком своїм філософським змістом і спрямуванням істотно збагатили українську філософську культуру XIX — початку XX ст.

Вагомий внесок у розробку філософських засад світоглядної позиції  представників покоління «Молодої України» належить Лесі Українці.

Висновок.

Як бачимо з вищесказаного, для мислителя такої величини, як Іван Франко, центральною ідеєю світогляду є науковий пошук істини. На думку Франка, наука повинна навчити людей пізнавати закони природи, а також вміти скористатися з тих законів. Щастя люди досягнуть тоді, коли наука і праця будуть йти поруч. Але разом з тим, мислитель вважає, що повного громадського щастя люди не досягнуть ніколи.

І.Франко добре розумів, що вивчати суспільство без аналізу  природи людини неможливо. Він акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють  людину від інших природних речей. Український мислитель здійснює пошук ідеалу, розробляючи тему “особистість-народ”. Ідеал людина пізнає не тільки розумом, але й почуває серцем.

Не виняток для нього  в цьому плані й вирішення  питання про пошук рушійних сил  людського поступу. Іван Франко дослідив процес становлення людини, її важку боротьбу за виживання, виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об’єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини і отримує над ними певну перевагу. Концепція прогресу Франка багатоаспектна. Вона охоплює не тільки економічну, суспільно-політичну, культурну, наукову, але й моральну сторони буття людини. Вона пройнята гуманізмом. Учений звертає увагу на значення державно-правової регуляції, спрямовану на нейтралізацію поведінкових відхилень від норми людей різних верств суспільства. Але він проти того, щоб суб’єктом регуляції була абсолютистська, деспотична держава, де править воля всевладної одиниці. Франко вірить у створення суверенної процвітаючої держави. У творах Каменяра чітко проступає ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи та демократії.

Отже, для філософського  світогляду Івана Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.

Без сумніву багатогранна творчість Івана Франка справді  гідна великої уваги і викликає до себе постійний інтерес дослідників у наш час.

Список використаної літератури.

1. Горський В. С. Історія української філософії. Навч. Пос. – К.: Наук. Думка, 2001. ст. 283-291.
2. http://www.day.kiev.ua/307290