Філософська мудрість Стародавнього сходу

2.1.1. ВЕДИЧНІ  ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОІНДІЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

«Сердечна людина складає  центр уваги для індійської релігійності. Індуси - найбільші майстри в дослідженні  остаточного, прихованого центру нашого «Я», нашої самості. До нього спрямовано всю індійську мудрість ».

Індія - колиска прадавньої культури. Ромен Роллан, говорячи про  духовне життя індійців, відзначив, що це єдина країна, в якій втілились  бажання людства, де протягом трьох  тисяч років росте «дерево  мрії», яке постійно відроджується. Першими джерелами інформації про  давньоіндійське суспільство є  тексти індуїстської культури, ще не повністю розшифровані, які збиралися протягом дев'яти століть (1500-600 рр. до а е.). Вони дістали назву ведичної літератури, а в більш пізній період уже  мають вигляд книг. Хоча ведична  література має релігійний зміст, вона також містить дані про духовне  життя, економічний розвиток, світогляд  того часу тощо.

Ведична література формувалася від початку заселення Індії і до виникнення перших держав, які об'єднували великі території. Кочові племена перетворювались на диференційоване суспільство з розвиненою інфраструктурою, досить високим рівнем розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. В цьому суспільстві виділяються чотири стани: брахмани - священики і ченці; кшатрії - воїни і представники колишньої племінної влади; вайш'ї - землероби, ремісники, купці; шудри - безпосередні виробники, заможні прошарки населення. Надалі соціальна структура суспільства починає змінюватися, і згодом утворюється складна система різноманітних каст.

Ведична література дуже різноманітна, і її тексти можна  поділити на кілька груп. Найдавніша група - це чотири Веди («веда» - знання). Головна з них - Рігведа - збірник гімнів, які формувалися протягом тривалого часу до XII ст. до а е. У X ст. до а е. з'явилися Брахмани -керівники ведичного ритуалу, основний з яких - Шатапатхабрахмана (брахмана ста шляхів). Закінчення ведичного періоду представлено Упанішадами, які відіграли дуже важливу роль у розвитку релігійно-філософського мислення давньої Індії.

Веди — різноманітна система поглядів та ідей: від образів міфології до перших спроб створення філософських поглядів на буття, сенс людського життя. У деяких гімнах простежується прагнення знайти загальний закон, відображений в «космічному порядку» (рта). Це принцип, який управляє всім: рухом Сонця і Місяця, зміною пір року, а також народженням, смертю, щастям людини. У Брахманах висловлюються гіпотези щодо виникнення світу, розвиваються положення про воду як про першосубстанцію. Вперше розробляється теорія буття, початковими проявами якого вважаються різноманітні форми дихання.

Закінчується ведична  література Упанішадами (букв, «сидіти  біля»). У них викладено нове тлумачення навколишнього світу і буття - брахма, що є універсальним принципом. З брахмою нерозривно пов'язується духовна сутність кожної людини - атман.

Однією з основних частин Упанішад є концепція круговороту  життя - сансара і пов'язаного з нею закону відплати - карма. В теорії круговороту людське життя показане як нескінченний ряд перероджень В Упанішадах філософія вже відокремлюється від міфології та релігії і вступає у відкриту опозицію до ведичного ритуалізму. Зокрема, найвищий сенс мудрого життя вбачається в усвідомленні, досягненні брахмана як сутності, що перебуває у всьому, а також у тому, щоб побачити неістинність, плинність емпіричного буття, відмовитися від прив'язаності до нього і одержати вічне блаженство і справжнє безсмертя в пізнанні своєї тотожності з брахманом, у злитті з ним (мокша).

До ідей Упанішад часто зверталися більш пізні  філософські течії, зокрема веданта. В цілому ж у філософії Давньої  Індії домінує

«Важко знайти благородну людину: не скрізь вона народжується. Але  де народжується такий мудрий, там  розквітає щасливе людство».

Будда

морально-етична тематика над натуралістично-емпіричною. Головну  увагу звернено на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення  світу. Сприйняття реально-предметного  світу визнається як химерна фікція, омана, яка лише через невігластво  буденної свідомості здається чимось «справжнім». У цілому філософію  орієнтовано на містичне переживання  одухотвореності буття і практично  байдужості до об'єктивно-раціоналістичних методів осягнення реальності.

Класичні ортодоксальні  філософські школи

Індійська філософія — загальна назва для філософських напрямків, що зародилися на індійському субконтиненті.

Індійська філософія включає  в себе філософію індуїзму, філософію буддизму, філософію джайнізму та інші древні індійські філософські вчення, а також сучасну індійську філософську думку. Спільною рисою цих філософій є те, що вони побудовані навколо поняття дхарми і пошуків шляхів звільнення. Індуси вважають, що в основі Всесвіту знаходиться психічна енергія в пасивному стані - брахма. Цю енергію розглядають подібно до людини. Вона живе 100 років. Один рік складається з 1000 діб, 1 доба складається з 8640 земних років, доба поділяється на день і ніч. Коли закінчується день - гине все живе, коли закінчується рік - гине все живе, деякі боги і навіть планети, коли помре брахма - зникне абсолютно все.

Класичні  школи[ред.]

Дев'ять класичних шкіл індійської філософії поділяють  на ортодоксальні (астіка), тобто такі, що визнають авторитет Вед, та неортодоксальні (настіка), тобто ті, що авторитет Вед не визнають.

Ортодоксальних шкіл шість:

• Ньяя — школа логіки
• Вайшешика — атомістична школа
• Самкх'я — школа перечислень
• Йога — школа Патанджалі, яка приймає метафізику самкх'я
• Пурва міманса — школа ведичних ритуалів
• Веданта — школа традиції Упанішад з наголосом на ведичній філософії

Веда́нта (деванагарі: वेदान्त, Vedānta) — будь-яка з декількох шкіл індуїстської релігійної філософії природи дійсності, що базується на Упанішадах; особливо моністична система Шанкара, що вчить поклонінню Брахману (Вішну), тобто душі всесвіту. Вивчати веданту досить складно, тому зазвичай вивчають природний коментар на Веданту - Шрімад-Бгагаватам, записаний так само Вйасадевою (Вйасадева записав Веди, Веданту та Шрімад-Бгаѓаватам як коментар на веданту).

Слово Веданта складається з двох складників: "веда" - знання та "анта" - кінець, висновок та перекладається разом як кульмінація знання. Альтернативний переклад: суть Вед, якщо тлумачити "анта" як суть, серцевина.

Вчення, що слідують традиції Веданти, ґрунтуються на двох простих реченнях:

1. Людина має божественну природу.
2. Мета людського життя в тому, щоб збагнути свою божественну природу.

Веданта ставить перед людиною  мету досягнути стану самоусвідомлення або космічної свідомості. Вважається, що цього стану може досягнути  кожен, але його неможливо пояснити жодними словами.

Веданту називають також уттара-мімамсою, тобто пізньою, вищою мімамсою, на відміну від пурва-мімамси, яку часто називають просто мімамсою. Тоді як мімамса зосереджується в основному на поясненні перших частин Вед: Самхіти та Брахман, веданта пояснює здебільшого езотеричне вчення Араньяк таУпанішад.

Самкх'я або санкх'я (санскр. सांख्य, IAST: sāṃkhya^? - перечислення) - одна з шести ортодоксальних шкіл класичної індійської філософії. Традиційно засновником школи самкх'я вважається мудрець Капіла, хоча історично це підтвердити неможливо. Самкх'я одна з найстаріших філософських шкіл в Індії.

Самкх'я належить до тих індійських філософських систем, які називають ортодоксальними (астіка), оскільки вони визнають авторитет Вед. Основний текст цієї школи Самкх'я-каріка написаний Ішвара Крішною приблизно в 200 році. В наші часи школа самкх'я не існує в чистому вигляді, хоча її вплив зберігається в школах йоги та веданти.

Санкх'я належить до дуалістичних філософських систем. Вона розглядає Всесвіт як взаємодію двох першооснов: пуруші (свідомості) та пракріті(матеріальних явищ). Пракріті роздвоюється на живе та неживе. З другого боку, пуруша розпадається на безліч індивідуальних одиниць свідомості джива, що зливаються з тілами й розумом живої частини пракріті.

Йо́га^[1] (дослівно: «зв'язок [з Брагманом]»)  — психопрактика зміни свідомості, сукупність різноманітних індійських духовних і фізичних метод, що розробляються в різних напрямах індуїзму та буддизму з метою керування психікою та психофізіологією індивіда задля досягнення піднесеного психічного й духовного стану.

У вужчому сенсі йога — одна з шести ортодоксальних шкіл (даршанів) філософії індуїзму, за вченням якої людина може злити свою душу з Богом, досягти найвищого блага самопізнанням, самозаглибленням, цілком звільнивши свою свідомість від впливів зовнішнього світу. Йога виникла близько 2 ст. до н. е. як вчення ідеалістичного спрямування. Вища мета йоги — зміна онтологічного статусу людини у світі.

Основні напрями йоги:

• раджа-йога — королівська йога, шлях медитації;
• карма-йога — шлях діяння;
• джняна-йога — шлях знання;
• бхакті-йога — шлях служіння;

Крім чотирьох основних напрямків  йоги, існує також багато інших, серед  яких широко відома хатха-йога — шлях очищення тіла та розуму.

У філософії індуїзму йогою вважають систему раджа-йоги, викладену в «Йога-сутрах» й тісно пов'язану з базовими принципами санкх'ї. Йога обговорюється в різноманітних джерелах індуїзму, таких як Веди, Упанішади, «Бгагавад-Гіта», «Хатха-йога-прадипіка», «Шива-самхіта» і «Тантри». Кінцева мета йоги може бути абсолютно різною — від поліпшення фізичного здоров'я до досягнення мокші.

Йоготерапія — лікування хвороб і запобігання їм методами йоги.

Ньяя — одна з ортодоксальних (астіка) шкіл індійської філософії, яку характеризують як школу логіки.

Засновником школи ньяя був давньоіндійський філософ Готама, автор «Ньяя-сутр». Погляди представників цієї школи переважно матеріалістичні й близькі до поглядів школи вайшешика. За їхніми уявленнями світ складається з вічних дрібних частинок «ану»: води, землі, повітря і вогню.

Послідовники цієї школи акцентувалися  на логіці і теорії пізнання. Зокрема, визнавали 4 джерела пізнання: чуттєве сприйняття, точне свідчення, аналогія таумовивід.

Розвинули вчення про силогізми.

Вайшешика - одна із шести ортодоксальних шкіл (астіка) класичної індійської філософії, історично тісно зв'язана із індійською логічною школою ньяя.

Вайшешика проголошує своєрідну форму атомізму, постулюючи, що всі тіла фізичного Всесвіту зводяться до скінченного числа атомів. Ця система започаткована у другому столітті до нашого літочислення Канадою, якого називали кана-бхук (поїдач атомів).

З часом вайшешика злилася зі школою ньяя, а після 15 ст. поступово занепала.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій - землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.

Міманса, пурва-міманса (санскр.) — одна з ортодоксальних систем давньоіндійської філософії. Викладена в Міманса-сутрах, авторство яких приписуютьДжай-міні (4-3 ст. до н.е.).

Послідовники міманси вважали, що Веди не є божественним одкровенням, і тому ведичні релігійні філософські положення потребують логічних обґрунтувань.

Міманса виходить з того, що остаточне звільнення індивіда від перевтілень (мокші) не можна раціонально пояснити. Але до мокші індивід може прийти і незалежно від своїх прагнень – завдяки беззастережному дотриманню громадських і релігійних обов’язків – дхарми.

Міманса визнавала й матеріальне начало у Всесвіті. Пізніші коментатори вчення посилили її теологічне спрямування і розвинули ідею особистого божества.

Міманса тісніше пов’язана з релігією, ніж санкх’я, проте реалістичність і раціоналістичність методології міманси зближує її з давньоіндійським матеріалізмом.

Некласичні, неортодоксальні  філософські школи:

Будди́зм (санскр. बुद्ध धर्म, buddha dharma^?; палі बुद्ध धम्म, buddha dhamma, «Вчення Просвітленого»^[1]) — релігійно-філософськевчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.

Будди́зм  — одна зі світових релігій^[2], яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикіїдо Японії^[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті^[2]. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті^[2].

Вважається, що це одна з найдавніших  світових релігій, яка сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння  буддизму неможливо зрозуміти і  великі культури Сходу — індійську, китайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

Виникнення[ред. код]

Докладніше: Шрамана та Сіддгартха Ґаутама

Буддизм виник на північному сході Індії, на території держав Маґадга, Кошала і Вайшалі, де проповідував історичний буддаСіддгартха Ґаутама^[3]. Час появи цієї релігії пов'язується із датою смерті Ґаутами, яких в буддійській традиції існує дві — 544 до Р.Х. і 486 до Р.Х.^[4]. Перша дата була прийнята ЮНЕСКО як дата заснування буддизму. Проте вона заперечується буддологами^[4], які вважають, що будда помер близько 400 до Р.Х., до походів Александра Македонського в Індію. Відповідно, появу буддизму слід датувати початком 4 століття до Р.Х., серединою «осьового часу»^[4].

Причиною виникнення буддизму називають кризу традиційного ведичного брахманізму в середині 1 тисячоліття до Р.Х.^[4]. Місце зародження буддизму — північно-східна Індія — була форпостом альтернативних релігійно-філософських рухів, які підтримувалися станомвоїнів-кшатріїв для боротьби за владу із жрецями-брахманами^[5]. Відповідно, соціальною опорою буддизму в Індії стали воїни, а точніше їхні лідери — правителі раджі^[3]. Сам будда Ґаутама також походив зі стану воїнів^[5].

Джайні́зм (санскр. जैन, від санскр. जिन, «переможець») — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм — невелика за кількістю вірних, але дуже впливова в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн, релігія. Джайни найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають прадавню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії.

Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійськихта джайнських святих), а також Магавірою (санскр. महावीर, що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася через шість століть.

В Індії за даними перепису 2001 року 4 225 053 послідовників джайнізму. Хоча джайни складають менше половини відсотка населення Індії, вони є найбагатшою, найосвіченішою та найвпливовішою групою в країні. Так, джайни, незважаючи на свою нечисленність, сплачують 24% подохідного податку у Індії^[1]

Значна частина джайнів проживає за межами Індії. У всьому світі — приблизно 10-12 млн джайнів^{[Джерело?]}.

Локаята або Чарвака — одна з неортодоксальних шкіл (настіка) у давній та середньовічній індійській філософії, яка вважається атеїстичною іматеріалістичною. Як і інші неортодоксальні школи індійської філософії — буддизм та джайнізм, локаята не визнавала авторитету Вед.

До цього вчення близьке інше - Адживіка.

Засновником школи вважається напівлегендарний мудрець на ім'я Бріхаспаті. Школа припинила своє існування в 15 столітті. Попри те, що сьогодні будь-які оригінальні тексти відсутні, і деякі дослідники вважають локаяту свого роду софістикою освічених брахманів, неможливо не бачити її вплив на розвиток філософії в Індії, про що свідчить полеміка з ними прихильників практично всіх напрямів індійської думки. Все, що відомо про локаяту або чарваку, збереглося тільки у вигляді критики в трактатах інших філософських шкіл.

Назва Чарвака походить, можливо, від мудреця Чарваки, автора «Брихаспаті-сутр», які до наших часів не збереглися, як і будь-які інші книги цього напрямку.

Локаята вважала істинним тільки те, що можна осягнути безпосереднім сприйняттям, вважала, що існує - тільки цей світ (лока), єдина реальність - матерія, метою людського існування - досягнення насолоди.

За вченням локаяти світ складається з 4 елементів: води, вогню, землі та повітря. Кожному з цих елементів відповідає свій специфічний різновид атомів, вічних та незмінних. Свідомість, розум і чуття - теж наслідок поєднання вказаних первинних елементів.

Найчастіше локаятиками називают тих, хто вважає душу ідентичною тілу, що існує лише доти, поки живе тіло. Локаята — це віра в реальний світ (лока) і невір'я в існування потойбічного світу.

Погляди представників цієї школи  іноді порівнюють з поглядами  старокитайського мудреця Чжу Ян.

2.2.1. ВИТОКИ ФІЛОСОФСЬКОГО  МИСЛЕННЯ

«Небо любить справедливість і ненавидить несправедливість. Обов'язкове бажання Неба - щоб люди любили одне одного і приносили одне одному користь».

Мо-Цзи

Китайська філософія створила самобутнє уявлення про людину і світ як співзвучні реальності. Початки китайського філософського мислення закорінені в міфології, де ми зустрічаємося з обожнюванням неба, землі та всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Цей принцип іноді розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він презентується словом «небо» (тянь).

Традиційна китайська  філософія прагнула до максимального впорядкування початкового хаосу, і не тільки на макроскопічному, але й на мікроскопічному рівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя людини.

Вирішальний вплив  на розвиток китайської філософської думки мали так звані мудреці. їхні імена не збереглися, але відомо, що саме вони почали виходити за межі міфологічного  бачення світу і прагнули до його понятійного осмислення. Китайська  філософія відзначається особливою  внутрішньою стабільністю, що базується  на підкресленні винятковості китайського  способу мислення, на основі якого  формувалось почуття переваги, а  також нетерпимості до решти філософських поглядів.

Початок розвитку китайської філософії належить до першої половини І тисячоліття до н. е. і періоду  ста шкіл (VI—II ст. до н. е.), коли виникають  класичні книги китайського просвітництва, змістом яких є стародавня поезія, історія, законодавство, філософія. Це переважно твори невідомих авторів, написані в різний час. Усі філософські  школи аж до XX ст. зверталися до цих  книг: особливу увагу приділяли їм конфуціанці, постійні посилання на них були характерні для всього культурного  життя Китаю, вони були основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання цих книг було достатнім для складання державних іспитів на посаду чиновника.

• Книга пісень (Ші цзін — ХІ-УІ ст. до н. е.) - збірник стародавньої народної поезії, культових пісень, містичних пояснень походження ремесел, речей. Вона стала зразком для китайської поезії в її подальшому розвитку.

• Книга історії (Шу цзін — початок І тисячоліття до н. е.) — збірник офіційних документів, опис історичних подій. Мала великий вплив на формування офіційної писемності.

• Книга порядку (Лі шу — IV-1 ст. до н. е.) містить опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної і політичної діяльності. Ідеалізує стародавній період китайської історії, який вважає зразком і мірою подальшого розвитку.

• Книга весни  і осені (Чунь цю — VII—V ст. до н. е.) була зразком і мірою у вирішенні етичних і формально-літературних питань.

• Книга перемін (І цзін — ХІІ-УІ ст. до н. е.) є найважливішою, тому що вона містить перші уявлення про світ і людину в китайській філософії, в ній закладено основи і принципи розвитку філософського мислення в Китаї. В текстах, написаних у різний час, простежується початок переходу від міфологічного зображення світу до його філософського осмислення. У них знайшли відображення стародавні вирішення онтологічних питань, розроблено понятійний апарат, який використовувала пізніше китайська філософія.

Основою вихідних текстів  «Книги перемін» є 64 гексограми, тобто символи, утворені комбінаціями шести ліній (рис). До гексограм, а також до положення їх окремих ліній у кожній з комбінацій наведено коментарі. Саме завдяки змінам розташування ліній в гексограмах «Книга перемін» і дістала свою назву. В коментарях ми читаємо: «Переміна — це те, що зображено. Гексограми — це те, що зображає. Ухвалення до дії базується на природній  основі.  Пророчі

«Мудрий правитель  покладається на закон, а не на мудрість. Якгцо ж він відмовиться від закону і віддасть перевагу знанням, то народ залишить свої справи і порине за славою».

Шан Ян

«Життя і смерть визначає доля, багатство і знатність  залежать від Неба».

Конфуцій

лінії (риси) відповідають рухові світу. Так з'являються щастя  і нещастя, жалість і ганьба стають очевидними».

Для коментарів гексограми поступово перестали бути тільки належністю пророцтв і почали виконувати функції 64 категорій світу в русі до універсальної єдності. Таким чином, коментарі як частина «Книги перемін» уперше в історії китайської філософії стають понятійним тлумаченням світу, його динамічних принципів і місця людини в ньому.

Згідно з «Книгою  перемін», у стосунках між небом  і землею задіяно принципи «інь» і «янь». «Янь» - щось активне, всепроникаюче, що освітлює шлях пізнання речей; для «інь» визначено пасивну роль очікування, темного начала Чергування «інь» і «янь» називається шляхом (дао), і цей шлях проходять усі речі «Книга перемін» простежує дао — шлях речей і світу в русі. Особливо в книзі наголошується «на трьох заданостях», які, рухаючись своїми шляхами, завжди нероздільні: небо, земля і людина Все пізнання людини спрямовується на відрізняння, визначення і розуміння всього суттєвого.

2.2.2. ФІЛОСОФІЯ ДАОСИЗМУ

Важливим  напрямом філософської думки Китаю поряд  з конфуціанством був даосизм. Найбільш відомий його представник - Лао-Цзи (старий вчитель), якого вважають старшим сучасником Конфуція. Йому приписують авторство книги «Дао де цзін», яка стала основою подальшого розвитку даосизму.

• Дао - поняття, за допомогою якого можна дати універсальну відповідь на питання про походження і спосіб існування всього сущого. Воно в принципі безіменне, проявляється всюди, оскільки є «джерелом» речей, але не є самостійною субстанцією або сутністю. Саме дао не має джерел, воно є основою всього без власної енергетичної діяльності. Згідно з дао, світ перебуває в спонтанному, непереборному русі. Дао — це тотожність, однаковість, яка передбачає все інше, а саме: дао не залежить від часу, як смуга виникнення, розвитку і загибелі Всесвіту, але становить фундаментальну та універсальну єдність світу. Дао існує постійно, всюди і у всьому, і насамперед бездіяльність є його характерною рисою.

У світі все перебуває  в дорозі, в русі та змінах, все непостійне і кінцеве. Це можливо  завдяки принципам  «інь» і «янь», діалектично нероздільним у кожному явищі та процесі; вони є причиною їхніх змін і розвитку. У дао (шляху) внутрішньо присутня власна сила - «де», через яку дао проявляється в речах завдяки впливу «інь» і «янь». Розуміння власної творчої сили «де» як індивідуальної конкретизації речей, для яких людина шукає імена, радикально відрізняється від антропологічно спрямованого конфуціанського розуміння «де» як моральної сили людини.

Лао-Цзи заперечує будь-яке зусилля не тільки індизіда, але й суспільства. Зусилля суспільства, породженого цивілізацією, ведуть до суперечності між людиною і світом, до дисгармонії. Дотримання «міри речей» є для людини головною життєвою метою. Діяльність без порушення цієї міри є не заохоченням до деструктивної пасивності, а поясненням спільності людини і світу на єдиній основі, якою є дао. Чуттєве пізнання ґрунтується тільки на частковості й заводить людину на манівці. Відхід убік, відсторонення характеризує поведінку мудреця. Осягнення світу супроводжується тишею, в якій тямуща людина оволодіває світом.

• Видатним послідовником  і пропагандистом даосизму був Чжуан-Цзи (369-286 рр. до н. е.). Головне, - вважав він, - позбавитись емоцій і зацікавленості. Цінність усіх речей однакова, позаяк усі речі містяться в дао, і їх не можна порівнювати. Кожне порівняння - це підкреслення індивідуальності, а тому воно однобічне. Знання істини, істинності не дано людині, яка намагається їх пізнати. Чжуан-Цзи розробив метод досягнення істини, основою якого є твердження, що людина і світ утворюють єдність. Мова йде про необхідний процес забування, який починається від забування відмінностей між істинністю і неістинністю аж до абсолютного забування всього процесу досягнення істини. Вершиною є «знання, яке вже не є знанням».

«Там, де великі мудреці  мають владу, піддані  не помічають їх існування. Там, де правлять невеликі мудреці, народ буде прихильний до них  і  хвалитиме їх. Там, де володарюють ще менші мудреці, народ боїться їх, а там, де ще менші, народ їх зневажає».

Лао-Цзи

Конфуціанство[ред.]

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Конфуціанський храм у Цюйфу

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, який жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність,справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі  риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.