Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій

2. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУТНОСТІ НАУКИ І ЇЇ СОЦІАЛЬНИХ ФУНКЦІЙ

1. Генезис наукового  знання.

2. Наука - цілісна соціальна  система.

3. Наука як феномен  культури.

Зростання ролі науки в  суспільстві, збільшення її соціального  престижу ставить високі вимоги до знань про науку. У сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають і  далі, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному  обсязі, в єдності всіх її галузей. Такий аналіз науки передбачає звернення  до її виникнення і розвитку.

Передісторія науки, поява  наукового знання має своє коріння  в глибокому минулому. Становлення  науки відбувалося на такому рівні  розвитку людського суспільства, коли був накопичений певний мінімум  наукових знань і вони застосовувались  у різних видах практичної діяльності.

Практично зорієнтованим  знанням спочатку була математика. Але появі математики як теоретичної  науки передували вимоги практичної діяльності. Тому першим в історії  способом організації математичного  знання була так звана практична  математика, яка виникає у Стародавньому  Єгипті і Месопотамії як вид діяльності, спрямований на здійснення певних практичних дій.

Математичні тексти Стародавнього  Єгипту і Месопотамії не містять  розподілу знань на математичні  дисципліни - геометрію і арифметику. Для них при встановленні схожості задач одна до одної вирішальним  моментом був не їх математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об'єднані задачі, з якими доводилося мати справу в  тому чи іншому випадку, виходячи з  роду діяльності.

Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину  життя, а це приводить до висновку про те, що першою з усіх соціальних функцій науки виникає її практична  функція. Далі відбувається виділення  науки з реального практичного  досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну від практики форму людської діяльності.

На відміну від практичної систематизації найважливішою особливістю  теоретичного способу систематизації математичного знання виступає поєднання  за допомогою доказів, логічний перехід  від одних положень до інших. У  кінцевому підсумку це призвело до якісного стрибка: утворилась чиста  або теоретична математика.

У Стародавній Греції в VI ст. до н.е. наука (перш за все математика) існує вже як форма теоретичної  свідомості. Античні греки хоча і  опирались на пізнавальний досвід древніх  цивілізацій Сходу, однак математичні  знання для них виступали вже  не як сукупність правил числення і  розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.

Характеристика науки  вперше була дана Арістотелем. Він створює  науку як особливу форму знання - знання заради самого знання і в  досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

Особливості середньовіччя  і, перш за все, виключне положення релігії  в феодальній Європі сприяли появі  іншої особливості середньовічного  вчення про природу, яка відсутня в науці періоду античності і  повністю зникла в науці Нового часу. Це - алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів  про природу. В середні віки наука  виступала служницею теології у  вигляді схоластики.

Бурхливий розвиток промисловості  і торгівлі, переворот у науковому  світогляді, здійснений Коперником, який наніс перший удар по схоластичній філософії і теології, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного  життя, - все це було пов'язане з  широких розвитком природознавства  і наочно демонструвало відмінність  нової епохи від попередньої. З цього часу починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.

Успіхи природознавства  епохи Відродження створили нову об'єктивну основу виникнення філософського  дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби зі схоластикою  стимулювали цей процес.

Подальший розвиток науки  призвів до синтезу, органічного  поєднання теоретичних і емпіричних методів дослідження. Такий тип  наукового пізнання характерний  для науки Нового часу. Родоначальником  нового методу дослідження став Ф.Бекон. Наука за Беконом є історичним продуктом людської діяльності. У  цей період наука являла собою  єдине нероздільне ціле.

Лише у XVIII столітті завершився процес відгалуження від єдиного  наукового знання таких важливих галузей природничих наук, як фізика, хімія, математика, біологія та інші. Почав  визначатися більш чітко і  предмет філософії.

На межі XVIII і XIX ст. під  впливом французької буржуазної революції зародилася нова концепція, яка нерозривно зв'язала прогрес  науки з суспільним прогресом. Родоначальником  цієї концепції став французький  просвітитель, філософ та політичний діяч буржуазної революції Ж.А.Кондорсе.

Промислова революція  приводить до капіталізму і виникає  наука нового типу: вона перетворюється у безпосередню продуктивну силу суспільства. Таке перетворення відбувається шляхом вдосконалення методів виробництва, пошуку та використання нових джерел енергії і створення штучних  матеріалів, шляхом вдосконалення транспорту і скорочення часу перевезення людей  та вантажів, шляхом зростання врожайності  сільськогосподарських культур  тощо.

Оскільки наука є діяльністю по виробництву знань, то критерій її періодизації повинен виражати функції  цього виробництва, причому функції  соціальне орієнтовані. Виникає  питання: з якою соціальною метою  продукуються наукові знання? Чи повинні  вони Застосовуватись у технологічному перетворенні природи чи у "виробництві  самої людини", в розвитку її духовного  світу? Обидва ці види виробництва впливають  один на одний, наукові знання використовуються по-різному в різні історичні  етапи розвитку суспільства.

Розглядаючи ці питання, важливо  визначити основну цільову орієнтацію науки в суспільстві, тому що лише вона може слугувати дійсним критерієм  періодизації науки. Відповідно до цього  критерію в історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди.

1. Переважно особистісно  - світоглядна орієнтація науки:  від її виникнення до Галілея  і Ньютона. Основною метою наукової  діяльності в соціальному плані  було формування загальної уяви  про світ і місце в ньому  людини

2. Переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація  науки: починаючи з XVII ст. і  до нашого часу. Технічна орієнтація  науки призвепа до революційних  наслідків як для техніки, так  і для самої науки. Техніка  стає "певною силою знання" і все більше залежить від  успіхів наукових досліджень. Наука  стає фактором виробничого процесу,  який у свою чергу стає сферою  застосування науки. У цьому  факті і виражається сутність  нової цільової орієнтації науки,  нового історичного етапу її  розвитку.

3. Орієнтація на розвиток  інтелектуального, творчого потенціалу  особистості (сучасний етап). Якщо  розвиток виробництва в XIX ст. здійснювався за рахунок удосконалення  машин і технологічних процесів, то в наш час він рухається  вперед також за рахунок духовного  вдосконалення самої людини. У  ході науково-технічного прогресу  інтелектуальний, духовний розвиток  людей стає провідним фактором  зростання матеріального виробництва.

Все це є підставою для  висновку про зміну сьогодні основної цільової орієнтації науки, про те, що вона все більш чітко проявляється в тенденції як наука, що орієнтується на розвиток інтелектуального, творчого потенціалу людини.

Розвиток науки в сучасному  суспільстві приводить до "вертикальної'' інтеграції науки - тенденції до все  більшого зближення науки з практикою, а у зв'язку з цим - до зближення  між фундаментальними і прикладними  науками. Відбуваються суттєві зміни  в науці як системі знання, поглиблюються  процеси диференціації і інтеграції наукового знання.

Результатом диференціації  є поява окремих теоретичних  систем і виділення їх в самостійні галузі науки із своїм предметом, мовою і методом. Диференціація  наукового знання супроводжується  його інтеграцією, яка являє собою  не просто об'єднання існуючих систем в дещо єдине, не підсумовування знання, досягнутого різними науками, а  прагнення у процесі взаємозв'язку запозичити один у одного і методи, і мову, щоб застосувати їх для  дослідження свого об'єкта. Інтеграція шляхом переносу методів і мови науки  є одним із показників глибокої єдності  сучасного наукового знання.

Відбулись також, суттєві  зміни у структурі наукового  знання, в побудові наукових теорій. Сучасна наука характеризується виникненням метатеорій і метанаук як специфічних форм наукового знання, прагненням усвідомити основи, на яких базуються наукові теорії.

Сучасне наукове знання набуло вкрай абстрактного характеру, оскільки важко встановити зв'язок його понять з об'єктивною реальністю. Проте  це не зробило його менш практичним, навпаки, абстрактні теоретичні системи  науки нашого часу дають можливість в принципі оволодівати і керувати різними процесами природи.

Аналіз науки як цілісної системи обумовлений її багаторівневою сутністю. Сучасна наука досліджується  у найрізноманітніших аспектах: політико - економічному, історико - науковому, науковознавчому, державознавчому, етичному, естетичному, прогностичному, психологічному та ін. Вирішальне значення для правильного  визначення шляхів і подальшого розвитку науки має філософський, тобто  логіко - гносеологічний і соціологічний  аспекти дослідження.

З позицій логіко - гносеологічного  підходу наука розглядається  як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище. Зрозуміло, що знання - необхідна складова науки, без якої вона не існує як цілісність. Однак наукові знання - це ще не наука в повному розумінні. Такою наука стає лише тоді, коли здійснюється процес утворення нового знання. Продуктом науки є нові знання.

Дослідження процесу виникнення нового наукового знання в цьому  аспекті передбачає свій підхід до проблеми, відмінний від того, що необхідний при логіко - гносеологічному  аспекті аналізу того ж процесу.

Розуміння науки як системи  знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. і, звичайно, такий  підхід до науки може бути цілком придатним  для логіки науки. Але його обмеженість  зразу виявляється, як тільки підійти  до науки як до складного явища, спробувати з'ясувати її закономірності і соціальні  функції.

При вирішенні цих питань логіко - гносеологічний підхід виявляється  недостатнім, і його потрібно доповнити  соціологічним аналізом науки. Соціологічний  аналіз науки приводить до розуміння  її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного  соціального інституту.

У рамках духовного виробництва  вихідним для розуміння і аналізу  сутності науки виступають вже не самі наукові знання, а діяльність по їх виробництву - наукова праця. Тому аналіз науки як системи знань  повинен бути доповнений її дослідженням як специфічного виду духовної праці. Наука - не лише сума знань, це - система  знань, що постійно розвивається, і  одночасно - специфічний вид духовного  виробництва. Як система знань наука  існує як реальний факт перш за все  в самому процесі наукової діяльності і як результат наукової діяльності.

Соціологічний аналіз науки  передбачає також розгляд її як певного  соціального інституту. В науці  як складній соціальній системі закладено  свій механізм розвитку. Тому поняття "соціальний інститут" повинно  сприяти виявленню внутрішньої  суперечливості науки і механізмів її розвитку.

Аналіз інституціоналізованої  науки як форми організації суспільних відносин у науковій діяльності дозволяє виділити такі її основні аспекти. Наука  як соціальний інститут являє собою  організацію людей, що займаються науковою діяльністю. Внутрішньонаукові стосунки набувають характеру зв'язку між  суб'єктами наукової діяльності також  і щодо матеріальних засобів її здійснення.

Тому наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, але й організацією її матеріально-технічної  бази. Таким чином, люди, професійно зайняті науковою діяльністю, і матеріальні  засоби здійснення цієї діяльності є  тими елементами, які необхідно організувати в соціальний інститут.

Отже, наука як соціальний інститут являє собою об'єднання  професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів  її здійснення у вигляді системи  організацій і установ для  виконання функцій свідомого  і цілеспрямованого керування науковою діяльністю.

Іноді сутність науки намагаються  визначити за допомогою кількісного  переліку всіх її компонентів і проявів. Так, наука визначається як сфера  дослідницької діяльності, яка спрямована на виробництво нових знань про  природу, суспільство, мислення і включає  в себе всі умови і моменти  цього виробництва: вчених, методи науково-дослідної  роботи, понятійний і категоріальний апарат і т. ін.

Безумовно, наука - надзвичайно  складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'єктивних знань і певним видом  діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу.

Але оскільки наукове визначення є стислим виразом сутності предмета, в нього повинні ввійти не всі  властивості і зв'язки науки, а  тільки найбільш суттєві. Разом з  тим, визначаючи поняття "наука", слід завжди Мати на увазі її багаторівневу  сутність.

Крім того, необхідно враховувати  зміни обсягу змісту цього поняття  у процесі суспільного розвитку. Кожне наукове поняття виникає  в певних історичних умовах. Але  у зв'язку з тим, що процес пізнання безперервний, то відбувається і безперервна  зміна змісту понять, які поглиблюються, розширюються, збагачуюються. уточнюються, стають більш конкретними. При цьому  слід пам'ятати про умовне і відносне значення всіх визначень взагалі, які  ніколи не можуть охопити всебічні зв'язки і явища в їх повному  розвитку.

Системний підхід до вивчення науки дає можливість виявити  її внутрішню природу як певну  цілісну систему, яка являє собою  органічну єдність взаємопов'язаних компонентів: наукового знання і  наукової діяльності. Як така система, наука виконує роль соціального  інституту.

Але у спробі співвіднести уявлення про науку як наукове  знання з уявленням її як видом  духовної діяльності, як правило, в  літературі відсутнє ясне розуміння  того, як повинні бути задані ці всі  складові науки, щоб їх можна було співвіднести між собою.

Для того, щоб здійснити  синтез цих двох складових науки, необхідно зафіксувати їх внутрішню  єдність. Тому наукове знання і наукову  діяльність треба розуміти як діалектичні  протилежності, тобто як щось єдине  і в той час відмінне в собі. Очевидно, ця проблема може бути правильно  вирішена, якщо їх уявити як систему  соціальної діяльності, субстанцією  якої є наукове знання.

Інакше кажучи, система  наукової діяльності являє собою  процес циклічного руху наукового знання. Наукове знання в цій системі  переходить із стану спокою у стан розвитку, тобто, із стану опредметненої  наукової діяльності у стан живої  наукової діяльності і навпаки.

Тоді те, що звичайно називають  знанням, постає як опредметнена, "спокійна" наукова діяльність, а те, що називають  науковою діяльністю, - як рухоме, змінне, таке, що розвивається, наукове знання. Стверджувати, що наука - це єдність  знання і наукової діяльності, буде не зовсім вірно, оскільки знання також  є науковою діяльністю (тільки опредметненою), а жива наукова діяльність також  є знанням (тільки рухомим, що розвивається). Вірніше казати, що наука - це єдність  живої і опредметненої наукової діяльності, або, що те ж саме, живого (рухомого) і опредметненого (у спокої) знання.

Уявлення про науку  як цілісну соціальну систему-необхідно  перш за все для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість виробляти системне уявлення про  її внутрішню структуру.

Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який включає  в себе діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній  продукт - наукове знання. Ядром цього  організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів  науки. Цілісність його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, але і з  наявного наукового знання. Породжуючись науковою діяльністю, наукове знання активно впливає на неї і органічно  вплітається в її тканину, тобто  є продуктом попередньої і  засобом подальшої наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої  діяльності (знання) і живої діяльності (отримання знання) долає традиційну обмеженість логіко - гносеологічного  і філософсько - соціологічного підходів до неї.

Розглянуті елементи системи "наука", нерозривно пов'язані  між собою, обумовлюють здатність  науки виконувати певні соціальні  функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається  у процес розвитку як його інтегруючий  фактор, а мета суспільства стає органічним стимулом розвитку науки. Соціальні  функції науки мають об'єктивний характер і визначаються суспільними  потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки головною функцією є практична, прикладна  Ті функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, але і перетворювати  його. Наука все більше перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства. Концентрований вираз практична  функція науки знаходить в  умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції привела  до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних  наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

Відкриваючи об'єктивні закони природи і суспільства, наука  сприяє розвитку суспільного виробництва, всіх сфер діяльності людини. Тому практична  функція науки тісно пов'язана  з гносеологічною функцією.

З розвитком науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим більш високий  рівень розвитку науки, тим більш  широкі можливості для подальшого пізнання вона відкриває, і це є одним з  показників невичерпності пізнання.

Пізнавальна і практична  функції науки обумовлюють одна одну, виступають у діалектичній єдності. Разом з тим пізнання здійснюється перш за все заради практичної мети, і отже, гносеологічна функція  в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою  мірою. Технічні науки покликані  безпосередньо обслуговувати матеріальне  виробництво, а тому вони мають прикладне  значення. Природничі і гуманітарні  науки переважно виконують пізнавальну  роль

У сучасних умовах спостерігається  виникнення і розвиток прогностичної  функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові  знання допомагають передбачати  спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробки способів прискорення росту  виробництва, але й відкриття  нових напрямів його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій  формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна  передбачити виникнення суспільних і природних явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості і ефективності.

Відмічаючи зростаюче  значення науки для практики, все  більш широке використання її в різноманітних  сферах людської діяльності не можна  прагматичне розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання являє собою цінність як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки  в духовному житті суспільства  зростає швидкими темпами. Наука  сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань  і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні  функції в суспільстві.

У реальному житті, однак, всі соціальні функції науки  тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються  в чистому вигляді, відокремлено. Соціальні функції науки впродовж усієї історії її розвитку не залишаються  незмінними, бо на різних етапах розвитку суспільства принципово змінюється сама наука, розуміння її предмета і  мети.

Розвиток сучасного наукового  знання, яке за своїм характером інтегральне, вимагає подальшого поглиблення  суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять  необхідним міждисциплінарний, комплексний  підхід до досліджуваних проблем. Такий  підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки він базується на глибоких якісних перетвореннях у практиці науково-технічного і соціального  прогресу, що обумовлює зміцнення  зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів процесів, що в них відбуваються.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного  розвитку призводить до змін не лише у  змісті, але й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямів і  рівнів. З'являються окремі напрями  досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так  і за використаними засобами.

Разом з тим виникає  необхідність не лише виявлення для  досліджень нових комплексних проблем, але й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність із культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їх культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше проявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, яка набуває зараз не лише теоретичного, але й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, але  й більш загальними цілями культурного  порядку Наука у своєму розвитку також впливає на характер і зміст  усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового  знання, характер розвитку в суспільстві  можна вірно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати включеність  науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також  соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну  значущість, цінність з точки зору історичної перспективи

Наука не лише співвідноситься  з культурою, але і має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є виразом культури

У сучасних умовах наука  все більш перетворюється із засобу лише технологічного розвитку в органічну  частину соціального і культурного  розвитку, що охоплює не лише відношення людини до культурного розвитку, не лише відношення людини до природи, але  і її відношення до інших людей  і до самої себе Туї поєднуються  технологічні, культурні, та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу  є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок  нової техніки, а за рахунок її поєднання з підвищенням культури суспільної праці. Тому технологічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є ї процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням  науки є досягнення об'єктивно  правильного знання про дійсність  і на основі цього - створення більш  ефективних і доцільних засобів  і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні отримані матеріальні блага не є метою розвитку людини. Останні  слугують лише основою для вирішення  більш фундаментального завдання - всебічного розвитку людських сутнісних  сил.

Система знань входить  у культуру настільки, наскільки  знання розпредмечуються у творчій  діяльності - у виробництві, в мистецтві  тощо, тобто в будь-якій сфері  освоєння людиною дійсності, так  як виявляються втягнутими у процес цього освоєння. Як процес виробництва  нового знання, наука у той же час є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей  суб'єкт повинен формуватись не як функція власної професійної  діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, універсально.

Розкриваючи за допомогою  науки закономірності природного і  суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови  своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їх дійсному культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація цієї культурної потреби людини в науці надає  її розвитку справді гуманістичного характеру.

У контексті культури наукове  пізнання дійсності постає як цілісна  творча діяльність, спрямована на її перетворення, що здійснюється самою людиною. Цілісність цієї діяльності забезпечується тим, що наукове пізнання світу людиною  виступає як її самовизначення у цьому  світі, а тим самим - самовиробництвом і самореалізаціею себе як суб'єкта. Тому пізнання світу виступає і як самосвідомість людини, і як формування її світогляду. Воно в собі містить  гуманістичний зміст, зорієнтований  на людину як єдину мету, а тому - і цінність.

При такому підході наука - це не лише форма духовного самопізнання людини, осягання нею своєї сутності, а і реальний спосіб практичного  творення цієї сутності, конкретна  історична умова формування людської особистості. Перетворюючи за допомогою  науки об'єктивний світ, людина формує себе як людину.

Рівень оволодіння дійсністю, який досягається людиною через  практичне використання і застосування науки, стає певною мірою визначником  її власного культурного розвитку, мірою реального творення нею  своєї сутності.

Усе це дозволяє зробити  висновок про те, що наука, що спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих  здібностей, культури мислення. Отже, наука  є явищем величезного культурного  значення, що докорінно змінює всю  систему людських зв'язків з природою і один з одним. З цієї точки  зору розвиток науки збігається з  розвитком культури.

У зв'язку з тим, що наука  орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом  культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає  науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, але й культура впливає на появу  у науки нової якості - гуманістичної  спрямованості. Гуманістична спрямованість  науки є джерелом могутніх моральних  стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що вона все більше раціоналізує різноманітні форми життєдіяльності  людей, інтелектуалізує всі компоненти духовної культури, є їх інтегративним  фактором.

Наука є найважливішою  сполучною ланкою, огранізуючим началом  різних сторін культури, вона, з одного боку, все більше перетворюється в  безпосередню продуктивну силу суспільства, а з іншого - є вищою формою пізнання дійсності, певним культурним феноменом. Наука, яка виступає культурним феноменом, є ефективним засобом  інтелектуального розвитку людей, розвитку їх творчості, здібностей генерувати нові знання, створювати нові матеріальні  і духовні цінності.

Гуманістичний характер науки  виражається в тому, що вона як феномен  культури звертається до людини, збагачує її духовний світ, впливає на її розвиток. Наука наповнює індивідуальний процес розвитку людини творчим змістом, служить  розвитку людини як "родової істоти", виробляючи для цього соціальний механізм передачі знань новим поколінням, їх розповсюдження в суспільстві, включення  індивідів у творчу діяльність.

Наука все більше стає найважливішою  життєвою силою всієї культури суспільства: вона швидко розвивається як вирішальна сила прогресу її матеріальної сфери  і як невід'ємний і найважливіший  елемент сфери духовної, як культурний феномен. Відмічаючи зрослу значущість культурно-гуманістичної спрямованості  науки, слід зауважити, що гуманізму  протистоять не її соціально-економічні фактори, а корисливий утилітаризм, використання науки з метою експлуатації природи і людини. Тому не можна  вважати, що чим більше наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу, тим більше вона перестає бути гуманістичною  силою. Навпаки, оскільки гуманізм передбачає створення гідних людини матеріальних умов її життєдіяльності, наука реалізує своє гуманістичне призначення як безпосередньої продуктивної сили. Ці функції науки  взаємопов'язані, інтегровані, і цей  зв'язок опосередковується соціальними  умовами.