Філософський зміст проблеми буття

Зміст

Вступ

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?" — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., слідом за Ф. Шеллінгом вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього.

Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка "є", що її ми вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому «понятті буття» прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів. Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто «поняття буття» має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття.

Взагалі, проблема буття - це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сутнього? Чи може людина вважати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

1. Філософський зміст проблеми буття

1.1. Значення «буття» як філософської  категорії

Для буденної свідомості поняття "буття" констатує існування різноманітних процесів і явищ (людей, ідей, предметів). Існувати — означає мати визначеність і бути зафіксованим у думці.

Філософська категорія "буття" - є однією з основних категорій філософії. Практично, в філософіях всіх країн і часів, пізнання світу розпочинали з пошуків і означення суті і сенсу буття. Що означає бути, існувати? Для чого живе людина? Особливістю осягнення людиною цього поняття є те, що людина у своїй життєдіяльності постійно взаємодіє зі світом, з речами, які або сприятливі до неї, або ж ні. Вона спостерігає за появою якихось реалій, їх розвитком з точки зору власного розуміння світу. Тому і розумінь буття є багато.

Поняття "буття" дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує - все. В філософії вивченням буття займається такий її розділ як онтологія.

Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.

Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, первоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).

По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, первоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія» знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та первоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як «онтологія».

Термін "онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р. Гоклініус.

Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.

Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем

онтології. Зокрема, в курсах метафізики, що читалися в Україні в Києво-Могилянській академії починаючи з XVII ст., висвітлювалися такі питання онтології, як відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважалося, що буття має три основні визначення — єдине, істинне і добре.

Філософське життя Європи першої половини XX ст. характеризується рядом теоретичних пошуків, спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм із його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія Е.Г. Гуссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія М. Шелера, який прагнув слідом за Гуссерлем здійснити "прорив" до реальності. Найповніше вираження ці спрямування знайшли у неореалістичній "новій онтології" Н. Гартмана, де пізнання виступає вторинним началом. Екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20—60-х роках XX ст., розвинув суб'єктивну онтологію. Так, у центрі філософії М.Хайдеггера стоїть проблема "сенсу буття", яке розкривається через аналіз суб'єктивного людського існування. Свою "феноменологічну онтологію" прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Всі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, який нехтував будь-якою онтологією.

У 60-ті роки Т. Адорно — філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи запропонував "негативну діалектику", яка тлумачила онтологію як тотальну критику буття.

Для успішної теоретичної діяльності і для дієвого зв'язку онтології з політикою та життям існує гостра необхідність створення всеохоплюючої онтологічної концепції, вважав видатний угорський філософ Д. Лукач. Один із уроків історико-філософського процесу, писав він, полягає в тому, що будь-яка визначна філософія прагне дати загальну картину світу, щоб синтезувати у ній всі взаємозв'язки від космогонії до етики і виявити актуальні рішення, які визначають долю людства як необхідний етап його розвитку. Серед характерних рис соціальної дійсності Лукач виділяє: об'єктивну визначеність; єдність загального, особливого і одиничного, що забезпечує існування реальних конкретностей та історизм. У характеристиці буття він акцентує увагу на тому, що воно завжди змінюється і є незворотним, а також, що розглядати буття слід в конкретній єдності предметності і процесуальності. Ця єдність ості. Ця єдність виявляється в тому, що старе в суспільстві "знімається" новим, а всі частини і елементи нового буття є складними і невичерпними за змістом комплексами, які перебувають один з одним у невичерпних взаємодіях і в яких формуються можливості виникнення нових можливостей. Опредметнення і уречевлення — це способи існування суспільного життя людини. Без опредметнення людське існування, його соціальність взагалі неможливі.

Опредметнення почуттів, думок, мови й праці людини є олюдненням зовнішньої природи; поступове створення і все більше розширення "другої природи" як породження і результату праці, здатної зробити буття самої людини значно людянішим, цивілізованішим.

Як базова передумова побудови онтології завжди виступала деяка штучно сконструйована ідея суті буття. Філософи виходили з того, що така ідея дозволяє в думках об'єднати різноманітні предмети і явища світу по ознаці їх існування. Існування різних предметів і явищ і визнається буттям як таким. Але разом з цим виникало питання про те, що ж лежить в основі світу, чи немає якогось особливого утворення, яке або містилось би у всіх предметах і явищах світу, або з нього все їх можна було б виділити. І знову на це питання немає в філософії однозначної відповіді. Є погляди окремих філософів, або обґрунтування в межах різних філософських течій, напрямків, теорій.

Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій. Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття «буття».

Буття — філософська категорія, що позначає:

- все те, що ми бачимо, що реально існує;

- все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, іонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

- все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);

- реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);

- загальний спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).

Буття як філософська категорія вимагає усвідомлення сутності, засад існування, тобто відповіді на питання: що означає або що таке "існувати", "бути"?

1.2. Історія розвитку розуміння проблеми буття в філософії

Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення. Весь цей рух думки фіксується у категоріальних визначеннях буття. У такому разі категорії постають логічними віхами, певними розумовими перехрестями в русі думки через осмислення феномену буття. У певному сенсі можна стверджувати, що в категоріях визначають ті моменти людського мислення, минаючи які про буття взагалі не можна мислити, незалежно від того, хто про нього мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки категорії і дають змогу згрупувати ознаки буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як усвідомлення, так і життєдіяльності, істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу, або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та нестійкого) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина могла би припускати, що як завгодно прожите життя ніколи не отримає належної оцінки, тобто ні винагороди, ні покарання, оскільки врешті все може зникати безслідно. Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель. Ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. Щоправда, як для Платона, так і для його відданих послідовників залишилося не проясненим питання про те, як співвідносяться речі та ідеї, та навіщо взагалі подвоювати суще на те, що наявне перед нами, та на те, що за змістом є тим же самим, проте є приховане за наявним. За Аристотелем же, який виступив саме проти подвоєння сущого, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння сущого, за Аристотелем, вимагає не сходження від речей до їх вічних сутностей, а дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. реально бути для Аристотеля тотожно тому, щоби із чогось складатися та певним чином діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Справжнє буття, за Аристотелем, є не єдине, а загальне та необхідне як у світі, так і в наших знаннях. Знаючи загальні причини та початки всього сущого, ми й будемо знати сутність буття. Подальша антична філософія належним чином оцінила ідеї своїх попередників: в елліністичній філософії саме онтологія постала як основна частина філософського знання. У стоїків ми знаходимо вже й досить деталізовану класифікацію видів буття. Зокрема, Л.А.Сенека (римський стоїк) із приводу поняття "буття" писав: "Це і є перший та найдавніший із родів, найбільш, так би мовити, всезагальний... Всезагальний рід — "те, що є" — нічого вищого від себе не має. Він — початок речей, у ньому — все". Сенека перелічує шість основних значень поняття буття, де фігурує і Єдине, і "те, що існує узагалі". Тобто в цій класифікації зроблено спробу поєднати між собою буття, як вічне й незмінне, з тим, що реально розкривається перед нами в контактах з дійсністю.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого - через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене (створене), перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті з зовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа" – частинка найпершого та справжнього буття.

Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. — людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, "виливання" божественної енергії) та еволюції — сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально завершує світовий еволюційний процес.

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являється некласична філософія, а з нею — і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що маємо підстави вести розмову не про буття як таке (якого ніхто ніколи не бачив та не сприймав), а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю. Звідси випливає принципово нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація факту буття цього "чогось". Тому поза свідомістю (поза нашим усвідомленням) ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е. Гуссерль та А. Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця тривалість передбачає рух, зміни, Але неперервні. М. Хайдеггер порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами. Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідомості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості ості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософи надавали їм різного конкретного визначення. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. Е. Гуссерль та М. Хайдеггер окреслювали буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з найпершим, наданим нам, із Буттям "з великої літери". У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості перебувати у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окресленнях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдеггер називає "правильним мисленням" і ототожнює його із "при-бутті-перебуванням". Сьогодні онтологію М. Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М. Гартман. Він назвав своє вчення "критичною онтологією" і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.

Таким чином, філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося: в античну філософію цю проблему ввів Праменід (V-IV ст.. до н.е.). В його тлумаченні буття — це Абсолютна Думка (Божество, Доля), яка упорядковує світ, забезпечує йому сталість і надійність; в середньовічній філософії справжнім буттям є Бог — творець світу і людини; у філософії епохи Відродження буття ототожнювалось з природою; у філософії Нового часу людське буття оголошувалось суб’єктивним, залежним від свідомості і буття самої людини.

2. Особливості сучасного розуміння буття та його форми

2.1. Сучасна філософська інтерпретація сутності буття

Філософи, які визнають реальність буття, по-різному інтерпретують його сутність. Вчення, які стверджують первинність і справжність трансцендентного (потойбічного) буття (Бога, Абсолютної Ідеї, Логосу) називаються ідеалістичними.

Вчення, які визнають єдино існуючим зовнішній світ, який чуттєво сприймається людьми, виражають матеріалістичну тенденцію в філософії.

Буття — шлях людини, стратегічна лінія історії і людини.

Структура буття: механічна, фізична, теологічна, хімічна, духовно-етична реалії. Звідси буття в широкому сенсі слова — реально існуюче взагалі, або багатогранний універсуум. Категорію буття трактували і з гносеологічної точки зору.

Структура основного питання філософії:

1) Що первинно, а що вторинно?

2) Чи можемо ми пізнати світ (буття)? (Природодослідники вважають, що можливо пізнати, але були і агностики (Кант): буття —апріорная форма мислення).

З гносеологічної точки зору буття пізнавалося по-різному. Звідси можна зробити висновки, як розумілося буття в історії філософії. У матеріалістичній філософії — в сенсі того, що матерію ми сприймаємо на чуттєвому рівні, фактичного існування чого б то не було матеріального, як виникнення і знищення матерії, становлення чогось.

Ідеалісти — буття як логічна категорія, людина як комплекс відчуттів.

Буття - поняття, яким в матеріалістичній філософії позначається весь навколишній світ, що існує об'єктивно, незалежно від нашої свідомості. Діалектичний матеріалізм не обмежується, проте, визнанням реальності існування світу, об'єктивності буття. Найважливішою ознакою буття є його матеріальність, що доводиться всім розвитком як науки, так і практики людей. Це означає, що буття не просто існує поза нашою свідомістю.

Будучи матеріальним, воно вічне і первинно по відношенню до свідомості, визначає його розвиток, свідомість же вторинно, є віддзеркаленням буття.

Тому поняття буття і матерії часто вживаються в одному і тому ж сенсі, як синоніми. Разом з тим важливо підкреслити, що саме матерія зумовлює об'єктивну реальність навколишнього нас світу, породжує у своєму постійному русі, розвитку нескінченне різноманіття форм буття - конкретних предметів, процесів і явищ.

«Чистого» буття, тобто буття, що існує до матерії і поза нею, немає.

Спроби відриву буття від матерії неминуче приводять до ідеалізму, коли на місце реальної, матеріальної основи світу ставиться духовна, ідеальна. У застосуванні до розвитку суспільства поняття буття взагалі виступає як поняття суспільного буття, що первинного по відношенню до суспільної свідомості і визначає його зміст (Суспільне буття і суспільна свідомість).

2.2. Основні форми буття

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, воно націлене на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'язків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загальність форм буття.

Серед основних форм буття розрізняються:

1) Буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття речей і процесів, вироблених Людиною. Буття природного проявляється як: а) "перша природа", тобто об’єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від суспільства; сукупність природних умов існування людського суспільства; б) "друга природа" — сукупність штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто речей і явищ, створених людиною в процесі перетворення "першої природи". 2) Буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття. Буття людини — це система її багатоманітних зв’язків із усім оточуючим. Буття людини перш за все виражається: природною основою, суспільними відносинами, активною трудовою діяльністю, психікою і духовністю. 3) Буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття соціального — система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у перебігу їхньої діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі тощо) і пов’язує індивідів та їхні розрізнені дії в єдине ціле. 4) Буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце посідає буття духовного та різноманітних форм його прояву. Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах.

Духовне функціонує у двох основних взаємопов’язаних проявах: а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок, переконань, ціннісних установок окремої людини; б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових працях, літературі, в творах мистецтва тощо. Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття. Вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном "дух" визначає душі людей, які мають розум, волю,могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття "дух" по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Гегель у праці "Філософія духу" зауважує, що "пізнання духу є найбільш конкретним і тому найбільш високим і складним". Він грунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу Гегель відносить мистецтво, релігію і філософію.

Продовжуючи думку Гегеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, свідомості.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість, з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення всього, що оточує людину в її свідомості. Свідомість — це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи і поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу.

Дослідники розрізняють: індивідуальну (належить окремій людині, індивіду), групову та суспільну свідомість. Осмислення кожного структурного елемента свідомості створює можливість виявлення тих його сторін, на які не часто звертають увагу, — оцінити зміст свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладання, управління. Дослідники духовного життя суспільства особливу увагу приділяють поняттям "духовне виробництво", "духовна культура" і "суспільна свідомість". Вони вказують на залежність, зв'язок суспільної свідомості і суспільного буття.

Свідомість стає суспільною завдяки узагальненню соціально-особистісного ставлення людей до цілей і результатів суспільного виробництва. Носіями суспільної свідомості є суб'єкти суспільної діяльності. Суспільна свідомість — це усвідомлене суспільне буття.

Світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є, — це матеріальний світ.

Він містить у собі предмети та процеси, які перетворюються, виникають і зникають, відображаються в нашій свідомості та існують незалежно від неї. Жоден із цих предметів, взятий сам по собі, не може ототожнюватися з матерією, але вся їхня багатоманітність разом з їхніми зв'язками складає матеріальну дійсність. Усі ці характеристики знаходять конкретне вираження у формуванні та розвитку поняття про матерію.

Висновки

Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю визначає рішення основного питання філософії.

Буття є філософською категорією, що позначає реальність, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості, волі і емоцій людини.

Проблема трактування буття і співвідношення його з свідомістю стоїть в центрі філософського світогляду.

Буття для людини є чимось зовнішнім, передзнайденим, воно накладає певні обмеження на його діяльність, примушує порівнювати з ним свої дії. Разом з тим буття є джерелом і умовою всіх форм життєдіяльності людини. Буття окреслює не тільки межі діяльності, а і об'єкт творчості людини, що постійно змінює буття, сферу можливостей, яку людина у своїй діяльності перетворює на дійсність.

Індивідуальне буття людини суперечливе: людина, насправді, не може дивитися на світ інакше, ніж "крізь призму" свого буття, свідомості, знання, і в той же час здатна - в чому Хайдеггер абсолютно правий - "ставити запитання" про буття як таке. Не без підстав ми бачимо у такій суперечності джерело драматизму людського життя, феноменологія і екзистенціалізм, особливо на початкових етапах їх розвитку, по суті, випускали з уваги інше, не менш, якщо не більш важливіші обставини. Окремі індивіди, не говорячи вже про покоління людей, про людство в цілому, виходять, звичайно, з свого "місцеположення" і з свого "часу", коли "влаштовуються" в світі. Але вони не зробили б жодного життєво вірного, ефективного кроку, якщо повсякденно, щогодини не з'ясовували, які об'єктивні властивості (зокрема просторові і тимчасові) світу самого по собі, його речей і процесів. Тому з того факту, що людина бачить світ не інакше, ніж своїми очима, осягає його не інакше, ніж власною думкою, зовсім не витікає ідеалізм, як помилково вважають екзистенціальні філософи. Люди вчаться зіставляти себе зі світом, бачити своє буття як частину і продовження буття світу. Вони вміють судити про світ, освоювати його не тільки за вимірами свого світогляду, своєї свідомості і дії, але і вимірюючи самі речі. Інакше кажучи, вони не змогли б вижити в цьому світі і тим більш не змогли б "запитувати" про буття як такове. Не випадково М. Хайдеггер у своїх пізніших роботах, намагаючись подолати суб'єктивізм і психологізм ранньої позиції, на перший план висуває буття як таке (таке).