Філософія в українській культурі

 УКРАЇНСЬКА  ФІЛОСОФІЯ

 ЩО  ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

 Саме слово  філософія є грецьке й означає  «любов до мудрості». Старі греки вживали це слово спочатку в тому самому значенні, що й «наука», «знання». Але помалу починається наукова спеціалізація, постають окремі «конкретні» науки, що займаються кожна якимось своїм спеціальним предметом. Значення слова «філософія» змінюється й для неї залишається якась сфера дослідження поза межами окремих конкретних наук. Філософія працює десь «попереду» окремих наук, «глибше», ніж вони, або підіймається «вище», аніж конкретні науки, обіймає питання «ширше», ніж вони.

 Філософія досліджує, з одного боку, засади, «передпосилки» окремих конкретних наук, себто ті засади, з яких ці науки виходять, приймають їх на віру, а з іншого — не обмежується «передпосилками» якоїсь однієї конкретної науки, а шукає передпосилок, що є спільні кільком, а то й усім конкретним наукам; філософія перевіряє і з’ясовує ті шляхи, якими окремі науки шукають правди. В цьому сенсі говоримо, що філософія працює «поперед» окремих наук або «глибше», ніж вони (працю філософії в цім напрямку звемо теорією пізнання, гносеологією, логікою та методологією наук або методологією тієї або іншої окремої науки — напр., математики, біології історії тощо).

 Висновки  окремих наук філософія хоче звести докупи, подати цілу картину там, де окремі науки є в стані дати лише малюнки окремих уривків  світу, дійсності. Тому дехто з філософів не лякався навіть такої праці, як утворення філософської енциклопедії наук. Але в інших випадках філософ обмежується зведенням докупи, з’ясуванням, обробленням дат якоїсь окремої науки (говоримо про «філософську енциклопедію наук», але також про філософії окремих наук — «філософію історії», «філософію біології», хімії, мовознавства і т. д.).

 Нарешті, для  філософії залишалась ще й власна сфера дослідження — це насамперед уся людська діяльність поза межами наук. Людина не лише займається наукою, а й просто живе та в житті щось діє, чинить; людина вірить у щось, має якусь релігію; нарешті, продукує мистецькі твори — починаючи з народної пісні та народного мистецтва й кінчаючи театром, літературою, малярством і т. д. Філософія розглядає й їх, шукає в них «єства» (того, що залишається те саме, як би не були різні окремі випадки, явища, прояви: так, шукає того, що є в усіх релігіях, хоч як ці релігії — від поганства до християнства — є різні) та «сенсу» (значення, змісту). Говоримо про філософію мистецтва, або філософію релігії, або про етику (філософію людського чину взагалі), або й про філософію архітектури філософію театру або поезії і т. д. В цьому сенсі філософія йде «вище», аніж окремі науки.

 Та філософія  не залишається при цих питаннях, а звертається до дослідження єства або сенсу людського життя в цілому та світу в цілому, нарешті, до Бога. Філософію, що займається цими питаннями, звемо найчастіше метафізикою. 

 РІЗНІ НАПРЯМИ В ФІЛОСОФІЇ 

 Ми не можемо давати тут нарису усіх тих різноманітних напрямів, що існують у філософії, як і в інших науках. Звернемо увагу лише на ті, що знаття про них придається нам, щоб зрозуміти думки українських філософів, про яких буде мова. Зробимо це як пояснення сенсу слів, з якими нам доведеться далі зустрічатися.

 Якщо філософ  будує свої погляди (в тій чи іншій галузі) на якійсь одній основі, виходячи з одного принципу, то таку філософію звемо моністичною або монізмом. Якщо філософ виходить із двох принципів — говоримо про дуалізм, якщо з багатьох — про плюралізм (див, далі вираз «плюралістична етика») . Вважає філософ, що основа усього в світі є матepія — звемо його філософію матеріалізм. Коли ж якийсь філософ говорить про душу як основу усього в світі, то маємо справу зі спіритуалізмом.

 Окремої уваги  заслуговують такі слова, як раціоналізм, емоціоналізм та ін. Вони означають, що філософ, про якого йде мова, надає окремої ваги тим чи іншим формам людського душевного життя: pаціо — розумові або емоціо — почуттю. Окремого пояснення потребують ще два слова, з якими будемо зустрічатись далі. Містика — слово це часто вживають або просто як те саме, що й релігія, або щоб визначити щось таємниче, незрозуміле, загадкове, темне або в релігії, або взагалі в житті та світі. Слово це значить в філософії щось інше — всяке вчення, що вчить про сполучення, поєднання людини, людської душі з Богом, звемо містикою. Отже, містики — це не всі релігійні люди та не всі релігійні філософи; на прикладах українських містиків (Сковорода!) зрозуміємо значення цього слова ще більше. Ідеалізм, ідеаліст: ідеалізм є у звичайній мові віра в щось вище, ліпше в «ідеалі», а ідеаліст — людина, що в ідеали вірить та відповідно до цього живе («непрактична людина»). В філософії слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка («ідея») має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал-думка є могутня сила. Ідеаліст є такий філософ, що це вчення поділяє. Ідеалізм є складне філософське вчення. Отже, тут повного пояснення цього слова дати не можемо. Деякі доповнення читач знайде в розділі про українського філософа П. Д. Юркевича. 

 ФІЛОСОФІЯ В СТАРІЙ УКРАЇНІ 

 Філософія на Україні є значно старша, ніж звичайно гадають. Вже зараз по прийнятті  християнства в 988 р. на Україну приходять  від греків різноманітні релігійні та повчальні твори, а пізніше — й література історична; в цих творах зустрічаємо хоч би коротенькі згадки про старих грецьких філософів, а також деякі уривки з їхніх творів, — здебільшого окремі речення повчального змісту, але почасти зустрічаємо й окремі думки суто філософські. Так у старій Україні стали відомі імена старих грецьких — рідше римських — філософів та дещо про їхній світогляд. Хоч би про найбільшого зі старих грецьких філософів — Платона знайдемо силу уривків, з яких можемо скласти цілий його портрет, що не протирічить в цілому дійсності, хоч із Платона і зробили попередника християнства (його навіть мальовано на іконах); але звернено було увагу й на його думки, що з християнством мали небагато спільного.

 Уваги заслуговує також і той факт, що в старій Україні помалу стає відома й релігійна література з філософським забарвленням, а саме твори отців церкви. Не треба забувати, що дехто з отців церкви писав твори цілком філософського змісту (а на Україні були якраз у слов’янських перекладах відомі твори, напр., Іоанна Дамаскіна, Максима Ісповідника або твори, що за їх автора раніше вважали Діонісія Ареопагіта, що повні філософських думок, які нав’язуються почасти до Платона, почасти до Платонового учня — Арістотеля).

 Одна з  українських сект у XV — XVI ст, шукала задоволення своїм філософським інтересам також у старожидівській та арабській філософській літературі; на Україні були зроблені й переклади з тієї літератури, що спричинилися в першу чергу до вироблення філософської мови. Зокрема, проявляються на Україні заняття теологією, коли в XVI — XVII ст. починається релігійна боротьба, коли приходять впливи католицизму та протестантизму, постає унія, а православна церква переходить до оборони своєї віри словом та пером. Постають школи, зокрема й такі, що мають вже характер високих шкіл — головно в Острозі, потім у Києві (Київська академія), та друкарні; з’являються шкільні та приватні великі бібліотеки. Разом із впливом, західної філософії середніх віків (т. зв. схоластика — це слово не треба розуміти так, як це часто роблять, як назву для якоїсь «мертвої» або «сухої» науки: схоластика мала своїх визначних філософів, що мають значення ще й зараз; на Україні були відомі найвизначніші з філософів середніх віків, зокрема Фома Аквінський); скріплюється вплив західних отців церкви, яких раніше мало знали (філософське значення має головне Августин), але й новітньої філософії. Студіюючи каталоги бібліотек того часу, знайомлячись із змістом філософських викладів (латинською мовою) в старих українських школах та читаючи українську полемічну літературу (мовами українсько-слов’янською, латинською, польською), бачимо із здивуванням, що на Україні знали дуже багато з новітньої філософської літератури та до того ж знали найрізноманітніші її напрями. Навіть і підручники вживали почасти для тих часів цілком модерні.

 Самостійні  філософські праці були нечисленні (як залишити на боці писані курси філософії). Але не бракувало спроб перекладів. Зокрема, треба звернути увагу на діяльність С. Тодорського, який вже у XVIII ст. переклав та видрукував у Німеччині кілька творів німецьких містиків — також філософського змісту. Кирило Транквілліон Ставровецький видав ще в 1618 р. своє «Зерцало Богословія», в якому знайдено й філософські розділи.

 Дальший розвиток філософії був підготовлений, підготовлена була почасти й філософська мова. 
 
 
 

 ГРИГОРІЙ  САВИЧ СКОВОРОДА (1722 — 94)

 Григорій  Савич Сковорода — найбільш відомий з українських філософів, можна сказати, єдиний відомий з українських філософів. Але відомим став він головне через своє життя, в якім він у великій мірі здійснив свої філософські та релігійні погляди: ця суцільність його особистості залишила глибоке враження не лише в освічених колах, а й серед селянства; постать Сковороди стала темою легенд та оповідань. Його поетичні твори — пісні, що хоч і писані мовою, яка від сучасної літературної мови значно відрізняється, — мають велику літературну вартість і залишились до останніх часів у пам’яті народній.

 Сковорода народився  в с. Чорнухи на Лубенщині 1722 року. Після науки в місцевій школі дістався до Київської академії, де і вчився в 1738 — 50 рр., із дворічною перервою, яку пробув у Петербурзі в придворній капелі імператриці Єлизавети. В 1750 р, він їде до російської церкви в Угорщині, в Токаї, та користуючись цією нагодою, відвідує Відень, Пресбург, Будапешт та околиці. Можливо, що за кордоном зустрівся він і з якимись прихильниками та знавцями західної (німецької) містики, але він міг знаття її дістати і в Києві. За 2 — 3 роки повертається Сковорода на Україну. Протягом 15 років він учителює, то приватно, то по різних духовних школах (у Переяславі, Харкові), але 1769 року кидає вчительську діяльність; з того часу починаються його мандрівне життя та розквіт його літературної діяльності. Він робиться «ченцем у світі». «Постійного помешкання не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі в повному сенсі цього слова», — пише про нього його приятель М. Ковалинський, що залишив нам чудовий життєпис Сковорода. Сковорода живе то в одного, то в другого із своїх приятелів — українських поміщиків або священиків; під час своїх мандрівок пише свої твори — у формі розмов, — які сам переписує та розсилає своїм приятелям. У одного зі своїх приятелів Сковорода і помер у 1794 р.; на могилі його написані його власні слова: «Світ мене ловив, та не піймав».

 Сковорода вважав, що філософія є саме життя. «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший — очам; інший — волоссю; інший — ногам та іншим членам тіла; інший — одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».

 «Філософське  життя» Сковороди Ковалинський описує так: «Філософія, оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан, можливий для земнородних. Вільний від пут усякого примусу, суєти, турботи, піклування, він знаходив усі свої бажання виконаними через їх незначність. Дбаючи про зменшення своїх природних потреб, а не про поширення їх, він користався задоволенням, що його не мав ніхто з найщасливіших. — Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими піклуваннями життєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним! — Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю. — Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з’явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, якій у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. — Тут умить починалася боротьба й серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося укупі з паном нашого віку — світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нападало з усієї сили на волю його, щоб полонити її, возсісти на престолі свободи її й бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе оповняющого, і змушувала його скористатися з усього знаряддя божого, щоб змогти протистати хитрощам премудрості. — Небо й пекло борються в серці мудрого, й чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користі людству? Так час опівночі проводив він в дружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, здягав його в світло побіди і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою. — Такий був образ учителя його! „Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотності, — відкидаю всяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресіння його... Ах, друже мій!.. сидячи дома, ходячи шляхом, засинаючи та прокидаючись: приймай та обертай усе в благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючись, за все дякуючи, молися“. — Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям».

 Так пише Ковалинський. Нам впада у вічі, що, з одного боку, йде мова про «боротьбу», «битву», «мету», зусилля, з другого — Сковорода ніби радить однаково «з подякою Богові» приймати все, що б не трапилося з людиною. Зрозуміємо це протиріччя, лише ознайомившись з усією системою думок Сковороди в її цілості.

 Розуміння думок Сковороди утруднено тим, що, йдучи за старою традицією філософії, він, як і багато інших представників київської школи, змальовує свої думки образами та картинами. На його думку, так висловлені думки в Біблії, так само захована правда в цілому світі, так само криється вона в душі людській. Але якщо навіть і винайдено під покривом образів («символів» або «емблем») у Біблії, в світі або в нашій душі заховані там думки, то й думки ці не є такі прості для зрозуміння, бо вони, гадає Сковорода, протирічать собі, є антитетичні.

 Весь світ складається з протилежностей: «В цьому цілому світі — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево, цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву...» В природі «не знайдеш дня без тьми і світла, а року без тепла та зими». Все в світі утворюють протилежності («антитези») , складаючись в єдність: «Утворюють єдине: їжу — голод та насичення, зима і літо — плоди. Тьма і світло — день. Смерть та життя — всяке створіння». «Так стоїть весь світ. Протилежне підтримує протилежне». Те саме сполучення протилежностей знайдемо і в житті людському — де «солодощі є нагородою гіркоти, а гіркота — мати солодощів», «плач веде до сміху, а сміх у плачі криється». Ніби посміхаючись, вичислює Сковорода оці протилежності в житті: «Де... менш золота — менш потреб, менше рукомесел — менше марнотратів, менш наук — менш дурнів, менш прав — менш беззаконників, менше знаряддя — менше війн, менше честі — менше страху, менше солодощів — менше жалю...» Тому-то й усе добре, гарне, красне, видатне, святе знайдемо під злим, незугарним, недобрим... Сковорода йде в цих поглядах не лише за філософами (т. зв. «діалектиками»), але й за християнською наукою, бо, наприклад, і в посланнях апостола Павла весь час підкреслюється, що в релігійному переживанні християн сполучені протилежності, антитези: «Бог вибрав немудре, щоб посоромити мудре, й немічне світу вибрав Бог, щоб посоромити міцне, й незначне і пригнічене світу вибрав Бог, щоб посоромити значне»; «в честі й безчесті, хваленні й ганенні, яко спокусники, але правдиві, невідомі й знайомі, вмираючи оживаємо, карані не вмираємо, смутні й завше веселі, бідні багатих збагачуємо, нічого не маємо і все посідаємо». Сковорода іноді натякає на подібні слова апостола Павла.

 З антитетичною філософією Сковороди тісно зв’язаний його дуалізм — вчення, що світ є подвійний: весь світ складається з двох природ, одна є видима, друга невидима. Видима природа зветься створінням; невидима природа, або Бог, проникає та утримує ціле створіння. Видимий світ-створіння Сковорода порівнює з тінню дерева-Бога: ці «дві природи — вища та глибша, вічна та тлінна — утворюють усе». Внутрішній, вищий, божественний, невидимий світ є міцніший, кріпший, постійніший, аніж змінний, непостійний видимий світ, є його суттю, єством та основою: «Як часто чуємо про повітря? Чи не спираються птиці на повітря? Воно міцніше за залізо. Але дерев’яну стіну можна легше помітити. А повітря вважають за пустоту. Чому? Бо його нелегко помітити. Стіну легше намацати. Скорше побачити різні барви. А повітря не таке гарне. А проте воно міцніше за камінь та залізо... Повітря захованіше та здається, що воно не має ніякої сили, хоч гонить кораблі, рухає море, ламає дерева, руйнує гори, скрізь, скрізь проникає та все з’їдає, а саме залишається ціле. Бачиш, що природа не така, як ти міркуєш. У ній те сильніше, що невидніше. І коли щось так заховане, що його не можна намацати ніякими змислами, то в тому-то й є сила. Й коли ми ледве можемо переконатися в існуванні повітря, хоч воно шумить, гримить, тріщить та тим самим дає знати про своє існування, то як ми можемо помітити те, що очищене від усякого матеріального бруду, заховане від усіх наших смислів, тріску та змін, блаженно перебуває у вічному спокої та в спокійній вічності» — себто Бога. Бог є основа світу, єдине тривке, кріпке, міцне буття у світі. Матерія є цілком пасивна, несамостійна, «ніщо», як висловлюється Сковорода, а Бог «весь світ... утримує в русі... є буття усякому створінню. Сам одушевляє, годує, упоряджує, виправляє, захищає, і за своєю волею, що є загальним законом, або статутом, знов повертає в сирову матерію, або бруд; а ми це звемо смертю». «Усе створіння йде за керівництвом Творця. (...) Хто кличе породу солов’їв та дроздів у ліса та сади, жайворонків у поля, а жаб у води та болота? Хто веде річки до моря? Хто притягає сталь до магніту? Хто піднімає дрижке полум’я догори? Це наш Бог, що над усім панує та в усьому господарює».

 Так само, як цілий світ, подвійна й людина. І в людині Сковорода (як і отці церкви та містичні філософи усіх часів) розрізнює зовнішню та внутрішню людину: «Є дві людини — земна та небесна — в тій самій людині». Ця «дійсна людина» описана у Сковороди з якостями божественними, яко «жива», «божественна», «ціла», яко «сонце», «голова», «зерно», «єство» людини. «Ти тінь, тьма та тлінність, — звертається Сковорода до «зовнішньої людини». — Ти — сновид твоєї дійсної людини. Ти одяг, а воно тіло. Ти ніщо, а вона в тобі істота. Ти бруд, а вона в тобі краса образ та план». «Дійсна людина» самому Богові рівна: «Дійсна людина є своєму вічному отцеві єством та силою рівна, єдина в кожному з нас та ціла в усякому». Окремі люди — ніби тільки відбитки «дійсної людини» в дзеркалі: «Чи був ти коли в царському палаці? Чи стояв ти посеред кімнати, де всі чотири стіни та двері були покриті дзеркалами?.. Стань на рівному місці та накажи поставити навколо себе сто дзеркал у колі. Тоді побачиш та переконаєшся, що твій тілесний бовван має сто постатей, і всі ті постаті залежні від нього. Коли дзеркала забрати, то всі копії заховуються в своєму початку і своєму оригіналі, як віти в їх зародку. Але наш тілесний бовван є лише тінь дійсної людини. Її всі наші боввани є лише дзеркалоподібні тіні, які то з’являються, то зникають...» Сковорода зве «дійсну людину» також «безодня» або «серце» людини. Ця «безодня» є «ширше усіх сфер та небес»: «О серце! безодне, усіх вод та небес ширша!.. Яке ти глибоке! Усе обіймаєш й утримуєш, а тебе ніщо не вміщує!» Все в «зовнішній людині» залежить від «серця»; «Думки серця... непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї іскри постає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить усе дерево нашого життя...»

 Ця подвійність  світу та людини з’ясовує нам те, чого ми не зрозуміли в біографії Сковороди Ковалинського, — треба плекати в собі дійсну людину, що жиє в дійсному («невидимому») світі, та боротись проти зовнішнього світу та проти власної зовнішньої людини. Коли «дійсна людина» є «зерно» в нас, то треба очистити це зерно від лушпиння, від усього, що належить до «зовнішньої людини». Тоді виявиться в людині її «внутрішнє», її божественна природа. Це є обожнення людини, про яке вчили вже отці церкви та й старогрецькі філософи. Це обожнення є, як бачимо, разом із тим самоприниження, відмовлення від власної («зовнішньої») волі, — треба «вбити свою волю», й через цю «животворну смерть» зовнішньої людини внутрішня людина «воскресає» або «народжується вдруге» для обожненого буття. Людина стає подібна Богові та зливається з Богом (містика!), знищується в цьому «святому джерелі»: «Люблю джерело та голову, ключ і початок, що точить вічні струмки із пари серця свого... Ріки проходять. Потоки висихають. Струмки зникають. Джерело вічною парою дихає, яка живить та прохолоджує. Джерело саме люблю та зникаю... О серце моря! О пречиста безодне! Джерело святе! Тебе єдиного люблю. Зникаю в тобі та преображаюся...»

 Але Сковорода  не вимагає від усіх людей, щоб  вони йшли тим самим шляхом. Навпаки, він припускає, що шлях самовдосконалення є в кожної людини свій власний. Люди не рівні один одному. Сковорода висміює «рівну рівність, яку дурні у світ ввести хочуть», та вчить про нерівну рівність — вираз, Що так підходить до його антитетичної філософії: «Бог багатому подібен фонтану, що заповнює різні посудини за їх обсягом. Над фонтаном напис; „Нерівна всім рівність“. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що стоять навколо фонтану. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що так само є повний». Дійсне призначення кожної людини — в ній самій, а не поза нею. Бог, царство Боже в нас самих: «Скрізь Бог... де ж його ближче шукати, як у тобі самому»; «море від нас далеко, а Бог наш у нас, у серці нашому...»

 Через своє покликання, через працю, що для кожної людини є «природна», досягає людина Досконалості та щастя: «Мертва зовсім є душа людська, яка не віддана своєму природному ділу, подібна до каламутної та смердючої  води...»; «ліпше бути природним котом, аніж з ослячою природою левом». Сковорода вважає, що й сам він, обравши для себе мандрівне життя, пішов за покликанням Божим: «Світ подібний до театру: щоб грати в театрі з успіхом та похвалою, беруть ролі відповідно до здібностей... Я довго міркував над цим, і по довгих спробах побачив, що не можу грати в театрі світу ніякої особи вдатно, крім низької, простої, безтурботної, самотньої; я обрав цю роль, узяв її та задоволений...»

 Ми бачимо, що антитетична філософія Сковороди є суцільна та викінчена система. Всі її думки в’яжуться одна до одної, а Сковорода здійснив їх у своєму житті. Тому ми з повним правом уважаємо нашого філософа за одне з найвизначніших явищ у духовній історії України.

  
СУЧАСНИКИ СКОВОРОДИ

 За часів Сковороди ще цілий шерег українців працював на полі філософії (переважно в Росії). Можна сміливо сказати, що найголовніші автори філософських творів в російській мові, а також перекладачі, що виробили російську філософську термінологію, були українці (між ними Г. Полетика — імовірний автор «Історії русів»). Найбільш визначні представники української думки мали все ж виразно релігійні інтереси та в багатьох пунктах дуже наближаються до Сковороди, утворюючи з ним, так би мовити, «містичне тризір’я» української філософії (Паїсій Величківський та Семен Гамалія).

 Паїсій  Величківський, що народився та помер тих самих років, що й Сковорода (земляк Сковороди з Полтави), працював, щоправда, поза межами України. Учень Київської академії, він приймає чернецтво й перебуває на Афоні та в Румунії, обновляє та оживляє християнство та зокрема аскетичне чернецьке життя в Румунії... Величківський сам написав небагато (невеликі аскетичні трактати та листи), але обробив у слов’янській мові величезну збірку вибраних творів отців церкви — «Філокалія» або «Доброподобіє», що подає головно етичні та аскетичні уривки. Збірка ця була надзвичайно розповсюджена на Україні та в Росії й не тільки зумовила собою цілий характер народної православної релігійності в XIX ст, (мала великий вплив і на секти), але й впливала на представників філософії (напр., на т. зв. слов’янофілів), поезії... Головний зміст «Філокалії» — змалювати шлях удосконалення людини та засоби боротьби зі злом (що персоніфікується як диявол); мета цього вдосконалення — «обожнення», як і в Сковороди. Та й в окремих питаннях знайдемо в «Філокалії» багато спільного зі Сковородою...

 Семен Гамалія — молодший за Сковороду (1743 — 1822) вихованець Київської академії, де він, треба гадати, познайомився із західноєвропейською містикою. Виїхавши до Росії, Гамалія взяв діяльну участь у русі масонів, що в ті часи цікавились переважно містичною літературою Заходу. Гамалія переклав твори найвизначнішого німецького містика нових часів Я, Беме (XVII ст.) у 22-х писаних томах, твори французького послідовника Беме — Сен-Мартена й ін. Але головною його діяльністю був особистий вплив на людей, на яких він, як свідчать сучасники, мав величезний вплив завдяки своїй блискучій красномовності, своєму вмінню підходити до людей та своїй силі переконання. Ми маємо свідоцтва про те, як він у найкоротший час обертав до віри людей, що стояли на грунті тодішнього модного невір’я французької просвіченості. Лише бліде уявлення про особу та думки Гамалії дають його листи до друзів та «учнів», які було видано після його смерті. Зміст листів — повчальний, та Гамалія рахується з тим, що люди, яким він пише, читають містичну літературу (крім Беме, напр., ще Арндта, якого переклав С. Тодорський). Думка про внутрішню людину є, як і в Сковороди, провідною. З цієї думки випливає критика всіх «зовнішніх» благ та принад світу, критика, що змістом (не формою) нагадує Сковороду. У протилежність до Сковороди та Величківського, не бачимо у Гамалії безпосередніх впливів творів отців церкви.

  
ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ  НА УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

 Вже кілька менш видатних сучасників Сковороди прокладали шляхи на Україну для західної філософії. Ширші впливи Заходу —  переважно Німеччини — зустрінемо на Україні в XIX ст. Ці впливи зустрінемо і в Київській академії, і в нових високих школах на Україні — університетах у Харкові та Києві, ліцеях в Одесі та Ніжині.

 Провід у  світовій філософії на межі XVIII — XIX ст. мають німці, т. зв. філософія німецького ідеалізму, головними представниками якої є Kант і його послідовники: Фіхте, Шеллінг та Гегель. Кант був ідеалістом головно в теорії пізнання (гносеології). Він учив, що пізнання людське не просто є копія, відбиток зовнішнього світу, а що в пізнанні головну роль грають думки, що не із світу, а з людини самої походять; Фіхте, Шеллінг та Гегель шукають думок у самому світі — в природі, в історії людській, в державі, в мистецтві і т. д. Кант займався головне гносеологією, останні німецькі ідеалісти утворюють системи, в яких філософія вчить про весь світ; значення Гегеля особливе є в тім, що він окрему увагу звертає на історію.

 Перший переклад на російську, мову одного з головних етичних творів Канта зробив та видав  у Миколаєві в 1803 р. українець Яків Рубан. Філософією Канта зацікавились два підкарпатці. Петро Лодій (1764 — 1829) — професор філософії у львівській українській теологічній школі «Студіум рутенум», а потім у Кракові та Петербурзі — переклав етику одного представника школи Вольфа — Баумайстера (Львів, 1790) на слов’янську мову з домішкою української та російської, а в Петербурзі видав логіку, в якій використовує між іншим і думки Канта (1829). Василь Довгович (1783 — 1849), уніатський священик на Підкарпатті, Цікавився і Кантом, і Фіхте та Шеллінгом. Про філософію Канта Довгович написав латинський твір у двох томах (не видано). Залишився невиданим більший латинський філософський словник Довговича, натомість вийшло друком кілька філософських творів Довговича мовою мадярською. В Харкові короткий час (1807 — 09) викладав політичну економію послідовник Канта німець Л. Г. Якоб, що друкував німецькою та російською мовами підручник філософії в дусі Канта.

 Одним із найліпших  професорів в Харкові був у 1806 — 16 рр. німець, послідовник Фіхте Й. Б. Шад (1758 — 1834). В часи свого перебування в Харкові Шад видрукував латинською мовою логіку (1812, тут подано й виклад філософії природи), «природне право» (1814) та промову про «звільнення Європи» від Наполеона (1814), в якій подав і коротеньку теорію нації (це — перша праця про національне питання на Україні). Шад скупчив коло себе й певну кількість учнів, з яких дехто був уже підготовлений у Київській академії; з кола учнів Шада вийшло в 1813 — 25 рр. кільканадцять друкованих праць філософського змісту, — між іншим, і переклад одного з творів Фіхте (1813). У 1816 р. Шада було вислано з Росії; але ще в 1825 — 30 рр. улюблений учитель Гоголя М. Білоуc[ов] викладав у Ніжинському ліцеї за підручниками Шада.