Форма держави

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

1. Форма держави……………………………………………………………4

2. Характеристика форм державного устрою……………………….……..8

Висновки……………………………………………………………………..…16

Список використаних джерел та літератури………………………………....17

Вступ

Для характеристики територіальної організації держави, організації державної влади з територіальним угрупованням населення в юридичній літературі довгий час уживався, та й зараз використається (особливо в роботах по теорії держави й права) термін “територіальний устрій”. Він застосовується в неоднакових значеннях у повсякденній мові, політичній літературі, юридичних дослідженнях. У перших двох випадках йому надається звичайно дуже широке значення: мова йде про державний, а іноді й суспільному ладі в цілому. У юридичній літературі мається на увазі лише устрій території держави, співвідношення держави як цілого з його складовими частинами.

Це політико-територіальне ділення (унітарна держава й федерація, національні й інші державні утворення – суб’єкти федерації: штати, султанати, землі, кантони й ін.), автономні утворення (автономні республіки, області й ін.) і адміністративно-територіальні одиниці (провінції, райони, округу й т.д.).

Що стосується конфедерацій, співтовариств, союзів, співдружностей держав, то, строго говорячи, вони до проблеми територіально-політичної організації держави не відносяться. Мова в даному розділі йде про внутрішню організацію держави, а перераховані форми – це міждержавні, міжнародні об'єднання держав. Але питання стосується державоведчеської проблематики, хоча вони вивчаються не в конституційному (державному), а в міжнародному праві. У державознавстві вони практично не досліджуються.

Метою реферату є висвітлення особливостей різних форм державного устрою

Об’єктом реферативної роботи є висвітлення форми держави (у широкому її значенні) через її елемент – державний устрій.

Предметом реферату є аналіз основних форм державного устрою та їх характеристика.

1. Форма держави

Терміном “держава” ми позначаємо особливий тип соціальних явищ, що характеризуються наступними рисами:  а) відношенням влади і підпорядкування;  б) монопольним використанням насильства тими, хто володіє владою;  в) наявністю юридичного порядку;  г) відносною сталістю;  д) інституціональним виміром. Таким чином, держава – це не утворення, що знаходиться над суспільством і незалежна від нього, а визначений тип юридично регульованого соціальної поведінки, що існує в конкретних  просторово-тимчасових умовах. Держава – це не фізичне явище, що може виявлено за допомогою органів почуттів, а соціальний факт, що припускає юридично нормовану ієрархічну взаємодію його членів. Коли ми говоримо про державу, то маємо на увазі визначені відносини між людьми, юридично регульовані тими, хто уповноважений для цього.

Держава – це колективний феномен, що існує в конкретному просторово-тимчасовому контексті. Просторово – часовий характер держави обумовлюється тим фактом, що юридичний порядок діє на конкретній території в конкретний час. Юридичний порядок визначеної держави діє не вічно і не у всіх державах. Його застосовність звужена до даної території протягом даного періоду.

Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного  процесу розвиваються у форму  держави.

Форма держави – це її устрій, що виражається в характері політичних взаємин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному розподілі держави (форма територіального устрою)[4, с. 48].

Кожна держава має свою форму  і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання  про форму держави є питанням, як організована державна влада, яка  система державних органів існує, які існують форми правління, які взаємозв'язки між окремими органами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспільством. Форма держави є спосіб її існування і функціонування. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства[2, с. 74].

Форма держави характеризується трьома основними елементами:

• формою державного правління,
• формою державного устрою
• формою політичного режиму.

Форму держави розглядають в  широкому і вузькому значенні. Всі три елементи складають форму держави в широкому значенні цього поняття. В вузькому значенні під формою правління розуміють тільки форму державного правління.

Форма правління – це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави поділяються на монархії і республіки, які мають різні види.

Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв’язок окремих складових частин держави між собою і їх спільними вищими державними органами. За державним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних – федерація, конфедерація, імперія[11, с. 289].

Політичний (державний) режим –  це сукупність або система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів. За формою політичного (державного) режиму всі держави поділяються на демократичні і авторитарні.

Форма держави – це спосіб або  порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв’язаних  елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму[7, с. 492].

Внутрішній розподіл держави, правове  становище її частин, їх взаємовідносини  один з одним і з центральними органами влади охоплюються поняттям “територіальний устрій державиц. Територіальний устрій – історичний результат тієї передумови держави, що сформувалася в результаті заміщення кровноспоріднених зв’язків із сусідськими й еволюціонувала в принцип поділу людей не по їхньому походженню, а по проживанню на визначеній території. Природно, що по тому же принципі повинні були будуватися і державні органи, що керують людьми.

Розглядаючи форми територіального  устрою, теорія держави і права  зіштовхується з таким їхнім  різноманіттям, що дозволяє по-різному  оцінювати ці форми, і тому змушена  удаватися до їх класифікації по об'єктивним ознаками.

Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв’язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами[3, с. 57].

Для характеристики територіальної організації держави, організації державної влади  з територіальним групуванням населення  в юридичній літературі довгий час  уживався, та й зараз використовується (особливо в роботах по теорії держави і права) термін “державний устрій”. Він застосовується в неоднакових значеннях у повсякденній мові, політичній літературі, юридичних дослідженнях. У перших двох випадках йому надається, звичайно, дуже широке значення: мова йде про державний, а іноді і суспільний лад в цілому. У юридичній літературі мається на увазі лише устрій території держави, співвідношення держави як цілого з його складовими частинами. Це політико-територіальний розподіл (унітарна держава і федерація, національні й інші державні утворення – суб’єкти федерації: штати, султанати, землі, кантони й ін.), автономні утворення (автономні республіки, області й ін.) і адміністративно-територіальні одиниці (провінції, райони, округи і т.д.).

Що стосується конфедерацій, співтовариств, союзів, співдружностей держав, то, строго говорячи, вони до проблеми територіально-політичної організації держави не відносяться – це міждержавні, міжнародні об'єднання держав. Але питання стосуються державної проблематики, хоча вони вивчаються не в конституційному (державному), а в міжнародному праві.

У сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.

2. Характеристика форм державного устрою

Поняття “унітарна  держава” походить від латинського  слова “unus”, що значить один, єдиний. Унітарна – це злита держава, не розділена на більш дрібні державні утворення, а що складається, як правило, з адміністративно-територіальних одиниць. Унітарні держави бувають двох видів: прості і складні. Прості складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць (Польща, Таїланд, Алжир, Колумбія, Вануату й ін.), складні мають у своєму складі ті чи інші форми автономії (Італія, Філіппіни, Нікарагуа й ін.)[10, с. 89].

Унітарна держава –  найбільш централізована форма державного устрою. Однак є визначені градації. У деяких країнах унітарна держава є відносно децентралізованим, де в більшості ланок адміністративно-територіального розподілу є органи, обирані населенням, а в деяких ланках – тільки такі виборні органи. Вони мають широкі повноваження за рішенням місцевих питань.

Децентралізованою є унітарна держава, якщо у всіх ланках адміністративно-територіального  розподілу є органи, що тільки обираються, і немає призначених з центра чиновників загальної компетенції, покликаних здійснювати адміністративний контроль за місцевими органами самоврядування (наприклад, у Великобританії, Японії).

Найбільш централізованим  є така унітарна держава, де існує  вертикальна система призначених  органів управління від верху  до низу. В даний час така система створюється тільки в умовах військових режимів, тому що в нормальних умовах у містах і громадах (селах) завжди є виборні ради чи загальні збори громадян, що досягли повноліття (звичайно 18 років). Ці збори приймають рішення з питань місцевого самоврядування.[5, с. 76]

Форма унітарної держави дає  можливість більш повної концентрації ресурсів у руках центра, вона може сприяти прискоренню розвитку країни в цілому.

Проста унітарна держава – це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб’єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Білорусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться Україна, Іспанія, Італія, Португалія.

Унітарний державний  устрій припускає існування злитої держави, що підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці  і тому що не включають у себе ніяких державних утворень. У ньому  панують єдині конституційні  принципи, існує тільки одна система центральних органів влади (один парламент, один уряд, один верховний суд), як правило, функціонує одна валютна система, одна армія і т.п. (Франція, Швеція, Фінляндія, Естонія, Туреччина і т.д.).

У залежності від  ступеня централізації унітарні держави поділяються на централізовані і децентралізовані. У бюрократично централізованих державах на чолі місцевих органів державної влади стоять призначені центром чиновники, яким підпорядковуються місцеві органи самоврядування. Демократична форма централізації допускає великий ступінь самостійності виборних місцевих органів державної влади в рішенні їхніх регіональних питань.

Децентралізованим теорія називає державу, у якій центральні органи державної влади мають  дуже обмежені права втручання в  рішення місцевих проблем і де місцеві органи, що обираються населенням, мають значний обсяг автономії.

Конфедерація – постійний союз держав, що утвориться для досягнення конкретних цілей (захист загальних інтересів). Такими інтересами можуть бути захист території чи, навпроти, завоювання, звільнення від залежності з боку “третьої” держави і т.п[7, с. 212].

Вступивши в конфедеративний  союз, держава цілком зберігає свій суверенітет і продовжує виступати  самостійним суб’єктом у всіх зовнішніх і внутрішніх справах. За таких умов органи конфедерації не мають імперативної влади стосовно членів, які входять в союз і прийняті ними рішення стають обов'язковими для держав, що вступили в союз, тільки після підтвердження цих рішень власними органами влади. Як правило, конфедерація не має єдиної армії, законодавчих органів, єдиного громадянства, єдиної системи податків, бюджету, грошової одиниці. Конфедерації варто відрізняти від коаліцій, що є власне кажучи оборонними чи наступальними союзами. У відмінності від них конфедерація є відносно постійним утворенням, що має державно-правовий характер і конфедеральні органи управління і розповсюджуючи свою владу не тільки на зовнішні справи[2, с. 89].

Конфедерація – це такий союз держав, які добровільно об’єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб’єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація – це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776-1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об’єднання в СРСР.

Прикладами конфедерацій також  можуть служити Німецький союз з 1815 по 1867 р., Швейцарський союз з 1815р., Австро-Угорщина до 1918 р. і ін[8, с. 34].

Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення  яких-небудь суспільних цілей (об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, культурі чи мистецтві, економіці й ін.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, спостережливі чи контрольні органи.

Як форми союзу держав, що зберігають суверенітет у повному обсязі, у даний час не існує ніде. Hа різних етапах історії утворювалися конфедерації, але після нетривалого існування вони розпадалися, або знаходили федеративну форму державного устрою. По суті, сполучаючи в собі риси як міжнародно-правової так і державної організації, вона під впливом тих чи інших причин втрачає, необхідне для її збереження. Вирішальне значення при цьому мають етнічні й економічні фактори. Характерно, що до федеративної форми устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом (США, Німеччина), а конфедерації з багатонаціональним складом (Австро-Угорщина, Норвегія і Швеція, Сене Гамбія і ряд інших) розпалися. Велике значення й економічних факторів. Фактично тільки вони можуть збити хвилю відцентрових тенденцій і інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Найбільш відомі дві конфедерації - північноамериканська і швейцарська. В даний час Європа прагне до конфедерації (але тільки в економічному питанні)[4, с. 203].

Федерація – союзна держава, що поєднує кілька держав або державних утворень (землі, кантони, штати, автономні республіки і т.д.), кожне з який має свої органи державної влади (законодавчі, виконавчі і судові). На відміну від конфедерації вона володіє своїм власним суверенітетом, федеративними органами державної влади, федеративною конституцією, армією, системою федеративних податків. При цьому не можна забувати, що федерація – саме союзна держава, і її суверенітет вторинний стосовно суверенітету вхідних у неї державних одиниць.

Федерація – це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб’єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН[12, с. 155].

Федерація є розповсюдженою формою державного устрою. Нині у світі нараховується близько 30 федеративних держав, більшість з них великі по території і чисельності населення співтовариства. У їхнім числі і могутні в політичних і економічних відносинах держави (США, Канада, ФРН, Австралія), і держави з високим (Швейцарія, Австрія, Бельгія) і середнім рівнем індустріального розвитку (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Індія, Пакистан), і країни, що розвиваються, (Малайзія, Нігерія, Об’єднані Арабські емірати, Коморські острови).

Федерація, як говорилося уже вище, – це така форма державного устрою, при якій кілька державних утворень поєднуються і створюють нову союзну державу. Складові федерацію державні утворення (штати, республіки, землі, провінції, кантони й ін.) є її суб’єктами, що володіють визначеною политико-правовою самостійністю.

До складу сучасних федерацій входить  різне число суб'єктів: США  – 50, Австралійського Союзу – 6, Канади – 10, Австрії – 9, Бельгії – 3, ФРН – 16, Швейцарії – 23, Аргентини – 22, Бразилії – 26, Венесуели – 20, Мексики – 31, Індії – 25, Пакистану – 4, ОАЕ – 7, Малайзії – 13, Нігерії – 21, Коморських островів – 3. Найбільша кількість суб'єктів входить до складу Російської Федерації – 89[6, с. 107].

Федерації створюються по різних ознаках. Найбільш розповсюдженими є федерації, побудовані по територіальній ознаці (США, ФРН, Австрія, Мексика, Австралія, Аргентина, Бразилія, Венесуела й ін.). У минулому існували федерації, засновані по національно – територіальній ознаці (СРСР, Югославія, Чехословаччина). Однак ці федерації розпалися, не витримавши іспит часом. Життя показало, що в таких федераціях зберігається погроза націонал-сепаратизму. При визначених обставинах дезінтеграційні, сепаратистські тенденції можуть узяти верх і привести до розпаду єдиної федеративної держави. Саме це і відбулося з зазначеними федераціями, коли республіки, що входять у їхній склад, під прапором самовизначення націй відокремилися і створили суверенні держави.

До федерацій змішаного типу відноситься Російська Федерація. У її складі знаходяться суб'єкти, що представляють собою національно-державні і національно-територіальні утворення (республіки, автономні області, автономні округи), а також адміністративно-територіальні утворення (краї, області, міста федерального значення). І все-таки багатонаціональність є істотною ознакою Росії, а тому національний фактор є визначальним у федеративному устрої держави.

Існують федерації, у яких при домінуванні  територіальної ознаки у федеративному  устрої враховується й етнічний фактор. До таких федерацій можна віднести Швейцарію, Канаду, Пакистан, Бірму. Є федерації, створені по мовній ознаці. Це, наприклад, Індія, Бельгія, де крім іншого суб'єкти відрізняються найбільш уживаною мовою [1, с. 166].

Разом з тим слід зазначити, що розподіл федерацій на різні види дуже умовно. У чистому вигляді не існує ні територіальної, ні етнонаціональної,  ні мовної моделі федерації. Немає і федерацій взагалі в “чистому видіц. Будь-яка федерація має риси унітаризму. І, навпаки, унітарна держава деякою мірою є носієм елементів федералізму. Приміром, Іспанія є унітарною державою. Однак її законодавча влада, широкі повноваження 17 автономних областей наближають Іспанію до федеративної форми устрою.

Ряд державознавців вважає, що вхідні до складу федерації держави не є суверенні. Їм наданий лише деякий еквівалент суверенітету, що полягає в більш-менш широкій участі в здійсненні державної влади федерацією. Зокрема, на думку Георга Єлинека, “правопорядок союзної держави заснований на конституції, що є її власним законом і може бути змінена тільки законом союзної держави, але аж ніяк не волею – хоча б і усіх – окремих держав, виявленою в інших, окрім установлених конституцією, формах. У межах панування союзної держави окремі держави утрачають свій державний характер. У цих межах їхня діяльність або зовсім припиняється і замінюється власним управлінням союзної держави, або вони одержують характер самоврядних корпорацій на зразок комунальних союзів, оскільки здійснюють управління за посередництвом своїх органів, відповідно до законів і під контролем союзної держави”.На користь цієї точки зору свідчить і те, що у федерації територія і населення окремих держав часто об'єднані в нерозривне ціле: територія окремих держав є територія федеральної держави, народи окремих держав – її єдиний народ [3, с. 243].

Однак державна влада федерації  в кінцевому рахунку виходить від влади держав, що ввійшли в  її склад. Це може виявлятися в різних формах. Іноді уряди вхідних у  федерацію держав утворюють вищу владу союзної держави. Іноді  із середовища єдиного народу як суб’єкта федерації вибираються органи федеративної влади, наприклад, президент. Але й у цьому другому випадку державам надані права участі в здійсненні союзної державної влади. Наприклад, у всіх республіканських союзних державах одна з палат парламенту функціонує як представницький орган членів федерації. Більш того, у деяких з них рівність суб’єктів федерації виражається в наданні кожній державі – члену рівного числа депутатських місць, найчастіше окремі держави, що входять у федерацію, мають вирішальний голос при зміні конституції [9, с. 54].

Це свідчить про велику й емпіричну  розмаїтість федеративних устроїв, частина з яких, історично міняючись, відбиває тенденцію до перетворення ряду федерацій в унітарні держави. Як показує досвід СРСР 1989 – 1991 р., можлива й інша тенденція до перетворення федерації в конфедерацію і навіть до її повного розриву. У принципі можна затверджувати, що федерація – об’єднання держав, суверенних остільки, оскільки їхній суверенітет не обмежений суверенітетом федеративної держави.

Федералізм не можна змішувати  з децентралізацією й автономним самоврядуванням. Держава може бути надзвичайно централізованою, однак  федеративною. І, навпаки, держава може бути побудована на широкій автономії  частин і в той же час може бути нефедеративною.

Суб’єкт федерації, як правило, наділяється установчою владою, тобто Йому дається право прийняття власної конституції, що повинна відповідати союзній конституції. Він має право видання законодавчих актів, що діють тільки на території цього суб’єкта і відповідних федеральному законодавству (принцип пріоритету федерального законодавства). Суб’єкт федерації має свою власну правову і судову системи. Однак, принципи організації і межі юрисдикції судових і інших органів визначаються конституцією федерації.

Висновки

Отже, форма держави – складне суспільне явище, що  містить у собі  три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Визначили, що форма державного устрою – це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного керування, влади. За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи: унітарні; федеративні; конфедеративні.

Засвоєно, що у багатонаціональних федераціях центробіжні процеси  ускладнюються прагненнями націй  до справжнього внутрішнього, а часто  і зовнішнього, самовизначення. Виявляються  придушуванні раніше силоміць різні (у тому числі територіальні) спори і протиріччя. Допомогти зберегти єдину державу здатна, як це ні парадоксально, плутанина в національно-державному устрої – використання різних політико-правових режимів для суб’єктів, що претендують на різний рівень самостійності: автономія, федеративні або навіть конфедеративні відносини. Тоді між усіма регіонами, що “самовизначаються”, залишаються певні зв’язки, а головне – знижується небезпека військового вирішення конфліктів.

Отже, форми державного устрою бувають:

• унітарна (проста) – це державний лад, коли національно-державні адміністративні одиниці не мають автономії, суверенітету, незалежності, всіх ознак держави;
• федеративна – адміністративні одиниці мають свій суверенітет;
• конфедерація – це об’єднання держав, що для виконання визначених задач.

Список використаних джерел та літератури

1. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического  госудаpства. / Н.И. Гаврилов. – К.: Hаук. думка, 1997. – 462 с.
2. Гусаpєв С.Д., Колодій А.М,, Кpавченко. Л.В. Основи держави і права: Hавч. посібник  у  запитаннях  і  відповідях для вступників до юpид. Закладів / С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко. – К.: Юpінфоpм, 2004. – 639 с.
3. Еллинек Г. Общее учение о государстве. / Г. Еллинек. – СПб.:Изд-тво “Наука”, 1998. – 503 с.
4. Коваленко А.И. Теория государства и права. / А.И. Коваленко – М.:Юристь, 1996. – 463 с.
5. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. / В.О. Котюк. – К.:ВEHТУРІ, 1999. -
6. Кошарова В.В. Основы государства и права. // В.В.Кошарова. – Х.:Прометей, 1998 – 580 с.
7. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученко, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – 2-е., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.
8. Хропанюк В.Н. Теория государства и права/ В.Н. Хропанюк. – М. ЮНИТИ, 2001. – 568 с.
9. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. / В. Шаповалов – К.: Програма Л, 1998 – 427 с.
10. Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн: / О.О. Шевченко. – К.:  Вентуpі, 2000. – 686 с.
11. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
12. Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П.Дpагоманова. / Ф.П. Шульдженко – За  заг.pед.  Копєйчикова В.В. – К.:  Юpінком  Інтеp, 2002. – 624 с.