Форма державного правління та форми державного устрою

Форма державного правління та форми державного устрою.

          Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Залежно від  того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

         Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх —  одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень  від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої  і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха  оголошується священною і має  у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність  персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха  є спадковою, безстроковою, формально  незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед  підданими за прийняті рішення.

Монархія, як форма  державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

Залежно від  наявності вищих державних органів  влади та розподілу повноважень  між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

          Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

            Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною  є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у  своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання  монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними  рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим  порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип  розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

          Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний  представницький орган державної  влади, основним завданням якого  є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент —  глава держави, який втілює національну  єдність, наступність державної  влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ —  єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної  влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади  на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність  складної структури вищих державних  органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове  або колегіальне прийняття рішень;

— наявність  у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади  за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників  державної влади.

Сьогодні у  світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від  обсягу державно-владних повноважень  президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські  та змішані.

             Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент  формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент  обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент  здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

         Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент  — глава держави, обирається народом  і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент  не може відправляти у відставку  міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент  не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

             Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої  у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади  в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

— єдиним органом  законодавчої влади в Україні  є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

— Верховна Рада України має право усунути  Президента України з поста у  порядку особливої процедури (імпічменту);

— Президент  України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає  за згодою Верховної Ради України  Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

— Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

— правосуддя в  Україні здійснюється виключно судами.

У грудні 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон України  «Про внесення змін до Конституції  України», окремі положення якого  стосуються форми державного правління  в Україні. Зокрема, розширено коло повноважень Верховної Ради України, яка, на відміну від положень чинної Конституції України, не дає згоду, а призначає за внесенням, на основі подання коаліції депутатських фракцій, Президента України кандидатуру Прем'єр-міністра України та деяких міністрів; Верховна Рада України за пропозицією Президента України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та висловити йому недовіру. В разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

Голова Верховної  Ради України у разі, якщо Президент  України не підписав протягом десяти днів закон, повторно прийнятий Верховною Радою України, підписує і офіційно оприлюднює його.

Президент України  втратив право вето на прийняті Верховною  Радою України закони про внесення змін до Конституції України.

Згідно з Прикінцевими і перехідними положеннями даного Закону його окремі положення набувають  чинності з 1 вересня 2005 р. за умови прийняття  Верховною Радою України до цього  часу закону про внесення змін до Конституції  України щодо удосконалення системи  місцевого самоврядування, інші ж  — з дня набуття повноважень  Верховною Радою України, обраною  у 2006 р. 

        Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави та її

адміністративно-територіального  устрою.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

 За  державним устроєм всі держави  поділяють на прості і складні.

 Проста  унітарна держава  — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

 Складні держави — це такі держави, які  об'єднались (утворились) з окремих  державних утворень, що мали всі  ознаки держави, в тому числі і  суверенітет, але певну частину  своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

 Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

 Вони  можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

 Конфедерація  — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

 Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія. 
 
 
 

Висновки

        Сприйняття загальновизнаного в цивілізованому світі поняття державної влади як єдності трьох її гілок (законодавчої, виконавчої, судової) передбачає не тільки чітку визначеність і детермінованість їх функцій і компетенції, а й оснащення кожної з цих гілок дієвим механізмом, призначеним реалізовувати ці функції і компетенції у конкретній практичній діяльності.

Саме через  форми державного управління відбувається реалізація компетенції органів. Форми управлінської діяльності відіграють в управлінському процесі важливу роль. Зокрема, з їх допомогою забезпечуються: додержання встановленого порядку; гласність і прозорість діяльності; зміцнення законності й дисципліни.

По формах можна  судити про те, що і як робиться в  державних органах відповідно до їхньої компетенції. Правильне розуміння  форм управлінської діяльності сприяє глибшому усвідомленню змісту цієї діяльності. Більше того, ефективність реалізації влади багато в чому залежить від  правильного використання арсеналу форм діяльності. Вміле поєднання  різних форм сприяє вдосконаленню організації управління, його впливу на суспільні процеси.

Конкретними прикладами форм управлінської діяльності можуть бути такі дії, як видання правового  акту управління, прийняття будь - якого  іншого рішення, розгляд скарги, проведення наради, ревізії, видача ліцензії, реєстрація підприємства, здійснення заходів контролю тощо.

Форми державного управління - відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього  вираження діяльності органів виконавчої влади.

Виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління виступає як регулятор суспільних відносин. Це дає можливість органам державного управління активно впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно - політичного, соціально - культурного будівництва.

Під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію -- волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у решках режиму законності та його компетенції для досягнення управлінської мети.  

Список  використаної літератури:

1. Колпаков В.К.  Адміністративне право України:  Підручник. - Київ: Юрінком Інтер, 1999.

2. Адміністративне  право України. Академічний курс: Підручник: У двох томах: Том 1. Загальна частина /Редакційна колегія: В.Б.Авер`янов. - Київ: Видавництво "Юридична думка", 2004.