Функції філософії у науці знання

План 
 

1. Філософія  як наука

2. Функції  філософії у структурі педагогічного  знання

Список  літератури

       Наука як виробництво знання є специфічною  формою діяльності, що суттєво відрізняється від діяльності у сфері матеріального виробництва, а також від інших видів духовної діяльності. У науці отримання знань є головною й безпосередньою метою, незалежно від того, в якому вигляді втілюється ця мета: теоретичного опису, схеми технологічного процесу, експериментальних даних, формули тощо [5]. У науковій діяльності особливе значення має філософія, яка виконує функцію методології пізнання та світоглядної інтерпретації отриманих наукових результатів. Будучи ядром загальнонаукових форм пізнання (методологія, світогляд, наукова картина світу), філософія безпосередньо через них суттєво впливає на зближення наук про природу й суспільство, на розвиток техніки, духовної та матеріальної культури.

      Наукова й науково-технічна діяльність у  вищих навчальних закладах є невід’ємною складовою освітньої діяльності та здійснюється з метою інтеграції наукової, навчальної й виробничої діяльності в системі вищої освіти [9]. Ця діяльність забезпечується через органічну єдність змісту освіти та програм наукової діяльності, розвиток різних форм наукової співпраці з установами й організаціями тощо.

      Філософія науки виступає світоглядним орієнтиром для дисциплін, що аналізують окремі аспекти науки, оскільки вона досліджує природу та структуру наукового знання, а також методи й норми отримання об’єктивно істинного знання про світ. Традиційно “філософія була покликана надсилати педагогіці своєрідний методологічний імпульс, задавати спрямованість та способи педагогічного пошуку. Філософія, так би мовити, давала тільки “старт” педагогічному дослідженню. Це приводило до того, що її вплив на педагогічну науку був досить формальним і зводився до мінімуму. Філософія повинна не тільки давати “старт” педагогічному дослідженню, а й пройти разом із педагогікою всю “дистанцію”. При такому підході філософія освіти та виховання реалізує свої функції на всіх етапах педагогічного процесу” [1, с. 39]

      Основним  предметом філософії науки є  дослідження загальних закономірностей вироблення, перевірки й обґрунтування наукових знань на різних етапах розвитку суспільства. Вивчаючи загальні закономірності розвитку науки, вона розкриває раціональні методи й норми досягнення об’єктивно істинного знання.

      Важливим  завданням філософії науки, тісно  пов’язаним із сучасною науково-технічною революцією, є дослідження взаємозв’язку між еволюційними, поступовими, плавними змінами в науці та змінами докорінними, якісними, революційними. Кожна дисципліна спеціалізується в цих умовах на постачанні деякого ідейного продукту для решти дисциплін [10]. Сааме істина є фундаментальною цінністю науки, на її пошук та обґрунтування спрямована вся основна діяльність у науковому пізнанні. Наука використовує поняття більш ефективно, ніж інші форми пізнання. На відміну від решти форм духовного життя, вона являє собою не просто понятійне мислення, а мислення систематизоване, теоретичне. Обов’язковою ж ознакою науки є генерування нових знань у вигляді відкриттів, винаходів, принципово нових ідей.

      Історія науки знає чимало випадків добросовісних  помилок учених при повідомленні ними своїх результатів, не говорячи вже про спеціальну їх фальсифікацію [5]. У якому б значенні, однак, не розглядалося знання, його потрібно відрізняти від процесу його пізнання. Якщо знання представляє результат вивчення діяльності, то пізнання – процес його пошуку й дослідження.

      На  наш погляд, доцільним є посилення значущості філософії науки в науковій діяльності вищого навчального закладу. Внаслідок низки об’єктивних причин (специфіка навчального закладу, перевантаженість викладачів навчальною діяльністю, невизначеність сутності наукової діяльності та її особливостей в умовах вищого навчального закладу) наукова діяльність викладацько-професорського складу ВНЗ набуває формально-звітного характеру. Частина викладачів розглядає наукову діяльність як зайве навантаження. Тому аналіз наукової діяльності вищого навчального закладу з позицій філософії науки дає можливість суттєво змістити існуючі акценти, перетворюючи формальну звітність на дійсно науково-галузеву та науково-педагогічну діяльність.

      Відповідно  до загальної структури педагогічного процесу, визначають функції філософії у структурі педагогічного знання: світоглядну, аксіологічну, методологічну та герменевтичну [1].

      Вважаємо, що стосовно моделювання наукової діяльності вищого навчального закладу функції філософії науки та філософських основ педагогічної науки доцільно трактувати так:

      1. Світоглядна функція, яка забезпечує загальнонауковий рівень наукового працівника. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

      2. Аксіологічна функція, яка спрямована на обґрунтування системи ціннісних орієнтацій, що визначають ставлення наукового працівника до науки, до колег, до власної діяльності тощо.

      3. Методологічна функція забезпечує єдність загальнонаукового, галузево-наукового та науково-педагогічного підґрунтя професійної діяльності наукового працівника загалом. Відомо, що суспільні науки в системі наук та освіти мають виконувати досить важливі стратегічні функції, реалізація яких значною мірою визначає їхнє пізнавальне, ціннісне, духовне, просвітницьке, виховне та загальнокультурне значення.

      Видатний  російський вчений-енциклопедист М.В.Ломоносов, вважаючи науку одним із головних чинників суспільного розвитку, зазначав, що "наука – це ясне пізнання істини, просвітлення розуму, непорочна радість життя, похвала юності, старості опора, будівельниця градів, фортеця успіху в нещасті, у щасті – укріплення, всюди вірний і нерозлучний супутник" [4, 21]. Цілком природно, що критеріальні виміри продуктивного наукового знання, лаконічно окреслені М.В.Ломоносовим, повною мірою поширюються і на проблемне поле суспільних наук. На наш погляд, принципово важливим є глибоке усвідомлення і чітке розуміння викладачами і студентами вищих навчальних закладів значення науки як важливої сфери людської діяльності, яка здійснює виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування [10, 410].

      В умовах назрілих трансформаційних змін, які об’єктивно необхідні у сфері вітчизняної вищої освіти для забезпечення її інноваційного поступу, входження у вільний інтелектуальний простір Європи, значно зростає значення методологічної функції суспільних наук. Зазначимо у цьому зв’язку, що методологічна функція науки закладена в її гносеологічній природі, оскільки наука – природнича чи гуманітарна, – характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та специфічні методи [10, 410].

      Сучасна перебудова вищої освіти України, яку  слід розглядати як важливий імперативний чинник, потребує перенесення домінанти з інформаційного боку освіти та навчання на методологічну. Це, звичайно, зовсім не означає усунення інформаційного компоненту із науково-педагогічного процесу.

      Адже  інформація, образно кажучи, це –  дрова, які потрібно покласти в багаття, для того, щоб вогонь горів довго та добре грів. Проте "дрова" так і залишаться дровами, якщо не навчити студента самостійно мислити, творчо осмислювати той інтелектуальний матеріал, який накопичений попередніми поколіннями. Але для того, щоб "багаття запалало", потрібна методологія.

      Ми  вважаємо, що одним з актуальних завдань суспільних наук, які опановують студенти у вищих культурно-мистецьких закладах, полягає у формуванні та розвитку у них методологічної культури гуманітарного мислення, яка передбачає, з одного боку, глибоке неупереджене, без політичної чи партійної кон’юнктури, ідеологічних пристрастей пізнання істини, а з іншого – її естетичне оформлення, втілення принципів естетичної довершеності в раціональних у пізнавальному сенсі концептуальних ідеях.

      В даному випадку мова йде про взаємодію  краси і правди в творчому її осмисленні великим Олександром Довженком. Розглядаючи цю дилему, геніальний український письменник і кінорежисер у своєму щоденнику зробив 30 квітня 1944 року такий запис: "Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне, і коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Краса нас всьому вчить. Ся проста істина лишилася проте не визначаючи особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса – верховний учитель. Доказ цьому мистецтво – малярі, скульптори, архітектори, поети. Щоб нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було. У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину" [1, 9]. Як бачимо, О.Довженко завдяки високим професійним, інтелектуальним та естетичним якостям дослідника духовного світу людини відчув у красі істину. На його переконання, вони не лише не суперечать одна одній, а, навпаки, органічно взаємопов’язані між собою. Шукаючи істину, мипізнаємо красу – таким є головний лейтмотив творчого пошуку художнього слова. Глибока інтелектуальна ідея О.Довженка є методологічним дороговказом для сучасних представників соціогуманітарного знання у їх прагненні до поєднання у науковій та викладацькій діяльності істинного та естетичного.

      Варто зважати і на ту обставину, що суспільні  науки на інтегральному рівні  мають важливе значення в осмисленні феноменів культури, їх синтезу. Зазначимо, що як у вітчизняній так і в зарубіжній гуманітарній літературі можна зустріти спроби дослідників звести культуру або до моральності, або до мистецтва чи навпаки до освіти. Проте як свідчить цивілізаційний досвід людства, культура містить в собі і перше, і друге, і третє поняття та ще багато інших структурних компонентів. Ми розділяємо точку зору сучасних російських вчених-гуманітаріїв, які, наприклад, загальне розуміння культури пов’язують з духовністю, з потребою та здатністю всі свої думки, слова і вчинки співставляти з вищими цінностями та ідеалами, з прагненням наблизитися до цих цінностей, поряд з цим відчуваючи повне незадоволення від рівня досягнутого [9, 4]. На нашу думку, без творчого осмислення філософами, істориками, представниками інших суспільних наук сутності культури, її місця та значення в житті людей неможливо вирішити жодну з актуальних проблем в різних галузях гуманітарного знання.

      У системі вищих навчальних закладів України, в тому числі її культурно-мистецького  напряму, потенційно потужною у забезпеченні інтелектуального та методологічного рівня знань студентів залишається філософія. Незважаючи на те, що філософія втратила статус науки наук, а її представники функцію провидців та оракулів, проте саме ця суспільна наука відкриває можливість студентам цілісного розуміння зв’язку світу й людини. Якщо мистецтво, вирішуючи це дослідницьке завдання, використовує художні засоби, образну мову, то філософія здійснює це мовою теоретичних міркувань, дискурсів, узагальнень. Суспільствознавство має передусім донести до розуму та свідомості студентів чітке визначення філософії як науки. При цьому варто звернути особливу увагу на те, що філософія як система ідей, поглядів на світ і місце людини в цьому світі досліджує різні форми відношення людини до світу: пізнавальну, ціннісну, етичну, естетичну.

      Професорсько-викладацькій корпорації потрібно використовувати нові методологічні підходи до трактування співвідношення матеріального і духовного, теорії і практики, ідей і практичних дій. Плюралізм пізнавальних підходів підштовхує суспільствознавців не тільки до перегляду усталених стереотипів мислення, застарілих або хибних трактувань буття і свідомості, а й до створення нових концепцій розуміння матеріального та духовного життя.

      Одним з найважливіших чинників розвитку науки, переосмислення ролі філософії й усього суспільствознавства постсоціалістичної епохи є зміна предмета філософії як науки в сучасній Україні й усіх постсоціалістичних країнах. На думку відомих українських філософів М.Михальченка та В. Скотного, висловленій у статті на сторінках журналу "Віче", предметом сучасної філософії є світогляд людини, суспільство й особистість, мислення, дії, розвиток" [6, 25].

      Спираючись  на методологічний підхід вітчизняних  дослідників, зазначимо, що лише у зв’язку  з конкретним сучасним науковим знанням розширюються такі сфери філософії, як філософія культури, мистецтва, філософія історії тощо. Лише у взаємодії з усією системою сучасного наукового знання філософія визначає фундаментальні ціннісні орієнтації у сучасному світі.

      Постіндустріальна парадигма сучасної філософії актуалізує примат людини, її свідомості в сис-темі саморозвитку суспільства. Доцільно зробити особливий акцент на тому, що життєвий смисл будьяких процесів, що відбувається у суспільстві, виникає не сам по собі, а в людських вимірах, виробляється, викристалізовується в інтелектуальному полі нашої взаємодії з світом. Викладачі філософії мають постійно переконувати студентів у тому, що саме людина робить світ розумним або безумним, прогресивним чи регресивним, естетичним чи потворним.

      Студенти  культурно-мистецьких закладів мають  вчитися не схоластичному, а раціональному і водночас естетичному за формою філософському мисленню, опановувати сенс дійсного філософствування, яке нічого спільного не має з словоблуддям, яких би красивих форм воно б не набирало. Маємо просякнути розумінням того, що тільки той, хто ясно мислить і чітко викладає думки, має мужність керуватись власним розумом, потрібен українській державі і громадянському суспільству. Важливість і перспективність такого підходу до ціннісного значення філософських знань є тим більш очевидною, оскільки сучасному і майбутньому українському суспільству потрібні люди з актуальними знаннями, гнучкістю і критичністю мислення, творчою ініціативою, високим адаптаційним потенціалом. Не менш важливими мають бути такі їхні якості, як висока моральність, особистісна відповідальність, внутрішня свобода, налаштування на максимальну реалізацію, здатність досягти високої мети раціональним шляхом і коректними засобами [8].

      Філософія, яка покликана утверджувати творчі принципи та інтелектуальні засади в житті студентів, має допомогти їм отримати зрозумілу і осмислену відповідь на поставлене свого часу титаном духовного світу – німецьким філософом І.Кантом питання, яке є актуальним і для кожної сучасної і критично мислячої людини: 1) Що я можу знати? 2) Що я повинен робити? 3) На що я можу сподіватися? [2, 5] Саме розв’язання цього складного завдання пов’язаного з матеріальним та духовним буттям людини, є лакмусовим папірцем для з’ясування значення методологічної детермінанти в структурі філософського знання.

      На  нашу думку, значні можливості для поглиблення  методологічного рівня отримання  у вищих навчальних закладах гуманітарної освіти, формування у молодого покоління на наукових засадах політичної свідомості, політичної культури. З врахуванням специфіки навчальних закладів культурно-мистецького напрямку викладачам цієї дисципліни важливо приділити особливу увагу розкриттю класичних та новітніх концепцій мислителів на сутність та природу політичної культури, порівняльному аналізу українських та загальноєвропейських політико-культурних традицій і цінностей.

      Трансформація соціогуманітарних знань вимагає  також глибоких, радикальних змін у змісті, структурі та якості історичних знань у вищій школі, посилення їх методологічного та інтелектуального спрямування.

      Методологічна культура історичного мислення передбачає також аналіз альтернативних підходів до сутнісного розуміння історичної діяльності. Слід підкреслити, що багатоваріантність та альтернативність є однією з прикметних рис історичного процесу, а отже, й історичного мислення. Показником методологічного характеру історичного мислення є також використання історичних аналогій та паралелей, які дають можливість глибше зрозуміти природу історичного процесу, його циклічність, відчути взаємодію історії та сучасності. Разом з тим, слід зауважити, що історичні аналогії в кінцевому підсумку мають умовний характер, оскільки в реальній дійсності повторюється не сама історія, не конкретно-історичні події, а лише тип чи відповідна категорія суспільного чи духовного явища, яке розглядається у ретроспективі. До компонентів методологічної культури історичного мислення слід віднести, на нашу думку, і наявність в його структурі комплексного, багатофакторного підходу до вивчення різноманітних ретроспективних аспектів та сюжетів життя українського суспільства. Потрібно підкреслити, що історичне мислення в його методологічному ракурсі має бути діалектичним. Забезпечення глибини, неупередженості історичної істини, її діалектичного характеру значною мірою визначається вірним, науково обґрунтованим шляхом її досягнення. Не тільки результат історичного дослідження, але й шлях, який веде до нього, має бути істинним. З точки зору К.Маркса, наукові ідеї, погляди, думки дослідника історичної істини повинні бути не безбарвними, а визначатись "історичною" формою духу, який має бути оптимістичним [5, 7]. На це важливе марксистське положення варто звернути увагу викладачам історичних дисциплін у вищій школі з метою уникнення гіпертрофованої уваги до трагедійних аспектів доленосних подій минулого українського народу. Адже песимістичний образ України, який є характерною рисою багатьох навчальних посібників, породжує лише депресивний стан у студентів, націлюючи їх на поразку у досягненні глибинних пластів історичної істини.

      Викладачеві-історику, який має бути об’єктивним дослідником різнобарвних, нерідко суперечливих подій, процесів та явищ української історії, важливо пам’ятати морально-етичну настанову академіка РАН Д.Лихачова про те, що "наукова істина найдорожче за все і неї потрібно дотримуватися у всіх деталях наукового дослідження як і в житті вченого" [3, 25]

      Невід’ємною рисою методологічної культури історичного  мислення є також творче використання досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії як важливого інструменту конкретно-історичного аналізу. Історія це не тільки ретроспективні картини минулого, а й теоретичний багаж самої історичної науки [7, 5].

      Методологічний  характер діалектичного історичного  знання пов'язаний, на нашу думку, також  з формуванням масштабного історичного мислення, яке віддає пріоритет не конкретно-історичним деталям(але це зовсім не означає, що воно їх ігнорує), а теоретичним, концептуальним аспектам проблеми. Зазначимо, що масштабне історичне мислення, на противагу мисленню локальному, здійснює вільний перебіг у системі історичних координат розвитку українського суспільства, враховує раціональні, логічні, психологічні та інші фактори, які беруть участь у формуванні та ґенезі історичного пізнання. Слід вказати іна те, що формування методологічно спрямованого історичного мислення не можливо без постійного, безперервного, цілеспрямованого наукового пошуку, який, пронизуючи всі інноваційні та репродуктивні форми і методи навчання студентів, і є філософським каменем історичної освіти у вищих навчальних закладах. Свідомий, зацікавлений потяг викладачів і студентів до наукового пошуку, його трансформація в саморефлексію є також однією з необхідних умов утвердження модерного типу історичного мислення.

      Загалом суспільні науки у вищих навчальних закладах, особливо у культурно-мистецьких, мають відмовитись від абсолютизації раціональної методологічної програми та поступово здійснювати перехід до розуміння та свідомого використання взаємодоповнюваності методологій раціональної та ірраціональної, оскільки раціональна методологія забезпечує тільки механічну, виконавчу діяльність, проте зовсім не готує людину до творчості, оскільки творчий потенціал має ірраціональний характер. Тому викладання суспільних наук у культурно-мистецьких закладах освіти має бути спрямоване на втілення ідей і принципів методології наукової творчості. З нашої точки зору, методологічна парадигма при вивченні суспільних наук має бути обов’язково доповнена методичним компонентом. Насамперед, це стосується оновлення змісту та структури соціогуманітарного знання, забезпечення його інтегративного характеру в навчальних програмах, використання в них цитатного матеріалу для акцентування уваги на важливих теоретичних положеннях у відповідній галузі суспільних наук, залучення фрагментів оригінальних текстів. Зазначені методичні аспекти спрямовані на посилення аргументації наукових ідей, надання їм пізнавальної привабливості та естетичного забарвлення.

      Отже, в умовах інтелектуальних викликів сучасного світу, трансформаційних процесів у сфері вищої освіти України значно актуалізується проблема методологічної спрямованості соціогуманітарних знань. Саме забезпечення домінування методологічної парадигми в системі гуманітарної освіти, послідовного формування методологічної культури мислення викладачів і студентів є перспективним завданням для суспільних наук у культурно-мистецьких закладах освіти, одним із найважливіших критеріїв оцінки фахової компетентності та інтелектуального потенціалу її випускників. Такий підхід переконливо вказує на те, що наука і творчість, істина і духовність, правда і краса повинні йти поряд. 
 
 
 
 
 
 

Список  використани джерел: 

1. Ваховський  Л.Ц. Функції філософії в структурі  педагогічного знання / Л.Ц. Ваховський // Педагогічна практика та філософія  освіти : матеріали Міжнародної науково-практ. конф. – Полтава : ПОІПОПП, 1997. – С. 39.

2. Горелов  А.А. Концепции современного естествознания / А.А. Горелов. – М. : ВЛАДОС, 1998. – 512 с.

3. Єрохін  С.А. Структурна трансформація  національної економіки (теоретико-методологічний аспект) : наукова монографія / С.А. Єрохін. – К. : Світ Знань, 2002. – 528 с.

4. Ладыжец  Н.С. Философия и практика университетского образования / Н.С. Ладыжец. – Ижевск : Изд-во Удм. ун-та, 2004. – 256 с.

5. Методологія  наукової діяльності : навч. посіб. / [Д.В. Чернілевський, Ю.М. Козловський  та ін. ; за ред. проф. Д.В. Чернілевського]. – 2-ге вид., доп. – Вінниця : Вид-во АМСКП, 2010. – 484 с.

6. Музиченко  В. Філософські засади структурного  методу пізнання / В. Музиченко, С. Повторєва // Філософські пошуки. – 1997. – Вип. 1–2. – С. 51–56.

7. Новиков  А.М. Российское образование в  новой епохе: парадоксы наследия. Векторы развития : публицистическая монография / А.М. Новиков. – М. : Эгвес, 2000. – 272 с.

8. Попов  Н.В. Философия и методология  научно-медицинского познания / Н.В.  Попов ; Нац. мед ун-т имени  А.А. Богомольца. Серия из трех книг. – К. : НМУ, 1998. – Кн. 1. – 172 с.

9. Про  вищу освіту : Закон України від  17.01.2002 р. № 2984-ІІІ // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2002. – № 1. – С. 9–51.

10. Смирнов  П.В. Пространственно-временные аспекты  взаимодействия наук (М-, У-, І-интерпретация) / П.В. Смирнов // Науки и их взаимосвязи: История. Теория. Практика / [Б.М. Кедров, В.Л. Рабинович, А.П. Огурцов и др. ; ответств. ред.: Б.М. Кедров, П.В. Смирнов, Б.Г. Юдин]. – М. : Наука, 1988. – С. 145–171.

11. Якубовски  М.А. Теоретико-методологические  основы математического моделирования профессиональной деятельности учителя : дис. ...д-ра пед. наук : 13.00.04 / М.А. Якубовски. – К., 2004. – 482 с.