Генрі Кіссінджер про американську зовнішню політику 1960 – 1970-х років

    Київський національний університет імені  Тараса Шевченка

    Історичний  факультет 
 
 
 
 
 
 

    Генрі Кіссінджер

    про американську зовнішню політику

    1960 – 1970-х років. 
 
 
 

    Особистість Генрі Кіссінджера

    Генрі Алфред Кіссінджер (Хайнц Кіссінгер) народився 27 травня 1923 року в єврейській сім'ї в баварському селищі Фюрт. Його батько викладав в жіночій гімназії. Після приходу нацистів до влади (1933) в 1938 році сім'я Кіссінджерів виїхала до США.

    Американське  громадянство Генрі отримав тільки в 1943 році, коли закінчив середню школу. В тому ж році його призвали до армії. Завдяки доброму знанню німецької мови він служив перекладачем в 84-й піхотній дивізії.

    Після війни він став працювати в  армійській контррозвідці в американській  окупаційній зоні. Там він привернув увагу своїми талантами. Будучи в Німеччині, Кіссінджер був нагороджений Бронзовою зіркою.

    Повернувшись до США у 1947 році, Кіссінджер поступив в Гарвардський університет. Тут Генрі теж показує себе з найкращої сторони, розуміється на історії, філософії тощо.

    В 1949 році Кіссінджер одружувався на Енн Флейшер. У них народилися двоє дітей – син і дочка. В 1950 році Генрі отримав ступінь  бакалавра( тема дипломної: „Значення історії – критика Шпенглера, Тойнбі і Канта”). Кіссінджер написав докторську дисертацію, що мала назву „Відновлений світопорядок. Каслрі, Меттерніх і відновлення світу 1812–1822 рр”. В тому ж в 1954 році вона була видана, а Генрі став доктором політології. Так почалася викладацька діяльність Кіссінджера.

    Авторитет молодого політолога і його зв'язки допомогли йому в березні 1955 року отримати запрошення в дослідницьку групу Ради із зовнішніх стосунків – один з провідних центрів розробки зовнішньої політики для американської правлячої еліти. Там  Кіссінджер підготував монографію „Ядерна зброя і зовнішня політика”, що здобула широку популярність і в США і за їх межами, отримала найпрестижнішу нагороду по політології – премію Вудро Вільсона.

    Хоча  значною мірою ця робота написана по рецептах інших подібних творів періоду „холодної війни”, але  вона мала і істотну відмінність. Виходячи з того, що радянський ядерний потенціал до цього часу досяг значних розмірів і у разі обміну ядерними ударами США понесли б вельми значні втрати, Кіссінджер розвиває думку про необхідність перегляду військово-політичної стратегії „масованої відплати”, висунутої тодішнім держсекретарем Джоном Даллесом.

    Влітку 1957 роки Кіссінджер повернувся в Гарвардський університет на викладацьку роботу. В 1959 році він став доцентом, а в 1962 році – професором. До цього часу він став відомий також як політичний діяч і дипломат. Він продовжував розширювати свої зв'язки, працюючи за сумісництвом радником з міжнародних питань у фундації братів Рокфеллерів, а потім на посту директора так званого „Проекту спеціальних досліджень”.

    Очоливши  цей „Проект”, Кіссінджер отримав можливість спілкуватися з крупними дипломатами, державними діячами, вченими і бізнесменами. Тоді ж Кіссінджер взяв участь в роботі Комісії з проблем національної безпеки.

    В 1962–1965 роках вже відомий політик  Кіссінджер опублікував численні статті з питань зовнішньої і військової політики США в найрізноманітніших виданнях – як американських, так і західноєвропейських.

    В 1964 році сім'я Кіссінджерів розпалася. Через декілька років Кіссінджер знову одружувався. Цього разу його дружиною стала Ненсі Меджінесс, теж фахівець-політолог, яка працювала помічником у Нельсона Рокфеллера. Вона стала його вірною супутницею і помічницею в усіх справах.

    В 1965 році вийшла в світ чергова книга  Кіссінджера – „Неспокійне партнерство  – перегляд Атлантичного союзу”. Він визнав збільшену роль західноєвропейських країн в рамках НАТО і закликав американську сторону повніше враховувати цей факт.

    Велику  роль в американській зовнішній  політиці Генрі Кіссінджер грав з 1969 по 1977, до 1973 як помічник Річарда Ніксона по зовнішній політиці, потім, з початком його другого терміну, як державний секретар. В 1974 прийняв відставку Ніксона і продовжив виконання обов'язків при Джеральді Фордові.

    Важливою  фігурою в зовнішній політиці США Кіссінджер став завдяки спробам врегулювання конфлікту у В’єтнамі та його внеску у налагодження стосунків із соціалістичниим світом у період правління президента Ніксона, що відомий як період розрядки міжнародної напруги у стосунках з СРСР і КНР.

    Кіссінджер  як і раніше залишається незаперечним авторитетом у сфері міжнародних  відносин. Його спостереження друкують авторитетні журнали. Під час  югославської кризи 1999 року він висловлювався  проти застосування військової сили. В журналі „Ньюсуїк” Кіссінджер писав, що „доленосні рішення”, які привели до бомбардувань, були прийняті в той час, коли „залишалися відкритими інші шляхи”. Дипломат фактично робить висновок, що дії адміністрації США в цьому конфлікті були некомпетентними. В той же час Кіссінджер закликає не скидати з рахунків Росію: „Уявлення Росії про себе як історичного гравця на світовій арені повинне сприйматися всерйоз”.

    В 2002 р. Кіссінджер очолив список 100 ведучих інтелектуалів світу. Член Більдербергського клубу (неофіційна міжнародна організація яка деякими коментаторами трактується як світовий уряд) 
 
 
 
 
 
 

    Зовнішня  політика США в 60-ті рр. (Війна у В’єтнамі) 

    По  закінченню Другої світової війни Америці довелося знову задуматися над своїм місцем на міжнародній арені та своєю роллю в повоєнному світі. Ще Г. Трумен робив все можливе для посилення авторитету США та подолання політичних суперників у боротьбі за світовий вплив — насамперед СРСР.

    Після того, як СРСР отримав у своє впорядкування  країни Східної Європи, західна європейська політична еліта боялася, що комуністичним стане і регіон Південно-Східної Азії. Починаючи з 50-х — 60-х рр. каменем спотикання на міжнародній арені став Індокитай.

    Американські  політики наголошували, що США мають захищати в першу чергу свободу, незалежно від того в якому місці земної кулі знаходиться країна, що потребує допомоги — в даному випадку геополітика нібито нікого не цікавила. Однак існував і інший погляд. У Індокитаї найважливішим ключовим пунктом вважався В’єтнам. Стверджували, що перемога комуністів у цій країні, яка перебувала на стадії державотворення, зруйнує баланс сил у регіоні, оскільки неможливо буде знайти достатню кількість країн, щоб протиставити їх СРСР та Китаю. Крім того, В’єтнам стане плацдармом для просування радянсько-китайського впливу теренами Індокитаю, звідки розповсюдиться на Індонезію. Філіппіни та Нову Зеландію аж до Австралії — за «принципом доміно» Таким чином, буде перервана вся система сполучень, а така ситуація не відповідає американським державним інтересам.

    Саме  з таких мотивів американські політичні кола надали підтримку  Франції у її війні з В’єтнамом (покрили дві третини всіх витрат). Завдяки цій підтримці США  опинилися у складному становищі: з одного доку, допомагаючи Франції, вони неначебто забезпечували перешкоду поширенню комунізму і здійснювали противагу Китаю, а з іншого, підтримуючи колоніальні прагнення Франції, порушували цим головне гасло своєї зовнішньої політики — захищати свободу і незалежність будь-якої країни. Знову ж таки висловлювались дещо утопічні сентенції стосовно того, що США нададуть французам кошти на ведення війни, а потім змусять їх надати незалежність «асоційованим територіям» — В’єтнаму, Лаосу і Камбоджі.

    Коли  ж стало зрозуміло, що в умовах партизанської війни, що розгорнулася у В’єтнамі французькі експедиційні війська неспроможні втриматися в країні, була скликана Женевська конференція з питань врегулювання ситуації в Індокитаї (квітень 1954 р.).

    Цікаво  те, що США, які до того активно втручалися у вирішення в’єтнамських справ, відмовилися приймати участь у Женевській конференції, оскільки їх участь у прийнятті рішень накладала на них завелику відповідальність. Тим не менше, США виступили гарантом виконання пунктів женевського документу і запевнила у відмові від силових методів вирішення конфліктів у регіоні.

    Ще  до завершення Женевської конференції  президент США Д. Ейзенхауер здійснив спробу здобути підтримку в особі  Великобританії, однак В. Черчілль у  підтримці відмовив — це ніяким чином не відповідало британським  державним інтересам.

    Тоді  Сполучені Штати виступили одними з ініціаторів створення СЕАТО, до складу якого увійшли також Пакистан, Філіппіни, Таїланд, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія та Франція. Однак дана організація не мала практичного значення, оскільки не мала засобів для взаємо підтримки. 

    Далі  США узялися за впорядкування  ситуації в самому В’єтнамі згідно з і своїм баченням принципів  демократії і державотворення. Країну очолив колишній чиновник колоніальної адміністрації Нго Дінь Дьєм, людина освічена, конфуціанець за поглядами. Однак не були враховані особливості місцевого менталітету, що спричинило певні ускладнення.

    До  кінця терміну повноважень Д. Ейзенхауера Південний В’єтнам  отримав близько 1 млрд. доларів, там  постійно перебувало 1500 чол. військового персоналу, численне посольство та 692 чол. з американської військової консультаційної групи. До певної міри ситуацію вдалося стабілізувати. Однак в країні продовжується діяльність партизанів з Північного В’єтнаму, які здійснюють напади на чиновників, а нова армія нездатна зберегти безпеку.

    Президент Кеннеді всі сили спрямовував  на боротьбу з прокомуністично орієнтованим Північним В’єтнамом, вважаючи, що той діє за планом і стратегією, надісланими з Москви. Тому захист Південного В’єтнаму був для нього, як і для Г. Трумена та Д. Ейзенхауера, частиною всесвітньої стратегії «глобального стримування».

    Ситуацію  ускладнювали висловлювання лідерів  СРСР та Китаю, які сприймалися у  Вашингтоні в якості прихованої погрози.

    У 1959 р. північно-в’єтнамські війська увійшли на територію Лаосу під приводом підтримки нав’язаного ще у 1954 р. комуністичному руху Патет-Лао. Це давало їм можливість безперешкодного пересування під прикриттям джунглів вздовж південно-в’єтнамського кордону. Більш дієвим було б негайне втручання, однак Кеннеді сподівався владнати ситуацію за допомогою політичних засобів і навіть не відкидав можливість компромісу.

    Розпочаті у 1961 р., переговори тривали до травня 1962 року. Ханойський уряд спеціально тягнув час, розроблюючи мережу постачання. За умовами договору, всі іноземні війська і радники мали залишити територію Лаосу, пройшовши через спеціально створені контрольно-пропускні пункти. Невдовзі було  повністю виведено американський і таїландський контингент.

    До  осені 1961 р. ситуацію можна було виправити лише за допомогою негайного військового втручання. Однак думки серед політичної еліти Америки розходились у питаннях масштабів цього втручання.

    Подальше  загострення було спричинене указом Дьєма про заборону використання власних прапорів і емблем різними релігійними сектами та політичними партіями, у зв’язку з цим було розстріляно демонстрацію буддистів у м. Гуе. В серпні 1964 р. відбувся напад на американський ескадрений міноносець «Меддокс», в цьому звинуватили північних в’єтнамців, а сенат США, згідно з Тонкінською резолюцією, дав санкцію на безпосередній вступ військ США у військові дії проти Північного В’єтнаму. У січні 1965 р. було здійснено напад на американські казарми в місті Плейку, США відповіли повітряною атакою на Північний В’єтнам. До 1969 р. кількість американських збройних сил у В’єтнамі становила 543 тис. чол.

    Позитивних  результатів це не принесло. США  не розуміли специфіки війни. Партизани  вільно рухалися і отримували підтримку  з Півночі через територію  Лаосу і Камбоджі, в силу ознайомленості з місцевістю і умовами могли самі обрати місце для сутички, а США натомість проводили повітряні атаки на території Північного В’єтнаму, які останнього не дуже й хвилювали — країна була ще настільки малорозвиненою, що там від бомбардувань було мало користі, а життя місцевого населення нікого не цікавило. Американська стратегія виснаження ворога зазнала поразки.

    Всі спроби американського уряду домовитися  з Ханоєм не мали успіху. Л. Джонсон під тиском радників йде на переговори з урядом Північного В’єтнаму, хоча особисто він був проти припинення бомбардувань. Американська дипломатія опиняється в замкненому колі. У неї не було жодних засобів впливу на Ханой. Навіть в обмін на обіцянку припинити бомбардування Північний В’єтнам не збирався відмовлятися, навіть тимчасово, від своєї діяльності на півдні.

    Критика американської політики у В’єтнамі розпочалася спочатку в формі  дискусії стосовно шансів США виграти  війну та співвідношення витрачених на неї коштів з вигодами, які  можна було б отримати у випадку перемоги. 11 березня 1968 р. В. Ліппман виступив з критикою теорії стримування стосовно В’єтнаму. Він стверджував, що, оскільки США поставили за мету умиротворення Азії в цілому,  неможливо досягнути її, використовуючи обмежені ресурси.

    У 1966 р. навіть сенатор Фулбрайт, який ще 2 роки тому виступав за розширення зони конфлікту, тепер зводить його значення до рівня периферійного. Так поступово політика, яка ще недавно розглядалась як життєво необхідна, стала в очах громадськості аморальною. Завдяки ЗМІ населення мало все ширший доступ до того, чим саме була для Америки в’єтнамська війна. Протести висловлювалися навіть в сенаті. Це змусило Л. Джонсона знову погодитися на переговори з Північним В’єтнамом. 31 березня 1968 р. він оголосив про одностороннє часткове припинення бомбардувань на північ від 20-ї паралелі і повне їх припинення після початку переговорів. США утримувалися від підкріплень і оголосили, що їх мета — не знищення ворога, а лише встановлення миру. Перемир’я було порушене, а північнов’єтнамські війська здійснили напад на американські позиції.

    Вирішувати  проблему тепер мав наступник  Л. Джонсона, Р. Ніксон.  Саме йому довелося розмірковувати над питанням виведення  американських військ в умовах назріваючого розколу в суспільстві. За його ініціативи було висунуто і проаналізовано 3 варіанти завершення війни:

• односторонній вихід, згідно з яким Ніксон мав просто оголосити кінцеву дату виведення військ;
• зіткнення з Ханоєм шляхом військового та політичного тиску;
• поетапний перехід відповідальності за розв’язання війни на сайгонський уряд.

      Північний В’єтнам змінювати  свої умови не збирався, вимагаючи  виведення американських військ  і ліквідації уряду Нгуена  Ван Тхієу в Сайгоні. 

    Перший  шлях був неприйнятним: одразу після  оголошення виводу 500-тис. військового контингенту його знищили б або партизани, або самі ж південно-в’єтнамські війська.

    Другий  шлях був складніший, але мав менш негативні наслідки. Він включав  продовження війни у поєднанні  з переговорами, а також безпосередній  захист густонаселених районів Південного В’єтнаму і заходів, направлених на припинення діяльності так званої «стежки Хо Ши Міна» в Лаосі, ліквідацію баз в Камбоджі та мінування північно-в’єтнамських портів. Ніксон боявся, що Конгрес або взагалі не підтримає даний проект, або вимагатиме зустрічних поступок і обмежень. По-друге, такі дії могли зіпсувати і без того складні стосунки з СРСР та Китаєм.

    Ніксон  обрав третій шлях — «в’єтнамізації»;  його суть полягала у виводі американських  військ з В’єтнаму, надання південному В’єтнаму можливості самостійно забезпечити свій захист а північний В’єтнам схилити до мирного врегулювання.

    У 1970 р. почалися мирні переговори. Північний  В’єтнам затягував переговори і  навіть саму участь в них подавав  як вияв надзвичайного миролюбства. Протягом лютого — квітня 1970 р. він відмовлявся від припинення вогню і виводу військ терміном в 15 місяців. У травні — липні спеціальний радник в’єтнамської делегації запропонував 9 пунктів, які нічого не означали. Врешті-решт, у 1972 р. США вивели 500 тис. військ в односторонньому порядку, а південний В’єтнам запропонував провести вибори. Північний В’єтнам вимагав визначення конкретної дати виведення решти військ. Р. Ніксон запропонував американські умови: припинення вогню під міжнародним контролем, обмін полоненими, продовження економічної та військової допомоги Сайгону, вирішення політичного майбутнього південного В’єтнаму в’єтнамськими політичними партіями на основі вільних виборів  8 жовтня 1972 р. північний В’єтнам погодився з ключовими положеннями США і відмовився від вимоги участі Сполучених Штатів у встановленні у південному В’єтнамі комуністичного уряду.  
 
 
 
 

    США на міжнародній арені  в 70-х рр.

     („Трикутник США  - Китай - СРСР”) 

    Період  перебування на посту президента США Р. Ніксон став для країни складним не лише через програш у війні. Держава втрачала економічну перевагу на користь Європи та Японії, відновлених у свій час за допомогою американських ресурсів, а ядерна перевага майже втратила своє значення, оскільки США більше не були єдиною ядерною країною. Крім того, постійний суперник Сполучених Штатів, СРСР, на даний момент частково втрачає привабливість як взірець для наслідування. Це стало позитивним моментом при виборі нової стратегії зовнішньої політики.

    Суспільство вимагало відходу Америки від втручання в світову політику, практично повернення до політики ізоляціонізму. Діксон же вважав, що запорука стабільності – рівновага сил, а для цього США повинні залишатися сильною державою для забезпечення цієї рівноваги. Європа, СРСР, Китай та Японія мали також своє місце у ніксонівській концепції балансу сил. Крім того, США мали виконувати свої договірні зобов’язання, а в усіх інших випадках керуватися в першу чергу державними інтересами та безпекою, однак чітко визначених критеріїв стосовно способів вирішення конфліктів та використання ядерної зброї висунуто не було. 

    Ніксон  сприймав відносини з СРСР як низку  проблем, які можна і потрібно вирішувати. В першу чергу він  звернув увагу на встановлення збройного  паритету і взаємного контролю над  озброєннями, насамперед ядерними.

    Іншим напрямком політики Ніксон було налагодження відносин з Китаєм – його передбачалось використати для протиставлення СРСР і навпаки. Результатом такої політики стало те, що вперше за 20 років протистояння у промовах китайських урядовців США не були названі головним ворогом країни, рівнозначна з ними загроза приписувалася СРСР . Це теж було зрушенням. З „Піднебесною” переговори були навіть комфортнішими, ніж з СРСР, оскільки радянські політики прагнули в першу чергу досягти своєї мети, а китайські — створити умови, які сприяли б пошуку компромісів та вигідних рішень. 

    У лютому 1972 р. Ніксон підписав заздалегідь  узгоджене з китайською стороною Шанхайське комюніке (Китай відмовляється від загострення ситуації в Індокитаї і разом з США має протистояти радянському експансіонізму). Подальші угоди передбачали спільне протистояння спробам будь-якої країни встановити світове домінування. СРСР, бачачи зближення США з Китаєм, і сам намагався встановити більш тісні відносини, прагнучи заручитися підтримкою США у своєму протистоянні з Китаєм. 

    Таким чином, адміністрація Ніксона зуміла домогтися відновлення міжнародних  позицій США після ведення  тривалої та безрезультатної війни, що спричинила ряд внутрішніх конфліктів, та підписання ганебного для них миру з північним В’єтнамом.

    Відтепер  Сполучені Штати втручаються  в усі міжнародні конфлікти, активно  беруть участь у здійсненні міжнародної  політики. На порядку денному стоять питання двох Німеччин, врегулювання на Близькому Сході, скорочення радянського впливу, заходи з досягнення високого рівня безпеки і співробітництва в Європі.

      Тим часом погіршуються стосунки  США з де Голлем, який прагнув  довести самостійність європейської  політики загалом і власне  французької від Сполучених Штатів. Він вийшов зі складу НАТО, і це непокоїло американську політичну еліту.

    США змушені були підтримувати східну політику, зближення Брандта (ФРН) з СРСР, оскільки для них це було значно вигідніше, ніж потім вирішувати проблеми, пов’язані з протистоянням.

    Що  стосується Близького Сходу, то на 70-ті рр. там встановилася ситуація, в якій жодна з наддержав не могла утвердити свою перевагу. СРСР у 60-х рр. постачав зброю Сирії та Єгипту, тривало протистояння стосовно Ізраїлю — держави достатньо сильної, щоб протистояти зовнішній експансії, до того ж під захистом Сполучених Штатів. Будь яка політична і дипломатична помилка могла вивести союзників зі сфери впливу СРСР.   США залишалося лише намагатися обмежити ріст радянського впливу, по-перше, блокуючи кожну агресивну і дестабілізуючу дію арабів, спричинену радянським впливом. По-друге, США брали на себе роль посередників у мирному врегулюванні. Тим часом, СРСР продовжував укріплювати свій статус в регіоні за рахунок військових поставок радикальних арабських держав і значно краще вміли провокувати кризи, ніж потім їх вирішувати. Адміністрація Ніксона не відмовлялася від переговорів з Москвою, що допомагало приймати більш дієві рішення і утримувати СРСР від активних дій.

    Саме  в 70-ті рр. виникає поняття детанту, або ж розрядки — мирного співіснування з комунізмом як нової стратегічної альтернативи, де на перший план виходить не лобове зіткнення систем, а боротьба без використання військових засобів, боротьба дипломатій та ідеологій. СРСР в свою чергу теж до цього прагнув і був схильний підтримати даний курс, оскільки вважав його ознакою слабкості Америки. Уже в умовах розрядки проводяться заходи з обмеження стратегічних озброєнь, як наступальних, так і оборонних. Було підписано тимчасову угоду, за якою обмежувалися стратегічні ракети сухопутного та морського розташування, але без заборони на удосконалення власних ядерних сил. Однак проблема полягала не лише в роззброєнні, а й в тому, що вся система трималася на думці, що ядерна війна стане початком миттєвого взаємного знищення, в той час як більшість ядерних озброєнь США були направлені лише на те, щоб утримати суперника від використання ядерної зброї. В якийсь кризовий момент поітика взаємного страху перед війною могла стати недієвою.

    Як  плата за поступки, розширювалося  торговельне співробітництво між США і СРСР, значно простіше стало домовлятися стосовно дотримання прав людини, однак труднощів ще було багато, особливо зважаючи на небажання радянського керівництва поступатися своїми ідеологічними принципами і зустрічного прагнення США досягати своєї мети вигідними для них засобами. Навіть після підписання у 1975 р. Гельсінських угод стосовно політичних, економічних питань співжиття та прав людини не зняло всіх протиріч.

    Як підсумок, можна навести думку Г. Кіссінджера про те, що ніяка політика не в змозі нівелювати всі напруженості й протиріччя у відносинах між США та СРСР. Різниця між ними занадто велика, і лише життя довело, яка з систем більш життєздатна.