Географія Культури

Географія Культури Категорія “культура” (від лат. сultura — догляд, виховання, розвиток) є, мабудь, однією із найбільш загальних як за обсягом, так і за змістом. Як термін слово “культура” якнайширше вживають також і на побутовому рівні. У буденній свідомості і в науці поняття “культура” використовують у найрізноманітніших, часто протилежних варіантах. Слово “культура” як самостійний термін у сучасному тлумаченні, для означення духовного світу людини, що відрізняє її від тваринного існування, вперше застосував 1684 р. німецький філософ С. Пуфендорф (1632–1694). 
Є численні енциклопедичні визначення культури, одне з яких трактує культуру як “сукупність матеріального і духовного надбання людства, нагромадженого, закріпленого і збагаченого упродовж історії, яке передається від покоління до покоління” [4. С. 734]. Можна виділити три складові частини цієї дефініції. По-перше, культура – це сукупність матеріального і духовного (духовного і матеріального) надбання людства. По-друге, це не “одноразове” надбання, воно є нагромадженим, закріпленим і збагаченим упродовж історії. По-третє, що особливо важливо, це надбання передається від покоління до покоління. Це свідчить про неперервність культури, а також про те, що її субстратна основа постійно збагачується. 
Сучасна культурологія досі не виробила єдиного трактування категорії “культура”. На початок ХХІ ст. було близько 500 чітко наукових трактувань (дефініцій) поняття “культури”. Найпоширенішими серед дефініцій “культури”, крім наведеної вище, є такі: це штучна “друга” природа; сукупність людської діяльності; сукупність способів діяльності; творча діяльність; продукти творчої діяльності; суспільство в цілому; духовний стан суспільства. 
Питання місця географії культури серед інших наук тісно пов’язане з підходом до визначення структури суспільної географії та науки в цілому. Особливо важливе місце географії культури у суспільній географії. Класик української географії акад. С. Рудницький поділяв антропогеографію (у сучасному розумінні це частково збігається з суспільною географією) на географію людини, економічну географію, географію культури та політичну географію [2. С. 15–17]. Сучасні провідні українські вчені економіко- та соціо-географи дотримуються різних, хоча і більш-менш подібних, 
підходів до визначення структури суспільної географії. Наведемо два, сьогодні найпоширеніші – київський проф. Миколи Пістуна та львівський проф. Олега Шаблія. М. Пістун виділяє у суспільній географії шість аналітичних (галузевих) дисциплін: економічна географія; соціальна географія; політична географія;географія культури; географія управління; географія інфраструктури. Перші три з них є головними [1. С. 46–48]. Як бачимо, згідно з цим підходом географія культури – це самостійна наукова дисципліна, хоч і не головна, суспільної географії. У структурі суспільної географії за О. Шаблієм у блоці (підсистемі) головних дисциплін виділено такі: географія населення (демогеографія); соціальна географія; економічна географія; політична географія. Географія культури разом з географією способу життя, рекреаційною географією та іншими зачислена до складу соціальної географії [5. С. 32–38]. 
Географія культури є окремою поряд з економічною географією, соціальною географією, політичною географією, галузевою (аналітичною) суспільно-географічною дисципліною. З усіх чотирьох наведених вище дисциплін географія культури сьогодні найменш розвинута. До економічної географії належать географія промисловості, географія сільського господарства, географія сфери послуг тощо; до соціальної географії –географія населення (демогеографія), рекреаційна географія, медична географія та ін.; до політичної географії – географічне державознавство, політична регіоналістика, електоральна географія та ін. 
Географія культури сформувалась на перетині суспільної географії та культурології, подібно як економічна географія пов’язана з економічною наукою, соціальна географія – з соціологією та демографією, політична географія – з політологією.  
Культурологія — наука про суть, зміст, структуру і функції культури, про загальні закономірності її розвитку на різних етапах історії, про особливості культурного процесу народів та регіонів планети. Вона вивчає зміну суб’єкта культури в процесі розвитку цивілізації, діалектику взаємозв’язку національного і загальнолюдського в культурі. Об’єктом дослідження теорії культури є розвиток філософських поглядів на культуру у різні епохи, взаємодія соціального і гуманістичного прогресу, проблеми культури в контексті глобальних проблем сучасності. Культурологія прагне зрозуміти світ культури не як просте нагромадження поодиноких явищ і фактів, а осмислити ці факти і явища як цілісність. Це наука, що формується на стику гуманітарних (від лат. humanus – людський, людяний) та соціальних (від лат. socialis – громадський, товариський) галузей знань. 
Найтісніші зв’язки географія культури, зрозуміло, має з соціальною географією, політичною географією та економічною географією. Тісно вона пов’язана з природничою (фізичною) географією, а також з філософією й антропологією. Серед множини наук, з якими пов’язана географія культури, виділяють такі сім. Їх поділяють на головні та доповнювальні. Головні науки: етнологія (етнографія); релігієзнавство; історія. Доповнювальні: мистецтвознавство; мовознавство; теологія; політологія. 
На думку О. Шаблія, суспільство, – об’єкт вивчення суспільної географії, – треба розуміти як складну систему сфер (геосфер): соціальної, господарської, політичної, культурної тощо, які перебувають між собою у взаємному зв’язку (генетичному і функціональному) і формують геопросторові єдності [5. С. 22]. З огляду на трактування суспільства як об’єкта вивчення суспільної географії даємо таке визначення географії  
культури як наукового напряму: географія культури — одна з самостійних ділянок (галузей) суспільної географії, що досліджує геопросторову (територіальну) 
організацію культури в цілому або її окремих найважливіших форм прояву (підсистем): етнологічних, релігійних та історико-політичних. Медная труба sanco неотожженная 35,0 мм х 1,0 мм. У цьому випадку категорію культури розуміють як найширше явище. Є також вузьке розуміння географії культури. У цьому розумінні вона є підсистемою (другого порядку) економічної географії. Підсистема першого порядку тут географія сфери послуг, до якої разом з географією освіти, науки, охорони здоров’я тощо безпосередньо належить географія культури. Деякі вчені зачислюють географію культури до соціальної географії. Об’єктами вивчення географії культури (у вузькому розумінні) є бібліотеки, музеї, театри, кінотеатри тощо. Отже, тут йдеться про культуру як галузь господарства (економіки), для дослідження якої широко застосовують кількісні та техніко-економічні показники. 
У назвах трьох з чотирьох галузей суспільної географії (економічна географія, соціальна географія, політична географія) слово географія є на другому місці, у назві четвертої – географії культури – на першому. Постає запитання: можливо, її ліпше назвати культурна географія? Отже, географія культури чи культурна географія? 
Академік С. Рудницький уперше в українській географії виділив цей науковий напрям і назвав його географією культури [2. С. 16]. Хоча там же стосовно іншої науки написано “політична географія”. Річ у тому, що Рудницький як представник німецької географічної школи всю географію поділяв на такі чотири частини: математична географія, фізична географія, біологічна географія, антропогеографія. Для антропогеографії він, знову ж таки в дусі німецької географічної школи, використовував інколи паралельну назву – культурна географія [2. С. 14]. Пізніше, 1926 р., С. Рудницький географію культури назвав культурною географією у вузькому значенні, розуміючи під нею частину антропогеографії. Культурну географію у широкому значенні він, як і раніше, ототожнював з антропогеографією. З цього приводу сам учений писав так: “Культурною географією в ширшім значіню цього слова називають і до нині деякі землезнавці цілу антропогеографію. На мою думку не дуже влучно. Культурною географією в тісніщому значінні треба назвати тільки цю частину антропогеографії, яка розсліджує розміщеннє й географічну сутькультури ріжних країв і народів землі” [3. С. 62].

Сакральна географія — соціально-географічна наука, вкрай потрібна сучасному суспільству: лише завдяки знанням, які формуються в її царині, можна побудувати самостійну і в політичному, і в духовному сенсі державу, виховати морально стійке і духовно багате молоде покоління XXI ст. її знання завжди були й, очевидно, будуть актуальними для людини, суспільства. Основу цих знань становить священна світоглядна позиція. В чому ж полягав її суть? У процесі життєдіяльності сучасної цивілізації викристалізувалися два способи перебування Людини у Світі — священний і мирський (світський). Священний спосіб життя передбачає ставлення людини, суспільства до навколишнього світу як до священного. Таке сприйняття світу глибоко сакральне, благоговійне. Воно характеризується релігійним підходом до простору, часу, власного житла, окремих елементів простору і, по суті, є освяченням самого життя, всіх життєвих функцій (роботи, харчування, сексу тощо) — таїнством. Мирський, або світський спосіб життя трактує життєдіяльність як сукупність фізіологічних актів, тобто актів, позбавлених духовної значущості й зведених до власне людських дій.

Лише наприкінці XIX ст. почали формуватися  науки про релігію загалом, науки  про окремі релігії, а також про  сакральну життєдіяльність населення.

У XX ст. почала формуватися географія  релігії. її сьогодні розуміють як самостійну галузь знань у системі соціальної географії, самостійну науку, що вивчає поширення релігій, їх взаємоспівіснування у конкретних геопросторово-часових координатах.

Згодом географію релігії почали називати, відповідно до терміна, запропонованого  О. Шаблієм 1991 p., сакральною географією, і тепер ці терміни вживаються у науковій літературі як синоніми, хоч, безумовно, між ними існує певна різниця. Вона ґрунтується на відмінності у змісті понять релігійний і сакральний. Релігія, релігійні вірування містяться в основі сакральної життєдіяльності населення. Термін "сакральний" (лат. священний) — той, що причетний до релігійного культу і ритуалу, обрядовий. У наш час зміст цього поняття значно поглибився. У найширшому розумінні він означає внутрішній, священний, святий, потаємний, духовний, особистий світ людини, групи людей, суспільства, в якому найголовнішим у житті є взаємозв´язок, спілкування з Богом, Вищими Космічними Силами, Світовим Розумом. Якщо зміст поняття "релігійний" у своїй основі містить ставлення людини до Бога, означає віру в нього, релігійну поведінку людини на Землі, а також ставлення Бога до людини, але переважно в межах конкретної конфесії, то зміст поняття "сакральний" вміщує все це в якнайширшому смислі: ще не було релігій з їх постулатами і нормами, але вже існував сакральний світ людини, етносу. Зміст поняття "сакральний" охоплює також систему відносин між людиною, групою людей, суспільством і священним — найвищими цінностями, що завжди виявляються як дивовижна заповітна сокровенна таємниця. Це поняття в сучасному суспільстві доповнюється й тим, що взаємозв´язок людини з Богом виявляється не лише як Божа благодать для кожного, а й як всебічна допомога через посередництво церкви завдяки її соціальній доктрині. У багатьох випадках церква, вірні надають мирянам цю допомогу, не афішуючи свою діяльність, розцінюючи її як внутрішню, тобто сакральну потребу. Така діяльність останніми роками набула масового характеру. Достатньо сказати, що Україна постійно отримує гуманітарну допомогу від різних церков світу. При церквах України вже також функціонують місіонерські товариства.

Перш ніж визначити предмет  і об´єкт дослідження сакральної географії, варто зупинитися на доказах  географічності сакральної, у тому числі й релігійної сфери. З погляду сучасної географічної науки, це достатньо розробили О. Шаблій і О. Вісьтак, котрі обґрунтували географічність релігійної сфери у таких аспектах:

— розміщення та поширення релігійних вірувань і відповідних їм інституцій;

— існування геопросторових "фокусів" ("ядер") релігійного життя та діяльності, які стягують до себе міграційні потоки віруючих паломників і рекреантів (так звані святі місця; апостольські столиці; місця чудотворних ікон чи образів, наприклад, "Ікони Божої Матері у Ченстохові" в Польщі; місця виявлення "небесних чудес", як це було у с. Грушеві на Львівщині наприкінці 80-х років тощо);

— розвиток територіальної сакральної інфраструктури, яка забезпечує духовну  сферу послугами (виробництво церковного начиння й одягу, видання релігійної літератури і релігійне мистецтво, зокрема, малювання ікон; підготовка служителів культу — осіб духовного  сану; створення, розвиток та впровадження спеціальних засобів масової  інформації тощо);

— залежність територіальної диференціації  релігійного життя та діяльності від геопросторових відмінностей у демографічного і природно-географічного становища.

Об´єктом вивчення сакральної географії  є людина, її сакральний світ і релігійна  поведінка, соціальне середовище та релігійні організації, природне й  соціальне середовище та культові місця, природне і соціальне середовище та культові споруди, соціальна доктрина церкви — геопросторові форми сакральних елементів, у тому числі елементів релігії як комплексу об´єктів і явищ, їх міфології, змісту, генезису, динаміки, факторів і законів формування та функціонування. На думку О. Шаблія, можна стверджувати про реальність існування глобально-ареальних та елементарних форм, тобто мікроформ (наприклад, територія церковної парафії), між якими містяться перехідні форми, зокрема й регіональні. Він вважає, що зміст цих форм визначається територіальними сакральними системами (ТСС). За О. Шаблієм, в ідеальному порядку до складу таких систем входять: функціональне ядро — сукупність закладів, які здійснюють головну функцію системи — надання релігійних послуг населенню (церкви, монастирі, лаври); сукупність закладів і підприємств релігійної інфраструктури; сукупність закладів і підприємств, що виконують периферійні функції стосовно ядра системи (церковні школи, шпиталі та ін.); сукупність закладів та інституцій управління релігійним життям і діяльністю.

Аспект досліджень цієї науки —  територіальні особливості розвитку та функціонування об´єкта сакральної географії.

Найважливіший метод дослідження  в сакральній географії — геометод, а також низка методів, які використовуються в інших науках (зокрема, картографічні, моделювання, статистичні, соціологічні).

Мета дослідження сакральної географії  — виявлення територіальних закономірностей  та особливостей територіальної організації  релігії, а також релігійної сфери  як комплексу явищ і об´єктів. Для  досягнення цієї мети передусім треба  розв´язати такі завдання:

— виявити причини і фактори  поширення тієї чи іншої релігії  у межах конкретної держави, світі  загалом;

— з´ясувати закономірності розподілу  культових споруд на території;

— вивчити вплив релігійних вірувань на спосіб життя різних соціальних верств населення;

— визначити особливості релігійної поведінки людей;

— дослідити роль релігії у формуванні суспільного розуму та суспільного  інтелекту на конкретній території;

— вивчити вплив міжконфесійної ситуації на розвиток продуктивних сил, динаміку соціальних процесів;

— дослідити регіональні й конфесійні особливості соціальної доктрини церкви, їх вплив на рівень життя населення.

До завдань сакральної географії, на думку О. Шаблія, належить обґрунтування системи чинників розвитку і геопросторової організації територіальних сакральних систем; виявлення й обґрунтування законів і закономірностей їх формування, функціонування, структури та відповідності, розроблення понятійно-термінологічного апарату.

До надзвичайно важливих завдань  ми відносимо дослідження сакральної життєдіяльності населення в  умовах співвідношення соціального  сакрального простору й соціального  сакрального часу з іншими соціальними  просторами й часами та геопросторово-часовими координатами.

Предмет сакральної географії —  територіальна організація сакральної життєдіяльності людини, релігійної групи людей, країни, групи країн, світу та її вплив на територіальну  організацію суспільства загалом  в умовах співвідношення соціального  сакрального простору й соціального  сакрального часу з іншими соціальними  просторами, часами та геопросторово-часовими координатами.

Як і будь-яка інша самостійна наука, сакральна географія виконує  численні функції. Найважливіша з них  — загальноосвітня. Сакральна географія  допомагає зрозуміти особливості  світогляду різних людей, спільностей, націй у різних державах і на основі цього формувати власний світогляд, створювати свою картину світу.

Отже, сакральна географія —  самостійна галузь знань. Вона має власний  об´єкт, аспект, мету, завдання дослідження, предмет вивчення, як кожна самостійна наука виконує низку функцій, необхідних і корисних для суспільства.

Рекреаційна географія — це ще одна самостійна галузь знань соціальної географії. Рекреація (лат. recreatio — відновлення) — розвага, відпочинок, зміна дії, які характеризують не лише процес і заходи з відтворення сил людини, а й простір, де це відбувається. Отже, під рекреацією розуміли процес відтворення фізичних, духовних і нервово-психічних сил людини, який забезпечується системою заходів, що здійснюються у вільний від роботи час на спеціалізованих територіях. Дуже часто у вузькому розумінні рекреацію визначали як різноманітні види людської діяльності у вільний час, спрямовані на відновлення сил і задоволення широкого кола особистих і соціальних потреб. При цьому розрізняли три форми рекреації: туризм, лікування та відпочинок. Вважалося, що рекреація, тобто відтворення фізичних, духовних і нервово-психічних сил людини, вимагає певної кількості часу для отримання позитивних змін в організмі внаслідок цього процесу, а також для здійснення діяльності з метою забезпечення згаданого процесу.

Загальним об´єктом вивчення географії  туризму є сфера туризму. Конкретними  туристично-географічними об´єктами  дослідження географії туризму  можуть виступати поведінка людини в сфері туризму як працівника цієї сфери і як споживача туристичних  благ, що нею продукуються, рекреаційні  ресурси, туристичні маршрути та ін.

Конкретними об´єктами вивчення туристичної  географи є територіально-туристичні системи всіх типів і рангів. При  цьому під територіально-туристичною  системою (ТТС) слід розуміти сукупність природних, природно-соціальних, соціально-економічних  і соціальних компонентів на конкретній території на визначену дату, які  виділяються, виходячи з потреб споживача (населення), і функціонування яких спрямоване на забезпечення туристичного попиту.

Отже, загальним об´єктом вивчення географії туризму є людина, групи  людей, суспільство та сфера туризму  з усіма можливими взаємозв´язками  і взаємовідношеннями між ними. Розрізняють  ще й конкретні об´єкти вивчення географії туризму. З-поміж них  — туристична поведінка і ставлення  до туризму людини, груп людей, суспільства, туристична діяльність туристичних  організацій, туристичні ресурси —  тобто геопросторові форми окремих елементів ТСС, у тому числі сукупності елементів туризму як комплексу об´єктів і явищ, їх морфології, змісту, генезису, динаміки, факторів і законів формування та функціонування. Очевидно, можна говорити про реальність існування глобально-ареальних форм ТСС (наприклад, Карпатський туристичний район) і елементарних форм ТСС, тобто мікроформ (наприклад, санаторій "Рубін" у м. Трускавці, готель "Турист" у Львові), між якими містяться перехідні форми, зокрема й регіональні. Зміст цих форм визначається величиною та розвинутістю територіальних туристичних систем (ТТС). До складу ідеальної ТТС повинні входити: а) функціональне ядро — сукупність закладів, що здійснюють головну функцію системи — надання туристичних послуг населенню (туристичні фірми, екскурсійні бюро, готелі); б) сукупність закладів і підприємств туристичної інфраструктури (видавництва туристичної поліграфічної продукції, спеціалізовані навчальні заклади з підготовки працівників сфери туризму); в) сукупність закладів і підприємств, що виконують периферійні функції стосовно ядра системи (підприємства торгівлі, громадського харчування та ін.); г) сукупність закладів та інституцій управління туристичним життям і діяльністю.

Аспект дослідження цієї науки  становлять особливості геопросторово-часового розвитку і функціонування як загального, так і конкретних об´єктів географії туризму. Тобто, йдеться про особливості геопросторово-часового розвитку і функціонування ТТС загалом і їх окремих підсистем та елементів цих підсистем.

Найважливіший метод дослідження  в географії туризму геометод, а також низка методів, які використовуються в інших науках (наприклад, картографічні, моделювання, статистичні, соціологічні).

Мета дослідження географії  туризму — розроблення оптимальних  моделей сфери туризму, зокрема  територіально-туристичних систем, обґрунтування та реалізація туристичного районування з метою визначення особливостей туристичних функцій  території, прогноз тенденцій зміни  цих функцій при трансформації  географічного поділу праці у  сфері туризму та координації  розвитку туризму відповідно до динаміки поступу видів економічної діяльності територіальних господарських комплексів, наукове передбачення, планування оптимального використання соціальних і природних  систем туристичних ресурсів. Отже, йдеться про виявлення територіальних закономірностей та особливостей територіальної організації туризму як комплексу  природних, економічних і соціальних явищ, об´єктів. Для досягнення цієї мети необхідно розв´язати такі завдання:

— виявити причини і фактори  поширення туристичних ресурсів у межах регіонів, конкретної держави, у світі загалом;

— з´ясувати закономірності розподілу  туристичних організацій по території;

— проаналізувати вплив туризму  на спосіб життя різних соціальних верств населення;

— визначити особливості туристичної  поведінки людей;

— дослідити роль туризму в формуванні суспільного розуму та суспільного  інтелекту на конкретній території;

— вивчити вплив туризму як економічної  діяльності на розвиток продуктивних сил, динаміку соціальних процесів;

— дослідити регіональні й національні  особливості територіальної організації  сфери туризму, їх вплив на рівень життя населення.

До найважливіших завдань географії  туризму, безумовно, належить обґрунтування  системи чинників розвитку та геопросторової організації територіальних туристичних систем, виявлення й обґрунтування законів і закономірностей їх формування, функціонування, структур; розроблення й удосконалення понятійно-термінологічного апарату.

Предметом географи туризму є територіальна  організація сфери туризму, в  тому числі територіальних туристичних  систем, а також туристичної життєдіяльності  людини, групи людей, країни, групи  країн, світу та вивчення впливу територіальної організації сфери туризму на територіальну організацію суспільства  загалом в умовах соціального  рекреаційного часу і соціального  рекреаційного простору в співвідношенні з конкретними геопросторово-часовими координатами.

1.  
   Історична географія як наука. Поняття, складові частини.

 
Історична географія – це спеціальна історична дисципліна, комплексна історико-географічна галузь знання, що вивчає просторові аспекти історич-ного процесу, а також історичний розвиток окремих країн, народів, регіонів. 
 
Історична географія також – це галузь знань на межі історії та географії; географія якої-небудь території на певному етапі її розвитку. Вона вивчає зміни, що відбувалися в географічній оболонці Землі. 
 
Оскільки історична географія – це комплексна наука, то свої визначення її предмету мають географи і етнологи. 
 
Так, загально визнаним у географів є визначення історичної географії як науки, що вивчає останній (після появи людини) етап у розвитку природи. 
 
Своє визначення з народознавчої точки зору дав історичній географії відомий російський вчений Л.Гумільов. “Історична географія, - писав він, - наука про післяльодовиковий ландшафт у динамічному стані, для якого етнос є індикатором”. 
 
У підсумку назвемо синтетичне визначення історичної географії, наведене в Українській Радянській енциклопедії. Історична географія – це галузь географічних знань, що вивчає в плані просторово-хронологічних змін та взаємозв’язків природні та социально-економічні територіальні системи. Історична географія досліджує фізичну, економічну, політичну, етнічну географію минулого від появи людського суспільства до теперішнього часу, взаємозв’язок природи і суспільства, вплив на різних історичних етапах господарської діяльності на геогрефічне середовище, а географічних факторів на політику, виробництво та етногенез. 
 
Предмет історичної географії неодноразово з’ясовувався під час наукових дискусій, у підсумку чого в 1932 році в Лондонській школі економіки було встановлено чотири складових частини предмету, а саме: історична географія політичних кордонів; вплив природи на хід історичного процесу; вплив подій на географічні явища; історія географічних відкриттів.  
 
У вітчизняній історико-географічній науці склалася інша точка зору щодо предмету. Так, наприклад, історія географічних відкриттів відноситься до іншої галузі знань, а саме: історії географії. Складовими частинами предмету історичної географії є: історична фізична географія, історична географія населенния, історична етнічна географія, історична географія міст і сіл, історична топографія міст, історична політична географія. 
 
В цілому в історичній географії виділяють шість головних напрямків.

1.  
   Історична географія як допоміжна історична дисципліна, що вивчає місцезнаходження поселень, топографію міст, пам’ятники різних історичних подій, шляхи зв’язку та інші питання, що мають важливе, але допоміжне значення.
2.  
   Історична географія як наука, що вивчає економічну географію минулих історичних перодів. В цьому напрямку вона включає в себе історичну географію населення та історичну демографію.
3.  
   Історична політична географія як наука, що вивчає кордони держав, питання адміністративно-територіального устрою, народні рухи, війни, тощо.
4.  
   Історична етнічна географія як наука, що вивчає історію народів у зв’язку з особливостями географічного середовища – це вчення про господарсько-культурні типи народів, історико-географічне районування та ін.
5.  
   Історична географія як наука, що вивчає історію розвитку, освоювання та зміни географічного середовища та ландшафту.
6.  
   Історична географія як об’єднана дисципліна, що вивчає особливості природи, населення, господарства минулих епох, а саме: Стародавній світ, середні віки, новий та новітній часи.

 
Становлення історичної географії як науки. 
 
Накопичення історико-географічних знань розпочинається ще в греко-римську добу. В цей час в працях античних авторів спостерігалося поєднання історії з елементами географії. Вже давньогрецьку добу в історичній географії виділяються землезнавчий та країнознавчий напрямки. Так, в багатотомній “Історії” грецький вчений Геродот дав детальний опис розселення скіфських племен на території Північного Причорномор’я, інший грецький історик Полібій зробив реконструкцію переходу карфагенського полководця Ганнібала через Альпи, а визначний вчений Гіппократ дослідив і розробив “теорію клімату”. Елементи історичної географії зустрічалися в роботах Птолемея, Плінія Старшого, Тацита, Тіта Лівія та ін. 
 
В часи раннього середньовіччя відбувається суттєве послаблення як науки в цілому, так і історико-георафічних знань. Основними джерелами тих часів стають хроніки (літописи), які насичені географічними фактами, інколи досить міфологічного змісту. Так, в знаменитому літописі “Повість минулих літ” було зроблено змістовний опис розселення східнослов’янських племен. Іншим видом літератури була паломницька, автори якої змальовували все, що заслуговувало на увагу, на шляху слідування до святих місць: Палестини, Константинополя, Риму та ін. Також в окремих творах європейських авторів, як наприклад, Павла Диякона “Історія лангобардів”, де Баррі про Ірландію та Уельс окрім сучасності подавалися елементи історико-географічних описів. 
 
Деякий розвиток історико-географічної думки спостерігається з ХІІІ ст., що виявилося в появі комерційної географії, творах на географічну тематику, елементах опису в біографіях визначних діячів того часу таких, як Данте, Петрарка та ін. Так, в 1333 р. італійський вчений Пеголотті склав “Керівництво по веденню торгівлі”, в якому окремим чином зазанчалася історична географія різних місць.  
 
Сплеском розвитку історико-географічних знань можна вважати XVI ст., коли після відкриття Х.Колумбом Америки, починає з’являтися велика кількість праць. Слід відзначити роботи де Ангієрра, Ов’єдо та Акости про Вест-Індські острови, Барруша про морський шлях до Індії вздовж Африки та ін. У підсумку в цей час виділяються три групи досліджень, а саме: опис мандрів; опис окремих країн та картографія. Цікавою є робота Гвіччардіні “Короткий довідник географічних знань”, описи Мармюлем Африки, де Гозе – Іспанії. В 1507 р. німецьким дослідником Вальдзеємюллером вперше було вжито термін “Америка”. 
 
Вважається, що засновником історичної географії як науки був на початку XVII ст. профеосор Лейденського університету (Голандія) Клювер, хоча деякі історики віддають першість іспанцю Ортелію (друга половина XVI ст.), який був першим у світі автором історичного атласа. В періодизації історичної географії як науки сучасні дослідники виділяють три періоди, пов’язані з окремими вченими. Так, перший період – це від Клювера до Целларіуса, другий – від Целларіуса до д’Анвіля і третій – від д’Анвіля до Гаттерера та Маннерта. 
 
 
Окрему зацікавленість викликають спроби дослідників дати визначення історичній географії. Так, відомий російський історик XVIII ст. В.Татіщев визначав її наступним чином. “Географія гісторична, – вказував він, – або політична описує положення, ім’я, кордони, народи, переселення, будівлі або селища, правління, силу, довольство та недоліки, і вона поділяється на давню, середню та нову, або сучасну”. Німецький історик Кречмер визначав історичну географію як вивчення протягом історії людства взаємовідносин між земною поверхнею і культурним світом людей, в дослідженнях, з одного боку, залежності культури народів від природи території, яку вони займають, а, з другого боку, політичного та економічного панування цих народів над своєю територією і деякого подолання ними завдяки культурі впливу природи.