Глави урядів Польщі і Білорусії

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

ДВНЗ Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника

Інститут історії і  політології

 

Кафедра міжнародних відносин

 

 

Індивідуальна науково-дослідна робота на тему:

 

«Глави урядів Польщі і Білорусії»

 

 

 

 

 

 

Виконав :

Студент групи МВ-51

Шпотак І.І.

 

 

 

 

 

Івано-Франківськ

2012

План

ВСТУП…………………………………………………………………………..…..3

РОЗДІЛ І. Уряд – основний орган виконавчої влади Польщі……………………4

РОЗДІЛ ІІ. Основні повноваження уряду Білорусії…………………………….10

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..15

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

      Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

       В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

       Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Органи виконавчої влади  – сукупність державних установ, що здійснюють адміністративні і  політичні функції держави.

Уряд, як верхівка виконавчої влади, у більшості країнах здійснює загальне управління справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою.  

Діяльність урядів у багатьох державах виходить далеко за межі виконавчої влади, наприклад, вони виконують і  ряд функцій політичного характеру (особливо в парламентських республіках).

Правовий статус урядів в  багатьох країнах не деталізується, уряд може вирішувати найрізноманітніші  питання, які не завжди можна регламентувати наперед. В сучасних конституціях, як правило перераховуються повноваження уряду, але це не завжди вдається зробити, оскільки на практиці уряд є дуже мобільним  органом, тому така регламентація є  досить відносною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. Уряд – основний орган виконавчої влади Польщі"

 

В усіх країнах з республіканською формою правління виконавчу владу, як правило, здійснює уряд даної країни.

     Уряд – це колегіальний орган виконавчої влади, що володіє загальною компетенцією здійснення керівництва державним управлінням. Він очолює адміністративну, тобто виконавчо-розпорядчу, діяльність в країні, під його керівництвом знаходяться державний апарат, збройні сили, фінанси держави, іноземні справи.

Виконавчу владу в Польщі здійснює уряд. Відповідно до Конституції  урядом Польщі є Рада Міністрів, яка  здійснює внутрішню та зовнішню політику Республіки Польща. Рада Міністрів  керує всією урядовою адміністрацією.

Рада Міністрів приймає  рішення з усіх питань державної  політики, які Конституційним Законом  або іншим законом не були залишені за Президентом, за іншим органом  державної виконавчої влади чи за органом самоврядування.

Рада Міністрів, зокрема:

1) забезпечує виконання  законів;

2) видає розпорядження,  що мають силу закону, із збереженням  умов, визначених;

3) керує, координує та  контролює роботу всіх інших  органів державної виконавчої  влади, несучи відповідальність  за їхню роботу перед Сеймом;

4) охороняє згідно із  законами інтереси Державної  скарбниці;

5) складає проект бюджету  та інших фінансових планів  держави, а після затвердження  Сеймом керує їх виконанням;

6) здійснює у межах  та формах, встановлених Конституційним  Законом та іншими законами, нагляд  за місцевим самоврядуванням,  а також іншими видами самоврядування;

7) підтримує відносини  та укладає договори з урядами  інших країн, а також з міжнародними  організаціями;

8) забезпечує зовнішню  та внутрішню безпеку держави.

Особливу роль в уряді  відіграє прем’єр-міністр – Голова Ради Міністрів. Від нього залежить підбір кандидатів до складу уряду. У  нього є власний секретаріат. Для попереднього вирішення питань чи для їх кінцевого вирішення  він скликає збори близьких йому міністрів.

Важливим повноваженням  глави уряду є право здійснювати  нагляд за місцевим самоврядуванням  у межах і формах, визначених у  Конституції. З питань «особливого  значення» Президент може скликати так звану раду кабінету. Радою  кабінету є, по суті, Рада Міністрів, яка  засідає під головуванням Президента. Проте, як застережено в Конституції, раді кабінету не належить компетенція  уряду.¹

Рада Міністрів (Уряд) складається:

1)         з Голови Ради Міністрів –  як його глави;

2)         із заступників Голови Ради  Міністрів;

3)         із міністрів;

4)         із голів встановлених законом  комісій та комітетів, що здійснюють  функції вищих органів державної  виконавчої влади.

В склад уряду часто  включаються міністри без портфеля – особи, які не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду  мають право вирішального голосу. Інколи вони виконують окремі доручення  прем’єр-міністра, координують роботу групи міністерств².

У разі непризначення заступника Голови Ради Міністрів його обов'язки може виконувати один із міністрів.

Рада Міністрів працює колегіально. Організація та порядок  її роботи визначаються законом.

Міністри мають імунітет, рівний імунітету членів парламенту. Вони не повинні поєднувати посаду міністра з іншими посадами, повинні  призупиняти професійну діяльність, не брати участі в угодах з державним  майном.

На виконання законів  та відповідно до наданих ними повноважень  Рада Міністрів видає розпорядження. Крім того, Рада Міністрів приймає  постанови у межах своїх конституційних прав.

Голова Ради Міністрів  керує роботою Ради Міністрів, а  також координує та контролює  роботу окремих міністрів. Він є  службовим керівником усіх працівників  урядової адміністрації. На виконання  законів та відповідно до наданих  ними повноважень Голова Ради Міністрів  видає розпорядження.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади. Сфера діяльності міністра визначається законом.

Міністр керує певною ділянкою роботи державної виконавчої влади, користуючись допомогою державних  секретарів та заступників міністра, призначуваних на посаду Головою  Ради Міністрів за пропозицією міністра. На виконання законів та відповідно до наданих ними повноважень міністр  видає розпорядження та накази.

Рада Міністрів за пропозицією  Голови Ради Міністрів може скасувати  розпорядження чи наказ міністра.

У Конституції визначено  порядок формування уряду. Зокрема, Президент призначає Голову Ради Міністрів і за його пропозицією  призначає Уряд у складі, запропонованому  Головою Ради Міністрів, протягом 14 днів з часу першого засідання  Сейму або прийняття відставки  Ради Міністрів. Призначення Президентом  Голови Ради Міністрів відбувається одночасно з формуванням Ради Міністрів.

Голова Ради Міністрів, не пізніше як протягом 14 днів з дня  призначення його на посаду, подає  Сеймові програму діяльності Ради Міністрів  разом з пропозицією виразити вотум довіри (процедура інвеститури  уряду). Сейм виражає вотум довіри абсолютною більшістю голосів.

У разі непризначення Ради Міністрів, Сейм протягом 21 дня абсолютною більшістю голосів обирає Голову Ради Міністрів, а також запропонований ним склад Ради Міністрів. Президент  затверджує обраний таким чином  Уряд та приводить його до присяги.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент призначає  Голову Ради Міністрів та за його пропозицією  – Раду Міністрів, проте за умови, що Сейм виражає вотум довіри більшістю  голосів.

Пропозицію щодо призначення  міністрів закордонних справ, оборони  та внутрішніх справ Голова Ради Міністрів  подає, ознайомившись із думкою Президента.

У разі непризначення Ради Міністрів, Президент може розпустити Сейм або протягом 14 днів призначити Голову Ради Міністрів та Раду Міністрів  на строк, не довший за шість місяців. Якщо до спливу цього строку Сейм не виразив вотуму довіри цьому Урядові, то Президент розпускає Сейм.

Після виборів президента, якщо навіть обрана та ж сама особа  на новий строк, уряд формується заново.

Голова Ради Міністрів  та міністри у присутності Президента складають присягу такого змісту:

«Стаючи на посаду Голови Ради Міністрів (міністра), урочисто присягаю зберігати вірність положенням Конституції, а благо Вітчизни та благополуччя громадян завжди вважати своїм найвищим обов'язком».

В Польщі уряд, будучи створеним  главою держави, парламентом, не підкоряється вказівкам своєї партії; вважається, що він не може служити інтересам  партії, а повинен відстоювати  загальнодержавні інтереси. Фактично ж, в складі уряду знаходяться  саме лідери партії, але головну  роль відіграє не центральний орган  партії, а її парламентська фракція.

Голова Ради Міністрів  подає Президентові заяву про  відставку Уряду у випадках, якщо:

1) скликається новообраний  Сейм;

2) Рада Міністрів або  Голова Ради Міністрів відмовляються  від подальшого виконання своїх  обов'язків;

3) Сейм не виражає Раді  Міністрів вотуму довіри;

4) Сейм виражає вотум  недовіри.

У випадку, якщо Голова Ради Міністрів подав заяву про  відставку Уряду через причини, про які йдеться вище, Президент  приймає відставку. Приймаючи відставку  Уряду, Президент доручає йому виконання  обов'язків доти, доки не буде призначено нову Раду Міністрів.

Відповідальність міністрів  можлива за порушення закону при  виконанні службових обов’язків, за кримінальні злочини (державну зраду  та ін.), за порушення службових обов’язків. Вона може бути політичною, кримінальною, цивільною і дисциплінарною. Політична  відповідальність можлива перед  парламентом, президентом і прем’єр-міністром. Відповідальність перед парламентом  виражається у винесенні ним  вотуму недовіри уряду, у відмові  в довірі уряду (це питання ставиться  за ініціативою самого уряду) і як наслідок – звільнення уряду чи міністра у відставку.

Сейм може виразити вотум  недовіри Раді Міністрів абсолютною більшістю голосів. Пропозиція про  вотум недовіри може бути внесена  не менш як 46 депутатами та поставлена на голосування не раніше як через  сім днів з дати її внесення.

У випадку, якщо рішення щодо вотуму недовіри не було прийнято, повторна пропозиція з цього питання може бути внесена через три місяці з дати голосування за попередньою  пропозицією. Цей строк не застосовується, якщо таку пропозицію вносить не менш ніж 115 депутатів.

Сейм, виразивши вотум  недовіри, водночас обирає нового Голову Ради Міністрів, доручаючи йому сформувати Уряд. Таким чином можна говорити про наявність в даному випадку  такої форми вотуму недовіри, як «конструктивний» вотум недовіри.

Якщо Сейм виразив вотум  недовіри, не обравши водночас Голову Ради Міністрів, Президент приймає  відставку Уряду або розпускає  Сейм.

Крім того, Сейм може виразити вотум недовіри окремому міністрові. Міністр, якому Сейм виразив вотум  недовіри, подає у відставку, а  Президент приймає її. Міністр  може відмовитися від подальшого виконання своїх обов'язків, подавши  заяву про відставку на ім'я  Голови Ради Міністрів.

Політична відповідальність перед главою держави виражається  в усуненні міністра (звільненні у  відставку) президентом.

Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також  виражається у вимозі прем’єра до міністра подати у відставку, зокрема  у випадку протиріч з принципових  питань.

Політична відповідальність уряду і міністрів має важливу  особливість: вона можлива не тільки за правопорушення, але і без них, що частіше всього і буває. Тому вона і називається політичною. Парламент  виражає недовіру уряду і міністрам  за прорахунки в роботі, упущення, вважаючи політичну лінію уряду чи міністра неправильною та ін. За цими ж підставами застосовує форму політичної відповідальності президент чи прем’єр-міністр.

Таким чином, можна відмітити, що члени Ради Міністрів несуть перед  Сеймом солідарну відповідальність за діяльність уряду, а також індивідуальну  – за справи, що підлягають їх компетенції  чи доручені їм Головою Ради Міністрів.

Форма кримінальної відповідальності міністрів за злочини, вчинені при  виконанні службових обов’язків полягає в тому, що парламент не розпускає уряд, а лише пред’являє звинувачення. В даному випадку міністр  підлягає судовій відповідальності, але судить його не звичайний суд, а особливий – Державний трибунал.

Цивільна відповідальність виражається в позовах по відношенню до уряду і міністрів за завдану  фізичним чи юридичним особам шкоду  у випадку порушення законів  при виконанні службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність індивідуальна. Вона виражається у  стягненнях, що накладаються на міністрів  президентом чи прем’єр-міністром  за упущення по службі.

За пропозицією Голови Ради Міністрів Президент може вносити  зміни в обов'язки окремих міністрів.

Воєвода є главою урядової адміністрації, а також представником  Ради Міністрів у воєводстві. Порядок  призначення та відкликання, а також  сфера діяльності воєвод визначається законом.

Як представник уряду  воєвода відповідає за дотримання закону та захист унітарного характеру держави, здійснює нагляд за роботою ради міста  та її керівника (маршалка), може анулювати  дії, коли вони суперечать закону, контролює  кошти, а також такі питання, як служба в армії, залізниці, податки, надання  поштових послуг, контроль за дотриманням  громадянських прав, видання загальних  правових актів, що мають важливе  значення для здійснення державної  політики, відповідає за відшкодування  збитків від стихійного лиха. Він  також має певну владу щодо нагляду за органами місцевого самоврядування, а саме: призначає голів районних державних адміністрацій, може також  призупинити виконання резолюції  та відіслати її на доопрацювання  та ін. Урядова влада в області  під його керівництвом відповідає за підтримання економічного розвитку та функціонування державної служби на обласному рівні. На воєводу покладено  насамперед здійснення регіональної політики, але він не має ніяких владних  повноважень щодо громадян.³

Хотілося б відмітити  також те, що в останні роки в  Польщі досить активно походили процеси  реформування державного сектору. Так, поряд з економічною реформою та реформою державної служби в Польщі досить активно йшов процес реформування центрального уряду. Дана реформа мала на меті зменшення кількості міністерств, ліквідацію галузевих міністерств, усунення з міністерств функцій  оперативного управління, концентрація діяльності на питаннях розробки політики та запровадження регуляторних механізмів.

У 1995 р. Польща подає заявку на вступ до Європейського Союзу, створює Комітет з європейської інтеграції. У 1996 р. відбувається реформування центральної адміністрації, заміна Ради Міністрів на Канцелярію прем’єр-міністра, об’єднання міністерств та центральних  офісів, створення нових міністерств, серед яких – Міністерство внутрішніх відносин та державного управління, Урядовий центр стратегічних досліджень та ін. Зміни відбуваються в напрямку зменшення  кількості міністерств, упорядкування  та чіткого поділу їх повноважень.

Розширення повноважень  Прем’єр-міністра було однією з найбільш помітних змін під час реформи  влітку 1996 року. Він, безсумнівно, є  головою уряду, який узгоджує роботу міністерств, призначає і звільняє з посад міністрів та ін. Такий  перерозподіл функцій є важливою умовою вдосконалення процесу прийняття  рішень з метою завершення реформування організацій.

Паралельно з цими змінами  після тривалого обговорення, нарешті, був прийнятий Закон «Про державну службу» (5 липня 2006 р.). Відповідно до Закону передбачалося створення посади генерального директора офісу в  усіх міністерствах, центральних установах  та державних адміністраціях на регіональному  рівні (офіси воєвод). Запровадження  цієї посади в структурах уряду дозволило  провести чітке розмежування між  політичними та адміністративними  посадами, які повинні обіймати професійні державні службовці.

Генеральний директор офісу  відповідає за внутрішнє функціонування офісу, який йому підпорядкований та підзвітний міністру, щодо якості та ефективності його роботи. Він вирішує питання  звільнення та прийняття на роботу персоналу, усі питання, які відносяться  до їх кваліфікації та вмінь, навчання та покращення кості роботи із застосуванням  принципу раціонального витрачання коштів та використання ресурсів. Змістом  його роботи, з одного боку є гарантія надання професійних послуг політичному  керівництву, а з іншого – забезпечення якісних послуг у його офісі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ. Основні повноваження уряду Білорусії

 

Органи виконавчої влади (державного управління) серед суб'єктів  адміністративного права посідають  особливе місце. Вони є найчисельнішою різновидом колективних суб'єктів  адміністративного права, наділених  державної компетенцією, яка за своїм  обсягом найбільша.

 Незважаючи на це, чинне  законодавство не містить чіткого  визначення державних органів,  покликаних здійснювати виконавчу  владу. Так, у ст. 106 Конституції  Республіки Білорусь вказується, що виконавчу владу в Республіці  Білорусь здійснює Уряд - Рада  Міністрів Республіки Білорусь - центральний орган державного  управління.

 У частині 2 ст. 9 Закону  «Про місцеве управлінні і  самоврядування в Республіці  Білорусь» закріплено, що місцеві  виконавчі комітети входять до  системи органів виконавчої влади .

 Види інших державних  органів, що входять в цю  систему, не визначені. Можна  припустити, що і Президент Республіки  Білорусь входить до системи  органів виконавчої влади, оскільки  він володіє широкими управлінськими  повноваженнями і по суті покладає  систему виконавчої влади, а  також інші державні органи, які  за чинним законодавством називаються  органами державного управління⁴.

 Необхідно також враховувати,  що лише Конституція Республіки  Білорусь  1994 р  . замість терміна  «державне управління» ввела  в обіг поняття «виконавча  влада». Але, не дивлячись на  це, в сучасній літературі використовується  як старе, так і нове поняття. 

 По-різному визначають  автори і сутність органів  виконавчої влади. Одні вважають, що орган виконавчої влади  - «це політичне установа, створена  для участі у здійсненні функцій  виконавчої гілки державної влади,  та наділена в цих цілях  повноваженнями державно-владного характеру» . Інші автори вважають, що державний орган - «це організований колектив, який утворює самостійну частину державного арата, наділену власною компетенцією, виконує публічні функції .

 Також, наприклад, в  московському юридичному енциклопедичному  словнику орган держави визначається  як організована частина державного  механізму, наділена владними  повноваженнями, певною компетенцією  і необхідними засобами для  здійснення завдань, що стоять  перед державою на конкретній  ділянці державного керівництва  суспільством. Органом держави може  бути одна посадова особа або  відомим чином організована група посадових осіб . Стосовно ж до Республіці Білорусь визначення державного органу отримало законодавчу основу. Так, відповідно до Закону «Про державну службу в Республіці Білорусь» державний орган - це утворена відповідно до Конституції Республіки Білорусь, іншими законодавчими актами організація, що здійснює державно-владні повноваження у відповідній сфері (області) державної діяльності.  Також у випадках і межах, передбачених законодавчими актами, до державних органів прирівнюються державні установи та інші державні організації, що забезпечують діяльність Президента Республіки Білорусь або державних органів, працівники яких відповідно до законодавчими актами, що закріплюють їх правовий статус, є державними службовцями ⁵. Незважаючи на те, що ці поняття, по суті, не мають істотних відмінностей, слід керуватися положеннями Закону «Про державну службу в Республіці Білорусь».

 Головний юридичний  ознака будь-якого державного  органу - це наявність державно-владних  повноважень. 

 Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в  Республіці Білорусь здійснюється  на засадах її поділу на  законодавчу, виконавчу і судову. При цьому кожен вид державної  влади реалізується відповідною  системою державних органів. Необхідно  враховувати, що певною частиною  виконавчої влади володіють і  інші державні органи, наприклад,  прокуратура в особі прокурорів, суди в особі їх голів і  т.д. Однак вони не є органами  виконавчої влади, оскільки їх  головне призначення полягає  у здійсненні прокурорського  нагляду та правосуддя, а не  реалізації державного управління.

 Не є державними  органами державні організації  в особі державних підприємств,  установ та інших колективів  людей. Так, адміністрація державного  об'єднання, підприємства, установи  під час реалізації управлінських  функцій є органом внутрішнього  управління (самоврядування) і до  органів виконавчої влади не відноситься .

 Органи державного  управління є частиною державного  апарату, тому їм присуши основні  риси, властиві всім іншим державним  органам.  Держава немислимо без  апарату особливої ​​публічної влади. Наявність такого апарату є однією з складових держави. Органи державного управління одночасно володіють також специфічними властивостями, обособляющимся їх в окрему систему органів .

 Органам виконавчої  влади притаманні основні риси, ознаки, властиві органам державної  влади. 

 Отже, основні ознаки  органу виконавчої влади: 

- має державно-владними повноваженнями;

- є частиною апарату держави;

- здійснює від імені держави його завдання і функції;

- є політичною організацією;

- має певну компетенцію, структуру і територіальний масштаб діяльності;

- утворюється в порядку, встановленому законом, здійснює покладені на нього завдання за допомогою одного з видів державної діяльності;

- несе відповідальність перед державою за свою діяльність.

 Поряд із загальними  органи виконавчої влади (державного  управління) мають специфічні ознаки:

- здійснюють специфічну за своїм змістом і методами державну діяльність - державне управління;

- представляють собою суб'єкт виконавчої влади і в той же час спеціальний суб'єкт державного управління;

- здійснюють свою діяльність на основі та на виконання закону, використовуючи з цією метою юридичні засоби нормативного, оперативно-виконавчого (юрисдикційного) характеру;

- здійснюють загальне, безпосереднє, повсякденне оперативне керівництво в економічній, соціально-культурній, адміністративно-політичної та міжгалузевої сферах .

 Таким чином, орган  виконавчої влади  (Державного  управління) - це така організація,  яка, будучи частиною державного  апарату, покликана в порядку  виконавчо-розпорядчої діяльності  здійснювати від імені держави  і в обсязі наданих йому  державно-владних повноважень повсякденне  і безпосереднє керівництво (регулювання)  економічної, соціально-культурної  та адміністративно -політичною  сферами життя суспільства .

 Питання про класифікацію  органів державного управління  є актуальною проблемою адміністративного  права.  Він має велике науково-пізнавальне  та практичне значення.

 Класифікація дозволяє  вивчити особливості організації  та діяльності органів виконавчої  влади, а також встановити закономірності  у взаємозв'язках окремих органів,  правильно пояснити їх.

 Класифікація органів  управління може бути різною  залежно від того, яка сторона  їх організації та діяльності  береться в даному випадку  за основний критерій. Так, якщо  виконком місцевої Ради розглядати  в залежності від територіальних  меж діяльності, то це буде  місцевий орган управління; від  характеру компетенції - орган  загальної компетенції; від порядку  вирішення підвідомчих йому питань - колегіальний орган; від джерела  фінансування - орган держбюджетного  фінансування і т.д .

 При класифікації органів  управління слід керуватися не  стільки найменуванням самого  органу, скільки виходити з його  правового становища, місця в  загальній системі органів управління, специфіки його організації та  діяльності. Суттєвою ознакою вважається  той, який характеризує діяльність  даного чи кількох органів,  виділяє їх з-поміж інших органів  в особливу самостійну однойменну  групу. 

 Залежно від обсягу  компетенції органи виконавчої  влади поділяються на три групи:  органи загальної, галузевої і  спеціальної (міжгалузевої) компетенції. 

 Органи державного  управління загальної компетенції  відають в межах підвідомчої  їм території одночасно всіма  або багатьма галузями управління. Їх повноваження набагато ширше  повноважень органів управління, які мають галузевої чи спеціальною  компетенцією, вони здійснюють загальне  керівництво і координацію діяльності  останніх. До органів управління  загальної компетенції відносяться  Рада Міністрів, місцеві виконкоми  і місцеві адміністрації .

Органи галузевої компетенції  здійснюють керівництво підпорядкованими їм галузями, забезпечують виконання  завдань, що стоять перед цими галузями, наприклад, Міністерство торгівлі, Міністерство транспорту і комунікацій, Міністерство архітектури і будівництва .

 Органи управління  спеціальною, або міжгалузевий, компетенції  виконують спільні спеціалізовані  функції для всіх або більшості  галузей і сфер управління (наприклад,  Міністерство економіки, Міністерство  промисловості); органи, що виконують  спеціалізовані функції міжгалузевого  значення (наприклад, Міністерство  праці та соціального захисту); органи, які виконують функції  з певних проблем (наприклад,  Міністерство з надзвичайних ситуацій) .

 Залежно від правової  основи освіти органи виконавчої  влади поділяються: 

- На органи, що створюються  на основі Конституції Республіки  Білорусь (Рада Міністрів, міністерства, державні комітети, виконавчі органи  місцевих рад депутатів і ін);

- Органи, утворені розпорядчим  порядком іншими державними органами (адміністрація об'єднань, підприємств,  установ, організацій) .

По порядку дозволу  відомчих питань розрізняються колегіальні  і єдиноначальні органи:

1) колегіальні органи - організаційно  і юридично об'єднані групи  осіб, яким належить пріоритет  у прийнятті рішень з усіх  питань компетенції органу. У  колегіальних органах рішення  приймаються більшістю їх членів  у поєднанні з персональною  відповідальністю за їх виконання,  за керівництво дорученими ділянками  роботи. Колегіальними органами  є Рада Міністрів, виконкоми;