Господарські досягнення китайців в період Середньовіччя
Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Сумський державний
Кафедра всесвітньої історії
ІНДЗ на тему
Господарські досягнення китайців в період Середньовіччя
Виконала:
студентка 022 групи
Буну В. І.
Перевірила:
Сергійчук І. М.
Суми-2012
План
Вступ
- Вплив політики на регіональну структуру господарства у Середньовічному Китаї.
- Господарські інновації китайців
Висновок
Список використаної
Вступ
Китайська цивілізація
— одна з найстаріших в світі.
За твердженнями китайських учених, її
вік може складати п'ять тисяч
років, при цьому наявні письмові
джерела покривають період не менше
3500 років. Наявність систем адміністративного
управління, які удосконалювалися династіями,
що змінювали одна одну, рання освоєність
найбільших аграрних вогнищ в басейнах
річок Хуанхе і Янцзи, створювала
переваги для китайської держави, економіка
якої ґрунтувалася на розвиненому землеробстві,
в порівнянні з сусідами-кочівниками
і горцями. Ще більше укріпило китайську
цивілізацію введення конфуціанства
як державної ідеологія (I століття
до н. е.) і єдина система письма
(II століття до н. е.).«Піднебесна» сповна
звідала, що таке примхи історичної долі.
Вона то скочувалася в прірву смут
і безладу, навіть діставалася завойовникам-
Головну увагу приділено розвитку регіональних господарств, виокремленню регіонів з їх атрибутами – регіональними ринками, розгалуженою водогосподарською системою, транспортними мережами, районуванням території країни, освоєнням її нових районів.
- Вплив політики на регіональну структуру господарства у Середньовічному Китаї.
Господарський комплекс Китаю пройшов тривалий історичний період розвитку і протягом майже всього давнього періоду та Середньовіччя вважався більш розвинутим порівняно з економіками інших азійських країн.
Варто враховувати, що давній Китай виник і розвивався на територіях, що прилягають до верхньої та середньої течії Хуанхе, насамперед на рівнині Гуаньчжун Лесового плато (територія нинішньої провінції Шеньсі). Китай став чи не першою країною, де виникли міста і містобудування (тогочасна протодержава, що виникла на території сучасного Китаю, так ще не називалася, а китайці також називали себе по-іншому – Хуася). З появою міст (у ІІ тис. до н. е.) формувалася і постійно ускладнювалася територіальна структура держави і господарства. Територію країни поділяли на райони, що прилягали безпосередньо до міста-адміністративного та ремісничого центру – души, і далекі райони – вайфу, що часто не були в безпосередньому підпорядкуванні центру.
Зі зростанням населення і продуктивних сил, а також унаслідок експансії, що відбувалася з політичних і військових чинників, територія давнього Китаю поступово розширювалася, а її структура – ускладнювалася. Наприкінці давнього
періоду – на початку
Середньовіччя – система
обласного рівня – чжоу. Це, зокрема, пояснювалося тим, що кількість областей
Китаю сягнула 110 (на початку Ханської епохи – 15), а кількість населення з ІІ ст. до н. е. до кінця І ст. н. е. зросла з 21 до 53 млн. осіб, що обумовило необхідність
зміцнення державної машини і одночасно – удосконалення управління регіонами,
зокрема, для збирання податків. Зазначене, очевидно, становило чинник значного
ускладнення процесів керування ними з боку Центру.
Регіональне управління стало формуватися за адміністративним принципом,
оскільки велика імператорська родина, правляча еліта та спадкоємні аристократи
були вимушені брати на службу військових та цивільних чиновників не обов’язково з кола близьких чи далеких родичів. Так, наприкінці Ханської династії у 103 областях було створено корпус місцевих керівників – тайшоу. Розширення території Ханської держави зумовило утворення таксономічних одиниць вищого рангу. Були засновані й функціонували і адміністративні райони – сінбу, і округи – чжоу. Ними управляли циши, а керівники областей – тай шоу – стали їхніми підлеглими [3]. Водночас кількість областей у прямому підпорядкуванні центру зросла до 78, у підпорядкуванні місцевих аристократів – чжухоу – зменшилася з 39 до 27, що сприяло зміцненню централізованості Ханської держави.
Наприкінці давньої доби Китай мав сильний центральний уряд, який запровадив низку реформ та відновив економічну могутність держави. Адже відбулося і зростання чисельності населення, і активізація зовнішньої політики. Реалізації стратегічних планів Ханської імперії сприяло відновлення Великого шовкового шляху, найважливішої торгової артерії Євразії. Племена сюнну були витіснені до Центральної Азії, а згодом, маючи назву гунни, вони мігрували через Уральський хребет до Європи. Продовжувалася й колонізація земель південніше Янцзи, яка сприяла змінам у геоконфігурації держави. Напередодні середніх віків почалося освоєння тамтешніх земель та міграція туди мас населення, охопленого політичною кризою Північного Китаю, яке воліло не стільки економічних статків, скільки отримати на Півдні соціальний спокій.
Природно, що процес розвитку
територіально-господарської
продовжувався й протягом середньовічної історії Китаю. Територія країни постійно розширювалася і складалася як із завойованих, так і з незайманих (цілинних) земель.У межах старих та новостворених територіальних одиниць розвивалися регіональні господарства, що так чи інакше встановлювали і підтримували господарські зв’язки як з центром, так і між собою. Залежно від внутрішньополітичних обставин у країні регіональні господарства були натуральними, лише деякою мірою долучалися до міжрегіонального натурального обміну.
Відновлення політичної влади центру над регіонами фактично означало відновлення централізованої фіскальної системи і контролю над виробництвом, не кажучи вже про особисту залежність підданих від носія верховної влади. Існував і обмін (зовнішня торгівля) між землеробським господарством власне Китаю і кочових господарств державних утворень, що оточували країну. У подальшому зовнішньоторговельні зв’язки середньовічного Китаю сягали Європи, Близького та Середнього Сходу, Африки.
За доби Середньовіччя (як і впродовж Давнини) були періоди, коли центральна влада втрачала контроль над регіонами. Зафіксовано, що економічне зростання деяких з них давало можливість місцевим правителям створити матеріальну базу для самопосилення, аж до невизнання політичної влади Центру, а іноді й військової експансії як проти сусідів, так і проти самої центральної влади. Дихотомія Центр–регіони (чи центр і місця, центр і периферія тощо) у Китаї становила важливий компонент будь-яких середньовічних реформ, “відновлення”, ”врегулювання” державного життя на шляху до стабілізації політики та розвитку економіки. Єдність Китаю є одним з основних постулатів, що визнавали протягом усього Середньовіччя. Цей діалектичний процес тривав упродовж усієї історії Китаю, зафіксованої в його письмових джерелах.
Проте після розпаду Ханської держави, у ІІІ–IV ст. н. е., розвиток виробництва уповільнився. В умовах тривалої політичної нестабільності розміщення виробництва зазнало відчутних змін. Завдяки захопленням кочівниками Північного Китаю значно зменшилася площа орних земель, було зруйновано іригаційну та транспортну системи. Північний Китай почав втрачати значення найбільш розвиненого району [6, с. 23]. У зв’язку з цим регіональна політика у період Південних та Північних династій (420–589 роки) значно змінилася, оскільки і ремесла, і грошовий обіг, і податкова система зазнали відчутної деградації, наслідками якої було переселення мас населення імперії у південні райони Китаю.
У підйомі економіки Півдня
неабияку роль відігравала не тільки
відносна стабільність у регіоні, а й становлення
у новоосвоєних районах водного господарства
та транспортної мережі. Розповсюджуючись
від Лояна у південному напрямі через
Наньян (нині – південна частина провінції
Хенань) і далі територією басейну рік
Хуайхай та Ханьшуй, китайська цивілізація
приносила не тільки високорозвинену
культуру, а й передові методи землеробства,
водогосподарського будівництва. Часом
тцентр економічного зростання переміщався
на Центр та Схід, у басейн середньої та
нижньої течії ріки Янцзи. Завдяки політичній
стабільності та освоєнню нових масивів
орних земель рівень економічного розвитку
Центру та Південного Сходу поступово
наближався до рівня Північного Китаю.
В окремі періоди, у тому числі в період
династій Суй, Тан та Сун, для економіки
країни були характерні динамічні темпи
зростання, передовий технічний рівень
виробництва, майстерність ремісників
і високі споживчі властивості продукції,
яку вони виготовили. Досвід становлення
територіально-
Варто відзначити досягнення Суйського імператора Ян Гуана, який спромігся вивести з компетенції циши привілей мати зброю, тобто “владу зброї” – уцюань. Хоча циши продовжували носити військові звання, але завдяки наполегливій, тривалій внутрішньополітичній боротьбі імператорові вдалося сконцентрувати військову владу, залишивши циши культурні функції, тобто культурну владу – веньцюань. Та й сама військова система управління була реформована. Імператор скасував військові системи в округах – чжоу. Відомо, що вони слугували місцевим правителям – циши та чжухоу – і завжди були загрозою центральній, імператорській владі. Закономірно, що вони вже не могли бути оплотом влади цеши та чжухоу і підпорядковувалися центральній владі. Замість озброєних формувань в округах встановили центральні командування – цзунгуаньфу, наприклад, на території південніше ріки Янцзи. Загалом, з 36 територіальних (у межах округів) командувань залишилося 18 командувань, які стали міжрегіональними.
Такі джерела, як “Книга Суй” та інші свідчать про те, що політична ініціатива імператора Ян Гуана унеможливила не тільки організацію заколотів чи збройних виступів цеши проти влади Центру, але й організацію самотужки можливих стратегічних операцій – чжаньї. Одним з ідеологічних винаходів Ян Гуана була теза про поєднання твердого і сильного – цян лі – панування з м’яким і благородним – хуайжоу – правлінням. У бойових діях Ян Гуан виявляв цян лі, під час дипломатичних переговорів – хуайжоу. З метою об’єднати країну Ян Гуан був змушений силою приборкати свого брата – Ян Ляна, особисто очолити похід, аби встановити центральне правління в округах,ьякі були на боці Ян Ляна. Цю та інші акції цян лі Ян Гуан використав для приборкання місцевих володарів. Згодом Ян Лян, отримавши урок, виступав на боці свого брата-імператора. Загалом у реєстрі територій, повернутих у владне лоно Центру, налічувалося понад 50 округів.
Надалі Ян Гуан вдався до реформування округів, точніше до їх роздроблення, яке
призвело до скасування системи округів загалом і створення натомість системи
цзюнів. Кількість створених цзюнів (близько 190) значно перевищувала кількість
округів-чжоу. Цзюні були поділені на повіти – сянь, кількість яких сягала 1225, тобто на 1 цзюнь припадало приблизно 6–7 повітів. Реформа адміністративно-
територіального устрою Китаю у загальних рисах була схожа на устрій держави Цінь.
Варто зазначити, що керівників цюнів і начальників повітів призначав безпосередньо імператор. Частину зазначених посад займали урядові чиновники,
частину спадкоємні цеши та чжухоу. Урядові чиновники на місцях виразніше уособлювали собою центральну владу. Тому, в разі хабарництва та інших
зловживань владою, невдоволення народних мас було спрямоване не стільки протии конкретної особи, скільки проти влади, яка їх призначала.
Як виявилося, “м’яке та благородне” було також характерне для особистості Ян
Гуана як культурної, освіченої людини. Для Суйських правителів м’якість була
досить незвичною рисою їхніх характерів, оскільки попередники Ян Гуана мали
риси “селянських дикунів” і славилися жорстокістю. Метод “м’якого та
благородного” у політиці Ян Гуана втілився у будівництві, в міру матеріальних
можливостей Суйської держави, культурних закладів, сховищ реліквій,
різноманітних культових споруд (буддійських храмів, кумирень, бібліотек
буддійської літератури тощо).
Така політика, особливо на Півдні Китаю, де проблема зміцнення влади Центру стояла гостріше, можливо, була ефективнішою, ніж збройні придушення
сепаратистів. Урешті-решт під час правління Ян Гуана владні засади Суйської
держави зміцнилися, чим були створені передумови для переходу від
децентралізації до зміцнення влади Центру.
У період панування Танської династії, особливо з ХІ ст. знову (після розвалу Суйської держави) об’єднаний Китай розширився як на Схід, так і на Південь.Танська епоха вважається непересічним періодом у регіональній політиці, коли вона була цілісним напрямом внутрішньої та зовнішньої політики. Наприкінці VI – початку VII ст. досягнуто успіхів у розвитку міського та сільського господарства. Площі орних земель за цей період зросли майже втричі. Становленню міст сприяла політика танських імператорів: надання селянам “промислових” земельних ділянок у “довічне” користування стимулювала розвиток промислів та насадження технічних культур, а побудова Великого каналу – зміцнила зв’язки столиці і великих міст з периферією [8, с. 13]. Проте нерівномірне розміщення сільського господарства протягом ХІІІ–Х ст. майже не змінилося, оскільки у Північному Китаї продовжувала панувати політична нестабільність. Водночас, шляхом воєн, а також інших методів насильницького чи
добровільного приєднання, до складу Танської імперії увійшли нові території
нинішнього Сходу, Південного Сходу та Південного Заходу країни. Частина з них
була безлюдною, частина заселена некитайськими народами і народностями. У
Танський період до Китаю приєднали велику частину території нинішнього
Північного Заходу, у Юанський – Півночі (північніше Великої китайської стіни), у Цінський – Північного Сходу [9, с. 58–59]. З об’єднанням Китаю у Сунський період (960–1279 роки), особливо у Х–ХІІ ст., сільське господарство розвивалося рівномірніше. Згідно з реформами Ван Аньши (70–80-ті роки XII ст.) площі зрошувальних земель значно зросли, селянам наддали матеріальну допомогу, швидко просувалася іригація земель. Реконструкція регіональної економіки за Сунів стала можливою завдяки наявності джерел, які становлять міцну основу історико-регіонального дослідження. Вважається, що найбільш досліджені місцеві хроніки – діфан чжи, які доводять, що за панування Сунів регіональна політика була важливим в її історії періодом, коли вона оформилася у цілісний напрям внутрішньої та (частково) зовнішньої політики [10, с. 3].
На цей період припадає вірогідне прискорення руху не тільки до політичної, а й до економічної єдності країни, відродження і значного розповсюдження товарно-грошових відносин, інфраструктурне будівництво. Сформувалися й економічні райони – провінція Сичуань, дельта ріки Янцзи, дельта ріки Чжуцзян, провінційні аграрні комплекси Фуцзяні, Чжецзяна, Хунані, Цзянсі тощо. На нових територіях Центру, Заходу та Південного Сходу розпочалися процеси урбанізації – утворилися міста з кількістю мешканців 100–300 осіб (Учан, Чанша, Ченду, Фучжоу й Цюаньчжоу) та протоміста – посади чжень (населення – декілька тисяч осіб). У посадах-чженях склалися ринки та сезонні ремісничо-торгові ярмарки. За часів династії Юань, передусім у ХІІІ ст., були створені річкові та морські шляхи, які з’єднали Південь та Північ Китаю. Монгольські завойовники створили цільну
мережу сухопутних доріг, які сполучали столицю майже з усіма регіонами країни.
Завдяки переважно аграрному характеру китайської економіки новітнього часу
її територіальна структура залежала від рівня розвитку аграрного сектору, який,
відповідно, залежав від природно-кліматичних умов. Природні умови для
землеробства на Півночі країни виявилися менш сприятливими, ніж на Півдні, тому північний „пшеничний пояс” мав меншу продуктивність, ніж район зрошувального рисосіяння Півдня. Певною мірою це відбивалося й на рівні добробуту основної маси населення – селянської.
Відмінності сформувалися не тільки між Північчю та Півднем, а й між Сходом і Заходом. Окрім природного характеру (рівнинний Схід з вологим кліматом та гірський Захід з посушливим), вони мали й суто економічний: на тлі домінуючого натурального та напівнатурального господарства Заходу розвиток ринкових відносин був вищим на Сході, особливо у приморських районах. Саме поширення товарно-грошових відносин вважається чинником випереджаючого розвитку приморських провінцій, особливо таких, як Цзянсу та Чжецзян, загалом у Цзяннані – макрорегіоні, що розташований південніше ріки Янцзи. Зрушення в економіці Цзяннані були спричинені випереджаючим розвитком мануфактурного та ремісницького виробництва, промислів селян, а також виробництва технічних

- Господарсько-правова відповідальність
- Господарь
- Господин Великий Новгород
- Господин Великий Новгород
- Господин Великий Новгород
- Господин великий Новгород: вечевой строй и экономика
- Господин из Сан Франциско
- Господарське право, як галузь права України
- Господарський договір
- Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах
- Господарський механізм
- Господарський облік та його об’єктивна необхідність
- Господарські відносини франків за «Салічною правдою»
- Господарські договори