Грошові реформи, їх значення для стабілізації грошового обігу

ІНДИВІДУАЛЬНЕ ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

З дисципліни «Економічна  теорія»

Зміст

1. Грошові реформи, їх значення для стабілізації грошового обігу.
2. Суть циклічності економічної рівноваги.
3. Міжнародне науково-технічне співтовариство.
4. Особливості функціонування найвідоміших товарних бірж світу: Американської, Токійської, Швейцарської, Франкфуртської.

Література.

1. Грошові реформи, їх значення для стабілізації грошового обігу.

Серед комплексу заходів  щодо оздоровлення і впорядкування  грошового обороту особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення грошей чи поліпшення механізму регулювання грошового обороту стосовно нових соціально-економічних умов чи одне і друге водночас.

Грошові реформи, що проводилися  в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися своїми цілями, глибиною реформування існуючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо, їх можна класифікувати  за кількома ознаками.

За глибиною реформаційних  заходів можна виділити структурні або повні грошові реформи  та реформи часткового типу.

Структурні (повні) грошові  реформи проводилися у період переходу від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього —  до системи паперовогрошового чи кредитного обігу. В усіх цих випадках потрібно не тільки замінити один вид  грошей на інший, а й здійснити  істотні структурні зміни в економіці, в державних фінансах, банківській  і валютній системах тощо. Такі структурні зміни диктуються особливостями  нових грошей, що запроваджуються  в обіг, і повинні забезпечити  передумови для їх успішного функціонування.

Такий же характер мають  грошові реформи, що проводяться  при створенні нових держав, які  виникають унаслідок розпаду  колоніальних імперій чи надвеликих держав, як, наприклад, СРСР, СФРЮ. У  цих випадках потрібно не тільки створити нові гроші і систему їх обороту, а й відповідним чином реструктуризувати  економіку нової країни, щоб вона могла забезпечити самостійне функціонування нової грошової системи. У країнах, що виникли на терені СРСР, структурне завдання ще ускладнилося, оскільки потрібно було перевести економіку з командно-адміністративних засад на ринкові. Прикладом структурних  реформ є грошова реформа, проведена  в Росії в 1895—1897 рр., грошова реформа  в радянській Росії в 1922—1924 рр., грошова  реформа в Україні в 90-ті роки, реформа в країнах Західної Європи, пов'язана з випуском в оборот єдиної валюти євро замість національних валют.

Реформи часткового типу торкаються тільки самої організації грошового  обороту і зводяться до зміни  окремих елементів грошової системи. Сама база грошової системи та структура  економіки і грошово-кредитних  відносин залишаються незмінними. За таких реформ найчастіше змінюється масштаб цін, вид та номінал грошових знаків, механізм емісії грошей тощо. У  сучасних умовах, коли в усіх країнах  запроваджені неповноцінні гроші, що мають  здатність до швидкого знецінення, реформи часткового типу проводяться  досить часто, є найбільш типовими у  світовій практиці. Найбільш показовими реформами цього типу були грошові  реформи 1947 та 1961 рр. у СРСР.

Ці реформи, у свою чергу, можна класифікувати за повнотою здійснюваних змін у грошовій системі. Це формальні реформи, за яких купюри одного зразка замінюються на купюри іншого зразка, а масштаб цін (величина грошової одиниці) не змінюється; деномінаційні  реформи, за яких також здійснюється деномінація грошей у бік збільшення грошової одиниці (масштабу цін). Формальні  грошові реформи проводилися  в СРСР у 1990 р., коли були замінені на нові купюри 50 і 100 карбованців. Зараз  подібна реформа проводиться  в США, які поступово замінюють  купюри 100 і 50 доларів. Приводом для  такої заміни купюр може бути ненадійна  їх захищеність, що зумовлює масову фальсифікацію  грошей.

Деномінаційні реформи проводять  шляхом обміну старих купюр на нові та перерахування всіх грошових показників, за певним співвідношенням, унаслідок  чого маса грошей в обігу відповідно зменшується, а грошова одиниця  збільшується.

За характером обміну старих грошей на нові виділяють неконфіскаційні  і конфіскаційні грошові реформи. За неконфіскаційних реформ за єдиним співвідношенням обміну грошей здійснюється уцінка запасу грошей, доходів і  цін для всіх економічних суб'єктів  однаково, тобто незалежно від  поданих до обміну запасів старих грошей чи інших критеріїв (готівкові  запаси, безготівкові запаси тощо). Так  була проведена грошова реформа  в Україні у вересні 1996 р.

За конфіскаційних реформ співвідношення обміну грошей диференціюється  залежно: від величини поданого до обміну запасу старих грошей (чим вона більша, тим менше співвідношення обміну, чи встановлюється ліміт на обмін  банкнот); від форми зберігання запасу старих грошей (вклади в банки можуть обмінюватися за меншим коефіцієнтом, ніж готівка); від форми власності  власника грошей (для державних власників грошей обмін може здійснюватися за більш пільговою пропорцією, ніж для приватних). До цього типу реформ належить і так звана нуліфікація, коли старі грошові знаки оголошуються недійсними і вилучаються з обороту, а замість них випускаються нові гроші. Так, по суті, були проведені грошові реформи в Німеччині в 1924 та 1948 рр. Проведення конфіскаційних реформ звичайно обґрунтовується необхідністю вилучення незаконних доходів, відновлення соціальної справедливості тощо. За порядком введення в обіг нових грошей розрізняють одномоментні грошові реформи та реформи паралельного типу.

За одномоментних реформ введення нових грошей в обіг здійснюється за короткий строк (7—15 днів), протягом якого технічно можливо обміняти старі гроші на нові. Якщо реформа  є конфіскаційною, то строк обміну повинен бути якнайкоротшим, щоб  власники великих запасів грошей не встигли «сховати» їх від конфіскації. Одномоментно проводилася грошова  реформа в Україні в 1996 р. Але  вона була неконфіскаційною, і тому обмін проводився протягом 15 днів. А  якщо хтось із поважних причин не зміг обміняти гроші в ці строки, то їх обмін дозволяли протягом кількох  наступних років.

За реформ паралельного типу випуск в оборот нових грошових знаків здійснюється поступово, паралельно з  обігом старих знаків, і вони тривалий час функціонують одночасно і  паралельно. Якщо нові і старі гроші  емітуються банківською системою на однакових засадах, то обидва види грошей сприймаються однаково і обмінюються  між собою за співвідношенням 1:1. У цьому разі старі гроші вилучаються  з обігу поступово в міру надходження  їх у банки. Замість них банки  видають в оборот уже нові гроші. Так проводять у США випуск в оборот нових купюр на межі XX—XXI ст.

Якщо ж нові і старі  гроші емітуються на різних засадах, наприклад, старі спрямовуються  для покриття бюджетних витрат, а  нові — для кредитування економіки  або емісія нових має певне  забезпечення (золоте чи інвалютне), а  емісія старих не має, то в обороті  між ними виникне конкуренція, внаслідок  якої менш надійні старі гроші  почнуть швидко знецінюватися. Курс обміну їх на нові на ринку буде весь час змінюватися. Користування старими  грошима буде незручним і все  більш ризикованим. Держава змушена  буде вживати спеціальних заходів  для підтримки «падаючих» грошей, щоб вони не були негайно витіснені  з обороту. Але це ще більше ускладнить функціонування грошової системи. Держава змушена буде остаточно вилучити старі гроші з обороту, обмінявши їх на нові за пропорцією, близькою до ринкового їх курсу напередодні обміну. Так була проведена грошова реформа в радянській Росії в 1922—1924 рр. Паралельний характер мала грошова реформа в Україні на початку її в 1992 р., коли український карбованець тривалий час обертався паралельно з рублем. Нерідко грошові реформи мають ознаки всіх розглянутих типів, наприклад грошова реформа в Росії в 1922—1924 рр., грошова реформа в Україні в 1992—1996 рр. та ін.

Чим би не викликалася необхідність проведення грошової реформи, найголовнішою  її метою завжди є стабілізація грошового  обороту. Для досягнення цієї мети недостатньо  прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього  гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної  підготовки: нагромадження золотовалютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання  грошової маси, оздоровлення державних  фінансів, поліпшення структури суспільного  виробництва, збалансування ринку  тощо

У 90-ті роки в Україні була проведена широкомасштабна грошова  реформа, яка за своїм характером «може бути віднесена до категорії  повних або структурних реформ. До найхарактерніших її особливостей належать: багаточинникова зумовленість та багатоцільове  спрямування; тривалий період проведення; застосування тимчасових грошей як перехідних та їх гіпервисоке знецінення; створення  в ході реформи нового механізму  монетарного регулювання; особлива соціальна спрямованість реформи  та ін.

Багаточинникова зумовленість грошової реформи в Україні полягала в тому, що, крім суто економічних  причин, були і досить могутні політичні  причини її проведення. Україна з 1991 р. стала незалежною державою і  за новим статусом повинна була мати власні гроші і власну грошову  систему, здатну забезпечувати емісію і регулювання обороту національних грошей. Без вирішення цих завдань  годі було й вести мову про політичну  самостійність та економічну незалежність України. Після виходу зі складу СРСР Україна опинилася без власного емісійного центру, а її рублеві  гроші виявилися грошима неіснуючої держави, емісія яких перейшла у спадок до Російської Федерації. Сподіватися в цих умовах на нормальне забезпечення потреб обороту грошовою масою та проведення Україною самостійної економічної, фінансової і монетарної політики не було жодних підстав.

Багатоцільове спрямування  грошової реформи полягало в тому, що проведення її мало що найменше три  мети:

— створити національні  гроші та грошову систему як атрибут  самостійності і механізм забезпечення незалежності української держави;

— забезпечити стабільність національних грошей на рівні, достатньому  для стимулювання економічного і  соціального розвитку країни;

— сформувати і ввести в  дію нові методи та інструменти регулювання  грошового обороту і грошового  ринку, адекватні по требам ринкової економіки.

Такий багатоцільовий характер та особливі умови проведення реформи  визначили значну її тривалість і  багатоетапність.

Довготривалість реформи. Розпочалася  реформа в січні 1992 р. випуском у  готівковий обіг купоно-карбованця багаторазового використання, а закінчилася у  вересні 1996 р. випуском в обіг гривні, тобто тривала майже 5 років. Беручи до уваги вжиті за цей період заходи, можна виділити кілька етапів реформи:

— перший етап (січень —  листопад 1992 р.), на якому в обіг було випущено купоно-карбованець і забезпечено  його функціонуванню. На цьому етапі  уряд України розпочав формувати  власний емісійний механізм і  одержав можливість самостійно забезпечувати  потреби обороту в грошовій масі;

— другий етап (листопад 1992 — серпень 1996 р.), на якому український  карбованець остаточно закріпився в обороті як єдина і національна, хоч і тимчасова, валюта, а також  були створені економічні та фінансові  передумови для її стабільного функціонування, насамперед як засобу обігу та засобу платежу;

— третій етап (вересень 1996 р.), яким успішно завершилася грошова  реформа введенням в оборот постійної  грошової одиниці гривну. Завершення реформи у вересні 1996 р. було підготовлено успіхами її другого етапу: подоланням гіперінфляції, витісненням з готівкового  обігу долара, помітною трансформацією на ринкових засадах економіки, запровадженням у практику нових методів та інструментів монетарного регулювання.

Застосування тимчасових грошей та їх гіпервисоке знецінення не було заздалегідь спроектованою  і свідомо проведеною І складовою  грошової реформи. Випуск купоно-карбованця багаторазового користування був вимушеним  кроком, пов'язаним з необхідністю забезпечення потреб обороту грошовою масою, оскільки з вересня 1991 р. Центральний банк РФ перестав постачати в Україну готівкові рублі, а номінальні обсяги обороту стали швидко зростати внаслідок інфляції, що розпочалася після лібералізації цін. Щоб уникнути «готівкової кризи», і було прийнято рішення про випуск купоно-карбованця.

Спочатку передбачалося, що купоно-карбованець буде запроваджуватися «м'яко», поступово заміняючи в  обороті рубль, що забезпечить його достатню стабільність, а загальний  термін його використання як тимчасових грошей не перевищить 4—6 місяців. Проте  фактично події розвивалися зовсім за іншим сценарієм. Уже в квітні 1992 р. купоно-карбованець «заповнив» весь готівковий оборот, а рубль  був повністю вилучений. Зате рубль  продовжував обслуговувати весь безготівковий оборот аж до листопада 1992 р., що негативно впливало на стабільність готівкового купоно-карбованця, сприяло  його швидкому знеціненню.

У листопаді 1992 р. указом Президента «Про реформу грошової системи України» купоно-карбованець не був замінений  постійною валютою, а ще ширше  був запроваджений в оборот завдяки  поширенню і на безготівкову сферу. З цього часу він став єдиним на території України офіційним  засобом платежу під назвою «український карбованець». Тим самим було в  основному вирішено перше завдання грошової реформи з трьох, зазначених вище.

Одержавши у своє повне  розпорядження механізм емісії тимчасових грошей, уряд та НБУ використали  його на повну потужність для реалізації своєї інфляційної монетарної політики. За два роки (1992—1993) маса грошей в  обороті за агрегатом М2 зросла більше ніж у 240 разів. Відтак був створений  досить зручний механізм мобілізації  значних фінансових ресурсів для  покриття надмірних бюджетних витрат, спричинених невиваженою економічною  політикою. Зумовлена цією політикою  гіперінфляція стала характерною  ознакою грошової реформи в Україні  і може розглядатися як її складовий  елемент, оскільки через неї були знищені всі грошові заощадження  на другому етапі реформи.

Створення нового (ринкового) механізму монетарного регулювання  виявилося характерною особливістю  грошової реформи в Україні з  двох причин:

—до початку реформи такого механізму в Україні не було;

—для подолання гіперінфляції  і переходу до антиінфляційної політики потрібно було якнайшвидше освоїти  найефективніші інструменти монетарного  регулювання.

З огляду на ці обставини  на другому — підготовчому —  етапі реформи була проведена, починаючи  з 1994 р., велика робота щодо відпрацювання  методів та інструментів антиінфляційного спрямування: лібералізовано механізми  ціно- та курсоутворення, почали формуватися  ринки цінних паперів, валютний, кредитний  ринки, запроваджуватися в банківську практику такі монетарні інструменти, як політика облікового процента, обов'язкове резервування, політика рефінансування, операції на відкритому ринку та ін. Протягом 1994—1995 рр. ці методи та інструменти  були широко апробовані в діяльності НБУ для подолання інфляції, що сприяло створенню передумов  для завершення реформи в 1996 р. Якраз  на цій основі НБУ вдається підтримувати відносну стабільність гривні в післяреформений  період.

Чи не найскладнішою особливістю  грошової реформи в Україні є  її соціальний аспект. Як відомо зі світової практики, підготовка і проведення будь-якої грошової реформи вимагає  додаткових фінансових витрат, які  переважно перекладаються на плечі  широкого загалу населення.

В Україні на завершальному  етапі при випуску в обіг гривні була проведена деномінація за співвідношенням 1 : 100000 всіх цінових показників, усіх запасів грошей (готівкових і безготівкових) і всіх поточних доходів для всіх категорій фізичних і юридичних  осіб, незалежно від обсягу пред'явлених  до обміну запасів грошей і розміру  поточних доходів. Така пропорція обміну, як зазначалося вище, була вибрана  не випадково — вона відповідала  рівню інфляції за 1991—1996 рр. Усе  це дало підстави говорити багатьом аналітикам нашої реформи про її неконфіскаційний, прозорий, соціальне справедливий характер. Проте в таких оцінках не враховуються ті тяготи, яких зазнало населення  на першому та другому етапах реформи. Насамперед це втрата населенням своїх  заощаджень, зокрема розміщених в Ощадному банку і не індексованих на рівень інфляції. При проведенні деномінації у вересні 1996 р. більшість із них перетворилася у мізерні величини.

Якби ці заощадження "були своєчасно індексовані, то проводити  реформу в 1996 р. довелось би зовсім по-іншому. Адже на той час в Україні з'явився певний прошарок «нових українців», які  нагромадили значні запаси грошей на спекулятивних операціях, в тіньовому  бізнесі, через незаконне використання інфляційного підвищення цін тощо. Частину таких запасів грошей довелось би конфіскувати в ході реформи, переклавши основний тягар її на плечі  їх власників. Таку реформу не можна  було б назвати неконфіскаційною, зате вона була б справді соціальне  справедливою.

Отже, своєю реформою Україна  ще раз підтвердила загальне правило  покладання основного фінансового  тягаря, пов'язаного з реформою, на плечі широких верств населення. На жаль, тривала стагнація економіки  після грошової реформи не дає  надій на те, що ці верстви населення  одержать відповідний виграш завдяки  запровадженню сталих грошей. Більше того, тривалі затримки з виплатами  пенсій та заробітної плати, які допускалися  заради стабілізації гривні після реформи, завдавали найбільших збитків тим  групам населення, які втратили заощадження  на стадії підготовки реформи.

2. Суть циклічності економічної рівноваги.

Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічний цикл утворюють  періодичні коливання загальної  економічної активності. Економічне зростання змінюється спадом виробництва, процвітання — кризою і депресією. Циклічні коливання є синхронними, відбуваються зі сталою послідовністю  у чітко окреслених часових межах. У різних країнах вони відрізняються регулярністю, протяжністю та причинами виникнення. Процеси в невеликих країнах, економіка яких значною мірою залежить від умов зовнішньої торгівлі, відрізняються від процесів у великих країнах, економіка яких менш залежна від зовнішнього світу. Практично неможливо виробити єдину для всіх країн теорію економічного циклу.

 Деякий час в економічній  теорії переважав спрощений варіант  аналізу економічного циклу, тобто  не бралася до уваги проблема  економічної рівноваги. Вперше  науково обґрунтував теорію економічної  рівноваги К. Маркс, визначивши  загальний методологічний принцип,  згідно з яким кризові спади  в економіці розглядалися як  відхилення від стану рівноваги.  Він вважав, що постійна тенденція  різних сфер виробництва до  рівноваги є реакцією на постійне  порушення цієї рівноваги.

 Економічна рівновага  — стан економіки, за якого  досягаються стале зрівноважуванння  та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній,  — виробництво і споживання, попит  і пропозиція, ресурси і потреби.

 Теорія загальної рівноваги  набула широкого розвитку в  економічних дослідженнях західних  вчених. У сучасній економічній  теорії — це важливий розділ  економічної науки. Відомі американські  економісти Дж.-Р. Хікс і К.-Дж. Ерроу в 1972 р. були удостоєні  Нобелівської премії з економіки  за розробку «теорії загальної  рівноваги і економічного добробуту», яка сприяє вирішенню практичних  завдань ринкової економіки.

 Будь-які відхилення  від збалансованого стану, спричинені  впливом внутрішніх та зовнішніх  факторів, автоматично задіюють  сили, які прагнуть до збалансованості.  За визначенням П. Самуельсона,  рівновага — стан економіки,  за якого зберігається її здатність  до саморегулювання.

 Автоматичним механізмом  самоврівноважування економічних  взаємозв'язків є механізм досконалої  конкуренції.

 Отже, економічна рівновага  є конкурентно-ринковою та багаторівневою. В економічній теорії розмежовують  рівновагу виробництва, розподілу,  обміну та споживання. Сукупно  вони формують загальну систему  економічної рівноваги відтворювального  процесу. Економічна теорія вирізняє  також повну та часткову, тимчасову  та постійну рівновагу.

 Найзагальніші умови  формування економічної рівноваги  простого та розширеного відтворення  були визначені ще К. Марксом.  Аналізуючи марксистські схеми  розширеного відтворення, американський  економіст Василь Леонтьев (1906—1999) розробив метод аналізу міжгалузевих  зв'язків за принципом «витрати  — випуск», який надав теорії  рівноваги нові можливості практичного  застосування.

 ЧУ теорії циклічності  рівновагу розглядають як вихідний  стан економічної динаміки. Класичне  визначення економічного циклу  розробили американські вчені  Артур Берне (нар. 1904) та Уеслі  Мітчелл (1874—1948): «Економічні цикли  — це тип коливань у сукупній  економічній активності нації,  яка організує свою діяльність  у формі приватного підприємництва; цикл складається з періоду  піднесення, який спостерігається  одночасно в багатьох видах  економічної діяльності і змінюється  загальним для всієї економіки  періодом спаду, скорочення виробництва  з наступним пожвавленням, яке  перейде у фазу піднесення  наступного циклу; така зміна  фаз циклу повторюється, але не  обов'язково періодично».

 Економічна рівновага  не є статичною. Структурні  зв'язки динамічні й завдяки  цьому здатні до вдосконалення.  Коли структурні порушення відтворювальних  зв'язків досягають критичної  величини, досягнення стану рівноваги  здійснюється стрибкоподібно —  через економічні кризи, які  є специфічним інструментом примусового  подолання диспропорцій та відновлення  рівноваги. Економічної рівноваги  можна досягнути, активно використовуючи  можливості державного регулювання.  Вдосконалення його методів дало  змогу протягом останнього десятиріччя  зменшити глибину економічних  криз та послабити їх негативні  наслідки.

 Циклічність як об'єктивна  закономірність економічного розвитку  виявляє себе в різних формах. її можна класифікувати за  такими ознаками: періодичність  або довготривалість та рушійні  сили, які визначають механізм  перебігу циклу.

 З урахуванням терміну  тривалості цикли класифікують  на:

 великі (періодичністю  40—60 років);

 середні (7—11 років);

 малі — короткострокові  коливання ділової активності, які  можуть повторюватися кожні три-чотири  роки.

Довгострокові циклічні коливання  в економіці були відкриті у другій половині XIX ст. Англійський економіст  Уільям Джевонс (1835—1882) у 1879 р. опублікував  статистичний аналіз, в якому обґрунтував  існування поряд із середніми  та короткостроковими циклами довгострокових коливань ділової активності. Наукову  теорію довгих хвиль розробив російський вчений Микола Кондратьев (1892—1938), який на початку 20-х років XX ст. опублікував  важливі теоретичні дослідження  з цієї проблеми. Суть теорії Кондратьева  полягає в тому, що довгострокові  цикли обумовлені ендогенними (внутрішніми) факторами економічного зростання. Вони прямо пов'язані з циклічністю  розвитку продуктивних сил, передусім  засобів праці.

 Від першої промислової  революції (кінець XVIII — перша  третина Х\Х ст.) і до середини XX ст. було три довгих цикли.  З розгортанням сучасної науково-технічної  революції розпочався четвертий  цикл, який триває і тепер.

 Матеріальною основою  теорії довгих хвиль є структурне  оновлення технологічного способу  виробництва. Відбувається воно  еволюційно, коли поліпшуються і  удосконалюються існуючі технології, або революційно, коли відбуваються  якісні зміни матеріалізації  наукових знань.

 Ці два методи доповнюють  і замінюють один одного. Еволюційний  дає змогу використати потенціал  існуючих технологій. Технічні революції  означають перехід до нових  технологічних принципів, які  потім поширюються еволюційно.

 У структурі довгострокових  циклів виділяють два етапи  розвитку, відповідно цикл утворюють  дві фази:

 низхідна фаза —  період зміни базисних технологій  та технологічних структур виробничої  системи суспільства, триває 20—25 років;

 висхідна фаза —  період тривалого піднесення  економічного та науково-технічного  розвитку суспільства, триває 25—ЗО  років.

 Найвідчутніше впливають  на процес відтворення середні  цикли. В економічній теорії  їх вважають базовими. За змістом  середньострокові цикли є економічними циклами всього відтворювального процесу, оскільки відображають циклічність розвитку не лише виробництва, а й розподілу, обміну та споживання.

 Матеріальною основою  середніх циклів є фізичне  оновлення основних засобів виробництва,  насамперед їх найактивнішої  частини — знарядь праці. Економічні  цикли середньої тривалості мають  чотири послідовні фази: кризу,  депресію, пожвавлення, піднесення. Основними фазами є криза та  піднесення.

 Циклам притаманні  певні загальні риси, передусім  однакова послідовність фаз. Але  на різних етапах економічного  розвитку суспільства і за  різних умов відтворення циклу  його фази виявляються по-різному.

 Криза (рецесія, падіння). Вона є основною фазою, що  формує і визначає особливості  й тривалість економічного циклу.  Передусім охоплює найчутливіші  сфери грошово-кредитних зв'язків,  оптової, а відтак і роздрібної  торгівлі.

 Біржова паніка та  масове знецінення капіталу внаслідок  падіння курсів акцій нерідко  є симптомами наближення чергового  спаду. Розвиток кризи проявляється  у нагромадженні товарних мас  у процесі оптової торгівлі, уповільненні  їх просування до споживача,  що призводить до зниження  загальних показників динаміки  промислового виробництва, руйнування  капіталу. Відсутність можливості  реалізувати товар відриває купівлю  від продажу. Придбані продавцями  у промисловців партії товарів  не переходять у сферу споживання, не досягають остаточного пункту  свого руху і залишаються у  сфері обігу. Але промисловець  вважає свої ринкові проблеми  розв'язаними і продовжує виробляти  товари у попередніх кількостях. Один потік товарів наздоганяє  інший, поки не з'ясується, що  попередній потік не поглинуто  сферою споживання. Масштаби товарного  обміну різко скорочуються, що  призводить до спаду виробництва,  зростання безробіття, зниження  рівня загальної заробітної плати,  прибутків. Зростають потреби  у платіжних засобах, попит  на гроші, тому підвищуються  ставки позичкового відсотка.

 За своїми соціально-економічними  наслідками криза є найвідчутнішою  фазою, а з економічної точки  зору — найскладнішою і найсуперечливішою.

 Криза є руйнівною,  оскільки порушує макроекономічну  рівновагу, розбалансовуючи взаємодіючі  структури. Вона спричиняє: перевиробництво  з наступним падінням обсягів  виробництва, нагромадженням товарних  мас в оптовій торгівлі; падіння товарних цін; зростання безробіття, збільшення кількості незайнятих виробничих потужностей; падіння рівня реальної заробітної плати, інших доходів, прибутків підприємств, життєвого рівня населення; зниження платоспроможного попиту населення; зменшення обсягів оптової та роздрібної торгівлі; крах грошово-кредитних відносин; наростання обсягів взаємних неплатежів; зростання норми позичкового відсотка; нестачу грошової маси, масове знецінення капіталу, згортання інвестиційних процесів; падіння курсу акцій, біржову паніку; масові банкрутства підприємств; зростання соціальної напруженості у суспільстві.