Грошово-кредитна політика

Реферат на тему:

Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і

реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї

політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової

системи.

Сутність грошово-кредитної політики. У літературі застосовується кілька

підходів до визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники

одного з них трактують монетарну політику надто вузько — як урядову

політику впливу на кількість грошей в обороті. Представники іншого

підходу визначають її надто розширено — як один із секторів економічної

політики вищих органів державної влади. У першому випадку механізм

монетарної політики обмежується лише впливом на кількість грошей і явно

збіднюються його результативні можливості, у другому — не визначено

специфічного характеру монетарної політики, її відмінностей від інших

секторів економічної політики, її особливого механізму впливу на

економічні процеси.

Більш повно і точно виражає сутність монетарної політики визначення її

як комплексу взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь

визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту,

які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього

визначення, монетарній політиці властиві комплексність,

різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення

певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються

центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході

монетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона

має внутрішньо єдину інституційну основу — грошовий ринок і банківську

систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою

організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними

цілями, інструментами та роллю в економічному регулюванні.

Об’єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи монетарної

політики, є такі змінні грошового ринку:

пропозиція (маса) грошей;

ставка процента;

валютний курс;

швидкість обігу грошей та ін.

Залежно від економічної ситуації в країні об’єктом монетарного

регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одночасно.

Суб’єкти монетарної політики. В Україні головним суб’єктом

грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім нього, у виробленні

грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного

регулювання економіки — Міністерство фінансів, Міністерство економіки,

безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої

влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують

орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП,

розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень

зайнятості та ін.). Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує

доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан

грошово-кредитного ринку в Україні.

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики

належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед

лежить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед

суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією

України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади

грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

Цільова спрямованість монетарної політики. Для з’ясування ролі

монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має

усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і

вирішуються монетарними методами. Ці завдання заведено називати цілями

монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні,

проміжні й тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в

загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання

виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування

платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства,

що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно

реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Держава в цілому має у своєму

розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для розв’язання

таких завдань.

Проте з допомогою заходів лише монетарної політики одночасно досягти

всіх указаних цілей неможливо через обмеженість та специфіку її

інструментарію. Тому в межах монетарної політики зазначені стратегічні

цілі виявляються несумісними. Зокрема, стабілізація цін вимагає

застосування монетарних заходів, які призводять до погіршення

кон’юнктури, спаду виробництва та зайнятості. І навпаки, для зростання

виробництва необхідно вживати заходів, які забезпечать пожвавлення

кон’юнктури і можуть спричинити зростання цін.

Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної

ситуації одну із стратегічних цілей. Нею, як правило, є стабілізація цін

(чи погашення інфляції), оскільки якраз вона найбільше відповідає

головному призначенню центрального банку — підтримувати стабільність

національних грошей. І через розв’язання цього завдання центральний банк

сприяє досягненню інших стратегічних цілей.

Проте щоразу виникає складна проблема узгодження стратегічних цілей

монетарної та загальноекономічної політики. Потрібно, щоб у

загальноекономічній політиці стабілізація цін була визнана пріоритетною

чи важливою, а монетарна політика мала орієнтацію на забезпечення

економічного зростання. Якщо ж такого збігу немає, то центральному банку

доводиться або змінювати свою стратегічну ціль, або відстоювати її ціною

загострення відносин зі структурами виконавчої, а то й законодавчої

влади.

Про важливість правильного узгодження стратегічних цілей переконливо

свідчить досвід України. У 1991—1993 рр. пріоритетними цілями

загальноекономічної політики, в тому числі монетарної, визнавалося

стримування темпів падіння виробництва. Їй була підпорядкована і

монетарна політика НБУ, що перетворилася в політику емісійного

підтримування економіки. Неминучим наслідком стала гіперінфляція, рівень

якої досяг апогею в 1993 р.

У 1994—1996 рр. НБУ, усвідомивши свою особливу відповідальність за стан

монетарної сфери, почав послідовно відстоювати, як свою стратегічну

ціль, подолання інфляції та стабілізацію цін. Проте ця ціль не була

належним чином узгоджена з іншими стратегічними цілями економічної

політики. Уряд та Верховна Рада, визнаючи на словах антиінфляційну

стратегію НБУ, фактично не залучили інструментів конкурентної та

структурної політики, гальмуючи процеси приватизації та реструктуризації

виробництва. Цілі економічного зростання не були підтримані

немонетарними заходами, що призвело до хронічного падіння виробництва,

зайнятості, поглиблення платіжної кризи, погіршення фінансового стану

економіки на фоні істотного зниження темпів інфляції, забезпеченого

переважно монетарними заходами НБУ.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних

економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей.

Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка

цін, стан платіжного балансу та інші макроекономічні показники

визначаються передусім станом ринкової кон’юнктури, проміжними цілями

монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається

стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є

економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може

бути пожвавлення ринкової кон’юнктури. І навпаки, якщо стратегічною

ціллю є стабілізація цін, то проміжною має бути стримування зміни

кон’юнктури ринку.

Деякі економісти до проміжних цілей відносять вибір не тільки напряму

зміни ринкової кон’юнктури, а й економічних змінних, регулюванням яких

досягається вплив на стратегічні цілі. Цей підхід базується на визнанні

того, що заходи монетарної політики спроможні безпосередньо впливати на

зміну не тільки попиту, а й пропозиції. Тому вже на проміжній стадії

виникає потреба визначити економічні змінні, які впливають на кожну

складову ринкової кон’юнктури.

Між двома наведеними визначеннями проміжних цілей немає принципової

різниці: друге з них лише конкретизує перше. Але оскільки друге

визначення певною мірою охоплює тактичні цілі й ускладнює розрізнення

проміжних і тактичних цілей, доцільно скористатися узагальненим

визначенням проміжних цілей.

Характерною особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на

тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і

виявити свою ефективність. Так, пожвавлення кон’юнктури ринку через

зростання маси грошей чи зниження процентних ставок у короткостроковому

періоді може спричинити зростання попиту і цін. І лише за умови, що ці

заходи активізують інвестиції, зростання виробництва, буде забезпечене

збільшення пропозиції, яке зупинить зростання цін і стабілізує їх. Проте

для цього потрібен тривалий проміжок часу.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо

регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси,

процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей.

Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань:

зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям руху економічної

змінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером

показника. Наприклад, для пожвавлення ринкової кон’юнктури як проміжної

цілі необхідно, щоб на рівні тактичних цілей грошова маса зростала, а

процентні ставки знижувалися. За показник грошової маси беруться базові

гроші, оскільки саме цей показник перебуває у повному розпорядженні

центрального банку.

Характерними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість,

реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку,

багатоаспектність, єдність та певна суперечливість. Ці особливості

істотно ускладнюють вибір та механізми реалізації тактичних цілей. Так,

якщо зміна маси грошей впливає на зміну сукупного попиту і зачіпає всю

макроекономіку, то зміни процентної ставки та валютного курсу можуть

впливати не тільки на сукупний попит, а й на інтереси певних груп

економічних суб’єктів і зумовлювати структурні зміни в економіці. Тому

успіх розв’язання багатьох регулятивних завдань залежить від правильного

поєднання вказаних тактичних цілей: змінами процентної ставки чи

валютного курсу можна локалізувати інфляційний ефект від зростання маси

грошей в обороті.

Залежно від економічних змінних та пов’язаних з ними тактичних цілей

визначаються інструменти монетарної політики. Вибір їх є прерогативою

центрального банку.

Інструменти монетарної політики. Світова практика монетарної політики

нагромадила значний досвід використання певних інструментів

грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна

поділити на дві групи:

інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні

процеси;

інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання

норми обов’язкових резервів, процентна політика, рефінансування

комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення

емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування

центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони

на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл

кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку

рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами

тощо.

Опосередкований вплив інструментів першої групи полягає у створенні

таких умов, за яких посилюються чи послаблюються стимули економічних

суб’єктів до певної поведінки, наприклад до накопичення чи до зменшення

запасів грошей у своєму розпорядженні і відповідно до зменшення чи до

збільшення їх попиту на товарних чи фінансових ринках. Тому регулювання

з допомогою таких інструментів належить до економічних методів

державного управління, воно має істотні переваги перед застосуванням

інструментів прямої дії, вплив яких має переважно директивний характер.

Тому в міру визрівання в країні ринкових відносин застосування

інструментів опосередкованої дії неухильно розширюється, а інструментів

прямої дії — скорочується. У перехідний період в Україні останні

застосовувались широко і досить часто, оскільки цього вимагали особливі,

часто критичні ситуації, що виникали на грошовому ринку і вимагали

негайного втручання з боку регулятивних органів.

Розглянемо детальніше механізм використання окремих інструментів

опосередкованої дії як більш ефективних і перспективних в умовах

України.

Операції на відкритому ринку — це найбільш застосовуваний інструмент

монетарної політики в країнах з високорозвинутими ринковими економіками.

У країнах з перехідними економіками застосування цього інструменту

обмежується недостатнім розвитком ринку цінних паперів (відкритого

ринку), недостатньою ліквідністю державних цінних паперів тощо. Ці

чинники стримування операцій на відкритому ринку досить відчутно

проявляють себе і в умовах України. Проте цей інструмент у перспективі

відіграватиме ключову роль і в монетарній політиці НБУ.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає у тому, що, купуючи цінні

папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот

відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а

потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов.

Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на відповідну суму

банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в

обороті. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи

зменшується пропозиція грошей на ринку, що впливає в кінцевому підсумку

на кон’юнктуру товарних ринків.

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні

операції застосовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції

грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні

операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на

незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників. Якщо ці

чинники зменшують пропозицію грошей, то слід на певну суму купити цінні

папери на відкритому ринку, щоб стабілізувати обсяг пропозиції, і

навпаки.

Регулятивного ефекту можна досягти купівлею-продажем будь-яких цінних

паперів на відкритому ринку. Проте центральні банки, як правило,

обмежуються операціями з державними цінними паперами. Це пояснюється

такими обставинами:

можливістю зіткнення корпоративних інтересів на ринках, якщо центральний

банк продасть чи купить цінні папери однієї корпорації, а другої — ні.

Обсяги ж запланованої зміни пропозиції грошей не завжди дають можливість

купувати чи продавати цінні папери всіх корпорацій;

центральні банки за своїм статусом є фінансовими уповноваженими урядів,

розміщують їх цінні папери на первинному ринку і своїми операціями з

ними на вторинному ринку сприяють підвищенню їх рейтингу та попиту на

них, а значить і доходів бюджету від їх продажу. Це позитивно впливає на

стан бюджетного дефіциту, а отже — на стан грошового обороту;

уряд, як правило, є найбільшим емітентом цінних паперів, а ринок їх —

найбільшим сектором загального ринку цінних паперів. Це забезпечує

центральному банку можливість здійснювати операції на відкритому ринку з

однорідними документами в будь-яких обсягах, що диктуються потребами

монетарної політики.

`

b

"

$

Z

\

І

ґ

6Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити купівлею-продажем цінних

паперів як у комерційних банків, так і в інших власників. Якщо цінні

папери продаються банкам, то їх надлишкові резерви скорочуються негайно,

оскільки оплата здійснюється з їх кореспондентських рахунків у

центральному банку. Тому регулятивний ефект настане досить швидко, майже

негайно. Якщо цінні папери продаються юридичним чи фізичним особам, то

надлишкові резерви банків теж скоротяться, бо гроші платників

перебувають на їх рахунках у банках і в кінцевому підсумку будуть

списані з їх коррахунків у центральному банку. Проте регулятивний ефект

настане трохи пізніше, ніж у першому випадку.

Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої

купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу. В останньому випадку

за первинного продажу чи купівлі одночасно укладається угода про

зворотний викуп чи продаж цих цінних паперів через певний, як правило,

досить короткий, термін. Такі операції називаються «РЕПО» і здійснюються

переважно під час проведення захисних операцій на відкритому ринку.

В умовах високорозвинутого ринку цінних паперів цей інструмент

монетарної політики має суттєві переваги.

1. Він має високу оперативність і чіткість дії. Якщо центральний банк

вирішив збільшити чи зменшити пропозицію грошей та їх розмір, то він

може негайно дати розпорядження своїм дилерам купити чи продати цінні

папери на відповідну суму, і проблема буде вирішена досить швидко. При

цьому не має значення обсяг операції — він може бути незначним чи

будь-яким великим.

2. На дію цього інструменту не можуть впливати ніякі інші суб’єкти

ринку, крім центрального банку, що робить його регулюючий вплив досить

значним, точним і ефективним.

3. Цей інструмент має властивість «гальмування», тобто якщо допускається

помилка при проведенні певної операції, то можна негайно запустити

операцію протилежної дії і виправити ситуацію з пропозицією грошей: при

надмірному збільшенні пропозиції грошей негайно продати відповідну суму

цінних паперів і зменшити пропозицію до потрібного рівня.

Регулювання норми обов’язкових резервів — високопотужний інструмент

впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм

цього інструменту полягає в тому, що центральний банк установлює для

всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання

залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання

і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов’язкового

резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових

резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень

мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг

пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію

грошей, то досить відповідно знизити норму обов’язкового резервування, і

ситуація змінюватиметься на протилежну — збільшиться обсяг вільних