Хід аграрної реформи в Україні

Хід аграрної реформи в  Україні прийнято розділяти на три  основні етапи

Змістом першого етапу  перетворень в аграрному секторі  економіки, який тривав з 1990 по 1994 рік, була часткова передача землі з державної  у колективну та приватну власність. Процес роздержавлення землі був  ініційований Верховною Радою України 18 грудня 1990 року, коли законодавчим органом  було прийнято Постанову "Про земельну реформу". Вона визначила основоположні  засади здійснення цієї реформи, її мету, проголосила всі землі України  такими, що підлягають передачі у приватну, колективну власність та у користування підприємствам, установам і організаціям. На реалізацію положень цієї постанови  протягом 1992 - 1993 років було прийнято цілу низку нормативних актів: Декрет Кабінету Міністрів "Про приватизацію земельних ділянок", Закони "Про  колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про форми власності на землю". Ними було закріплено державну, колективну та приватну форми власності  на землю; забезпечено передачу у  приватну власність громадянам присадибних  ділянок, угідь для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного та гаражного будівництва; визначено статус колективних сільськогосподарських  підприємств (КСП); створено умови для  виникнення та розвитку фермерських господарств. 

Зважаючи на стрімке падіння  виробництва сільськогосподарської  продукції, на даному етапі аграрної реформи держава активізувала зусилля, спрямовані на підтримку сільськогосподарських  підприємств. Основними формами  стимулювання агропромислового комплексу  були численні пільги (які, однак, не сприяли  підвищенню зацікавленості відповідних  підприємств у збільшенні обсягів  виробництва) та товарне кредитування з усіма притаманними йому недоліками. Тому й не дивно, що темпи сільськогосподарського виробництва продовжували стрімко  знижуватись. Найбільший спад відбувся у колективних сільськогосподарських  підприємствах (реформованих колгоспах): якщо виробництво сільськогосподарської  продукції особистими підсобними та фермерськими господарствами протягом 1990-1994 років зросло на 5,4%, то в КСП - знизилось майже у півтора рази.

З огляду на це зміст другого  етапу аграрної реформи полягав  у реформуванні колективних сільськогосподарських  підприємств на засадах приватної  власності на землю та майно. Виконання  цього завдання тривало з 1994 по 1999 рік. Указами Президента "Про невідкладні  заходи щодо прискорення земельної  реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. та "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність  сільськогосподарським підприємствам  та організаціям" від 8 серпня 1995 р. передбачалось  завершення передачі земель у колективну власність сільськогосподарським  підприємствам та проведення їх паювання. Але внаслідок того, що Укази не передбачали виділення земельних  ділянок в натурі (на місцевості), реального забезпечення селян землею, реформування сільськогосподарських підприємств не відбулося.  
Не залишилися поза увагою держави і проблема створення сприятливих умов для діяльності сільськогосподарських виробників. Найголовнішим кроком у цьому напрямку стало прийняття Законів "Про фіксований сільськогосподарський податок" від 17.12.1998 р. та "Про оренду землі" від 6.10.1998 р. Перший з них значно спростив систему оподаткування виробників сільськогосподарської продукції, оскільки підприємства-платники фіксованого податку звільнялися від сплати цілої низки платежів до бюджету. Врегулювання відносин, пов'язаних з орендою землі, сприяло не лише захисту прав селян-орендодавців, але й створенню умов для розширення виробництва сільськогосподарської продукції підприємствами-орендарями.  
Прийняття Конституції України, нормами якої не було передбачено існування колективної власності, зумовило потребу в подальшому реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств та забезпеченні їхніх членів землею і майном.  
Початок третього етап аграрної реформи в Україні пов'язують з підписанням главою держави 3 грудня 1999 року Указу "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". На відміну від попередніх Указів Президента, ним було передбачено не лише розпаювання земель КСП, але і виділення земельних паїв на місцевості та їх передачу в приватну власність членам КСП.

Сьогодні 
Президентська нормотворчість значною мірою прискорила вирішення багатьох наболілих проблем агропромислового комплексу та активізувала законодавчу роботу у відповідній сфері. Поряд з цим, врегулювання окремих спірних питань цієї реформи триває і нині.  
Забезпечення майнових прав селян

У процесі здійснення аграрної реформи не втратила своєї актуальності проблема забезпечення селян землею та майном.

Укази "Про невідкладні  заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" та "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян в  процесі реформування аграрного  сектора економіки", датовані відповідно 3 грудня 1999 р. та 29 січня 2001 року, закріпили  право селян на безперешкодне  виділення в натурі належної їм частки майна та земельних угідь КСП. Однак чітких механізмів реалізації цього права ні указами глави  держави, ні прийнятими на розвиток їхніх  положень нормативними актами уряду  та Міністерства аграрної політики передбачено  так і не було. Зокрема, забезпечення майнових прав селян в процесі  реорганізації КСП звелося до видачі земельних та майнових сертифікатів, визначення методики оцінки майна колективних  сільськогосподарських підприємств  та встановлення мінімального розміру  орендної плати за пай (не менше одного відсотка його вартості).

Не сприяло реалізації майнових прав членів реформованих КСП  і те, що Указами Президента було наголошено на необхідності збереження цілісного господарського використання землі та майна підприємств, що реформувались. Це призвело до того, що на практиці реорганізація  КСП на засадах приватної власності  на майно та землю відбулася лише формально: керівниками новостворених  приватних формувань залишились колишні голови КСП, а самі господарства продовжували використовувати землю  колишніх членів реорганізованих підприємств, щоправда, на умовах оренди.

Створення ринку землі

В результаті підписання Президентом  України Указу "Про невідкладні  заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" близько шести з половиною  мільйонів українських громадян отримали свідоцтва на право на земельну частку (пай). Незважаючи на те, що чинне  законодавство не визначило порядок  відчуження земель сільськогосподарського призначення, мали місце непоодинокі  випадки скупівлі земельних сертифікатів за безцінь. Лише у 2000 році кількість  проданих та подарованих свідоцтв на право на пай порівняно з 1999 роком  зросла у 6 разів (у Вінницькій, Кіровоградській  та Черкаській областях - у 18-25 разів). Тому Верховна Рада України 18 січня 2001 року прийняла Закон "Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)", який до прийняття Земельного кодексу  України заборонив власникам  земельних часток будь-яким способом відчужувати паї (у тому числі  шляхом укладання угод купівлі-продажу, міни, дарування). Поряд з цим закон  дозволив передавати земельні частки у спадщину, викупати їх для державних  та громадських потреб. Цікаво, що аналогічні норми містить і проект Земельного кодексу у новій редакції: ним  встановлено тимчасову заборону на відчуження земельних ділянок. Формування ринку землі стане можливим лише після прийняття законів, які  визначать методику оцінки землі  та порядок реалізації земельних  ділянок, переданих банкам у заставу  під отримання кредитів. 

Державна підтримка села  
Починаючи з 2000 року, державна підтримка сільського господарства отримала нове змістовне наповнення. Якщо раніше держава намагалася стимулювати розвиток всіх без винятку господарств, то у нинішніх умовах вона підтримує переважно тих, хто на практиці довів ефективність своєї діяльності.

Перш за все, Постановою Кабінету Міністрів "Про додаткові заходи щодо кредитування комплексу сільськогосподарських  робіт" від 25 лютого 2000 було запроваджено часткову компенсацію відсотків  по банківських кредитах, отриманих  господарствами. Таке нововведення стало в нагоді лише тим підприємствам, які розширювали виробництво продукції та були беззбитковими: очевидно, що банки відмовились від кредитування нерентабельних господарств - надто високим був ризик неповернення наданих позик. 

Ще одним напрямом державної  підтримки сільського господарства стало надання виробникам пільг  при оподаткуванні їхньої діяльності. Законом "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" прямо заборонено вносити  до законодавства зміни, що можуть спричинити збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників; передбачено звільнення від податку  на додану вартість операцій, пов'язаних з реалізацією продовольчої сировини (при цьому ПДВ залишається  у розпорядженні підприємств  і використовується для технічного переоснащення виробництва). 

Реорганізація колективних  сільськогосподарських підприємств  на засадах приватної власності  на землю та майно зумовила необхідність вирішення проблеми заборгованості цих підприємств перед бюджетом. Було запропоновано досить простий  шлях врегулювання цього питання: відповідним  законом, прийнятим Верховною Радою 18 січня 2001 року, борги сільськогосподарських  підприємств перед державою було зменшено на суму заборгованості останньої  перед виробниками та переробниками сільськогосподарської продукції. Що ж стосується залишку боргу, то він, згідно із Законом, повинен бути повернений державі рівними частинами протягом восьми років. 

Кредитування аграрних товаровиробників 

Компенсація державою частини  відсотків по банківських кредитах, отриманих сільськогосподарськими підприємствами, певною мірою сприяла  залученню банківського капіталу в  агропромисловий комплекс. Але умов для здійснення довгострокових капіталовкладень в сільське господарство створено так  і не було (хоча в перспективі, як випливає із Закону "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", такі умови буде створено - окремою статтею цього  нормативного акту передбачено внесення змін до банківського законодавства, які  передбачатимуть надання пільг  при оподаткуванні тим банкам, що кредитують аграрний сектор). 

Тому, починаючи з 2001 р., головні  зусилля держави спрямовуються  на розвиток лізингу як альтернативи грошовому кредитуванню. Так, Указом Президента "Про додаткові заходи щодо дальшого розвитку лізингу в  аграрному секторі економіки" від 23 лютого 2001 року було передбачено  створення Національної акціонерної  компанії "Украгролізинг". Мета діяльності "Украгролізингу" - організація та здійснення інженерного та матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств, надання виробникам послуг, пов'язаних з виконанням сільськогосподарських робіт, використанням сільськогосподарської техніки на умовах оренди, технічного обслуговування цієї техніки тощо.

Безумовно, такий спосіб залучення  коштів в агропромисловий комплекс заслуговує на позитивну оцінку. Але  подальше розширення використання лізингу  в агропромисловому комплексі вимагає  від держави створення умов для  повноцінного функціонування приватних  лізингових компаній.

Позиції політичних сил

Процес реформування аграрного  сектора економіки, розпочатий Верховною  Радою ще у 1990 році, на сьогоднішній день далекий від завершення. Це зумовлено насамперед тим, що представлені у парламенті партії по-різному бачать шляхи вирішення основних проблем  агропромислового комплексу. При цьому  найпалкіші дискусії точаться навколо  двох питань - доцільності створення  ринку землі та необхідності державної  підтримки сільськогосподарських виробників.  
Створення ринку землі.

Проти приватної власності  на землю та перетворення її на товар  виступають три партії - Комуністична партія України (КПУ), Прогресивна соціалістична  партія (ПСПУ) та Соціалістична партія (СПУ). При цьому негативне ставлення  до формування в Україні ринку  землі аргументовано тим, що для  вільної купівлі-продажу земельних  ресурсів не виникло достатніх економічних  та правових підстав. Так, лідери цих  партій наголошують на тому, що закріплення  приватної власності селян на землю, як і розпаювання майна  КСП та реорганізація останніх, призведуть до скупівлі великих земельних площ потужними фінансовими структурами  та іноземцями за цінами, в десятки  разів нижчими за ринкові. Як наслідок - масове зубожіння селян, перетворення їх на найманих робітників великих  виробників, знищення науково обірунтованої системи землеробства (сівозмін), руйнація соціальної інфраструктури села тощо. На думку Н.Вітренко та П.Симоненка, для перетворення землі на товар не існує і правових підстав: відповідно до ст.13 Конституції, Декларації про державний суверенітет України, земля є об'єктом права власності Українського народу, а не власності окремих громадян.

Решта представлених у  парламенті партій в цілому підтримують  ідею формування земельного ринку. Водночас всі вони погоджуються з тим, що на законодавчому рівні необхідно  закріпити такі механізми купівлі-продажу  землі, які б забезпечили продовольчу  безпеку держави та захист прав селян. Український Народний Рух виступає за зменшення державного втручання  у відносини, пов'язані з купівлею-продажем землі, запровадження земельних  аукціонів, тимчасову заборону купівлі  земельних ділянок іноземними громадянами  та підприємствами. Аналогічні позиції  відстоюють Народний Рух України  та Партія "Реформи і Порядок". Партія регіонів України у своїй  Програмі наголошує на необхідності широкого застосування можливостей  оренди і застави землі, створення  іпотечних банків. Народно-демократична партія України та Аграрна партія України виступають за приватизацію землі, її довгострокову оренду з  правом успадкування, а також за продаж права на оренду на відкритому ринку. Наголошується на необхідності забезпечення землею працівників соціальної сфери сільської місцевості та виключно громадян України. Соціал-демократична партія України (об'єднана), як і більшість  партій центристського спрямування (Партії "Батьківщина", "Трудова Україна", "Демократичний Союз", "Яблуко", "Солідарність", а також Партія зелених України), підтримуючи ідею вільної купівлі-продажу земельних  ділянок, вважає, що земля повинна  належати тим, хто на ній працює. При цьому держава повинна  забезпечити захист прав селян на землю, сприяти ефективному використанню основного природного багатства України. 

Необхідно зазначити, що більшість  представлених в парламенті політичних сил підтримала ідею введення тимчасової (до прийняття Земельного кодексу  України у новій редакції) заборони на відчуження селянами отриманих ними в процесі реорганізації КСП  земельних паїв. Відповідний законопроект 18 січня 2001 р. був підтриманий 276 голосами народних депутатів.  
 
Державна підтримка села

З необхідністю державної  підтримки села погоджуються практично  всі. Водночас форми такої підтримки  та її обсяг політичними партіями бачаться по-різному. Комуністична партія України вважає, що державна підтримка  сільського господарства повинна передбачати  планування сільськогосподарського виробництва, встановлення державного замовлення на основні види продовольчих товарів, приведення у відповідність цін  на промислову продукцію та продовольчу  сировину, оптимальне оподаткування  виробників, цільове фінансування та пільгове кредитування сільського господарства, захист внутрішнього ринку від імпортних  товарів. У новій редакції програми Соціалістичної партії України передбачено  наступні форми державного стимулювання агропромислового комплексу: залучення  державних коштів для модернізації і відновлення матеріально-технічної  бази господарств-виробників, компенсація  частини відсотків за кредитами, отримані сільськогосподарськими підприємствами, впровадження в аграрному секторі  економіки стимулюючої податкової політики, фінансування найбільш важливих цільових програм (відновлення родючості  земель, насінництва та племінної  справи тощо). Прогресивна соціалістична  партія України наголошує на необхідності впровадження прямої та непрямої форм державного стимулювання аграрного  виробництва. Пряма державна підтримка передбачає надання пільгових кредитів для виробників, державне замовлення продукції за вигідними для селян цінами. Непряма підтримка може здійснюватися шляхом фіксації державою цін на паливно-мастильні матеріали та електроенергію, захисту національного виробника від імпорту продовольчої сировини. Український Народний Рух, Народний Рух України та Партія "Реформи і Порядок" наполягають на фінансовій підтримці державою лише тих товаровиробників, які довели здатність до ефективного господарювання в ринкових умовах. Ці партії виступають проти практики постійного списання заборгованості збитковим та нерентабельним підприємствам. Водночас вони підтримують державне стимулювання наукових досліджень в агропромисловому комплексі (зокрема, селекційної роботи), вимагають створення умов для залучення державних та приватних коштів у сільське господарство. Програмні документи Аграрної партії України та Народно-демократичної партії України передбачають надання державою підтримки машинобудівним підприємствам та банківським структурам, діяльність яких пов'язана з сільським господарством. Центристські партії ("Батьківщина", "Демократичний Союз", Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), "Трудова Україна" та "Яблуко") виступають за надання підтримки насамперед рентабельним сільськогосподарським підприємствам, що досягли значних успіхів на ниві виробництва продовольчої сировини. Вони вимагають запровадження стимулюючої податкової політики у галузі аграрного виробництва, підтримують державне фінансування пріоритетних програм на селі.

2.Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості

Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.

Разом узяті галузі права  становлять систему права — його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей.

Комплексні галузі права  містять як норми основних галузей  права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.

Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих  галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексєєв, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку.

Починаючи з 30-х і до 90-х  рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.

У 70-х рр. закономірно виникла  наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формування сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. З. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, З. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обґрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирізнення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права.

Аграрне право — порівняно  нова галузь у системі права, яка  об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання  в єдиний комплекс правових норм, які  регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.

З виникненням України  як суверенної держави, радикальними змінами  суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.

Аграрне право це,

по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.;

по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності;

по-третє — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільське господарського призначення.

Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає  в тому, що воно відповідає окремій  аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.

Норми сучасного аграрного  права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% віл усього населення країни.

Розширення предмета правового  регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.

Отже, аграрне право України  — це комплексна, інтегрована і  спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.

Ця галузь виникла у 70-х  рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.

3.Предмет аграрного права  України; його зміст та особливості

Предмет аграрного права  — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.

Дискусія з питань існування  сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексссв, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм1.

Отже, предмет правового  регулювання с основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.

Комплексність аграрного  права означає, що частина його норм — похідні віл норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі  аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.

Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).

Інтегрованість норм аграрного  права означає узагальнене або  єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою  для інтегрованого правового  регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.

До системи аграрного  права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні  відносини, комплексний характер котрих лише генетичне походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.

Йдеться про правову регламентацію  специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.

Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і  урізноманітнилося коло суб'єктів  аграрних відносин. Виникли та набрали  розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.

Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.

Отже, предмет правового  регулювання аграрного права  України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.

По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться  насамперед про земельні відносини  щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності  на ці землі та запровадженню приватної власності на них.

По-друге, приватна власність  поширилась І на майнові аграрні  відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.

Отже, предмет аграрного  права увібрав у себе систему  якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.

Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.

Отже, крім безпосередньо  земельних відносин (в частині  регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).

Якщо земельне право регулює  правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного права, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.

У процесі аграрію-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.

Із земельно-трудовими  щільно пов'язані й майнові аграрні  відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.

Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).

Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини  у виробничих кооперативах та юридичне зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).