Идеология Вебра

Зміст

Введення…………………………………………………………………………..3

1. Соціологія Макса Вебера……………………………………………………4
1. Розуміє соціологія і теорія соціальної дії………………………………..4
2. Соціологія політичної влади……………………………………..……….6
3. Соціологія релігії…………………………………………………………..8

Висновок………………………………………………………………..………..10

Список використаної літератури…………………………………………….11

Введення

Макс Вебер (1864 - 1920) - німецький  соціолог, соціальний філософ, культуролог  та історик. Його можна сміливо назвати  Леонардо да Вінчі соціології. Його базисні теорії сьогодні становлять фундамент соціології: вчення про соціальний дії і мотивації, про суспільний поділі праці, про відчуження, про професії як покликання.

Він розробив: основи соціології релігії; економічної соціології і  соціології праці; соціології міста; теорію бюрократії; концепцію соціальної стратифікації  і статусних груп; основи політології  та інституту влади; вчення про соціальну  історії суспільства і раціоналізації; вчення про еволюцію капіталізму  та інституту власності.

Досягнення Макса Вебера просто неможливо перерахувати, настільки вони величезні. У галузі методології одним із головних його досягнень є введення ідеальних типів. М. Вебер вважав, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що не було таким реальності, виявити сенс того, що було пережито, навіть якщо цей сенс самими людьми не був усвідомлений. Ідеальні типи дозволяють зробити історичний або соціальний матеріал більш осмисленим, ніж він був у самому досвіді реальному житті.

Ідеї Вебера пронизують всю  будівлю сучасної соціології, складаючи  його фундамент. Творча спадщина Вебера величезна. Він зробив внесок у теорію і методологію, заклав основи галузевих напрямків соціології: бюрократії, релігії, міста та праці.

Сам М. Вебер створив багато наукових праць, в тому числі: «Протестантська  етика і дух капіталізму» (1904-1905), «Господарство і суспільство», «Об'єктивність соціально - наукового і соціально - політичного пізнання», «Критичні  дослідження в галузі логіки наук про культуру »,« Про патентування деяких категоріях розуміє соціології »(1913), «Основні соціологічні поняття».

Розвиток соціологічних уявлень про суспільство весь час йшло по наростаючій - від Платона і Аристотеля до Макіавеллі і Гоббсом, а від них до Конту і Марксу. З кожним кроком наші знання поглиблювалися і обогощялісь. Найвищим виразом стали ідеї М. Вебера. Він не тільки створив саму складну теорію суспільства в розглянутий історичний період, але й заклав методологічний фундамент сучасної соціології, що було зробити ще важче.

Завдяки М. Вебером, а також його колегам німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.

1 Соціологія Макса  Вебера

1. Розуміє соціологія і теорія соціальної дії

М. Вебер основоположник «розуміє» соціології і теорії соціальної дії, застосував її принципи до економічної  історії, до дослідження політичної влади, релігії, права. Головною ідеєю  веберовской соціології є обгрунтування можливості максимального раціональної поведінки, що проявляється у всіх сферах людських взаємин. Ця думка Вебера знайшла свій подальший розвиток у різних соціологічних школах Заходу, що у своєрідний «веберовский ренесанс».

Методологічні принципи веберовской соціології тісно пов'язані з іншими теоретичними системами, характерними для суспільствознавства минулого століття - позитивізмом Конта і Дюркгейма, соціологією марксизму.

Особливо відзначається  вплив баденською школи неокантіанства, перш за все поглядів однієї з її основоположників Г. Ріккерта, за якими взаємозв'язок буття і свідомості будується на основі певного ставлення суб'єкта до цінності. Як і Ріккерт, Вебер розмежовує ставлення до цінності та оцінку, з чого випливає, що наука повинна бути вільна від оціночних суджень суб'єктивного штибу. Але це не означає, що вчений повинен відмовитися від власних пристрастей; просто вони не повинні втручатися у наукові розробки. На відміну від Ріккерта, що розглядає цінності і їх ієрархію як щось надісторична, Вебер вважає, що цінність детермінована характером історичної епохи, що визначає загальну лінію прогресу людської цивілізації. Іншими словами, цінності, за Вебером, висловлюють загальні установки свого часу і, отже, історичні, відносні. Вони концепції Вебера своєрідно переломлюються в категоріях ідеального типу, які становлять квінтесенцію його методології соціальних наук і використовуються як інструмент розуміння явищ людського суспільства, поведінки його членів.

Отже, за Вебером, соціолог повинен  співвіднести аналізований матеріал з  економічними, естетичними, моральними цінностями, виходячи з того, що служило  цінностями для людей, що є об'єктом  дослідження. Щоб усвідомити справжні причинні зв'язки явищ у суспільстві  і дати осмислене тлумачення людської поведінки, необхідно сконструювати  недійсне - витягнуті з емпіричної реальності ідеально - типові конструкції, які виражають те, що характерно для багатьох суспільних явищ. При  цьому Вебер розглядає ідеальний  тип не як мета пізнання, а як засіб, що дозволяє розкрити «загальні правила  подій».

Згідно Вебером, ідеальний  тип як методологічне засіб дозволяє:

• по-перше, сконструювати явище або людська дія, як якщо б воно мало місце в ідеальних умовах;
• по-друге, розглянути це явище або дія незалежно від локальних умов.

Передбачається, що якщо будуть виконані ідеальні умови, то в будь-якій країні дія буде відбуватися саме таким чином. Тобто розумове освіту нереального, ідеально - типового - прийом, що дозволяє зрозуміти, як дійсно протікало  ту чи іншу історичну подію. І ще: ідеальний тип, за Вебером, дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не як дві різні дисципліни. Це оригінальна думка, виходячи з  якої, на думку вченого, щоб виявити  історичну причинність, необхідно  насамперед вибудувати ідеально - типову конструкцію історичної події, а  потім зіставити нереальний, уявний хід подій з їхнім реальним розвитком. Через конструювання  ідеально - типового дослідник перестає бути простим статистом історичних фактів і знаходить можливість зрозуміти, наскільки сильним був вплив обставин загального порядку, як і роль впливу випадковості чи особистості цей момент історії.

Соціологія, за Вебером, є  «розуміє», оскільки вивчає поведінку  особистості, вкладає у свої дії  певний сенс. Дія людини набуває  характеру соціальної дії, якщо в  ньому присутні два моменти: суб'єктивна  мотивація індивіда орієнтація на іншого (інших). Розуміють мотивації, «суб'єктивно  подразумеваемого сенсу» і віднесення його до поведінки інших людей - необхідні моменти власне соціологічного дослідження, зазначає Вебер, наводячи для ілюстрації своїх думок приклад людини, що рубає дрова. Так, можна розглядати рубку дров лише як фізичний факт - спостерігач розуміє не рубщика, а те, що дрова рубаються. Можна розглядати рубщика як володіє свідомістю жива істота, інтерпретуючи його руху. Можливий і такий варіант, коли центром уваги стає суб'єктивно пережитий індивідом сенс дії, тобто ставлять запитання: «Чи діє ця людина згідно з розробленим планом? Який цей план? Які його мотиви? В якому контексті значень сприймаються ці дії їм самим? »Саме цей тип« розуміння », заснований на постулаті існування індивіда спільно з іншими індивідами в системі конкретних координат цінностей, служить основою реальних соціальних взаємодій у життєвому світі. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, «суб'єктивний сенс якого відноситься до поведінки інших людей». Виходячи з цього не можна вважати дію соціальним, якщо воно є чисто копіювання, коли індивід діє, як атом натовпу, чи що він орієнтується на будь - яке природне явище (не є, наприклад, дію соціальним, коли безліч людей розкривають парасольки під час дощу) .

І ще одне важливе зауваження, що робить Вебер: використовуючи поняття  «держава», «спільнота», «сім'я» і т.д., не можна забувати, що ці інститути  не є реально суб'єктами соціальної дії. Тому не можна зрозуміти «дія»  народу чи держави, хоча цілком можна  зрозуміти дію їх складових індивідів. «Такі поняття, як« держава »,«  спільнота »,« феодалізм »тощо, - пише він, - в соціологічному розумінні  означають ... категорії певних видів  спільної діяльності людей, і завдання соціології полягає в тому, щоб  звести їх до «зрозуміле» поведінці ... що в цій діяльності окремих  людей ».

«Розуміння» ніколи не може бути повним і завжди приблизно. Воно приблизно навіть у ситуаціях  безпосередньої взаємодії людей. Але  соціолог прагнути зрозуміти соціальне  життя її учасників, коли вони віддалені, причому не тільки в просторі, але  і в часі: він аналізує світ своїх  попередників на основі наявних у  нього емпіричних відомостей. Він  має справу не тільки з матеріальними, але і з ідеальними об'єктами і  намагається зрозуміти суб'єктивні  значення, що існували у свідомості людей, їхнє ставлення до тих чи інших  цінностей. Комплексний і разом  з тим єдиний соціальний процес складається  лише під час представлення узгодженої взаємодії людей. Наскільки можлива  така узгодженість при відносності  розуміння індивідами один одного? Яким чином соціологія як наука здатна «зрозуміти» ступінь приблизності в тому чи іншому конкретному взаємодії  людей? А якщо людина не віддає собі звіту у власних діях (за станом здоров'я, у результаті маніпулювання  його свідомістю засобами інформації або ж перебувати під впливом  мітингових пристрастей), чи зможе соціолог зрозуміти такого індивіда?

Щоб відповісти на ці питання  і вирішити поставлені проблеми, Вебер  вдається до конструювання ідеально - типової моделі дії індивіда, в  якій сенс дії і сенс чинного збігаються, для чого вводиться поняття «целерациональное дія». У ньому обидва вищесказаних моменту збігаються: зрозуміти сенс дії - означає зрозуміти чинного, і навпаки. Само собою зрозуміло, що насправді людина далеко не завжди знає, чого він хоче. Целерациональное дія - це ідеальний випадок. Всього ж Вебер виділяє чотири види діяльності, орієнтуючись на можливе реальне поведінку людей у житті: целерациональное, ценностно-рациональное, аффектное и традиционное. Звернімося до самого Вебером: "Соціальна дія, подібно кожному дії, може бути визначено:

1. целерационально, тобто очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу та інших людей і при використанні цього очікування як «умов» або як «кошти» на раціонально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціональності є успіх);
2. ціннісно - раціонально, тобто у свідому віру в етичну, естетичну, релігійну або будь - яких інакше понимаемую безумовну власну цінність (самоцінність) певної поведінки, взятого просто як таке і незалежно від успіху;
3. афективно, особливо емоційно - через актуальні афекти і почуття;
4. традиційно, тобто через звичку ».

Строго кажучи, лише перші  два типи дії повністю відносяться  до соціальних, бо мають справу з  усвідомленим змістом. Так, говорячи про  ранніх типах суспільства, соціолог зазначає, що в них переважали традиційні та афективні дії, а в індустріальному  суспільстві - цільових перевірок та ціннісно-раціональні з тенденцією домінування першого. Таким чином, за Вебером, раціоналізація є всесвітньо - історичний процес. Раціоналізується спосіб ведення господарства, управління економікою, політикою. Раціоналізується спосіб мислення людей, так само як і спосіб життя в цілому. Веберовская теорія раціоналізації - це, по суті, бачення ним доль капіталізму, який на його думку, визначається не спекуляцією, завоюваннями та іншими авантюрами, а досягненнями максимального прибутку засобами раціональної організації праці і виробництва. «Прагнення до підприємництва», «прагнення до наживи», до грошової вигоди, саме по собі, нічого спільного не має з капіталізмом, писав він. Капіталізм, за Вебером, може бути ідентичний приборкання цього ірраціонального прагнення, у всякому разі його «раціональному регламентування». Іншими словами, Вебер в раціоналізації житті бачив лише формальну сторону.

Таким чином, стрижнем веберовской «розуміє» соціології є ідея раціональності, що знайшла своє конкретне і послідовне вираження в сучасному йому капіталістичному суспільстві з його раціональним господарюванням (раціоналізації праці, грошового обігу тощо), раціональної політичної владою (раціональний тип панування і раціональна бюрократія), раціональної релігією (протестантизм).

1.2 Соціологія  політичної влади

Влада є одним з вічних і необхідних компонентів людського  буття. Вона існує в будь-якій організованій  спільності людей. Серед численних  видів влади особливе місце займає політична влада, остаточно склалася в класовому суспільстві. Проблема влади взагалі, політичної влади  в особливості, завжди привертала увагу соціологів. Але для творчості Вебера вона, безперечно, є ключовою. При аналізі владної проблематики Вебер послідовно спирається на свою теорію соціальної дії. Свого роду атрибутом соціальної дії Вебер вважає «орієнтацію на іншого», яка передбачає взаємне очікування відповідної поведінки всіх що у політичних відносинах сторін. Це і забезпечує легітимність панування: ті, хто управляють, очікують, що їх командам будуть коритися; ті ким управляють, очікують певного характеру директив. Так виникає передумова - тенденція, що забезпечує можливість максимально раціональної поведінки в політичній сфері і що дозволяє домогтися граничної ефективності міжлюдських взаємин, маючи на увазі і керівників, і керованих.

Важливо відзначити, що багато чого в концепції Вебера так чи інакше пов'язане з марксистською  соціологією влади. Зокрема, аналізуючи відносини між керівниками і  керованим, він значне місце приділяв проблемам соціальної структури  і класового конфлікту. Тип панування, вважав Вебер, випливає їх відносин, які  складаються в економічній сфері. Разом з тим він підкреслював при цьому значимість та інших  факторів: відмінностей в статусі  і престиж людей, їх прихильності різним релігійним цінностям і т.д. Вебер приділяв велику увагу конфліктів між угрупуваннями керуючих. Причини  політичних колізій соціолог вбачав у боротьбі між партіями і бюрократичним  апаратом управління, чиновництвом.

Однак Вебер розійшовся з  марксизмом з питання шляхів і  засобів руху до раціональної влади, та й у визначенні її сутності, маючи  на увазі ідеальний, перспективний  тип політичного управління. Якщо Маркс вирішення соціально - політичних катаклізмів у владній сфері  бачив у революційному перетворенні державних структур і функцій  таким чином, щоб у кінцевому  рахунку утвердилося неполітичний, бездержавне управління народу за допомогою  самого народу, то Вебер вважав за можливе  в рамках існуючого капіталістичного ладу створити зразково - раціональний тип влади , що пов'язано з твердженням  раціонально - бюрократичного типу управління.

Так, за Вебером штаб управління повинен складатися з чиновників, які: особисто вільні і підкоряються тільки діловому службовому обов'язку; мають стійку службову ієрархію і  певну службову компетенцію; працюють в силу контракту, на основі вільного вибору у відповідності зі спеціальною  кваліфікацією; винагороджуються грошовими  окладами; розглядають свою службу як головну професію; передбачають свою кар'єру - «підвищення» - або у  відповідності зі старшинством по службі, або відповідно до здібностей, незалежно  від судження начальника; підпорядковуються  суворої службової дисципліни і  контролю. Зрозуміло, це - ідеальний  тип формально - раціонального управління, а не існуючу реальність. У його основі лежить ідеалізація реального  стану речей, що визначає лише вектор руху виходячи з того, що всі керуючі  і, отже, керовані будуть здійснювати  тільки целерациональное дії.

У повній відповідності зі своєю методологією Вебер аналізує легітимні типи панування, де критерієм  для конструювання ідеальних  типів служать мотиви покори, виходячи їх присутності в них тієї чи іншої  частки раціональності. Так, Вебер виділяє  три легітимних типу панування і  відповідно три типи мотивів покори: панування в силу віри в обов'язковість  легального встановлення й ділової  компетентності, панування може обумовлюватися просто «вдачами», звичкою до певної поведінки; нарешті, воно може грунтуватися на простій особистої схильності підданих , тобто мати афективну базу.

У Вебера реалізація ідеї політичної раціональності пов'язана з різним ступенем участі людей в політичному  житті взагалі і політичної влади  в особливості. Він ставить питання  про те, що можна бути: а) «політиками« з нагоди »(участь у волевиявленні), б)« політиками «за сумісництвом» (бути довіреними особами, членами правління  партійно-політичних союзів, державних  рад і т.д .), коли політика «не ставати для них першочерговим« справою життя »ні в матеріальному, ні в ідеальному відношенні», в) «професійними політиками».

Дуже цінні і корисні  рекомендації Вебера з питання про  те, що зробити, щоб державна влада  перестала бути основним джерелом благополуччя, і, отже, самовідтворюється корупцію. «За рахунок політики як професії живе той, хто прагне з неї зробити постійне джерело доходу,« для »політики - той, у кого інша мета. Щоб хтось в економічному сенсі міг жити «для» політики, при пануванні приватновласницького порядку повинні існувати деякі, якщо завгодно, досить тривіальні передумови: у нормальних умовах він повинен бути незалежний від доходів, які може принести йому політика ».

Дану проблему Вебер не зводить до її економічного аспекту. Країна, в якій стверджується політичний плюралізм, стикається зі складнощами, викликаними корупцією партійно-політичного  характеру, коли «партійними вождями  за вірну службу лунають всякого  роду посади в партіях, газетах, товариствах, лікарняних касах, громадах і державах. Усі партійні битви суть не тільки битви заради предметних цілей, але  перш за все також і за патронаж над посадами ».

Як видно, проблема ця не специфічно російська, і, отже, можна  і потрібно використовувати веберовские соціологічні рекомендації щодо її нейтралізації. Для цього треба визнати, що бюрократія, як функціональний елемент управління, є атрибут держави, що відділяються від панування однієї соціально - політичної сили. Орієнтація на цей ідеальний тип позбавила б від масових ірраціональних змін у державних інститутах після чергових виборів, від чого в кінцевому рахунку суспільство несе великі матеріальні і духовні втрати.

1.3. Соціологія  релігії

Веберовская соціологія релігії підпорядкована дослідженню соціальної дії людей. М. Вебер прагнути виявити зв'язок між релігійно - етичними принципами і поведінкою індивідів, особливо їх економічної і політичною діяльністю. На його думку, поведінка людей може бути прийнято лише з урахуванням їх уявлень про цінності релігійних догм. На відміну від марксистів, які ставили в якості центрального питання про походження релігії та її сутності, Вебер робить акцент на основних видах смислів релігійних принципів, які обумовлюють ту чи іншу поведінку людини, наявність у ньому елементів раціональності. При цьому критерієм для типологізації основних видів «сенсу» у нього знову - таки виступає целерациональное дію. Так, аналізуючи різні форми релігійного життя, Вебер шляхом емпіричних спостережень і порівнянь фіксує, де переважає рітуалістіческі - культова початок, де містично - споглядальне, а де аскетично - раціональне. Це дало йому підставу спочатку висунути гіпотезу, а потім зробити висновок про те, що існує зв'язок між релігійними переконаннями і поведінкою (насамперед економічним) і що та релігія, в якій переважає раціоналістичне начало, сприяє становленню раціонального суспільного ладу.

За Вебером, найбільш рельєфно раціоналістичне початок проявилося в конфуціанстві в Китаї, індуїстської релігії і протестантство. Для  конфуціанства, зазначає Вебер, головне - благополучна земне життя, відсутність  віри в загробне життя. Порядок та гармонія - основні принципи конфуціанства, застосовні і до людини, і до державного устрою. Однак конфуціанство не відкидало  і магію, яка як визнавалося, має  владу над злими духами. У зв'язку з цим Вебер показує, що в конфуціанстві поєдналися два начала - етико-раціональне і ірраціонально - магічне. Через цю обставину в Китаї не міг утвердитися формально - раціональний тип управління і схожий з західним раціональний тип господарства.

В Індії раціоналізація здійснювалось  всередині рітуалістіческой релігії і в рамках уявлень про переселення душ. Однак, на думку Вебера, обрядово - ритуальний консерватизм у кінцевому рахунку не дав розвитку целерациональной діям людей та став на перешкоді для затвердження формально - раціональних основ господарювання і політичного життя.

Лише раціоналізм протестантської  етики прямо сприяє раціоналізації життя економічної, ініціюючи у  людей прагнення до прибутку, раціональної дисципліни праці, що знайшло своє вираження  у відомій тезі Вебера про «адекватності  духу капіталізму і духу протестантизму». Суть протестантизму він викладає використовуючи текст «Вестмінстерського віросповідання» 1647г.

Аналізуючи конкретну  діяльність протестантських сект, Вебер  підкреслює, що ними в якості найкращого засобу для здобуття внутрішньої  впевненості в порятунку розглядається  невтомна діяльність в рамках своєї  професії. Крім того, зазначає Вебер, рано чи пізно перед кожним віруючим мусило постати один і той же питання, відтісняють на задній план все інше: обраний чи я і як мені переконатись у власній обраності? На нього протестантська церква відповідає в тому ж ключі: саме акуратний, постійна праця в мирської професійної діяльності «дає впевненість у власній обраності». Нарешті, Вебер вказує на відповідність багатьох вимог протестантської етики певним імперативам народжуваного духу капіталізму: невтомно трудитися заради отримання прибутку і слідувати аскетичного поведінки. Це як раз необхідна умова капіталістичного розвитку, що припускає використання прибутку для постійної реінвестиції, для подальшого відтворення засобів виробництва і т.д. Словом, прибуток важлива не для того, щоб насолоджуватися красою буття, а для задоволення потреби все більше відтворювати.

Все це, на думку Вебера, дозволяє зробити узагальнюючий висновок про те, що поведінка людини залежить від її світогляду, а інтерес, який кожен відчуває до тієї чи іншої  діяльності, зумовлений системою цінностей, якої людина керується.

Висновок

Як видно, Макс Вебер був  ученим дуже широкого соціального кругозору. Він залишив помітний слід у розвитку дуже багатьох аспектів соціальної науки, зокрема соціології. Не будучи прихильником марксистського підходу до вирішення  проблем суспільства, він, проте, ніколи не спотворював і не спрощував  це вчення, наголошуючи, що «аналіз  соціальних явищ і культурних процесів під кутом зору їх економічної  обумовленості і їх впливу був  і - при обережному, вільному від  догматизму, застосуванні - залишиться на доступне для огляду час творчим  і плідним науковим принципом  ».

У всіх дослідженнях Вебер  проводив думку про раціональність як визначальної складу сучасної європейської культури. Раціональність протистоїть  традиційному і харизматичному способам організації суспільних відносин. Центральна проблема Вебера - зв'язок господарського життя суспільства, матеріальних та ідеологічних інтересів різних соціальних груп і релігійної свідомості. Вебер  розглядав особистість як основу соціологічного аналізу. Він вважав, що такі складні поняття, як капіталізм, релігія і держава, можуть бути осмислені  тільки на основі аналізу поведінки  індивідів. Отримуючи достовірні знання про поведінку особистості в  соціальному контексті, дослідник  може краще зрозуміти соціальну  поведінку різних людських спільнот. Займаючись вивченням релігії, Вебер  виявив взаємозв'язку між соціальною організацією і релігійними цінностями. За Вебером, релігійні цінності можуть бути потужною силою, що впливає на соціальні зміни. У політичній соціології Вебер приділяв увагу конфлікту  інтересів різних угруповань правлячого класу; головний конфлікт політичному  житті сучасної держави, згідно з  Вебером, - у боротьбі між політичними  партіями і бюрократичним апаратом.

Ідеї Макса Вебера сьогодні дуже модні для сучасної соціологічної  думки Заходу. Вони переживають своєрідний ренесанс, відродження. Це свідчить, що Макс Вебер був видатним ученим. Його соціальні ідеї, очевидно, мали випереджувальний характер, якщо вони сьогодні так затребувані західній соціологією як науки про суспільство  і законів його розвитку.

Список використаної літератури

1. Боровик В.С., Кретов Б.И. Основы политологии и социологии: Учебное пособие. – М.: Высшая школа, 2001. – 328 с.
2. Волков Ю.Г., Мостовая И.В. Социология учебник для вузов / Под ред. проф. В.И.Добренькова. – М.: Гардарики, 2002. – 432 с.
3. Добреньков В.И., Власюк К.Г., Зайналабидов А.С. Основы социологии и политологии. – Ростов н/Д: «Феникс», 2001. – 416 с.
4. Кравченко А.И. Социология: Общий курс: Учебное пособие для вузов. – М.: ПЕРСЭ; Логос, 2002. – 640 с.
5. Кравченко А.И. Социология: Учебник для вузов. – М.: Академический проект, 2002. – 508 с.
6. Куликов Л.М. Основы социологии и политологии: Учебное пособие. – Финансы и статистика, 1999. – 336 с.
7. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: курс лекций. – М. 1996. – 208 с.
8. Социология. Учебное пособие / Под ред. д.ф.н., проф. Э.В. Тадевосяна. – М.: Знание, 1995. – 272 с.
9. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1997. – 344 с.