История Государственного бюджета

3

            Зміст

Вступ........................................................................................................................3

1 Історичні особливості виникнення бюджету

а) Передумови виникнення бюджету....................................................................4

б) Значення податків у історичному розвитку державного бюджету України....................................................................................................................6

в) Бюджетна система України за часів панування Московської держави........8

2 Особливості формування бюджету в радянську епоху

a) Формування місцевих бюджетів в Радянському Союзі...................................9

б) Практичні особливості розвитку бюджету....................................................14

Висновки..............................................................................................................20

Список використаної літератури..........................................................................21

Вступ

Метою наукового дослідження є висвітлити історичні особливості виникнення державного бюджету України.

Предметом наукового дослідження є  історичні особливості виникнення державного бюджету України.

Об’єктом наукового дослідження є державний бюджет України.

      Наукова актуальність дослідження Бюджет сформувався в результаті тривалого історичного процесу еволюції суспільства: трансформації натурального господарства у грошово-мінове, становлення держави, ускладнення економічного і фінансового життя.
   Перший бюджет було сформовано у 1781 році., тоді міністр фінансів Франції Жак Неккер представив звіт королю Людовіку ХVІ про стан фінансів нації. Вперше був оприлюднений офіційний документ, який вміщував середні звітні дані за декілька років про державні доходи і видатки країни. До цього часу на рівні держави складалися окремі кошториси та рахунки, дуже часто неповні, лише за основними параметрами фінансового господарства.
   Термін “бюджет” використовувався у офіційних документах лише на початку ХІХ ст., переклад зазначеного терміну означає “шкіряний мішок”, “шкіряний гаманець”. Уявлення про бюджет як офіційний звіт про публічні доходи і видатки відображало початкову практику складання цього документу в кінці ХVІІІ ст. саме як звіт про фактично зібрані доходи та видатки. Подальший розвиток і ускладнення економічного і фінансового життя, посилення ролі держави вимагало переходу до визначення попередніх розмірів доходів і на цій основі здійснення видатків. Отже з офіційного звіту про доходи і видатки бюджет поступово перетворюється в документ, який відображав передбачувані доходи і видатки.
  

1 Історичні особливості виникнення бюджету

а) Передумови виникнення бюджету

    Слід зазначити, що перші  історичні свідчення про особливості утворення державних доходів і оподаткування на українських землях належать до часів, коли формувалася Київська держава (IX-X ст). Державні доходи складалися головним чином з данин населення; оподаткуванню підлягало також і хліборобське господарство. Як правило, данину сплачували натурою: хутром, шкірою, медом, худобою, збіжжям, а також грошима.
   Окрім данини, іншими джерелами державних доходів були мито на державних кордонах, торгове мито у містах, грошові кари визначені судами за різні провини. Дуже розповсюдженим явищем в Київській державі було встановлення натуральних повинностей на потреби держави: будівництво мостів, доріг, гребль та ін.

В князівські часи в Україні з’являються особливі княжі агенти, обов’язком яких стало справляння повинностей, податків, збирання данини – городники, мостники, митники, метальники, вирники. Всі державні доходи зосереджувалися в розпорядженні князів, причому як особисті потреби князя та його сім’ї, так і загальнодержавні потреби задовольнялися з державної скарбниці.
   На українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Росії фінансова система, а в її складі державні фінанси і фіск закономірно набували рис, притаманних для зазначених держав.
   Новий етап державотворення в Україні і становлення державних фінансів починається із настанням Козацької доби. Вперше реформування державного скарбу і відокремлення коштів гетьмана провела козацька демократія за І.Брюховецького (1663-1668 рр.). Такий принцип організації державних фінансів Запорозької Січі пізніше був закріплений Конституцією 1710 р. і далі розвинутий гетьманами Д.Апостолом та К.Розумовським, які внесли значний вклад у справу реорганізації скарбового діловодства[1,c. 56]. Основним фондом державного скарбу на той час були так звані рангові маєтності, давні королівщини. Надходження спрямовувались на утримання державних установ, урядовців, забезпечення заслужених осіб. Постійними державними доходами залишались податки.
   В Росії перші згадки про загальні кошториси державних доходів і видатків та кошториси окремих міст (як попередники бюджету в сучасному його розумінні) датовані ще 1645 роком. Єдиних підходів до розробки кошторисів в той час не існувало, регулярне їх складання на державному рівні почалося лише з 1803 р.

Безпосередня заслуга у становленні і зміцненні російського бюджету належить видатному державному діячу М.М.Сперанському, автору відомого “Плану фінансів” складеного  у 1809 р. Вагомим позитивним наслідком плану М.М.Сперанського столо обрання документу за основу для запровадження єдиних правил складання щорічних державних розписів, вони проіснували до 1862 р. Зазначений розпис був таємницею, недоступною для громадськості.
        Діяльність у галузі бюджету в Росії до 1862 р. характеризувалася надзвичайною секретністю і безконтрольністю, бюджетній практиці була притаманна також значна розпорошеність державних коштів. Бурхливий розвиток капіталізму в середині ХІХ ст. змусив царський уряд провести низку реформ, зокрема фінансову реформу 1862 р., яка докорінно змінила бюджетну справу в Росії, були запроваджені такі принципи організації бюджету як єдність (або повнота) бюджету, єдності каси, гласності та контроль за витрачанням державних коштів[6,c.80].
  

б) Значення податків у історичному розвитку державного бюджету України

Для більш повного дослідження матеріалу викладеного вище необхідно звернути особливу увагу на значення податків у історичному розвитку державного бюджету України.

В Київській Русі податки з'являються вже в перші роки виникнення цієї древньої держави. Давньоруські податки не запозичуються з інших країн, а мають національне походження.

Одним з найдавніших прямих податків Київської Русі, що проіснував на українських землях, було подимне. Назва походить від одиниці оподаткування - "диму". Тобто, "дому", селянського двору. Платили подимне натурою та часткового грішми.

Інший древній податок - полюддя. Він збирався під час щорічних об'їздів Київської Русі князем та його дружиною.

Ще одним джерелом наповнення казни було поплужне. Це земельний податок, одиницею оподаткування якого був плуг. Поплужне витрачалося на військові витрати, утримання князівського двору та на дипломатичні місії.

Княгиня Ольга, розвиваючи і вдосконалюючи традиційну систему податків, збагачує їх оброками, запроваджує рентні відносини. Такі відносини стали важкою розплатою за смуту і нестабільність життя на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. В епоху середньовіччя Русь сплачувала податки Литовській, Польській і Московській державам, час від часу, збільшуючи кількість прямих і непрямих, звичайних і надзвичайних податей, яких нараховувалося більше тридцяти.

З XV століття вводиться такий прямий грошовий податок як половщина. Спочатку його сплачували селяни, виходячи з кількості худоби і землі. Згодом половщину почали сплачувати всі державні категорії залежного селянства.

Понад триста років проіснував на українських землях такий натуральний податок як поштучне, запроваджений литовцями. Його сплачували селяни від кількості худоби та птиці, витканого полотна, ряден, рушників[1,c.69].

З XVI століття в нашій державі введене Магдебурзьке право, яке стає визначальним у податковому та митному регулюванні. Магдебурзьке   право  —  це   письмовий королівський дозвіл на місцеве самоврядування, куплене мешканцями окремих міст і містечок, або дароване жителям окремих міст за особливі заслуги перед короною.

Міський голова чи бургомістр за Магдебурзьким правом був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення.

Міське населення було вільним. Ковалі, гончарі, ювеліри, крамарі об'єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані подачки колективно.

Завдяки Магдебурзькому праву почали швидко розвиватися міста. Чотириста років тому воно було запроваджено в Києві.

На українських землях існував такий вид податку як мито. Спочатку це була платня, яка сплачувалася грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони чи митні застави фортець, міських брам, мостів.

За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито. І сплачувалось воно з певної міри привізного товару. Розмір помірного був сталим і декілька століть не змінювався : два гроші за одну одиницю товару[7,c.118].

За часів Гетьманщини частину податків, що стягувалися з населення було скасовано. Шляхта, козацька старшина були звільнені від податків повністю. Лише міщани і селяни платили стацію - податок на утримання війська, а також сплачували податок з промислових   прибутків.

в) Бюджетна система України за часів панування Московської держави

Цілковите знищення українських податковихт традицій, що охоплювали помірність і доцільність оподаткування, розпочалася з втратою Україною її незалежності і повного поневолення Московською державою.

Руйнуючи адміністративну систему України, яка за своєю демократичною суттю та універсальністю випереджала майже усі адміністративні системи світу, Москва почала запроваджувати й "свої" податки. Помірне мито було замінене Московським податком, що становив 5 відсотків від продажної ціни товару. З’явилося подвірне оподаткування. Тобто, запроваджено нову систему оподаткування населення прямими податками.

Запровадження подвірного оподаткування значно збільшило кількість платників податків за рахунок введення таких категорій населення, що раніше були звільнені від оподаткування: "задвірних", "ділових людей", половників та інших.

Загальну суму подвірного визначав уряд на чолі з урядником, а сільська громада чи міське управління розподіляли суму податку між всіма дворами. Подвірне оподаткування зберігалось до запровадження   подушного, тобто до XVIII століття.

Основний прямий податок Російської імперії подушне запроваджено в Україні в першій половині XVIII століття. Його сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній службі. Розмір податку щороку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту, і постійно збільшувався[1,c.78]. У XVIII столітті подушне становило близько 50 відсотків усіх надходжень до державного бюджету Російської імперії. Подушне сплачували до кінця XIX століття.

2.Особливості формування бюджету в радянську епоху

a) Формування місцевих бюджетів в Радянському Союзі

В процесі подальшого наукового дослідження доцільно розглянути особливості формування бюджету в радянську епоху

Важливо наголосити, що відновлення інституту місцевих бюджетів у соціалістичній державі стало можливим після закінчення громадянської війни у 1921 р. Першим нормативним актом, спрямованим на вирішення цього завдання, став Декрет "Про місцеві грошові кошти" від 22 серпня 1921 р. У 1922 р. Україна увійшла до складу СРСР і відповідно відбулось пряме підпорядкування Державного бюджету, усіх місце­вих бюджетів України центральній бюджетній системі Радянського Союзу.

    У 1922-1923 бюджетному році в Україні вперше почали складатися районні бюджети: в Катеринославській, Полтавській, Харківській, Чернігівській губерніях. У 1960-1980 роках приймається низка законодавчих актів, спрямованих на посилення ролі місцевих рад, зміцнення економічної основи їх функціонування, а саме: передачу (з 1971 р.) у розпорядження місцевих рад великої кількості підприємств місцевої промисловості, побутового обслуговування населення, комунального господарства, торгівлі та інших закладів, які раніше знаходились у віданні рад вищого рівня;  розширення прав (з 1980 р.) крайових, обласних, а також рад автономних областей та округів у галузі відповідних бюджетів, фінансів та цін (створення фондів непередбачених видатків, податкові пільги) [7, с. 164].

В Радянському Союзі державний бюджет розглядався як

-економічна категорія;

фінансовий план держави;

централізований фонд грошових коштів;

  Державний бюджет країни об'єднував республіканський і місцеві. За його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства, економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 p. становив у 1950 p. 225, у 1960 p. порівняно з 1950 p. — 434, у 1985 p. порівняно з 1960 p. — 415,8, у 1990 p. порівняно з 1985 p. — 140,7.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 p. було здійснено грошову реформу.  Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до 10 000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. — зменшувалися наполовину.   Облігації державних позик замінювалися на облігації конверсійної 2 %-ї позики 1948 p. у співвідношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювалися як 5:4 або вилучалося 20 % їх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи призвели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 p. було підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень, 31 березня 1950 p. підвищено курс карбованця по відношенню до іноземних валют, переведено його на власну золоту базу.

У 1961 p. проведено реформу, що змінила масштаб цін, який підвищився в 10 разів. Це означало відповідне зниження всіх цін, плати за послуги, грошових доходів населення. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 1961 p. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота дорівнювала 1 крб.). Долар цінили в 90 копійок замість 4 крб[5,c.117].
           Протягом перших повоєнних років податкова система була уніфікована і спрямована на чітке визначення обсягів податків республіканського й особливо місцевих бюджетів. У другій половині 50-х років у фінансовій системі Радянського Союзу виникло розширення повноважень союзних республік. Вони одержали право самостійно визначати доходи і видатки в розрізі республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишилися внаслідок економії видатків.

Республіки отримали повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами.

    В 1953 p. прийнято новий закон про сільськогосподарський податок. Замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими ставками, з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору. Передбачалася система пільг для окремих категорій населення (інвалідів, сімей військовослужбовців та ін.).

У 1957 p. замість чотирьох різних ставок (у розмірі від 6 до 15 %) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14 %, що була диференційована за республіками.
У 1958 p. припинено випуск державних позик, що реалізувалися за підпискою серед населення і довгий час були важливим джерелом доходів бюджету. Протягом 1960— 1962 pp. підвищено неоподаткований мінімум заробітної плати, знижено податок з заробітної плати для низькооплачуваних громадян, скасовано податок за бездітність з неодружених, одиноких і малосімейних. Відбувалися структурні зміни у формуванні доходів державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6 % у 1950 p. до 29,2 % у 1965 p. Господарські реформи 60—80-х років, спрямовані на вдосконалення економічного стимулювання та госпрозрахункових відносин, зумовили зменшення їх частки до 29,5

У 1965 p. Доходи п становили 39,1 % проти 15,2 % у 1950 p. Частка прибуткового податку з колгоспів зменшилася з 19,9 % у 1950 p. до 1,61 % у 1985 p. Починаючи з 1968 p. колгоспи відраховували в прибутковий податок 8—9 % чистого доходу. Знизилася частка надходжень від населення з 31,8 до 7,7 %. За цей час збільшилися кошти державного соціального страхування з 5,26 до 10,5 %. З союзного бюджету надходило 5,5—9,1 % загальної суми доходів. Частка доходної частини бюджету України у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2 % у 1950 p. до 9,9 % у 1960 p. і була в межах 17—18 % протягом 60—80-х років.
За даними офіційної статистики, завдання державного бюджету до 1990 p. включно виконувалися з перевищенням доходів над видатками.

     До 1956 p. чільне місце у ньому займали видатки на соціально-культурні заходи (1950 p. — 64,7 %, 1955 p. — 51,3 %). З другої половини 50-х років швидкими темпами зростали видатки на народне господарство, їхня частка у загальному обсягу витрат державного бюджету зросла У 1960р. до 55,6 % проти 24,9 % у 1950 p.

      Зменшились асигнування з бюджету на народне господарство в 1965 p. — до 51 % і у 1991 p. — до 45,7 %. Це пов'язано зі зростанням інвестицій підприємств і організацій, частка яких у 80-х роках досягла понад 70 % (проти 43,4 % у 1958 p.) усіх вкладень у народне господарство. Основна частина державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалася на розвиток промисловості та будівництва. Наприклад, в 1961—1965 pp. їхня частка становила 55 %, вкладення у сільське господарство — 14,2 %, на транспорт і зв'язок — 3,9 %, житлово-комунальне господарство — 16,6 %[3,c.109]. Видатки держави на соціально-культурні заходи в 50-ті роки зросли у 2,7, в 1960—1990 pp. — у 6,6 раза. Вони розподілялися на народну освіту і науку, охорону здоров'я і фізичну культуру, соціальне забезпечення. У 1985 p. це співвідношення становило відповідно 48,6; 25,3; 26,1 %, у 1985 p. — 39; 21;
40% у 1991 p. — 36,4; 22,8; 37,2 %[3,c.114].

       Аналіз доходів і видатків по відношенню до валового внутрішнього продукту свідчить, що вже у 1989 p. існував державний борг: консолідований прибуток України становив - 34,9 % ВВП, у тому числі в бюджет України — 26,1 % ВВП. Видатки бюджету України (включаючи витрати, що фінансувалися з колишнього союзного бюджету) становили 38,6 % ВВП, у тому числі з бюджету України — 25,7 % ВВП.
Ступінь перерозподілу ВВП через бюджет України і витрати на економіку були на рівні економічно розвинених країн, де вони становили відповідно 40,6 і 17,3 % ВВП. Проте в цих країнах, на відміну від України, уряди відігравали провідну роль у створенні виробничої інфраструктури, субсидуванні приватного сектора економіки, науки. Бюджетний дефіцит покривався через внутрішні позики, а не грошової емісії.
Протягом 50-х років з розширенням прав союзних республік у народному господарстві СРСР підвищувалося значення республіканського бюджету. Його частка у державному бюджеті України становила у 1958 p. 69,2 % проти 32,9 % у 1950 p. 3 кінця 50-х років у розподілі доходів між республіканським і місцевими бюджетами виникло збільшення частки останніх.
Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 p. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. У 1957— 1959рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, їхні функції передано Держбанку і Промбанку. До кредитної системи належали Зовнішторг-банк СРСР і державні ощадні каси (14,8 тис. у 1990 p.). Зросло значення банківського кредиту в розвитку господарства. Збільшились обсяги кредитів усіх видів: у 1951—1960 pp. — у 3 рази, у 1961—1985 pp. — у 10 разів. З другої половини 80-х років почалося зменшення надання позик, в 1990 p. їх кількість становила 70 % рівня 1985 p. Переважали довгострокові позики, їх надавали для освоєння нових підприємств і технологічних процесів, на будівництво і механізацію тваринницьких ферм, придбання сільськогосподарської техніки, водогосподарське будівництво. Важливим джерелом платіжних кредитів були грошові вклади населення, що становили у 1986 p. 220 млрд крб[5,c.163].
У 1987 p. розпочалася перебудова банківської системи СРСР. Утворилося п'ять спеціалізованих банків: Зовнішекономбанк, Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк. Однак монополія центру в банківській системі залишалася.

Проте фінансово-кредитна система нераціонально використовувалася для формування оптимальної структури господарства, його інтенсифікації. Слід було більше вкладати коштів у наукоємні галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, на житлове будівництво, дотації сільському господарству.
 

б) Практичні особливості розвитку бюджету

В процесі подальшого наукового дослідження розкриємо практичні особливості формування бюджету

У господарському розвитку України значна увага приділялася торгівлі. В 1950 p. було відроджено її матеріально-технічну базу. Абсолютний обсяг продажу товарів у державній і кооперативній торгівлі становив 97 % рівня 1940 p.

Протягом 50—80-х років торгівля і громадське харчування перетворилися на самостійну галузь господарства з власною матеріально-технічною базою, організаційною структурою і трудовими ресурсами.
Про динаміку її розвитку свідчать такі дані:
Серед форм торгівлі провідною залишалася державна, її частка в структурі загального обсягу товарообороту в 1985 p. становила 70,3 %, кооперативної торгівлі —2 %, 7,1% -, оборот колгоспного ринку — 2,6 %. У цій галузі працювало 1,8 млн чоловік. У загальному обсязі товарообороту поступово збільшувалась частка непродовольчих товарів: 1985 p. — 52 %, 1990 p. — 57 %.
Зростанню ефективності роботи галузі сприяла спеціалізація. За 50-ті роки зменшилася кількість змішаних (9,7 % загальної кількості у 1960 p.), розширилася мережа продовольчих і непродовольчих магазинів, поглиблювалась їхня спеціалізація, рівень якої на кінець 80-х років досяг 54% [6,c.113]. Поширилися прогресивні форми торгівлі та методи праці:
самообслуговування, продаж за зразками або попередніми замовленнями, відкрита викладка товарів, продаж напівфабрикатів, створення фірмових магазинів, доставка товарів додому або за місцем роботи, виїзна торгівля. Відбувалася концентрація підприємств торгової мережі, збільшилася кількість великих магазинів на кшталт універсам і універмаг, будинків торгівлі, торгових центрів.

Колгоспна торгівля як важливий постачальник міському населенню сільськогосподарських продуктів активізувалася зі скасуванням у 1964 p. обмежень щодо підсобних господарств. У 1990 p. налічувалося 1576 колгоспних ринків, у тому числі критих — 139. У забезпеченні загального споживання картоплі, м'яса, овочів їх частка становила 10—20 %.
Проте торгівля не забезпечувала потреб населення. У 1990 p. на 10 тис. населення припадало лише 28 підприємств роздрібної торгівлі та 12 громадського харчування. Товарооборот у сільській місцевості був значно менший, ніж у містах. Торгівля не використовувала свої права стосовно промисловості у випуску товарів необхідного асортименту і якості.
     Друга половина 40-х — початок 60-х років характеризувалися низьким життєвим рівнем і недостатньо розвиненою соціальною сферою суспільства. Радянський Союз із політичних мотивів у 1947 p. провів грошову реформу і скасував карткову систему розподілу продуктів і промислових товарів.

У 1947—1950 pp. тричі знижувалися ціни на товари масового споживання. Однак, на відміну від реформи Ерхарда у Німеччині, в СРСР реформа відбувалася за умов дефіциту промислових і продовольчих товарів. Платоспроможний попит значно перевищував пропозицію. У 1950 p. державні роздрібні ціни в Україні порівняно з довоєнними були вищими в 1,83 рази. Лише на колгоспних ринках індекс цін зменшився до 0,9. Реальна заробітна плата у 1946—1950 pp. перевищила довоєнний рівень лише на 24 %, а загальна сума доходів населення — на 62 % . За цих умов уряд посилив позаекономічний примус до праці. Почалося економічне переслідування селян, які активно працювали на присадибних ділянках, а також адміністративне виселення. Як наслідок зросли ціни на колгоспних ринках. Посилилися втечі селян з колгоспів, хоча діяв закон 1932р., що забороняв селянам виїжджати з села без спеціального дозволу. 
     У 1945 p. було відновлено відпустки, оплачувані вихідні. Тривалість робочого дня становила 8 год. Відмінено указ, за яким все населення вважалося мобілізованим. Однак до 1956 p. діяв указ від 1940 p., який забороняв робітникам і службовцям змінювати місце роботи без дозволу адміністрації, встановлював відповідальність за самовільне залишення роботи або прогул без поважних причин. У 1951 p. його було замінено заходами дисциплінарного характеру.

У 50 –х роках заробітна плата стала провідною формою підвищення добробуту. Середньомісячна грошова заробітна плата усіх категорій робітників і службовців за 50-ті роки зросла на 25,3 %, 60—80-ті роки — у 3,2 рази і в 1990 p. становила 248,4 крб. Мінімум заробітної плати досяг 60 крб. Поступово ліквідовувався розрив у рівнях оплати низько- та високооплачуваних працівників. Це стримувало професійне зростання робітників, інженерно-технічних працівників, не стимулювало трудову діяльність. У 1965 p. скорочувався робочий тиждень. Фабрики та заводи перейшли на п'ятиденний робочий тиждень. Збільшилися відпустки вагітним жінкам до і після пологів.

Доходи колгоспників від громадського та особистого господарства збільшилися в 1951—1955 pp. на 50 %. З введенням у 1956 p. щомісячного авансування грошова оплата праці колгоспників поступово переважна.

У I960 р. її середньомісячний розмір становив 24,3 крб., або близько 45% загальної оплати трудодня. У липні 1964 р. було прийнято закон про пенсії і допомогу членам колгоспів. Мінімальний розмір пенсії встановлювався в розмірі 12 крб. на місяць. У 1966 р. була введена гарантована грошова оплата їх праці. Протягом 1965—1990 pp. оплата праці у колгоспах і радгоспах зростала швидше, ніж робітників і службовців, і досягла відповідно 220,4 і 265,8 крб[7,c.217].

Зріс річний прибуток сімей від особистого господарства. В 1990 р. у робітників і службовців він становив 2,5 % сукупного доходу (155 крб.), у колгоспників — 28,8 % (1880 крб.).
Певне значення для піднесення добробуту населення мало скасування або зменшення податків, погашення державних позик (тимчасово припинено у 1958 р. і відновлено У 1974 p.).

Зростала роль суспільних фондів споживання. Наприклад, у 1963р. у СРСР вони становили 17 % національного доходу, у 1990 р. — 82 %. За  кошти фондів соціального страхування забезпечувалися безплатне навчання, охорона здоров'я. Раціональнішою стала структура споживання. Однак видатки на харчування були високими: 47,4 % заробітної плати робітника промисловості. Виплати і допомоги залишалися низькими — 717 крб. на рік на душу населення[6,c.235].

Урбанізація посилила житлову кризу. В 1954 р. було прийнято рішення про будівництво індустріальними методами на основі серійного виробництва. Зросла площа введених у дію житлових будинків. Люди почали переселятися з малосімейних квартир. Проте рівень забезпеченості населення житлом був низьким. На 1 січня 1959 р. на одну людину припадало в середньому 6,35 м2 житлової площі. Будівництво за типовими проектами призводило до одноманітності міст і селищ.

Протягом 60—80-х років житлова проблема загострилася, кількість введених в дію житлових будинків і квартир (377—388 на 1000 чол. населення).
Значну увагу приділяли поліпшенню водопостачання, побутовому споживанню газу. У побуті з'явилися наручні годинники, фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, швейні та пральні машини, холодильники. У структурі споживання населення зростала частка непродовольчих товарів.
    Проте у цілому рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення і компенсувалося імпортом. Відставав від потреб населення розвиток сфери послуг, торгівлі, громадського харчування.  

Бюджет складається з доходів і видатків. Доходи бюджету — всі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України.

Видатки бюджету — кошти, що спрямовуються на здійснення програм і заходів, передбачених відповідним бюджетом, за винятком коштів для погашення основної суми боргу та повернення сплачених до бюджету сум.

Доходи Державного бюджету України включають: доходи (за винятком тих, що за Бюджетним кодексом України закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов’язкові платежі та Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України та інших, визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств; гранти і дарунки у вартісному обчисленні; міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.