Київський Національний університет імені Тараса Шевченка - 175 років флагману вищої освіти України

Реферат на тему:

Київський Національний університет імені Тараса Шевченка - 175 років флагману вищої освіти України.

2014 р.

Зміст

1. Історія виникнення Київського Національного університету імені Тараса Шевченка
2. Досягнення видатних діячів, що працювали чи навчалися в університеті
3. Університет сьогодні
4. Література

5. Історія виникнення Київського Національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка – всесвітньо відомий вищий навчальний заклад, один з найбільших і найстаріших університетів країни. За 175 років свого існування Київський університет перетворився в потужний центр формування національної свідомості українства, де плекалися прогресивні ідеї та виховувалась передова інтелігенція, з лав якої вийшло багато національних провідників. 

У вересні 2009 р. виповннилося 175 років Імператорському Університету Святого Володимира, нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка (з 1939 р.) — визнаному лідеру освіти і науки в Україні.

Виникнення університету стало логічним результатом тривалих ініціатив місцевої громадськості. Ще у другій половині XVIII ст. кияни неодноразово висували проекти заснування вищої школи. Однак жоден із них не був реалізований. Нарешті 8(20).11.1833 р. у день Святого архістратига Михаїла, що здавна вважався покровителем Києва, Указом Миколи I було оголошено про майбутнє закладення в Києві Університету Св. Володимира.

Виникненню університету сприяли революційні події в Польщі 40-х років XIX ст. Після польського повстання 1830—1831 рр. царський уряд закрив Кременецький (Волинський) ліцей, який для дворянських дітей Волинської та Подільської губерній заміняв університет. І хоча ліцей офіційно залишився осторонь від повстання, його, як і інші вищі школи з польською мовою викладання, реформували. Починаючи з 1832/1833 навчального року ліцей перебазували до Києва і перевели на російську мову викладання. Разом з тим, він майже повністю зберіг своє майно, склад викладачів, а також учнів. Київський університет, створений фактично на базі Кременецького ліцею, став культурним осередком Київської, Волинської та Подільської губерній.

Університет як інституція фактично почав діяти з 8(20).03.1834 р., коли відібраних за ознакою благонадійності викладачів Волинського ліцею було запрошено на засідання ради Університету Св. Володимира. Вони були призначені професорами Університету. А через 4 місяці, на день Святого Володимира, відбулося урочисте відкриття київської вищої школи. І вже 28.08.(09.09.)1834 р. 62 студенти розпочали навчання. Першим ректором університету було призначено Михайла Максимовича – видатного вченого, історика, фольклориста і мовознавства. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями – історико-філологічним та фізико-математичним. У 1835 р. відкрито юридичний, а в 1847  – медичний факультет [1].

Серйозною проблемою для університету на початку роботи була відсутність власного приміщення. Відтак, керівництво вузу мусило протягом перших восьми років орендувати декілька приватних будівель зовсім не пристосованих для навчального процесу. Заняття, зокрема, відбувалися у двоповерховому будинку капітана Корта, що містився біля так званого “Провалля” на Печерську.

31 липня 1837 р. розпочалося  будівництво головного корпусу  Київського університету. Автором  проекту центральної університетської  будівлі став професор архітектури Петербурзької Академії мистецтв В.Беретті. Під його безпосереднім керівництвом на околиці “Старого Києва” було зведено в стилі російського класицизму університетський корпус. Поряд з яким професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад.

Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. нового університетського статуту дозволили серйозно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр з 20 до 37. Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університету на форпост російського самодержавства, у його стінах завжди жили і розвивалися прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. Протягом 1830-1860-х рр. Київський університету був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. в університету розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університету кафедру Російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, геніальний поет Т. Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов’язаний український громадівський рух, більшість діячів якого були викладачами і студентами університету.

Після проведення в Російській імперії ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадження у 1863 р. нового університетського статуту в Київському університету відбулося посилення науково-педагогічної діяльності. В цей час було розширено автономні права вузу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшено кількість викладачів і студентів. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університету, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до професорських звань. Завдяки реформам Київський університету до кінця ХІХ століття перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр., в середньому, становила 500 осіб (переважно поляків), 1883 р. – 1700 (головним чином українців і росіян), 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університету працювало 160 професорів та доцентів. При університету налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора-Літописця) тощо. Наукова діяльність професорів університету відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв’язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами ун-ту. Це зокрема: медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенєв, хімік Дмитро Мендєлєєв, мікробіолог Ілля Мечніков та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники української інтелігенції поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр: “української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові”. 22 травня 1906 р. професори В.Перетц і Г.Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету у якому обґрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до Ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили свої підписи 1430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М.Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою, професори А.Лобода й В.Перетц у 1907 р. розпочали викладання в університеті української літератури, однак невдовзі “крамольний експеримент” було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв’язку із можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави.

Після ліквідації самодержавства, наполегливі вимоги українських студентів і викладачів пов’язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті св. Володимира українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вище перерахованих кафедр в Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням в Києві Центральної Ради у березні 1917 р., десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р., на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об’єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб), під командуванням сотника-студента Омельченка, вела важкі оборонні бої захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими і 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями.

У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського університет св. Володимира отримав офіційний статус російського університету Києва. Поряд з ним у липні 1918 р. було створено Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками у лютому 1919 р. обидва університети об’єднали в один Київський університет.

Встановлення радянської влади в Україні у 1920 р. позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури вузів. Оригінальна система вищої освіти створена впродовж 1920-х рр. в УСРР спиралася на т. зв. “матеріальний” підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Відтак, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет – передали Інститутові народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів, Київського учительського ін-ту та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти). Завдяки цим змінам вища освіта стала доступною для найбідніших верств населення, вуз було повністю українізовано (українці становили понад 65% студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів та скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні  поновили роботу університетів, серед яких був і Київський  державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що  сприяло поліпшенню його навчальної  та наукової роботи. У складі  університету створювалися нові  факультети. На 1938 р. їх було вже  вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних  мов. У березні 1939 р., на честь 125-річчя  з дня народження Т. Шевченка, Президія Верховної Ради СРСР  присвоїла його ім’я Київському  державному університету.

З 1935 р. університет започаткував серійне видання “Наукових записок”, яких протягом п’яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися “Праці науково-дослідного інституту біології”, “Праці зоологічного музею”, “Аннали Київської астрономічної обсерваторії”.

У 1939 р. університетові передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, в якому розмістилися гуманітарні факультети (сьогодні – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930-1940-х рр. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М.Кравчук, М.Зеров, С.Єфремов, О.Гермайзе, А.Кримський та багато інших.

Однак, попри ідеологічні обмеження та репресії, напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу і посідав третє місце серед радянських університетів. У ньому навчалося 4 тисячі студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член-кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку німецько-радянської війни, влітку 1941 р., Київський університет пережив другу в своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно були вивезені до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами із Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці зачинили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до рейху. Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 року університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено головний навчальний корпус, розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. карбованців.

Незважаючи на колосальні збитки, впродовж повоєнних десятиліть головному вузу України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й серйозно його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі своїми власними силами відбудували гуманітарний та хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 р. відновилися заняття на старших курсах, а з 1 лютого – і на першому. Влітку 1944 р. із Кзил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університет в складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944-1945 році до університету було зараховано майже 1,5 тис. юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще 2 тисячі студентів. Вдалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х рр. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-х рр. До 1958 року в Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тисяч студентів. Протягом 1959-1984 рр. університет підготував 70 тис. фахівців для різних галузей народного господарства, науки, освіти і культури.

6. Досягнення видатних діячів, що працювали чи навчалися в університеті

В 1848 р. при університеті було засновано хірургічну клініку В. О. Караваєва, де оперував також відомий хірург М. І. Пирогов. У січні 1847 р. в актовому залі університету концертував відомий угорський композитор і піаніст Ф. Ліст. Тут відбувалися виставки передвижників. У 1861-1919 рр. щомісячно видавався університетський журнал, діяло десять наукових товариств. В 1883 р. було засновано університетську медичну клініку, 1880 р. в університеті було проведено випробування першої в світі системи одночасного телеграфування і телефонування по одному й тому ж дроту (винахідник Г. Г. Ігнатьєв). Протягом 1920-1932 рр. на його базі функціонували інститути народної освіти ім. Драгоманова (до 1930 р.), соціального виховання, професійної освіти, фізико-хіміко-математичний.

5 березня 1939 р. Київському  університету, у дні святкування 125-річчя з дня народження поета  присвоєно ім’я Тараса Григоровича  Шевченка, а 6 березня напроти Червоного  корпусу Київського університету  було відкрито пам’ятник Тарасу  Шевченку.

У славній історії Університету важливе місце посідає кафедра цивільного права юридичного факультету — провідний центр вітчизняної цивілістичної науки. Зусиллями кафедри підготовлено багато поколінь вітчизняних юристів за весь час існування юридичного факультету та Університету.

Юридичний факультет у складі Імператорського Університету Святого Володимира почав функціонувати в 1835 р. На той час в його складі було сім кафедр, у тому числі кафедра римського права та кафедра російських цивільних законів, які фактично виконували функції сучасної кафедри цивільного права.

Кафедра римського права забезпечувала в різні часи викладання низки таких навчальних дисциплін як «Історія римського права», «Вступ до римського права», «Джерела римського права», «Система римського права (загальна та особлива частини)» тощо. На той час кафедра римського права вважалася провідною і питома вага дисциплін із римського права була досить великою. Римське право розглядали як теоретичну основу цивільного права. Це було цілком природно, бо юридичний факультет збирав і готував наукових працівників із римського права і російського цивільного права. Цивільно-правові науки в Київському університеті того часу досягли високого рівня і набули високого розвитку [2].

Першим керівником кафедри римського права став викладач-юрист Волинського ліцею Олександр Миколайович Міцкевич (рідний брат видатного польського поета Адама Міцкевича), який став і першим професором юридичного факультету. У 1839 р. він був переведений до Харківського університету.

Кафедру російських цивільних законів у 1835 р. очолив Сергій Миколайович Орнатський, який працював до 1843 р. Потім його наступниками стали послідовно А. А. Федотов-Чеховський, Н. К. Ренненкампф, В. Г. Демченко та ін. Значний внесок у розвиток цивільного і торговельного права зробили такі цивілісти Київського університету як Т. Яблочков, В. Удінцев, В. Синайський, Л. Петражицький, И. Покровський таін.

У XIX ст. в Університеті сформувалася школа видатних романістів, яка не поступалася своїми досягненнями західно-європейським університетам.

Засновником школи романістики по праву вважається Каленик Андрійович Мітюков, який у 1851 р. захистив докторську дисертацію «Про спадкування за римськими законами» й очолив кафедру римського права, з 1846 по 1880 рр. викладав курс римського права, був деканом юридичного факультету та ректором Університету Св. Володимира. К. А. Мітюков написав курс римського права (1884 р.), який став одним із кращих посібників з римського приватного права.

К. А. Мітюков володів рідкісним талантом лектора, який за плавністю і жвавістю мови завжди був одним із кращих професорів Київського юридичного факультету. Иого манера викладення лекцій, не вдаючись до фрази та інших побічних засобів ефекту, визначалася пластичністю, яка залишила навіки в пам’яті слухачів прогресивні ідеї права [3].

К. А. Мітюков був одним з ініціаторів організації при Університеті Київського юридичного товариства (1877 р.), яке ставило своїм основним завданням зближення юридичного факультету з діяльністю суду, прокуратури й адвокатури, читання доповідей і спільне їх обговорення практичними працівниками. Це товариство незмінно очолювалося вченими юридичного факультету (професорами В. Демченком, О. Кістяківським, В. Удінцевим та ін.) та існувало до 1917 р. [4].

Школа К. А. Мітюкова зростила цілу плеяду видатних романістів. Серед них слід назвати: В. І. Синайського («Очерки по истории землевладения и права в древнем Риме во II—V в.в.» (1913 р.); «Учебник русского гражданского права»); Л. Н. Казанцева — приват-доцента римського права («О разводе по римскому праву». — Киев, 1892; «Свободное представительство в римском гражданском праве». — Киев, 1884; «Курс истории римского права». — Киев, 1886; «Об изучении римского гражданского процесса». — Киев, 1882; «Учение о представительстве в гражданском праве». — К., 1878); І. О. Покровського («Право и факт в римском праве. Ч. І. — К., 1898; Ч. II. Генезис преторского права. — Киев, 1902; «История римского права». — С.-Пб., 1913; «Основные проблемы гражданского права» (1917); М. М. Каткова («Понятие права удержания в римском праве» (1910); Д. Д. Грімма («К вопросу о природе владения по римскому праву». Журнал юридического общества. — С.-Пб., 1894. Книга 8; «Лекции по догме римского права». — К., 1919); А. К. Мітюкова (сина К. А. Мітюкова), пізніше — професора Московського університету («Общность имущества в семье как историческая основа наследования». — Киев, 1990; «Ответственность продавца за эвикцию в историко-сравнительном освещении. — К., 1906; По поводу статьи Г. Муромцева «О владении по римскому праву» // Киевские университетские известия. — 1887, № 2); Ф. М. Дидинського (Залог по римскому праву. — Варшава, 1872; Император Андриан. — С.-Пб., 1893); В. В. Карпека (Пассивная легитимация в классическом римском праве. — К., 1915); Корнгольда А. (Приобретение владения через представителя в римском праве. — К., 1914); Ю. Кулаковского (Надел ветеранов землей и военные поселения в Римской империи. — К., 1881).

На терені школи романістів К. А. Мітюкова створилася й успішно розвивалася школа цивілістів, яку очолив неординарний професор цивільного права, судоустрою і судочинства Василь Григорович Демченко. Він був деканом юридичного факультету, автором низки наукових праць з питань російського спадкового права.

Серед цивілістів тих часів варто назвати Т. М. Яблочкова — автора роботи «Понятие вины в римском праве» /Черты индивидуализма в учениях римских юристов о вине. — М., 1907; двотомного дослідження «Влияние вины потерпевшего на размер возмещаемых ему убытков» і низки розділів підручника з російського цивільного процесу.

Значний внесок у розвиток цивілістичної думки в Київському університеті також внесли И. О. Покровський, В. О. Удінцев, В. І. Синайський тощо.

Видатним дослідником і прекрасним викладачем римського і російського цивільного права був професор Иосип Олексійович Покровський, який прославився своєю фундаментальною працею «Основные проблемы гражданского права» (1917 р.).

Значний внесок у розвиток цивільного і торговельного права зробили такі цивілісти Київського університету як В. О. Удінцев і В. І. Синайський. На той час у Росії почав активно розвиватися капіталізм, який ставив перед наукою цивільного права нові завдання. В. О. Удінцев жваво відгукувався на потреби практики, і тому його роботи відзначаються гострою актуальністю того часу. Иого перу належать фундаметальні праці: «Русское посессионное право», «Русское горно-земельное право», «Русское торгово-промышленное право». У своїх дослідженнях він намагався дати науково-обгрунтоване вирішення назрілих проблем будівництва фабрик і заводів на державній землі (за римським правом — проблеми суперфіцію), розробляв правові проблеми розробки гірських надр. Зазначені дослідження були зумовлені необхідністю розвитку виробничих сил нової капіталістичної Росії.

В. І. Синайський досліджував проблеми як римського, так і російського цивільного права. Иого перу належать такі фундаментальні роботи: «Очерки по истории землевладения и права в древнем Риме в II—V в.». — Киев, 1913; «История источников римского права». — Варшава, 1911. Ним же написаний ґрунтовний двотомний підручник з російського цивільного права. В. І. Синайський багато приділяв уваги вихованню молодих на- уковців-цивілістів. Він організовував і беззмінно керував науковим студентським цивілістичним гуртком з 1912 по 1917 рр. У роботі цього гуртка брали активну участь і виступали з доповідями такі видатні вчені як Михайло Чельцов, Володимир Бошко, Андрій Вишинський та інші.

Наведене свідчить, що розвиток цивільного права на юридичному факультеті значною мірою обумовлений досягненнями школи романістики Київського університету. Багато цивілістів університету виросли і сформувалися саме на основі римської цивілістики. Яскравим прикладом наведеного може бути уже згадуваний В. І. Синайський та інші [5].

Певною мірою до цивілістів можна віднести К. О. Неволіна. Він не був цивілістом, а читав курс загальної теорії держави і права. «Энциклопедия законоведения» Неволіна в двох частинах була першою в Росії ґрунтовною працею в цій галузі знань і мала велике значення для розвитку юридичної освіти в Росії того часу. К. О. Неволін започаткував науку історії держави і права в Київському університеті й посів помітне місце серед істориків права в дореволюційний період. До цивілістики він відніс себе фундаментальною працею в трьох томах «История русских гражданских законов» (1852 р.), яка стала першим великим внеском в історію російського права [6].

У травні 1837 р. К. О. Неволін обирається ректором університету і на цій посаді перебуває до 1843 р. Він був першим російським вченим-юристом, обраним до Академії наук [7].

Цивілістична школа юридичного факультету Київського університету тісно співпрацювала з цивілістами інших університетів. Наукове співробітництво і взаємодопомога проявляються в такій формі як обмін професорами. Велику та істотну допомогу в проведенні наукової і навчальної роботи в Київському університеті надав Петербурзький університет своїми кадрами професорів. У той самий час деякі професори-цивілісти переходили з Київського університету до інших університетів. Так, наприклад, проф. И. О. Покровський, проф. Л. І. Петражицький і проф. В. О. Удінцев перейшли до Петербурзького університету, професор А. К. Мітюков — до Московського університету.

Серед випускників юридичного факультету Київського університету дореволюційного періоду було чимало вихованців, що дотримувалися прогресивних демократичних поглядів. Із них вийшли видатні вчені й державні діячі радянської держави.

Серед них варто назвати такого видатного вченого юриста-цивіліста радянських часів як В. Бошко. Він закінчив юридичний факультет Київського університету в 1912 р. Ще студентом він брав активну участь у роботі студентського наукового гуртка з цивільного права, де виступив із доповіддю «Ограничение гражданской правоспособности в русском действующем праве», яка в 1913 р. була відзначена золотою медаллю Університету. У третьому випуску «Труды цивилистического студенческого кружка» (1917 р.) було видруковано велике дослідження В. Бошка «К аграрному вопросу в России. Гражданская правоспособность крестьян в области землепользования». У цій роботі В. Бошко розкрив реакційну сутність і невпорядкованість земельного законодавства царської Росії.

Не можна виключити зі списку вихованців юридичного факультету Київського університету дореволюційного періоду і такого випускника як А. Я. Вишинський, який залишив про себе сумну пам’ять [8].

Наведений аналіз київської цивілістичної школи цього періоду свідчить про успішний розвиток науки цивільного права на юридичному факультеті Київського університету за період з 1835 р. по 1917 р.

За своїм науково-технічним рівнем вона не поступалася не тільки іншим російським університетам, а й відомим європейським університетам. 

Учені й викладачі Київського університету зробили гідний внесок у розвиток науки та суспільно-політичної думки. Серед них: історики й філологи М. О. Максимович, М. І. Костомаров, В. А. Антонович, І. В. Лужицький, М. П. Драгоманов, М. С. Грушевський, В. М. Перетц,       О. І. Білецький, А. Ю. Кримський, Є. В. Тарле; юристи К. О. Неволін, М. Д. Іванишев, М. Ф. Владимирський-Буданов, О. Ф. Кістяківський; економіст М. І. Зібер; математики В. П. Єрмаков, Д. О. Граве,                                 М. М. Боголюбов; механіки І. І. Рахманінов, Г. К. Суслов, П. В. Воронець; фізики М. П. Авенаріус, М. М. Міллер, Й. Й. Косоногов, А. П. Александров; хіміки С. М. Реформаторський, А. К. Бабко, А. М. Голуб, А. Т. Пилипенко, А. У. Кіпріяно; геологи К. М. Феофілатов, В. М. Чирвинський,                      М. І. Андрусов, П. А.Тутківський; ботаніки І. Ф. Шмальгаузен, С. Г. Навашин, К. А. Пурієвич, О. В. Фомін, М. Г. Холодний; зоологи К. Ф. Кеслер, О. О. Ковалевський, О. М. Северцов, О. О. Коротнєв; біохімік О. В. Палладін; медики В. О. Бец, М. С. Скліфосовський, Ф. Г. Яновський, В. П. Образцов, М. Д. Стражеско; етнограф В. М. Білозерський;  громадські та політичні діячі: М. М. І. Міхновський, В. К. Винниченко, І. І. Огієнко.

7. Університет сьогодні

Ректор університету

Губерський

Леонід Васильович -

Академік Національної академії наук України, доктор філософських наук, професор. Нагороджений Орденом Свободи, Орденом Князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів, а також має державні нагороди Болгарії, Грузії, Італії, Польщі, Португалії, Герой України. Автор більше 250 публікацій наукової тематики.

Якісна та кваліфікована освіта у одному з передових університетів країни – це те, що пропонує Київський національний університет ім. Т. Шевченка своєму студентові. Навчальний заклад забезпечує усі умови для отримання вищої освіти на високому рівні. Київський університет підтримує міцні зв’язки із закордонними університетами, що дозволяє йому готувати спеціалістів за міжнародними стандартами. У 2013 році КНУ ім. Т. Шевченка увійшов у міжнародний рейтинг топ-500 кращих університетів QS World University Rankings (Великобритания) і зайняв 441–450 місце [5]. 

Науковий сегмент. Університет готує спеціалістів по 84 спеціальностям, студентський актив сягає близько 25тис. Здійснюється підготовка спеціалістів за кваліфікаційними рівнями:

• “Молодший спеціаліст”

• “Бакалавр”

• “Спеціаліст”