Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

                                   Утворення і розвиток ранньофеодальної  держави 

Київська  Русь та її місце в історичній долі українського народу. 

План.

1. Передумови утворення східнослов’янської держави. Походження назви “Русь”.
2. Київська Русь в IX-XI ст.
3. Період феодальної роздробленості і занепаду Київської Русі. Термін “Україна”.
4. Київська Русь в історичній долі українського народу.

Література.

1. Історія України і нове бачення; У 2 т./ Під заг.ред. В.А. Смолія.–Т.1.– К., 1996.–с 53-68.
2. Історія України/ Під ред. В.А. Смолія.–К., 1997.–с 22-49.
3. Бойко О. Історія України.-К., 1999.- с.31-74.
4. Ефименко А.Я. История украинского народа. –К., 1990-с. 27-79.
5. Дорошенко Д. Нарис історії України. У2-х т. – Т.1. – К.,1991. –с. 42-96.
6. Крип’якевич І. Історія України – Львів, 1992.- с. 33-118.
7. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. –366с.

    В результаті колонізаційних процесів східнослов’янські  племена зайняли значну територію  Східної Європи від Причорномор'я до Прибалтики і верхів’я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

    В VI-VII ст. в Серед. Подніпров’ї утворилося політичне об’єднання полян, яке  прийняло назву “Русь” або “Рос” – “поляне, аже ныне зовомая Русь”. Питання про походження Русі є одним із спірних питань історичної науки. Поняття “Русь” або “Руська земля” вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням давньоруської держави поширилось на всю Україну і поступово на всю територію розселення східнослов’янських племен.

    Перша спроба пояснити походження Київської  Русі була зроблена легендарним 

    літописцем  Нестором понад 8 століть тому.

    Середньовічні хроністи штучно пов’язували ранню  історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

    Норманісти  в XVIII ст. (Г. Байєр, Г. Міллер) посилаючись  на літописну легенду про прикликання  варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави.

    У 20-х рр. XX ст. значна частина науковців  світу почала віддавати перевагу “варязькому фактору” у становленні державності русів на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

    Хозарська гіпотеза, виводила коріння Київської  держави з Хозарського халіфату (О. Пріцек).

    Археологічні  дослідження стародавнього Києва  свідчать про місцеву слов’янську  самобутність його матеріальної культури. Паросток державності Київської  Русі виріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально – економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

   До  утворення Давньоруської держави  у схід. слов’ян існувало 14 великих  племінних об’єднань, VI – VIII ст. –  період еволюції союзів слов’янських племен у протидержавні утворення – племінні князівства, серед яких виділяються об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що піднесло полян. Значною подією у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування міста Києва, який завдяки вдалому географічному розташуванні швидко перетворився на політичній центр східних слов’ян. Внаслідок цього у VIII – середині IX ст. у середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання – Руська земля.

    Важливим  етапом у соціально економічному і політичному розвитку давньої  Русі – України був період VIII – IX ст. який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням  відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Київська Русь досягла значної могутності на середину IX ст. – часи князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі.

    Саме  в цей час Русь здійснює ряд  успішних походів на Візантію. Чорне  море дістає назву “Руського”.

    Надзвичайно важливе суспільно-політичне і  культурне значення мала перша спроба хрещення Русі і утворення метрополії в Києві. Однак ці поступальні  кроки були перервані проязичницькими  елементами, спираючись на які у  Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торгівельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

    Внутрішня політика нових володарів Київської  держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

    Найвищої  воєнної могутності Русь досягає  за часів Святослава, який одержав  блискучі воєнні перемоги у Волзькій Болгарії, Хазарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

    Однак широкий розмах воєнних акцій  перших Рюриковичів був надзвичайно  виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв’язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й опанувати остаточно узбережжя Чорного моря в цей період не вдалося.

    Широка  програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної  політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

    Він поклав край місцевим династіям “Світлих князів” посадивши на їх місце  своїх 12 синів. Одночасно було завершено  підкорення усіх східнослов’янських племен під владою Києва. Вона поширилась на простори від Ладоги до Таманського  півострова і від Закарпаття до приокських земель Поволжжя.

    Військова реформа полягає у ліквідації “племінних” військових об’єднань  і злитті військової системи з  системою феодального землеволодіння. Володимир активно роздавав “мужам лучшим” земельні володіння у  прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби.

    Релігійні реформи 988 р. остаточно утвердили  християнство як державну релігію у  Київській Русі.

    Християнство  краще відповідало феодалізованому  суспільству, воно сприяло посиленню  авторитету великокняжої влади, тісному  об’єднанню руських земель навколо  Києва, зміцненню його зв’язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

    Володимир запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем “Уставом земляним”, який надалі ліг в основу “Правди Ярослава” (1016 р.).

    Свого найвищого розвитку Київська Русь досягла  за часів Ярослава – мудрого (1015-1054). Зріс її міжнародний авторитет, про  що свідчать шлюбні зв’язки княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо.).

    Значну  увагу Ярослав приділяв безпеці  кордонів держави. У 1030-31 рр. він у  союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі (Перемишль, Червень, Белз та ін. міста). Піклувався про безпеку південних рубежів Русі (“змійові вали” з укріпленими фортецями). Тільки вздовж Росі було збудовано 13 міст і фортець на лівому березі, зокрема це Корсунь, Торческ, Юр’єв (Ярослав).

    1036 р. Ярослав розгромив печенігів.  Запровадив принцип сеньорату – в престолонаслідуванні (влада найстаршого в роді).

    Значні  досягнення були у духовному житті.

    При цьому було кодифіковано давньоруське право (“Руська правда”).

    Князювання  Володимира і Ярослава утворили цілісну  епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась  припиненням далеких і виснажливих  походів і прагненням до внутрішньої  консолідації Київської держави, яка  стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі.

    Отже, визначальними рисами періоду кінця X-середини XI ст. були: завершення формування, території держави, перенесення  уваги князівської влади з  проблем завоювання земель на проблему їх освоєння на втримання під контролем, злам сепаратизму місцевої племінної  верхівки та посилення централізованої  влади, заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним, активна  реформаторська діяльність великих князів, запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології – християнства, поява кодифікованого права, ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури. 

Політична роздробленість Київської Русі (кінець XI – середина XIII ст.).

    Після смерті Ярослава (1054 р.) починається  зміна форми правління в Давньоруській  державі: одноосібна монархія поступово  переростає монархію федеративну.

    1068 р. поразка руських військ на  р. Альті від половців.

    1072 р. у Вишгороді прийнято загально-руський  кодекс юридичних норм “Правду  Ярославичів”.

    Протягом 1073 – 1093 р. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло:

    1073 – 1076 рр. – Святослав, 1076 – 1078 рр. – Ізяслав, 1078 – 1093 рр. – Всеволод. Всі спроби княжих з’їздів  (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати негативні  тенденції та припинити міжусобиці  закінчилися невдачею.

    Остання спроба відновити колишню велич  Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113 – 1125 рр.). Численні вдалі походи на половців, активна  законодавча діяльність (розробка знаменитого  “Уставу” – своєрідного доповнення до “Руської Правди”), подолання сепаратистських  тенденцій, об’єднання ¾ території  Русі тимчасово стабілізували становище держави.

    Після смерті Володимира його сину Мстиславу (1125 – 1132 рр.) лише на короткий час вдалося  підтримати єдність руських земель. У цю добу роздробленість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств (земель) то на поч. XIII ст. їх кількість сягала вже 50.

    Причини феодальної роздробленості:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
2. Зростання великого феодального землеволодіння.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
4. Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь.

    У той же час половці понад 30 раз  брали участь у міжусобних князівських  війнах.

    Феодальна роздробленість – закономірний етап у розвитку суспільства, це загальноєвропейська  тенденція.

    Особливостями періоду історії Київської Русі кінця XI – середині XIII ст. були, з  одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого – формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури. 

    Походження  назви “Україна”

    За  словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина “Походження  слова “країна”, “вкраїна”, “україна”  губиться в темряві античних віків… Всі три назви “Країна –  Вкраїна й Україна” ми читаємо в Іпатіївському літопису й маємо у вжитку Українського народу в його живій і писемній мові. В Іпатіївському літописі під 1187 роком читаємо – Україна; від 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському списку – Країна; від 1213 р. – Україна; від 1268 р. – Україняни; від 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївському та Хлебниковському списках – Україна; нарешті від 1282 р. – “Вкраїниця”

    Отже, перша згадка в літопису назви  “Україна” пов’язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд:

    “І  плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружиині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” Таким чином, перша згадка назви “Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Київщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо “Украйну Галичську”

    “В  не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському  літопису (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави “Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно – західні землі Галичини й Волині”

    Від 1279 р. Галицько–Волинський літопис  повідомляє , що галицький князь  Лев Данилович, здійснивши поход на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: “Посем же Лев восхожде себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви “Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді “село на Україні на ім’я Воінь”. Отже, назва “Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

    Вважаючи  всі три назви (Країна, Вкраїна  та Україна) синонімами, що мають одне слов’янське і українське походження, С. Шелухин виділяє їх спільний корінь “кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок свої хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов’яно-українську мову, С. Шелухин вважає старослов’янське “кра” перекладом грецького слова tmhma , що означає “відрізок”, “шматок”, “відрізаний шматок землі”.

    Даний корінь можна зустріти в українських  словах “краяти”, “кравець”, в російському  “кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С. Шелухин тлумачить поняття  “Україна” як “окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога – загарбника.

    Іншої версії щодо походження назви “Україна”  дотримуються І.А. Мішина, Л.М. Жарова та А.А. Міхеєв. Вони тлумачать слово  “Україна”. Що згадується близько 1185 р. в Іпатіївському літописі, як позначення “степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі.

    Існують і інакші точки зору на проблему походження назви “Україна”. “Одна  з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна  в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов’язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, орії – орачів, які орали – осонювали землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля, якого також обожнювали, як свого предка покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця. 

    Поширення назви “Україна”.

    В різні історичні часи назва “Україна”  обіймала дещо різні за змістом поняття. О. Субтельний підкреслює. Що слово “Україна” вперше з’являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.

    Тільки  у кінці XIII ст. Галицько–Волинське князівство, що стримувало агресивний натиск войовничих сусідів з усіх боків, надає цій назві іншого смислового значення – “країна” або “рідна земля”. У XIV-XV ст., із приєднанням Галицько–Волинського князівства, а опісля і всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття “україна”, запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають із негативним забарвленням, розуміючі під “Україною” – окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько–католицького світу.

    Аналіз  письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви “Україна”: польсько-шляхетське та українсько–народне. “У першому випадку “Україною” називалася вся територія Південно-Західної Русі, яка розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією і східним “варварським” Російським православ’ям. У другому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, які захищали собою корінну рідну землю, яка часто міняла свої обриси через посилення натиску кримського ханства та Османської Туреччини”

    Назва “Україна” набула значного поширення  в багатьох середньовічних письмових  джерелах, зокрема, в Пересопницькому  Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки з цього документа:

    “И  переехали до украины Гадаринськои, которая эсть з другой стороны  напротив Галилеи”. (Лука, VIII, 26);

    “Тогда  тым, которыи бы были в земли жидовскои, нехай утекають на горы, а которыи  в середині его (Іерусалиму) – нехай  выидуть, а которые на украинах –  нехай до него не входять”. (Лука, XXI, 21-22) тощо.

    Спираючись  на ці факти С. Шелухин наполягає: «Вжиток в Пересопнецькому Євангелії 1556р. народного слова «україна»  … ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народному  розумінні і вжитку це і не окраїна, і не пограниччя, а країна, область, край з своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія».

    Наводячи  цитати з народних творів («Пісня про  Орла і Сокола», пісні «Ой у  лузі та й при березі», «Стоїть явір над водою» та ін.), С. Шелухин наголошує: «В свідомості народу, який склав і співає такі пісні, виразно втілилося і ясно позначилося поняття про Україну, як про свою землю, свою державу, свою окремішність національну, що має і своє національне ім'я – «Україна»

    Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви «Україна» 

    І. Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: «… на початку XIX ст. Офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про “Волинь, Поділля й Україну”, під цією останньою розуміючі Київщину. Раніше, у XVII столітті, “Україна” означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь і Закарпаття. На тих територіях термін “Україна” утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін” (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939-1944 роках).

    Таким чином, складна і болісна історія  національного державотворення  українського народу відбилася і  на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне  змістовне наповнення, на наш час поняття “Україна” остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності і предметом пошани всіх національно свідомих українців. 

    Політичній  устрій Київської Русі.

    Київська  Русь – ранньофеодальна держава  з монархічною формою правління.

    Етапи становлення державності:

• дружинна форма;
• централізована монархія;
• федеративна монархія.

    Соціально – економічний розвиток.

    За  часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних  слов’ян. Становлення феодальних відносин в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньоріальних (вотчинних).

    У XII – XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Це:

    Смерди  – більша частина селян, що мали приватне господарство, відносно вільні.

    Закупи  – люди, що перебували у кабалі у  феодала.

    Рядовичі  – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір) і визнавали свою залежність від нього.

    Челядь  – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, передавали у спадщину.

    Холопи  – люди, які перебували у повній власності феодала.

    За  феодалізму земля була основним засобом  виробництва. Провідною галуззю  економіки цього часу було сільське господарство. 

    Київська  Русь в історичній долі українського народу.

   Давньоруська  держава залишила яскравий слід у  світовій історії IX – XIII ст. Її внесок до середньовічного, політичного, економічного суспільного й культурного життя  був надзвичайно вагомим.

    Вийшовши  на історичну сцену з походами Аскольда на Константинополь і нажахавши  середньовічній світ середини IX ст. Київська Русь поступово перейшла від воєнних  сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні і союзні угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею. Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою відносин середньовіччя, династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

    Великий міжнародний авторитет і військова  міць Давньоруської держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення  країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Міста, особливо великі, були заселені переважно  ремісниками, вироби яких користувалися  попитом на Русі й за рубежем. Розвиненими  були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

    Сільське  господарство було провіднім у економіці  і досягло високого для свого  часу рівня розвитку. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов’ян, що з незапам’ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес.

    Іншими  важливим видом сільськогосподарської  діяльності руських людей було скотарство. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри.

    Серед сільських промислів особливо розвинутими  були мисливство й рибальство, а  також бджільництво. Цінне хутро  було однією з головних статей експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Мед і віск теж мали попит на Русі та за її межами.

    Яскравим  свідченням високого рівня розвитку Давньоруської держави була внутрішня  і зовнішня торгівля. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін , що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі села мали ринки.

    Головним  напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний Грецькій шлях від Візантії, а Залозний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля проводилась також з країнами Поволжя. Постійними були торгівельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

    Головними платіжними засобами торгівлі Русі IX – XI ст. були іноземні монети переважно арабські, у меншій кількості візантійські.

    Давньоруська  культура представлена багатьма тисячами фольклорних, пісенних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Одним із найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. Усна історія – перекази, легенди, билини, дружинні пісні – у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам’ятками художньої літератури. Слов’янська писемність з’явилася на Русі на межі IX і X ст.

    Розвиток  літератури й взагалі письменства  неможливий без піднесення й поширення  освіти, книжності й збирання бібліотек. Уже за Володимира Святославовича започаткували  перші школи. При Софійському  соборі, інших храмах та монастирях накопичувались бібліотеки, що складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Однією з найкращих бібліотек свого часу володів Ярослав Мудрий.