Київська Русь і кочовики
Реферат
з Давньої історії України
Метою мого реферату є дослідження відносин Київської Русі з кочовим народом, з часів VII- VIII ст.., аж до монголо-татарського нашестя .
Моїм завданням є, на основі
опрацювання кількох джерел(
З давніх часів східні слов’яни вели боротьбу з народами степу, які іммігрували з Азії північно-чорноморським степом у напрямку Європи. Цим шляхом проходили гуни, авари, мадяри, болгари, туди направлю вали свої набіги хозари. Доводилося вести боротьбу з ордами кочовиків і війську Київської Русі. Найбільш довгостроковою і кровавою була ця боротьба з печенігами, торками, половцями - етнічно спорідненими народами.
Покоління істориків за давньою традицією, яка йде ще від Сергія Михайловича Соловйова, якщо не раніше, уявляли собі кочовиків «бичем божим» для Русі, переносячи на київські часи те відношення, яке склалося пізніше у руських до золото ординців. Однак, при більш детальному ознайомленні з питанням видно,що тут все було не так однозначно[1.-C.84.]
Обєктивно слов’яни і Русь затулили собою європейські народи від спустошливих набігів кочовиків. Безумовно, освічена Європа розуміла це. Прикладом цьому може слугувати твердження візантійського історика Микити Хоніата про те, що християнський руський народ врятував від набігу половців Візантію.
Довготривале протистояння кочових народів степу та осілих слов’янорусів було географічно та історично обумовлено. Періодичні виходи широких мас кочовиків з Азії в степи Східної Європи обумовлювались об’єктивними факторами: тиск надлишку населення на виробничі сили, а також природні катаклізми. Ці ж фактори пояснюють також і поведінкові стереотипи степового населення по відношенню до осідлого. Особливо аргесивними кочовики ставали в посушливі періоди, коли від спекотного сонця вигоряли трави, пересихали невеликі річки та озера. У такі періоди степ не міг прогодувати своїх поселенців, і вони направлялися в лісостепові райони, зайняті землевласниками. Зіткнення, часто кроваві, ставали безвихідністю.
Ці події достатньо повно відображні в руських літописах, а також в хроніках інших країн. В ряді досліджень, присвячених взаємовідносинам кочовікив і Русі, ідея принципового їх протистояння оголошена штучною, надуманою, що йде проти Руської православної церкви[2.C.-69-71]. Ця думка вперше була сформована Віктором Олександровичем Пархоменком, була підтримана і розвинена Левом Миколайовичем Гумільовим. Він вважав, що штучно сформованою була ситуція з монголо- татарами. За свідченнями Гумільова, маштаби катастрофи були перебільшені літописцями, що монголо- татари щиро хотіли миру з русичами, але після вбивства їх послів у 1223р. і нападу на р. Калка мир став неможливим. А як тоді пояснити видачу ханами ярликів руським князям на володіння руськими землями, періодичне кровопускання на Русі, жорстоке винищення непокорних князів і бояр?Це хіба не втручання у внутрішні справи руських княжінь?
Якщо Сергію Михайловичу Солов’йову, Василю Осиповичу Ключевському, Миколаю Івановичу Костомарову здавалося, що «боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином, яка тривала з VIII майже до кінця XVIII ст., - найтяжчий історичний спогад руського народу[3. C.-67], то Петро Васильович Голубовський, Василь Григорович Ляскоронський, Михайло Сергійович Грушевський відмічали і позитивні моменти в історії русько- кочівницьких відносин.
В історіографії XX ст. поступове ослаблення Київської Русі нерідко зв’язувалося с довготривалим тиском кочовиків, у тому числі і половецьким. Миколай Іванович Костомаров вважав, что свою негативну роль в цьому зіграли і осілі за землю печеніго- торкські племена.[4. C.-112-114]. Проте з появою широкої бази археологічних джерел теза про запустіння Середнього Подніпров’я вже у XII ст. загубив свою переконливість. Археологія показала, що Південна Русь залишалася аж до монголо- татарської навали одною із найбільш економічно розвинутих руських земель.
Безумовно, слов’яни і Русь не тільки воювали з кочовиками. Були роки, і навіть десятиліття, мирних взаємовідносин, протягом яких люди обмінювались товарами, укладали династичні шлюби, відбувалося осідання кочовиків на землях Русі та їх інтеграція в слов’яно- руський етнос. Запозичувались також і культурні досягнення двух світів, які протистояли. І все ж таки, якщо сумувати здобудки і втрати від тисячолітньої взаємодії слов’ян і Русі зі своїми степовими сусідами, виявляється, що втрати були незмірно великими. По суті, саме кочовики у значній мірі змінили етнокультурну систему східнослов’янських народів, надовго ізолювавши їх від європейського світу.
Хозари.
У XII ст. в нижньому межиріччі Волги і Дону зявилася Хозарська держава, яка об’єднала під своїми кордонами багато народів: зокрема хозар, аланів, болгар, мадяр, печенігів та ін. Ранньосередньовічні автори зображують хозар VII ст. як полудиких кочовиків, цілком порівняних з гунами. Із листа хозарського царя Іосифа Ібн Шапруту, написаному в 961 р., можемо зрозуміти, що населення Хозарії ділиться на кочовиків на осілих. До кочовиків дослідники відносили печенігів, а до осілих- хозар.
Згідно ряду дослідників, зокрема Омеляну Йосиповичу Пріцаку та ін., західний кордон хозарської держави проходив по Дніпру та Південному Бугу. Судячи зі свідчень староруського літопису, до цих рубежів простиралась лише тимчасова хозарська юрисдикція, яка полягала у збиранні данини з декотрих східнослов’янських племен
Думки дослідників про час утвердження хозарського панування над частиною слов’ян грунтуються на припущеннях, а тому вони неоднозначні. Найбільш реалістичним уявляється висновок Михайла Сергійовича Грушевського, який вважав, що свідчення «Повісті минулих літ» про підкорення декотрих східнослов’янських племен хозарам, вірогідніше всього, відносяться до другої половини VII- першої половини VIII ст. [5.C.-395]. Згідно Михайлу Ілларіоновичу Артамонову, лівобережні слов’яни дійсно знаходились під владою хозар, але вже в кінці VIII- початку IX ст. їх частина, а саме поляни, звільнилися від хозарської залежності[6.C.-10.37]. Борис Олександрович Рибаков не схильний бачити в повідомленнях літопису вказівки на довготривале підпорядкування східних слов’ян хозарам. Виплата слов’янами данини розглядається їм як «проїзне мито»[7.C.-120].
Особливу позицію в слов’яно- хозарських відносинах посів Омелян Йосипович Прицак , об’єднавши ранню Русь хозарським каганатом, східно-слов’янський полянський союз- хозарами, а ранній Київ- хозарським містом на Дніпрі.[8.C.-20.44-49]. Проте слід зазначити, що не дивлячись на спроби поставити свідчення «Повісті минулих літ» під сумнів, вони вірно відображають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не відносилися, крім того, що на первному етапі історії, вірогідно у другій половині VIII ст. вони поширили на них данинну залежність.
Арабські автори повідомляють, що Русь і слов’яни в період хозарського панування складали не тільки значну частину війська, але також й прислугу хозарських царів.
Що стосується культурного впливу, то він був не дуже значним. Розкопки Києва та інших полянських центрів показують, що в їх шарах містяться лиш окремі речі хозарського походження. Більш помітнта хозарська присутність в оточенні сіверян.
Більш вічутним виявився вплив Хозарії на формування економічних та політичних структур східних слов’ян. Є підстави стверджувати, що руська система дуумвірату на київському столі була позичена у хозар. Держава Русь розвивалася не стільки під патронатом Хозарського каганату, скільки у постійному противоборстві з ним.
Літопис повідомляє, що Олегу вдалося у 882-885 рр. підпоряткувати Києву більшість східнослов’янських племен. У 884 і 885рр., згідно з «Повістю минулих літ», були звільнені від хозарської данини сіверяни і радимичі. При цьому в літописі відсутні згадки про воєнний конфлікт Русі та Хозарії. Хоча, не виключено, що руські літописці не мали документальних свідчень про русько- хозарські відносини.
З середини X ст. Київська Русь все активніше визначається як домінуюча сила в тих регіонах, де раніше панували хозари. Мова йде про східні торгові шляхи і ринки. По суті, підтвердженням цього є повідомлення царя Іосифа Хаздаю Ібн Шапруту про те, що найважливіше завдання Хозарії полягає в тому, що би не пропускати кораблі русів через гирло Волги у Каспійське море. Проте Русь пробивалася до східних ринків силою зброї та стала постійним фактором у Каспійсько- Кавказькому регіоні.
Могутність Хозарії неуклінно послаблювалася. До 50-х років X ст. вона перетворилася у другорядну державу, яка була не взмозі утримати у сфері свого впливу величезні володіння. Святослав у 964р. здійснив похід у землю в’ятичів, але підпорядкувати їх собі не зміг. Тому в 965р. він пішов на Хозарію, а в 966р.- на в’ятичів. Можно без сумніву констатувати, що зговірливість в‘ятичів стала можливою тільки після нанесеного удару по Хозарії. Дослідники, на основі повідомлень Ібн Хаукаля, ал Мукаддасі, Ібн Міскавейха дійшли до висновку, что окрім походу 965 р. Святослав здійснив ще один похід на Хозарію 968-969 рр. На цей раз він захопив столицю хозарської держави, місто Атіль. У той час Хозарія доживала останні дні. Судячи по повідомленню дербентської хроніки, остаточно Хозарія припинила своє існування близько 1064 р.
Території, які раніше підпорядковувалися Хозарському Каганату, відійшли новим утворенням Київської Русі, Волжській Булгарії; господарями степових регіонів стали кочові племена печенігів, половців.
Печеніги.
Більше століття південними сусідами Русі був кочовий народ, названий руським літописом печенігами. Етимологія руського терміна «печеніги» не має єдиного пояснення. Одні пов’язують його з ім’ям першого вождя печенігів Бече(від нього- «беченіги»- «печеніги»), інші вбачають в цьому слові знацчення «шурін» чи «свояк» і вважають, що це ім’я відобразило факт особливого статусу печенігів- як привілейованої частини кочового об’єднання огузів[9.C.-135]
Вірогідно, уже в IXст. печеніги займали степовий регіон межиріччя Дону і Дніпра. До кінця IX ст. ці кочовики оволодівають причорноморським степом і стають помітною політичною силою в Подунав’ї.
Вперше печеніги засвідчені біля руських кордонів під 915 р.: «В літо 6423. Приїдоша печеніги перше на Руську землю, і сотворіше мир з Ігорем, і придоша до Дунаю»[10.C.-31]. Подальші виклади літописної статті 915р. пояснює причину мирного візиту печенігів до Руської землі.
Печеніги не відрізнялися сталістю своїх політичних орієнтацій. Бачачи зацікавленість у них з боку Візантії, Русі, Болгарії, Хозарії, печеніги намагалися максимально скористатися цією ситуацією. Почергово вони виступають союзниками кожної із названих країн, отримуючи за це багаті дари.
Під 930 р. літопис повідомляє про порушення русько- печенізького мирного договору 915 р. З цієї короткої фрази- «а Ігор воєваше печеніги»- не можна констатувати, хто був ініціатором цього конфлікту. Можна лиш припустити, що це була відповідна акція Русі на якийсь печенізький набіг.
В русько-візантійському конфлікті 40-х р. X ст.печеніги виступали на стороні Русі. «Повість минулих літ» повідомляє, що у другому поході Ігоря на Константинополь, який відбувся у 944 р., приймали участь і печеніги.
Досліджуючи русько-печенізькі відносини, необхідно мати на увазі, що вони визначалися не тільки у Києві чи печенізькому стані, але також і у Константинополі. І нерідко позиція Візантії виявлялая вирішальною. Для імперії русько-печенізькі відносини були одним із ії стратегічних пріорітетів. Це ми яскраво можемо спостерігати, читаючи твір Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», в якому міститься повчання сину Роману II.[11.C.-38-39]
Отримуючи від Візантії щорічно багаті дари, печеніги відпрацьовували це нападами на сусідів, зокрема і на Русь. Слід зазначити те, що коли Святослав переміг Хозарів, це виявилося дуже вигідним для печенігів, так як це усувало їх сильного ворога на Сході. Тепер печеніги не боялися за свої тили та могли вживати більш активні дії проти Русі. Правобережні печеніги прийняли сторону Візантії та були однією з причин поразки Святослава на Балканах. Тому не може бути ні єдиного сумніву, що Візантія і печеніги чітко погоджували свої дії проти Київської Русі.
Особливим протистоянням
печенігів і Русі характеризувався
період княжіння Володимира Святославича.
Набіги печенігів на руські міста
і поселення супроводжувались грабунком
мирного населення, захопленням
полонених, пожежами. Печеніги практично
безкарно господарювали в Південно-
У 992р. вони підступили до р. Сула
і р. Трубеж. Назустріч їм вийшов
з Києва Володимир
Але через три роки печеніги знову вторглися у кордони Русі. На цей раз Володимир недооцінив силу кочовиків, і вийшов їм назустріч з малою дружиною. У цій битві русичі зазнали поразки. У зв’язку з цим Володимир започаткував маштабну програму по укріпленню столиці Русі та ії південних кордонів: «І рече Володимир: Се не добро, еже мал город біля Києва. І поча ставити городи по Десні і по Вострі, і по Трубежі, і по Сулі, і по Стугні»[12.C.-89]
Смерть Володимира Святославича(1015р.) і часи міжкняжівської смути, які послідували за нею виявилися сприятливим часом для нових печенігзьких вторгнень. Останнє маштабне зіткнення печенігів с Руссю відбулося у 1036 р. під стінами Києва. Перемога загонів Ярослава була безсумнівною. Печеніги у паніці бігли від стін Києва. Взагалі, перемоги Ярослава Мудрого, по суті, поклали кінець печенігзької загрози для Русі. Державний кордон остаточно утвердився по лінії р. Рось. У 1031р. Ярослав розселив тут полонених поляків, а у 1032 р. почав будівництво укріплень.
Історична пам’ять Русі у
великій мірі зафіксувала ті події
в русько-печенізьких
Після близкучої перемоги дружин Ярослава печеніги перестали загрожувати Русі. Поступово вони інтегруються у складі ії держави, вливаються в нові кочові спільноти- торське та половецьке. Згадки про печенігів будуть зустрічатися і в подальшому, але у зовсім іншому їх значенні. З другої половини XI ст. аж до монголо- татарського нашестя вони, як і низка інших торських племен будуть проживати на окраїнах Київської, Чернігівської, Переяславської земель Русі, поступово ассимілюючись місцевим населенням.
Торки.
Торки відомі нам як з археологічних, так і з писемних джерел. В першу чергу це Іпатіївський літопис, перепрацьований у XII ст.. як «Повість минулих літ». Повідомлення руського літописця доповнюються даними східних творів, в основному, написаних арабськими та візантійськими авторами - Ібн- Хордабехом, Махмудом Кашгарським, Костянтином Багрянородним, Анною Комніною та ін..{5}
Не дивлячись на велику роль, яку займали торки в житті Київської Русі, у вітчизняній українській історіографії, їм належить дуже скромне місце. Завдяки Сергію Михайловичу Соловьйову, Василю Осиповичу Ключевському, Михайлу Погодіну, кочовиків почали розглядати як «нещастя Русі».
Першою роботою про торків стала монографія Петра Васильовича Голубовського «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар», видана у 1884 році. Новий матеріал для вивчення військової справи торків дали розкопки Миколая Єфремовича Брандебурга у Пороссі у 1888- 1902 р. На багато десятиліть базовою роботою для вивчення давностей торків стала капітальна праця Світлани Олександрівни Плєтньової за похованнями XI- першої половини XII ст.. Багато цікавого про військову справу торків написано Олександром Петровичем Моцею, Петром Павловичем Толочко, Борисом Олександровичем Рибаковим та ін..
Торки відомі нам під назвою узів( з візантійських джерел) і гузів( з арабських джерел). Наші джерела називають їх тільки торками. Відносини торків с Руссю почалися ще при Святославі, коли торки кочували у заволжському степу. За свідченнями Ібн- Асира, торки напали на Хозарію у той же 965р, що і Святослав,і були відкинуті за ії межі. Після того, як дружина Святослава розбила і розсіяла військо кагана, токри без перешкод протягом декількох років грабували беззахисні хозарські землі.
Вперше наш літопис згадує про торків у 985 р. у зв’язку с походами Володимира Святославича на болгар.{38.- C. 56}. Літопис стверджує, що торки приймали активну участь у поході як союзники русів. «В літо в 493. Іде Володимир на Болгари з Добринею, з усім своїм, а торки бігом приведе на конях: і перемогли болгар»{39.-C.59}
Хвиля активності торків не вирізнялася антируською аргесивністю. Вірогідно, це можна пов`язати з відносною нечисленністю тюркського народу. Вони допомагали Русі у походах на Хазарію, Волжзьку Булгарію; не виключаєтьтя також їх співпраця у антипеченізькій боротьбі Русі.
Д.К. Ялтир вважає, що торки «… на відміну від печенігів, тим більше половців, не виділялися достатньою воєнною організованістю . До того ж їх положення у степу було доволі своєрідне. Виступаючи по відносинам до печенігів в якості потіснюючої сторони, торки самі були під натиском з незрівнянно більшою силою слідуючими за ними половцями. Ця двостороння боротьба досить знесилила їх.»{76. C.78}
У пувденноруські степи торки прийшли в середині XIст.(Д.Дьерффи відносить час вигнання торків в союзі з хозарами печенігів до 894 р(27))
як і їх попередники вони не упускали можливості поживитися за рахунок осілих російських селян. саме кочове життя змушувала їх до цього. Намагаючись обійти Русь, торки направили свій основний удар на печенігів, які займали південнорусский степ.
У 1036р. печеніги були розбиті під стінами Києва і відступили. З цього часу вони стали грати у воєнній історії Київської Русі другорядну роль. На перше місце у степу вийшли торки. З руськими дружинами торки намагалися не стикатися: по-перше, тому що руські землі лежали на стороні їх шляху, по-друге, торкам було вигідне добросусідство, так як вони берегли сили для війни з Візантійською імперією. Однак, не дивлячись на миролюбність торків по відношенню до русі, руські князі цілком розуміли небезпеку, яка загрожувала Києву у випадку возєднання торків з сельджуками, які намагалися захопити Балканський півострів.
Перший напад торків на Русь відноситься до 1055р., коли вони вторглися до Переяславського князівства, але були переможені. Коли орда торків підійшла надто близько до межі Русі, де стояло містечко Воїнь, це не сподобалося місцевим жителям, тому що торки грабували руські поселення у зв’язку з нестачею їжі.
ДО 1060р. вони настільки «дістали» русів, що ті були вимушені консолідуватися в антиторковій війні і виступити проти них спільним походом. Свої сили об’єднали відразу чотири найсильніших князівства Київської Русі. «Того ж літа Ізяслав, Святослав, Всеволод, Всеслав, об’єднавши воя безчисленні, і підошва на конях і людях, безчисленна більшість на Торки»{88.-C.114}. Петро Павлович Толочко називає цей похід грандіозним. У цілому, с серйозною загрозою торків було покінчено, хоча можна відзначити, що на цьому воєнні конфлікти не припинилися.
Приблизно в кінці 70-х- початку 80-х рр.. XI ст.. торки офіційно звернулися до київського князя с проханням надати їм прикордонні області для поселення і кочівель.У 1080р. торки вийшли з покори київському князю. Для утихомирення Всеволод був змушений послати свою дружину на чолі з сином Володимиром.
У формуванні кочівницького заслону велику роль зіграв Володимир Мономах. У 1095р. Мономах, бувший тоді переяславським князем, направив дружину проти половців і в допомогу надав їй торків. У 1116 р. зазнали поразки від половців, і були вимушені просити допомоги у русів. Після смерті Володимира Мономаха половці великими силами вторглися на Русь і нанесли удар по містам на Переяславській землі, де несли службу торки. Своїми силами відбити напад торки не змогли, тільки втручання князя Ярополка врятувало іх. У 1128 р. великий загін торків за наказом Мстислава Володимировича взяв участь у поході на Полоцьк.
Варто відзначити, що східні рубежі Київської Русі були прикриті від кочовиків Змієвими Валами{93.-C.171}. Це була дуже серйозна перешкода, яка широким фронтом перекривала шляхи проникнення кочівницької кінноти.
Починаючи з 40-х років XII ст.. про торків у літопису пишуть все як про чорних клобуків. Під цією назвою літописці об’єднували торків, половців, берендеїв, та представників інших тюркських племен. Чорні клобуки проживали разом с місцевим населенням і складали воєнний контингент легкоозброєної кінноти(92.с-68). Згодом вони перетворилися в надійних союзників – васалів київських князів у боротьбі зі спільним ворогом – половцями. У 1193 р. торки з руськими гарнізонами проводили успішні походи у глибину половецьких степів, здійснили похід на р. Івлу, розгромили там половців у місцях їхніх поселень.
Питання про роль чорних клобуків і зокрема торків не викликає сумніву, що в подальшому частина торків асимілювала с русичами. Ці кочові племена були змушені прийняти київське підданство. Спочатку федерати, згодом васали виконували три основні задачі:
- Несли сторожову службу
- Приймали участь у битвах з ворогами староруської держави.
- Підтримували великого князя київського в міжусобних воєнних конфліктах.
В оцінці воєнно - політичної ваги, значення торків в історії Київської Русі може бути цікавим і такий факт: не відомо ні одного випадку шлюбів руських князів з дочками васалів чорних клобуків чи переяславських торків.
І все ж таки чорним клобукам і торкам конкретно, судилося було зіграти значну роль в обороні південних кордонів староруської держави, ставши невід’ємною частиною - у ті століття – староруської воєнної організації, а пізніше – воєнної історії Київської Русі.
Половці.
В південно-руський степ, змітаючи все на своєму шляху, хлинули орди половців. До 60-х років XI вони освоїли величезні степові простори( зх-сх: 2 тис. км, пн.-пд: 400-500 км). Неспокійними сусідами Русі половці залишалися аж до монголо-татарського нашестя.
В уявленні русичів половці були жителями дніпровського Лівобережжя. Розповідаючи про участь половецьких дружин у поході Юрія Довгорукого «в Русь» у 1152р. літописець помітив, що з ним пішли «вся Половецька земля, що же їх межі Волгою і Дніпром»[13.C.-314]. Отже, лівий берег Дніпра був половецький, а правий – руський. Згодом половці освоїли також степове Правобережжя, але це не змінило сприйняття руським народом – як народу, який живе на протилежній стороні Дніпра.
Взагалі взаємовідносини Русі із половцями були досить суперечливими. Світлана Олександрівна Плетньова запропонувала наступну періодизацію половецької історії, що складається з чотирьох етапів: середина ХІ – початок ХІІ ст. (формування території, активна політика куманів, переможні походи на Русь). Проте закінчується вказаний етап руськими перемогами над половцями. Другий етап - 20 – 60-ті рр. ХІІ ст. (активна участь половців у міжусобних війнах давньоруських князів); наступний етап – це друга половина ХІІ ст. (спільна діяльність русько-половецьких загонів); останній етап співіснування Русі з половцями припадає на кінець ХІІ ст. – перші десятиріччя ХІІІ ст. (до монгольської навали „сусіди” жили мирно, майже без військових сутичок) [14.С-. 41, 44, 95, 109, 146, 167 - 168].
Проведення антиполовецької політики є загальновідомою частиною зовнішньої політики давньоруських князів. Проте будь-яке явище має свої винятки, оскільки залучення половецьких загонів у вирішенні внутрішніх проблем Русі стало досить прийнятним. Першим з князів, який скористався військовою допомогою половців, був чернігівський князь Олег Святославич. Але подібна ідея виникла вперше у Романа Святославича. Враховуючи помилки свого батька, він уклав військову угоду з половцями, але скористатися їх допомогою не зміг: київські князі мали більше війська, ніж Святославичі [15.С.- 307]. Літописець повідомляє, що у серпні 1078 р. Олег Святославич ризикнув і привів половців на “Руську землю” [16.С.- 191]. Князя Всеволода було розбито, але він дістався Києва й скористався допомогою гарнізону. Тим часом Олег оволодів Черніговом і пішов по допомогу до Тмутаракані. Ізяслав, Всеволод і смоленський князь Володимир Мономах почали облогу Чернігова. Місту вдалося врятуватися завдяки Олегу та Борису, військо яких вчасно підійшло до Чернігова і захистило його мешканців. З того часу Олег Святославич багато разів приводив половців на Русь. Він та його нащадки підтримували тісні стосунки з куманами: мали мирні та військові угоди, шлюбні зв’язки. З іншого боку, половці підтримували Ольговичів в міжусобних війнах за чернігівський стіл, а потім - й за першість у Південній Русі.
Взагалі давньоруські князі проводили різнобічну політику відносно Степу. Як зазначає М. Котляр, Половецький Степ був поділений на своєрідні сфери впливу. Придніпровські та заорельські половці тяжіли до Києва, донські – до Чернігова, лукоморські – до Галицького князівства, а заволзькі – до Володимиро-Суздальського [17.С.- 63]. Лише чернігівські та, пізніше, суздальські князі відрізнялися дотриманням однієї політичної лінії відносно співпраці з половцями. З іншого боку, половецькі орди були доброю політичною та військовою силою, яку використовували давньоруські князі, насамперед, чернігівські і новгород-сіверські.
У 1097 р. на Любецькому з’їзді Князь Володимир Мономах звинуватив Олега у дружбі з половцями. Одним з рішень князівського з’їзду стала заборона використання половців давньоруськими князями у внутрішній політиці. Постала необхідність об’єднання всіх зусиль у боротьбі з ворогом. У 1157 р. київський стіл зайняв князь з чернігівської династії – Ізяслав, який учинив мир з половцями. Половці також намагалися підтримувати добрі стосунки з Ізяславом. Тому, коли проти Ізяслава одразу виступила князівська коаліція: Мстислав з Володимира-Волинського, Рюрик з Торчеська разом з Володимиром Андрійовичем і Васильком Юрієвичем, то половецькі розвідники попередили Ізяслава. І це було вчасно, оскільки з’єднане військо, що складалося з галичан, берендеїв, торків та печенігів, значно переважало сили Ізяслава.
1184 р. київський князь
Святослав разом з іншими
Проте традиційну половецьку політику продовжували інші представники династії Ольговичів. Яскравим прикладом був новгород-сіверський князь Ігор Святославич, відомий із „Слова о полку Ігоревім”. Політика Ігоря Святославича стосовно Степу була мирною й врегульованою. Сумісні дії призвели до досить дружніх стосунків князя Ігоря з половецьким ханом Кончаком. Цей союз був закріплений шлюбом сина князя Ігоря з дочкою Кончака. Мабуть необхідність вимагала участі князя Ігоря у поході проти половців.
- Київська русь-князівська держава
- Київська Русь: праукраїнська держава чи "спільний стовбур" східних слов'ян?
- Київська Русь та її історичне значення
- Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу
- Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів
- Київське товариство «Просвіта» у контексті організації народної бібліотечної справи
- Київський завод шампанських вин
- Київська Русь
- Київська Русь
- Київська Русь
- Київська Русь в роки князювання Володимира Великого
- Київська Русь за правління князя Ярослава
- Київська Русь за часів Володимира Великого
- Київська русь за часів роздробленості
