Класифікація економічних наук

Зміст (Класифікація економічних наук)

Вступ………………………………………………………………………………2

1.Поняття системи економічних  наук, роль економічних наук………………..3

2.Класифікація економічних наук……………………………………………......7

Висновок…………………………………………………………………………21

Список використаної літератури

Вступ

Життя людського суспільства  багатогранне й різноманітне. Воно складається, в першу чергу, з  багаточисельних видів і сфер прикладання

праці. Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми,

вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може обійтися без конкретних форм державності, сім'ї, моралі, культурних традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на це доленосне питання дає відповідь економічні науки. Поняття системи економічних наук, роль економічних наук.

 Економічні науки визначають по – різному. В одному випадку її характеризують як сукупність економічних відносин, що історично виникли як сукупність економічних відносин, що історично виникли, складалися в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ. В іншому – як сукупність юридично закріплених норм, правил, принципів, що визначають характер взаємин між людьми. У третьому – економічна система- сукупність економічних відносин між суб’єктами, що хазяйнують, які здійснюють вибір способів оптимального використання обмежених ресурсів з метою задоволення індивідуальних і суспільних потреб. Кожне з вивчень відбиває якусь одну із сторін категорії, складність об’єкта не дає можливості дати його вичерпну характеристику якимось одним визначенням.  
Як і будь – яка інша система, економічна характеризується такими рисами, як цілісність, організованість, керованість, цілеспрямованість. Цілісність означає органічну єдність і сумісність різних сторін та елементів системи, домінування в ній сукупності економічних відносин, що відбивають її глибинну суть. Єдність обумовлює взаємодію, взаємопроникнення і  
взаємозамінність елементів системи, забезпечує стійкість зв’язків між господарюючими суб’єктами.

1. Поняття системи економічних наук, роль економічних наук

Весь навколишній світ, усю світобудову вивчають різні  науки, їх можна

поділити на дві великі групи:

а) природознавчі - науки про закони та закономірності розвитку природи

(біологія, хімія, фізика, геологія);

б) суспільні - науки про закони й закономірності розвитку суспільства

(історія, філософія, юридичні науки, літературознавство й політекономія).

Економічні науки - це комплекс наук, у функції і задачі яких входять пізнання об'єктивних закономірностей економічного ладу суспільства в процесі його історичного розвитку, статистична обробка і теоретична систематизація зведень про економічне життя, вироблення практичних рекомендацій. Всі економічні науки умовно можна поділити на два види: теоретичні й практичні. Теоретичні - це науки, які вивчають закони та суттєві зв'язки в реальній економічній діяльності. В сучасній науковій, і особливо в

учбовій практиці, як на Заході, так і в Україні, теоретична економічна наука виступає під такими назвами: економічна теорія, макро- і мікроекономіка, економіка та політекономія. Вітчизняні науковці, й особливо автори сучасних підручників з основ економічної теорії, намагаються представити ці напрями як самостійні теоретичні науки. Це не зовсім відповідає дійсності, бо, наприклад, економічна теорія й політична економія на 80-90% збігаються за своїм змістом, і тому відомий американський економіст П.Самуельсон у своєму підручнику "Економіка", говорячи про економічну теорію, наголошує на тому, що звичайно її називають політекономією. Прикладні - це науки, які вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання (економіка торгівлі, економіка промисловості, економіка праці, маркетинг, фінанси і кредит, економічна історія та ін.).

Самостійною галуззю класифікації наук виступає економічна наука. Як і кожна наука, вона розвивається на основі притаманних їй законів та у відповідності з конкретною суспільно-економічною формацією. Розвиваючись в умовах формацій, що історично змінювались, економічна наука, перш за все, вивчала економіку виробництва, тобто розвиток виробничих сил, виробничих відносин за певних історичних умов.

Кардинальні перетворення ринкового характеру, що відбуваються в нашій державі, інша природа економіки, що народжується і розвивається, нові проблеми вимагають нового погляду на економічну науку в цілому, її предмет і систематизацію.

Відомо, що економічна наука зародилася в стародавній Греції як наука про закони домашнього господарства, а свою назву вона дістала від слів "Оікоз" - дім і "N011103" - закон. Термін "Оікопошіке" з´явився наприкінці V - на початку IV століття до нашої ери, і вперше його вжив грецький філософ Ксенофонт. Цим словом тривалий час називали великі господарства. В інтерпретації Ксенофонта, економіка - це наука про ведення господарства, управління майном, домом. Філософ відносив до економіки і діяльність по збору коштів для утримання господарства тощо.

Пізніше найвидатніший вчений стародавнього світу Арістотель значно розвинув вчення про господарство. Тому саме з його іменем пов´язується походження назви "економіка". Отже, з самого початку зародження економічної науки її предметом були проблеми, які ми називаємо мікроекономічними.

Наприкінці середніх віків, коли склалися великі держави, зв´язки між господарствами і окремими регіонами в їх межах настільки розширилися і поглибилися, що виникло нове утворення - народне господарство. Важливу роль почало відігравати фінансове господарство держави, яка стала виконувати і економічні функції, сприяти розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. За цих умов почав зростати інтерес економічної науки до проблем розвитку народного господарства або економіки в цілому. Розширення об´єктів дослідження привело до уточнення і назви економічної науки. Французський економіст А. де Монкретьєн ввів для цього термін "політична економія", назвавши свою працю "Трактат політичної економії" (1615 р.). Предметом дослідження у А.де Монкретьєна були питання державних фінансів, зовнішньої і внутрішньої торгівлі, джерел багатства тощо.

Назву "політична економія" сприйняли англійські економісти-класики Д.Рікардо, А.Сміт. Цей термін використовували також К.Маркс, Ф.Енгельс і послідовники їх школи.

Після виходу в світ праці видатного англійського економіста А.Маршалла "Принципи економіки" (1980 р.) назва "політична економія" в багатьох країнах почала змінюватися терміном "економіка" (Есопотісз) або "економічна теорія".

Сучасна економічна теорія відображає підсумок розвитку економічних досліджень, доробок у сфері вивчення багатьох економічних проблем, які в минулому не існували або не були актуальними. Отже, економічна теорія - це наука, яка вивчає те, як окремі суб´єкти господарства і суспільство в цілому досягають своїх цілей в умовах обмеженості ресурсів.

Економічна теорія - це фундаментальна економічна наука. На її основі виникло багато інших економічних наук та навчальних дисциплін, які в своїй сукупності становлять систему економічних наук.

Економічні науки - це сукупність наук, які вивчають об´єктивні економічні закономірності, здійснюють статистичну обробку і теоретичну систематизацію явищ господарського життя, розробляють практичні рекомендації для вдосконалення сфер виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ. Економічні науки об´єднані загальною метою - допомогти людству найкращим чином вирішувати свої завдання у сферах виробництва, обміну, розподілу та споживання, досягти найбільшого достатку, прискорити економічний розвиток.

Для реалізації цієї мети кожна з економічних наук підпорядковує та систематизує свої знання таким принципам:

1) досягнення економічного росту - виробництво більшої кількості і кращої якості товарів і послуг;

2) забезпечення економічної ефективності - максимальної віддачі від мінімуму затрат ресурсів;

3) економічна свобода: вільний вибір сфери та роду діяльності, можливість прийняття оптимальних рішень для подальшого розвитку;

4) соціально-економічна забезпеченість як працюючих, так і непрацездатних; повна зайнятість усіх, хто може і хоче працювати;

5) справедливий розподіл доходів;

6) створення належних умов для виконання державою своїх функцій;

7) сприяння формуванню раціонального торговельного балансу міжнародної торгівлі і міжнародних фінансових операцій. Економічні науки розглядають проблеми, що стосуються окремих господарств, підприємств і економіки як єдиного цілого. Норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш чітко поділив економічні дослідження на мікроаналіз і макроаналіз. Звідси з´явилися назви "мікроекономіка" і "макроекономіка".

Під терміном "мікроекономіка" розуміють дослідження економічних процесів у домашніх господарствах, на підприємствах і в організаціях. Предметом вивчення тут є, насамперед, такі явища, як ринок, попит, пропозиція, ресурси, витрати, доходи, їх розподіл тощо.

2. Класифікація економічних наук

У класифікації економічних  наук слід виокремити три основні критерії:

• домінуюча форма власності;

• технологічний спосіб виробництва;

• спосіб управління і координації  економічної діяльності.

Уже йшлося про те, що власність  на засоби виробництва — це ядро виробничих відносин, які є найглибшою сутністю економічної системи суспільства. Власність розрізняють за типом, формою і видом, починаючи від  загальнодержавної до індивідуальної.

Другим критерієм класифікації економічної системи є так  званий технологічний спосіб виробництва, йдеться не про феодалізм або  капіталізм, а про рівень технічного розвитку певної країни. Змістом технологічного способу виробництва є поєднання  засобів праці з матеріалами, технологіями, енергією, інформацією  та організацією виробництва. Перехід  від одного технологічного способу  виробництва до іншого вирішальною  мірою визначається змінами у  характері засобів праці —  верстатів, обладнання, приладів. Отже, спосіб виробництва і технологічний  спосіб виробництва — різні політеко-номічні категорії. Спосіб виробництва — первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний — пов'язаний з ладом тієї або іншої країни, це певна гармонія між виробничими відносинами і продуктивними силами. Коли йдеться про технологічний спосіб виробництва, то розглядають лише другу частину цієї діади — продуктивні сили. Країна може мати високий технологічний рівень, розвинену економіку і водночас бути надзвичайно відсталою щодо суспільного розвитку, обтяженою феодальними пережитками, наприклад, Саудівська Аравія.

Третій критерій класифікації економічної системи суспільства  — спосіб управління і координації економічної діяльності. Йдеться про управління народним господарством усієї країни, складними галузевими і територіальними виробничими комплексами областей і районів, а також промисловими, будівельними, сільськогосподарськими, транспортними підприємствами, організаціями, установами, закладами, зокрема науки, мистецтва, культури, освіти, побутовими і торговельними підприємствами тощо. Таке управління забезпечує єдність і взаємну відповідність елементів і ланок виробництва, узгодженість і безперебійність усіх видів виробничо-господарської діяльності з метою досягнення найкращих результатів для суспільства за найменших затрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, тобто досягнення високої економічної ефективності виробництва. Загальне керівництво народним господарством здійснює уряд, в Україні — Кабінет міністрів.

Оскільки економіка —  складна і багатовимірна система, то в ній, залежно від кута зору, можна виокремлювати різні суб'єкти економічних відносин.

Якщо розглядати економіку  під кутом зору руху товарів і  доходів, то економічними суб'єктами є  домашні господарства, підприємства-виробники, що постачають на ринок товари та послуги, держава, яка вилучає частину  доходів домашніх господарств і  витрачає кошти на придбання певних товарів і послуг.

Якщо розглядати економіку  під кутом зору купівлі-продажу, то суб'єктами економічних відносин є продавець, який пропонує продукцію, і покупець, який формує на неї попит.

Якщо розглядати економіку  під кутом зору організації ринкових відносин, то їх суб'єктами є банки, страхові компанії, товарні та фондові  біржі, підприємства роздрібної й оптової  торгівлі.

Якщо розглядати економіку  під кутом зору відносин розподілу, то їх суб'єктами будуть одержувачі різних доходів: найманий працівник як власник зарплати, підприємець як власник прибутку, акціонер як власник дивіденду на акцію, міністерство фінансів (в Україні — Державна податкова адміністрація) як збирач державних податків.

Якщо розглядати економіку  під кутом зору відносин власності, то їх суб'єктами є ті, хто володіють  певними виробничими ресурсами. Власниками ресурсів можуть бути окремі особи, партнерські, акціонерні, приватні, державні і кооперативні підприємства, муніципальні і центральні органи державної  влади.

Отже, що складнішим стає економічне життя суспільства, то більше буде різних дійових осіб (суб'єктів) економіки.

Саме суб'єкти економічної  системи безпосередньо здійснюють перетворювальний процес у суспільстві, оскільки кожен з них має свої функції, обов'язки, права, відповідальність. Між економічними суб'єктами виникають  певні відносини, утворюються зв'язки. Економічні суб'єкти у кожному суспільстві, у кожній країні виконують саме їм притаманні функції, не підміняючи одне одного, а всі разом утворюють  багатобарвний економічний світ, де один залежить від іншого, де злагодженість  дій корисна як окремому суб'єкту, так і народному господарству, економічній системі суспільства  загалом.

Разом з тим за технологічним  способом виробництва, тобто за рівнем розвитку продуктивних сил, економічні системи поділяються на такі підсистеми:

• до індустріальне суспільство;

• індустріальне суспільство;

• постіндустріальне суспільство.

В економічній системі  доіндустріального суспільства панує ручна праця, це доба мануфактури, що існувала у Західній Європі із середини XVI ст. і до останньої третини XVIII ст. Ця капіталістична кооперація ґрунтувалася на ремісницькій техніці і водночас на поділі праці. У результаті підпорядкування ремесла і сільської домашньої промисловості торговельному капіталу ремісники однієї або різних спеціальностей об'єднувалися в майстерні для виробництва певної продукції. Зазначений період передує великій машинній індустрії.

Згідно з теорією індустріального  суспільства, авторами якої були французький  соціолог Р. Арон, американський соціолог У. Ростоу та американські економісти Дж. Гелбрейт і С. Кузнець, найсуттєвішими ознаками такого суспільства були машинна праця, використання всіма розвиненими країнами, незалежно від їх ладу, сучасних наукових відкриттів у виробництві, переміщення центру ваги із сільського господарства до промисловості, урбанізація тощо. У Радянському Союзі відкидали цю теорію, називаючи її буржуазно-апологетичною, оскільки для неї характерний технологічний підхід до економічних явищ, а відтак "ігнорування протилежного характеру виробничих відносин капіталізму і соціалізму за зовнішньої схожості галузевої структури народного господарства".

Серед економічних систем суспільства за рівнем розвитку продуктивних сил виокремлюють також постіндустріальне  суспільство. Таке суспільство характеризується високим рівнем комп'ютеризації й  автоматизованої праці. Комп'ютеризація докорінно змінює інформаційні функції, перетворює інформатику на елемент  технологічного процесу, один з найважливіших  факторів збільшення продуктивності праці. Комп'ютеризація широко застосовується у виробництві і невиробничій сфері, вносить радикальні зміни  в діяльність з управління суспільними  процесами.

Структура економічних відносин

Економічні відносини, на відміну від виробничих відносин, які існують у виробництві, виробничих галузях, включають також відносини  у нематеріальній сфері.

Економічні відносини  поділяються:

• на організаційно-економічні;

• соціально-економічні;

• техніко-економічні.

Організаційно-економічні відносини  мають місце у конкретних галузях  народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є  предметом конкретних економічних  наук. Організаційно-економічні відносини  — це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового  обігу, бірж тощо. До них належать форми  і методи господарювання, ринкова  система, підприємництво, товарно-грошові  відносини.

Соціально-економічні відносини  охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити  поліпшення життєвого рівня народу. Людина — мета суспільного виробництва, і соціально-економічні відносини  не повинні використовувати людину лише як виробника, як "фактор виробництва", як homo ekonomikus (економічна людина). Людина—не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно побудувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.

Техніко-економічні відносини  стосуються насамперед виробничо-господарської  діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технологи й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових — заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Уже йшлося про субординацію структурних елементів економічної  системи. Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної  системи суспільства'.

• глобально-економічний;

• макроекономічний;

• метаекономічний;

• мікроекономічний.

Глобально-економічний рівень економічної системи включає  світову (планетарну) економіку й  економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн  та їх суспільно-державних інститутів.

Найбільшу кількість суб'єктів  охоплює метаекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають  потужні підприємства, середній і  малий бізнес.

Насамкінець розглянемо типи економічних систем суспільства. Нині налічується чотири типи економічних  систем суспільства:

• адміністративно-командна економіка;

• перехідна економіка;

• ринкова економіка;

• змішана економіка.

Категорія "адміністративно-командна економіка" була введена у науковий обіг відомим російським економістом  Г. Поповим. Адміністративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х роках XX ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни соціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї необхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм, що пускає на вітер національні ресурси, а також дисбаланс між платоспроможним

попитом і наявністю товарної маси, дефіцит усього і вся, інакше кажучи, пусті полиці у магазинах  продовольчих і непродовольчих товарів.

У країнах, де склалася адміністративно-командна економічна система, відсутній інтерес  до високопродуктивної праці, існує  зрівнялівка в оплаті праці, поширені карткова система на продукти харчування, талони тощо. За такої системи ігнорується  дія об'єктивних економічних законів, нормальний товарно-грошовий обіг, існує  жорстке ієрархічне підпорядкування  всіх суб'єктів господарювання.

У країнах з перехідною економікою відбувається трансформація  адміністративно-командної системи  в ринкову. Вже не будучи плановою, вона ще не набула характеристик ринкової системи. Старі механізми вже  не спрацьовують, а нові впроваджуються нелегко; взагалі цей перехід  супроводжується опором старого, відбувається не без проблем, складно. Перехідний стан економіки можна аналізувати  з позицій системи категорій  і законів його функціонування або  вивчаючи шляхи, програми і системні заходи з послідовної трансформації  централізованої планової економіки  у ринкову.

Незвичність, складність трансформації  полягає в тому, що виникнення цивілізованих  ринкових інститутів відбувається у  ще неринко-вому просторі, до того ж переобтяженому старими звичаями і традиціями, скажімо, колективістськими принципами господарювання, відсутністю історичних традицій приватної власності на землю, як це має місце у нашій країні (виключаючи, проте, Західну Україну). Зрозуміло, що у різних країнах перехідний період від адміністративно-командної до ринкової економіки відбувається по-різному, з урахуванням специфіки країни, результативності заходів її керівництва.

Для побудови в країні ринкової економіки потрібно вирішити такі завдання:

• докорінно змінити відносини  власності, для чого необхідно взяти  функції управління у держави  і передати їх безпосередньо підприємствам, здійснити приватизацію, тобто змінити  власника засобів виробництва за допомогою трансформації державної  власності у приватну, запровадити  різні форми власності;

• сприяти поширенню товарно-грошових відносин;

• сформувати ринкову інфраструктуру, нові механізми створення господарських  зв'язків;

• здійснити демонополізацію  економіки як найважливішу передумову впровадження конкуренції й досягнення ринкової рівноваги;

• лібералізувати ціни за допомогою  скасування державного контролю за ціноутворенням і створення умов для формування цін, які цілком відповідають попиту і пропозиції на товари і послуги;

• досягти фінансово-економічної  стабілізації за допомогою здійснення жорсткої грошово-кредитної політики з метою обмеження обсягу грошової маси в обігу;

• провести реформу соціальної підтримки населення, особливо найменш  захищених його верств, що сприяло  б адаптації до нових умов життя;

• здійснити структурну перебудову народного господарства;

• забезпечити особисту свободу громадян, ухвалюючи відповідні правові акти, закони і норми господарської  діяльності.

Що розвиненіша у країні ринкова економіка, то вищий життєвий рівень її населення. Так, середній розмір вкладу громадян у банках становить: в Україні — 40 дол., Польщі — 4000 дол., Японії — 40000 дол.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної  власності досить значною є частка державного сектору в народному  господарстві. Про це переконливо  свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сектор Франції охоплює  близько третини її економічного потенціалу, до нього належать потужні  банки, зокрема "Креді Ліоне" та "БНП", виробник сучасних засобів зв'язку концерн "Телеком", компанії-гіганти "Рон-Пуленк" (хімічна продукція), "Томпсон" (електроніка, військова продукція), "Бюль" (комп'ютери, інформатика), "Ельф-Акітен" (видобуток і переробка нафти), найбільші страхові товариства "УАП", "АДЖ", авіакомпанія "Ер-Франс". В Італії державна власність охоплює 50 відсотків економіки, там існує навіть міністерство державної участі в економіці. У Швейцарії, Франції та Німеччині з великою ефективністю працюють державні залізниці. Відомий шведський легковик "Вольво" виробляють на державному підприємстві.

Криза, а відтак і крах адміністративно-командної системи  — незаперечне свідчення того, що попри будь-які відхилення від  магістральної ходи людства сама економічна система суспільства  у кожній країні зрештою неминуче спрямиться у потрібному напрямі, у  напрямі створення високорозвиненого  народного господарства, досягнення високого рівня продуктивності праці, матеріального добробуту і соціальної захищеності людини.

Класифікація економічних  наук ведеться по декількох критеріях, але найбільш розповсюдженими з  них є: 1) ступінь спільності охоплення  об'єкта дослідження і 2) характер відносини  до практики.

Якщо брати за основи перший критерій, то економічні науки поділяються  на загальні і конкретні (частки).

До загальних економічних  наук відносяться політична економія (чи економічна теорія), історія народного  хоз-ва, історія економічної думки. Ці науки вивчають загальне регулювання  господарських процесів. Специфічне місце займають економічні науки, що вивчають кількісні взаємозв'язки і  статистичні закономірності системи  суспільного виробництва. Це: економічна статистика, бух.облік, аналіз господарської  діяльності. Особливий розділ економічного аналізу складає додаток математики до економіки, экономико - математичні  методи.