Криминология

1. Злочинність: основні підходи до розуміння та визначення.

ПРЕСТУПНОСТЬ - социально  обусловленное, исторически изменчивое, сравнительно массовое и криминологическое  явление, проявляющая себя в системе  уголовно-наказуемых деяний на определенной территории за определенный период времени, а также лиц, их совершивших.

§1. Социологический подход к изучению преступности

Основная идея социологического подхода к пониманию преступности заключается в том, что преступность - это болезнь социума, а преступления - симптомы (признаки) этой болезни. Характер и масштабы преступности не зависят напрямую от воли законодателя - от того, какие деяния запрещены под угрозой уголовной репрессии (криминализация), а какие разрешены. Как свидетельствует история, в законодательной практике возможны и ошибки, и произвол, и лоббирование, и корыстная заинтересованность (конструирование правовой среды, в которой можно безнаказанно совершать общественно опасные деяния и даже разрушать государственность).

Преступность зависит  от характера сложившихся в социуме общественных отношений. Ее объективной характеристикой является опасность (в этом смысле количество людей, испытывающих страх оказаться жертвой преступных посягательств, - характеристика преступности куда более объективная, чем число зарегистрированных преступлений).

Сущность социологического подхода к определению преступности характеризуется следующим:

- во-первых, рассмотрением  преступности не как системы  преступлении, а как специфической  характеристики общества - способности  порождать преступления в большом количестве;

- во-вторых, разработкой категории  «преступление»,не зависящей от законодательства (исключение такого признака, как противоправность, при сохранении виновности и акцентировании внимания на общественной опасности).

В рамках социологического подхода  одни ученые считают преступность нормальным и вечным явлением (Э. Дюркгейм), другие полагают, что при радикальном  изменении характера общественных отношений общество может избавиться от этого порока (Э. Фромм).

§2. Антропологический подход к анализу  преступности

В рамках антропологического подхода преступность определяется как болезнь, но не общества, а отдельных людей. Преступность, по мнению сторонников этого подхода, - результат вырождения, дегенерации, следствие тех или иных психофизиологических аномалий, влекущих «нравственное помешательство». При этом понятие вменяемость и общая превенция уголовного наказания по существу утрачивают смысл. Основной метод воздействия на преступность, вырабатываемый данным направлением, - отделение здоровых от больных (изоляция и лечение либо уничтожение последних).

Антропологический подход в  криминологии нередко называют ломброзианством (неоломброзианством), а само это научное направление прочно ассоциируется с именем итальянского ученого Чезаре Ломброзо. Справедливости ради, следует отметить, что идеи о связи тела и души высказывались задолго до Ломброзо. Пожалуй, наиболее древней областью познания в этом отношении была хиромантия, которая претендовала на то, что, изучая руку человека, можно определить его характер и предсказать будущие поступки. Отдельные высказывания на эту тему мы находим у Гиппократа, Платона, Аристотеля, Фомы Аквинского. В начале XIX в. проблемы личности преступника затрагивали исследователи в области физиогномики и френологии.

Физиогномика (наука о  распознавании природных задатков по физическим свойствам человека) имеет достаточно древнюю традицию. Гиппократ изучал ее по источникам, дошедшим из стран Древнего Востока. В 1586 году на эту тему опубликовал исследование Дж. де Ла Порт. В XVIII веке мощный импульс ее развитию дали исследования пастора Лафатера (1741-1801), который в 1775-1778 годах опубликовал фундаментальный труд «Физиогномические фрагменты для поощрения человеческих знаний и любви».

Френология - учение о локализации  в различных участках мозга отдельных психических способностей, диагностируемых путем ощупывания внешнего рельефа черепа. Основатель френологии австрийский врач и анатом Франц Йозеф Галль (1758-1828) утверждал, что в мозгу человека локализуются 27 основных человеческих способностей. По мнению Галля, можно определить в мозгу места, откуда исходят побуждения к убийству, кражам. Различия в мозговых извилинах поддаются определению по форме черепа, по наличию определенных шишек и т.п. Последователи Галля - ученые Вуазен, Клеф, Клерк, Каспер, Брока, Ловерн - провели интересные исследования физиономий преступников, их черепов. Мэйю и Деспин, например, сравнивали преступников с дикарями. Особым объектом их исследований была связь между преступностью и различными аномалиями психики, эпилепсией и вырождением.

Все эти идеи удалось синтезировать  и развить туринскому профессору Ч. Ломброзо, пытавшемуся основать новую науку - уголовную антропологию. Основная мысль Ломброзо заключается в том, что преступник есть особый природный тип, скорее больной, чем виновный. Преступником не становятся, а рождаются. Это своеобразный двуногий хищник, которого, подобно тигру, не имеет смысла упрекать в кровожадности. Преступного человека необходимо выявить по ряду признаков и изолировать (либо уничтожить).

§3. Теологический подход к изучению преступности

Основная криминологическая  идея теологов: преступность - проявление зла. Преступление есть результат того, что человек либо отвернулся от бога (безверие), либо оказался во власти дьявола (сатанизм).

В мире существуют два полюса: плюс и минус, добро и зло, бог  и антибог. Вокруг первого полюса группируются светлые личности (силы добра), вокруг второго - темные (силы зла). Абсолютное большинство людей занимают промежуточное положение. В определенные периоды (золотой век) большая часть людей смещается к полюсу добра. Бывают и противоположные исторические эпохи (сумерки богов), когда словно темный ветер гонит людей к полюсу зла.

В человеке уживаются хорошие  и плохие качества, его душа оказывается  полем битвы добра со злом. Добрый — тот, кому удалось подавить в  себе силы зла. Злой — тот, кто подавил в себе доброе начало.

От того, что подавляет  в себе человек: добро или зло; сострадание или бессердечие; жадность, корыстолюбие, чревоугодие, гордыню  или щедрость, бескорыстие, скромность - зависит, куда он движется: к богу или  в противоположную сторону.

2. Злочинність - соціально зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

Виникнення злочинності  було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних їх цим соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії людства  клас рабовласників не тільки встановив  бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового суспільства  об'єктивно порушив питання про  державно-правову охорону від  посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, "володарі ситуації" - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності  не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового  поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних  і духовних відносин. Колективна власність  на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних  знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і  зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси "володарів ситуації". Так виникло соціальне явище – злочинність.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв'язку ґрунтується  на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих  злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою  як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну від  окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності  та злочину вважається їхня негативна  суспільна й правова оцінка. Тож  суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.

Злочинність охоплює не тільки злочини як такі, але й однорідні групи злочинів, у зв'язку з чим виділяють види злочинності.

На відміну від окремо взятих злочинів, злочинність - це явище  закономірне. Це проявляється в тому, що в будь-якій державі вона існує  незалежно від суспільного ладу.

На рівні масового явища  злочинність має самостійні форми  руху, знаходить такі зв'язки з іншими загальними явищами, котрівідсутнічи принаймні не можуть бути безпосередньо встановлені при аналізі індивідуальних випадків (рівень, структура, динаміка).

Шаблони злочинної поведінки  не є власне "винаходом" якихось  злочинців. Ці шаблони існують незалежно  від індивідуальної свідомості, зберігаючись у низці випадків протягом тисячоліть. Ще в сиву давнину були відомі злочини, що відображені в сучасних кримінальних кодексах - крадіжки, грабежі, розбої тощо. Отже, під цим кутом зору злочинність є чимось більшим, ніж просто сума злочинів, бо існує реальна потенційна можливість вчинення злочинів, зумовлена наявністю у свідомості певної частини людей шаблонів протиправної поведінки.

Оскільки злочинність  є одним із центральних об’єктів дослідження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття “злочинність” у кримінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розгляне-мо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх об-ґрунтування.Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризуються певними кількісними та якісними показниками.  
Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так: 
1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є “логічним монстром”, оскільки словосполучення “соціально-правове явище” позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами. 
2. Точнішим буде визначення злочинності не як “сукупності злочинів”, а як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто ймовірнісної системи. 
3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності. 
4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найнебезпечнішим проявом деструктивних сил людини. 
5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймовірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими цієї множини. 
6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, протиправність, винність, караність. Водночас кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія завжди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою. 
На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструктивності в поведінці людей, що виявляється в системі передбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини. 
Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнецова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях: 
1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежується у кримінальному законодавстві різних соціально-економічних формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст. кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п’ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики, державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні кодекси республік 1959-1961 pp., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Федерації (проект Кримінального кодексу України).  
2. Злочинність — це не механічна множина конкретних злочинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є соціальною за походженням.

3. Ознаки злочинності

Беручи визначення злочинності  за основу, необхідно розглянути ознаки злочинності з метою більш детального розкриття змісту поняття "злочинність".

1. Злочинність -явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема. Одночасно деякими мислителями ставилося під сумнів таке потрактування. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.
2. Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.

Неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, які її породжують. Якщо в основі злочинності лежать об'єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.

3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає,що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства 
та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.

Стан злочинності неоднаковий  у різних соціально-економічних формаціях. її рівень і структура змінюються й на певних етапах розвитку визначеної формації залежно від змісту й тенденцій, причин та умов злочинів, а також від визначення державами кола діянь, які є злочинними. Мінливість злочинності чітко відображена в історії кримінального законодавства всіх держав.

4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем.
5. Злочинність має кримінально-правову характеристику. Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" -дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміна-лізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.

Кримінологія, вивчаючи злочинність  та її причини, керується поняттям протиправності, трактуючи його як юридичний вияв суспільної небезпеки. Якщо в діях людини немає складу злочину, передбаченого кримінальним правом, то вона не може бути об'єктом кримінального переслідування.

6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів,а власне явище. Як будь-яке явище, воно закономірне за при 
чиново-наслідковою залежністю та зв'язком, за взаємодією з іншими соціальними явищами - економікою, політикою, ідеологією, психологією суспільства та соціальних спільнот, управлінням, правом тощо. Інтенсивність і характер злочинності визначаються суперечностями взаємодії соціальних процесів і явищ криміногенного, антикриміногенного та мішаного характеру.

Це означає, що між усіма ознаками злочинності існує діалектична єдність. Це кількісно-якісна єдність її стану, структури, динаміки, характеру, географії, це взаємозв'язок соціального та правового явища, історично-мінливого і перехідного характеру. Тому зміна одного аспекту злочинності завжди веде до зміни іншого.

7. Злочинність - це не механічна сукупність, а цілісна сукупність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами. Крім цього, її елементи - окремі злочини та їх групи (підсистеми) - перебувають у визначених статистично вимірюваних взаємозалежностях і взаємодіях.
8. Злочинності притаманна ознака самодетерміпувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.
9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчинених на певній території у відповідний період часу.

10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегуляриість стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності, здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин. Ця незалежність окремих актів поведінки, їх іррегулярність і надає правопорушенням загалом статистичного характеру.
11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочинності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукупності дій.
12. Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість злочинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі порівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недоліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища³⁸.

Отже, вивчаючи рівень і динаміку злочинності, можна спостерігати різні стійкі розподіли її видів, закономірностей місця та часу вчинення злочинів, характерні особливості особи злочинця тощо.

4.Властивості та функції злочинності

Свойства (признаки) преступности:

1. Социальное явление(социальность);
2. Относительная массовость;
3. Связь преступности с нормами уголовного закона;
4. Системность.

Содержание функций преступности непосредственно связано с ее социальными последствиями и проблемами криминогенной детерминации. Учитывая это, представляется возможным определить следующие функции преступности.

1. Преступность является одним из способов удовлетворения потребностей человека. Очевидно, что посредством преступности человек способен обеспечить себя материально, решить сексуальные, бытовые, жилищные проблемы (иными словами, удовлетворить витальные потребности); преступность дает человеку возможность выразить социальный протест, устранить конкурентов, достичь власти или перераспределить ее, предоставляет каналы социализации (иными словами, удовлетворяет социальные потребности человека); наконец, преступность позволяет демонстрировать и распространять определенные идеи, дает возможность самовыражения и самореализации (иными словами, удовлетворяет идеальные потребности человека).

2. Преступность является одним из способов отрицания устаревших правил и норм. Данная функция преступности проявляется преимущественно в условиях реформируемого общества, когда на смену старым, отживающим социальным нормам приходят новые социальные правила. Конфликт социальных норм и их неспособность оказывать регулятивное воздействие на поведение людей (состояние аномии) способствуют росту преступности. В то же время преступность, отвергая отживающие социальные нормы (по каким-либо причинам все еще закрепленные в уголовном законодательстве) способствует тем самым продвижению новых правил, а порой преступная деятельность содержит в себе образец в будущем социально одобряемого поведения.

3. Преступность консолидирует общество вокруг социально одобряемых ценностей и способов их обретения. На этот момент обращается внимание в работах Э. Дюркгейма, Г. Мида, К. Эриксона. Преступность напоминает другим членам общества об их общих интересах и ценностях, которые отвергаются преступником, и тем самым способствует консолидации общества вокруг этих ценностей. «Всеобщее возмущение и негодование, вызванное девиантным действием, укрепляют общественные связи. Боле того, девиантность позволяет каждому отдельному члену общества убедиться в собственной добродетельности и соответствии моральным стандартам».

4. Преступность стимулирует общество к преодолению порождающих ее негативных факторов. Данная функция обусловлена тем, что существование преступности позволяет выявить те негативные стороны явлений и протекающих в обществе процессов, которые детерминируют преступность. Указывая на свои детерминанты, преступность побуждает общество прилагать усилия (экономические, организационные, правовые, технические и др.), направленные на их устранение, тем самым в определенной степени она способствует совершенствованию общественного устройства.

5. Преступность является одним из способов перераспределения общественного продукта. Во многом порождаемая объективно существующим социальным неравенством и противоречием между потребностями людей и неравными возможностями для их удовлетворения, преступность «способствует» сглаживанию этого неравенства, выступая способом перераспределения экономических и иных благ в пользу определенной категории людей.

Признание за преступностью  определенных социальных функций дает основание для выводов о вечном существовании преступности, о ее определенной социальной значимости, о бесперспективности идеи ликвидации преступности. В тоже время это  позволяет ставить вопрос о возможности  использования имеющихся у преступности функций в деле ее предупреждения. Есть возможность обратить функции  преступности против нее самой.

1. Если преступность удовлетворяет потребности людей, то профилактика должна предполагать: формирование здоровых (одобряемых обществом, неизвращенных) потребностей; формирование установки на приоритетный выбор социально приемлемых путей удовлетворения потребностей; изменение соотношения «затраты – результат» таким образом, чтобы удовлетворение потребностей преступным путем оказывалось значительно дороже (более трудоемким, затратным), чем реализация этой же потребности правомерным способом (включая конструирование санкций уголовно-правового запрета).

2. Если преступность способствует  отрицанию устаревших социальных  норм, ее минимизации можно достичь  посредством обеспечения высокой  социальной и криминологической  обусловленности уголовного запрета,  в первую очередь, в процессе  устранения фактов чрезмерной  криминализации, что предполагает  проведение обязательной криминологической  экспертизы положений уголовного  закона.

3. Поскольку преступность  выявляет порождающие ее негативные  факторы, в деле профилактики  преступности неоценима роль  прогностических социально-криминологических  исследований, а равно криминологической  экспертизы практически любого  законопроекта.

4. Учитывая, что преступность  обладает консолидирующей функцией, в ее профилактике особое значение  приобретает информационно-пропагандистская  деятельность, предполагающая широкое  информирование населения о преступности, но не с позиций ее апологетики  и романтизации, а с точки зрения  вызываемых ею негативных социальных  последствий.

5. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне  явище містить низку рис і  ознак, яких немає в окремій антисуспільній поведінці, зокрема й у злочині я к іі іди відуальному акті поведінки та формі прояву злочинності.

Злочинність, як і будь-яке  інше соціальне явище, можна оцінювати  за допомогою якісних та кількісних критеріїв, основними з яких є:

1. рівень злочинності;
2. коефіцієнти злочинності;
3. динаміка злочинності;
4. географія злочинності;
5. структура злочинності;
6. характер злочинності;
7. "ціна" злочинності;
8. стан злочинності.

Стан злочинності - це сукупність усіх показників, які характеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.

Такі основні елементи, що характеризують злочинність у  її кількісному та якісному аспектах.

Рівень і коефіцієнт злочинності

Рівень злочинності - це її кількісна характеристика, що вимірюється  в абсолютних величинах сумою  вчинених злочинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу на визначеній території.

Виходячи з того, що на будь-якій визначеній території проживає кількість людей, відмінна від населення такої ж за площею іншої території, з метою їх зіставлення між собою застосовують коефіцієнти.

При цьому використовуються два види основних коефіцієнтів злочинності.

По-перше, коефіцієнт злочинної  інтенсивності, що розраховується на все  населення певного регіону, включаючи  неповнолітніх:З - кількість зареєстрованих злочинів на певній території за визначений період часу;

Н - кількість мешканців, які  проживають на цій території;

Е - визначена кількість  мешканців (єдина розрахункова база 1000,10 000,100 000), відповідно до якої проводиться розрахунок.

По-друге, коефіцієнт злочинної  активності, що розраховується на населення за віком з 14 років, тобто особи, котрі досягли мінімального віку кримінальної відповідальності:

О - кількість осіб, які  вчинили злочини;

Н — кількість мешканців, які проживають на певній території віком від 14 років.