Критерії періодизації українського перекладознавства

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гуманітарний  інститут

Кафедра англійської філології  і перекладу 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат  

на  тему: 

«Критерії періодизації українського перекладознавства» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       Роботу  виконала:

студентка 501 групи ГМІ 

          Кульчицька А.О.  
 
 
 
 
 

     ЗМІСТ 

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст…………………………..       3

2. Критико-теоретичний період перекладознавства…………………………     4

3. Становлення     перекладознавства     як     наукової     та     навчальної

дисципліни  в Україні…………………………………………………………..     8

4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті………………    19

5. Період  розквиту перекладознавства на  прикінці ХХ ст…………………..    22

Висновки………………………………………………………………………..    27

Список  використаної літератури………………………………………………   28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія українського  перекладознавства  ХХ ст. 

     В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.

      Перекладознавство як складна  система, що охоплює історію,  теорію, методику, практику та критику  перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.

    Хоча  переклад з’явився у нас разом  із писемністю, хоча більшість українських  письменників перекладала, зародження та становлення перекладацької думки й теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає аж на 70-ті роки ХІХ ст. 29 березня 1864 р. у Львові започатковано постійний український народний театр. Ця видатна культурна подія спричинила потребу в перекладених творах. Уже в 1864-65 рр. у репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс. Тодішні глядачі були вимогливі до свого театру, а ще вимогливіші до запозичень з іншомовних літератур. У газеті “Слово” та в літературно-науковому журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися окремі вартісні думки про вагомість та специфіку перекладацьких здобутків. Так, у редакційній статті “Ниви” за 20 січня 1865 р. читаємо: “У третьому номері почнемо друкувати переклад найславнішого світового генія В. Шекспіра – трагедію “Гамлет”. Це – перший переклад нашою мовою славного цього твору, з яким зв’язаний і той важливий факт, що тим перекладом рідна наша мова здобуває собі становище літературної між європейськими мовами”. Автор згаданого вище перекладу – П. Свєнціцький був одним з перших, хто намагався ставити науково обґрунтовані вимоги до перекладу.

    1881 р. у Києві виходить невеличка книжечка творів М. Гоголя в українському перекладі Олени Пчілки. У ній перекладачка помістила “Прислів’я” – свою передмову, у якій обґрунтувала потребу донести Гоголеву творчість до українського читача та зупинилася на специфіці відтворення поетики М. Гоголя засобами української мови.

     Однак, все ж таки основоположним для українського перекладознавства став доробок І. Я. Франка, тому можна вважати, що сучасне українське перекладознавство бере початок від його перших перекладознавчих публікацій 1880-х рр. Питання періодизації – одне із визначальних у перекладознавчій історіографії. Зважаючи на літературні, літературознавчі, мовознавчі, політичні, суспільні, економічні обставини (їх не можна укласти в одну ієрархію, а треба розглядати як рівноварті чинники), можна виокремити чотири періоди розвитку перекладознавства в Україні:

     1. Критико-теоретичний період (від  початку ХХ ст. до Першої світової  війни) – це час активних пошуків основ теорії перекладу, формування терміносистеми та перекладознавчого аналізу в межах літературознавства.

     2. Становлення перекладознавства  як наукової та навчальної  дисципліни в Україні (кінець 1910-х – початок 1940-х рр.) – систематизація та теоретичне опрацювання фактів в умовах існування державних наукових установ та вищих навчальних закладів.

     3. Становлення українського перекладознавства  у всесоюзному контексті (від кінця 1940-х рр. до початку 1970-х рр.) – у рамках радянської школи перекладознавства, обговорення буквалізму та розроблення загальних методологічних основ теорії перекладу й перекладознавчого аналізу.

4. Перетворення  перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань (від середини 1970-х рр. дотепер) – розширення методик перекладознавчого аналізу та впровадження нових тем для дослідження; використання досягнень психолінгвістики, соціолінгвістики, етнолінгвістики, культурології

     2. Критико-теоретичний період перекладознавства

     Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання є основою перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворче значення перекладу, започаткував перекладознавчий аналіз у контексті інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав питання теорії та історії художнього перекладу. Саме тому перекладознавчу концепцію І. Я. Франка, яка формувалася впродовж 1880-1910-х рр., доцільно вважати основоположною для українського перекладознавства.

     Іван  Якович не тільки чудово писав твори  а ще й перекладав їх. Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі.

     Найвагомішою  працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим твором письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'явилися уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Іван Якович продовжував друкувати свої переклади з цього твору. У 1882 р. переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури, листувався із чеськими літераторами. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків він підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і української демократичної літератури.

     Велику  групу складають переклади з  народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета  і перекладача. Він, здавалося, прагнув  передати своєму народові всю різноманітність  творчості народів світу.

     І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”. І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили П. Куліш і Ю. Федькович.

     Іван  Якович переклав українською мовою  твори близько 200 авторів із 14 мов  та 37 національних літератур. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко. Він вважав, що знання іноземних мов потрібне кожній людині.

    В англомовній статті “Іван Франко – перекладач німецької літератури” проф. Л. Рудницький ставить запитання: чому І. Франко перекладав надзвичайно багато? І відповідає на нього так: знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний з шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще і соціально-дидактичний чинник: поет усвідомлював, наскільки обмежений був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади. Повністю погоджуючись з проф. Л. Рудницьким, уважаю доречним розвинути його твердження далі й обґрунтувати погляди І. Франка на переклад як на націєтворчий чинник.

    Навіть  натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі  (не те щоб досліджувати її) категорично заборонялося. Це розглядалося б як ідеологічна диверсія. Ішлося хіба що про роль перекладу у зрості інтернаціональної свідомості – див., напр., працю М. Рильського “Проблеми художнього перекладу”, що починається реченням: “Переклади художньої літератури – знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості”.

    У зрілій порі своєї творчості І. Франко був українським самостійником та державником, сповненим непохитної віри в живучість нашого слова, у необхідність розвивати фундаментальну українознавчу науку для закладення основ української політичної нації, майбутньої повносилої та повноцінної української держави.

    Оцінюючи доробок І. Франка як перекладача і перекладознавця в контексті доби, слід враховувати цілий ряд тодішніх несприятливих чинників: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі історії; нечисленність українського читача через разючу несвідомість значної частини української інтелігенції – Gente Ukraini, natione Russi (Poloni).

     І. Я. Франко так використав досягнення європейської філологічної школи, що деякі його ідеї вражають оригінальністю та стимулюють до подальших пошуків. Він творчо запозичив здобутки літературознавства та розвинув їх для теорії перекладу, зокрема визначив жанр рецензії як головну форму наукового викладу, інтерпретаційно-стилістичний аналіз – як основу для зіставлення оригіналу та перекладу й оцінки останнього, а також виділив складники поняття „вірність перекладу”.

     І. Я. Франко уперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз, цілісно розглядаючи відтворення семантичних і стилістичних деталей художнього твору відповідно до системи оригіналу та авторового задуму. Паралельно дослідник розглядав зі стилістичного боку мовне вираження авторської настанови, доповнюючи цим розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Для літературознавства початку ХХ ст. такий текстуальний аналіз на тлі загальнопоширеної критики став суттєвим кроком уперед, зокрема тому, що дослідник почав використовувати метод кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу. І. Я. Франко обґрунтував вимоги до відтворення поетики Т. Г. Шевченка засобами цільової мови, що є важливою віхою в історії перекладознавчої Шевченкіани.

     Найголовніші  ідеї І. Я. Франка представляють перекладознавчі  пошуки початку ХХ ст. загалом: критики намагалися перевести первинні критерії оцінки перекладів – вірність та чистоту мови – із простих у більш ускладнені поняття. Саме тому для опису поняття „вірність” застосовували віршознавчі категорії (рима, розмір, еквілінеарність). Рецензенти початку ХХ ст., які розглядали переклади, зробили чимало для встановлення загальних закономірностей теорії перекладу. Тому доцільно вважати рецензії із суттєвими теоретичними твердженнями „розширеними перекладознавчими рецензіями”. Вони значили чимало для українського перекладознавства, оскільки в час його становлення заміняли перекладознавчі статті, піднімали питання перекладознавчого аналізу й містили важливі загальнотеоретичні спостереження-зауваження. Зокрема Микола Євшан та І. М. Лизанівський дослідили сутність відмінностей між першотвором та перекладом, А. В. Ніковський схематично зобразив історію новітнього українського письменства та пояснив засадниче значення перекладу в ній. Роблячи лінгвостилістичний та перекладознавчий аналіз чужих інтерпретацій, І. Франко часто пропонував читачам для зіставлення власні – дослівний та віршований – переклади. Так, у рецензії на переклад трагедії Софокла “Антігона”, зроблений П. Ніщинським, він зупиняється, зокрема, на перевтіленні по-українському хорів Софокла, що, на його гадку, “належать до найкращого і наймогутнішого, що коли-небудь сотворила муза”. І. Франко висловлює думку, що перший хор перекладено найслабше, цитує першу строфу цього хору в перекладі П. Ніщинського і для зіставлення наводить свій послівний та віршовий переклади. Так, шляхом зіставлення перекладу з першотвором та окремих перекладів між собою, І. Франко започаткував методику перекладознавчого аналізу, уперше в українській філологічній науці обґрунтував концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.

     Чистота та літературність української мови – важлива проблема усіх перекладознавчих рецензій того часу, оскільки в них ішлося про лексичні та граматичні помилки, які часто засвідчували російський чи польський вплив на усне мовлення української інтелігенції. Мова та переклади стали важливими чинниками творення української нації: вони мали і виховний, педагогічний (переклади дитячих книжок), і політичний характер (обставини видання Євангелія українською мовою).

       Працюючи над перекладами, І. Франко завжди спирався на глибоке знання культури й історії різних народів та на власні історико-літературні дослідження. Здебільшого він супроводжував свої, а також чужі переклади історичними та бібліографічними коментарями, а інколи цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, і про літературно-громадське значення твору, про труднощі, що виникають при відтворенні його поетики засобами української мови.

           І. Франко підкреслює вагомість перекладів як націєтворчого чинника.  
На думку дослідника, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках творчості Івана Франка. Тоді кожен друкований переклад в Україні сприяв розвиткові мови та літератури. У контексті української перекладознавчої критики початку ХХ ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І.Франка була чистота української мови, яка в чужих імперіях зазнавала сильного впливу панівних мов, та вірність перекладу оригіналові. Він вважав, що переклади сприяють активному розвиткові мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню освіти.  
О.Домбровський, Ф. Арват і Р.Зорівчак найглибше і найбільше дослідили перекладознавчу концепцію І.Франка. Р.Зорівчак наголошує у своїх розвідках на дуже важливому аспекті Франкової наукової спадщини – першому в українському перекладознавстві цілісному критичному аналізі перекладу. Вона також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І.Франко щодо перетворення української етнічної маси в політичну націю. На її думку, Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися, а це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Франка. Згодом, 2004 р., О.Тетеріна у своїй кандидатській дисертації підкреслила, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І.Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст.

      Деякі українські дослідники інколи недооцінюють майстерність І. Франка-перекладача, твердячи при цьому, що він не мав часу для  своїх перекладів, бо, як стверджував сам, “був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”. Очевидно, на Франкових перекладах деякою мірою лежить відбиток їхньої епохи, та все ж художньо-естетичний чинник був основним для І. Франка.

    І. Франко висловлює думку, загальноприйняту тепер, що з близьких мов перекладати не легко. Щодо українсько-польських паралелей, то ці мови, з погляду перекладацьких можливостей, і близькоспоріднені, і фундаментально різні. Головна розбіжність між ними – акцентологічна, оскільки в польській мові всі наголоси – на передостанньому складі, тоді як в українській – наголоси різнорідні, навіть на п’ятому складі від кінця. Саме характером польського наголосу, який зумовлює майже повну відсутність чергування чоловічих та жіночих рим у польській поезії, особливо в невеликих за обсягом творах, І. Франко пояснює, чому С. Твердохліб не зберіг у перекладі чергування чоловічих і жіночих рим першотвору.

    Щоб мати змогу глибше проникнути в тонкощі  перекладацької майстерності, І. Франко наводить у статті кожну строфу в оригіналі і в перекладі та в перекладознавчому аналізі вдається до зіставного методу з досить широким використанням елементів кількісного аналізу. Розглядаючи переклад, він постійно застерігає від розуміння точності як звичайного копіювання тексту оригіналу, що неминуче призводить до спотворення його змісту.

    Загалом, І. Франко не схвалював розширення текстів при перекладах, вимагаючи, наскільки це можливо, не тільки однакової кількості рядків, а й відповідності рядка рядкові за смислом.Проте у деяких випадках І. Франко допускав порушення еквілінеарності. Як філолог він розумів, що еквілінеарність легше зберегти при перекладі українською мовою зі слов’янської мови чи з італійської, ніж з німецької, а, тим більше, – з англійської. Аналізуючи українські переклади трагедії “Гамлет”, він писав, що “Шекспірове мовне багатство і незрівнянна прецизія (під “прецизією” науковець розумів фонетико-граматичну своєрідність англійської мови, її загальновідому стислість, зв’язану з короткістю слів та відсутністю флексій) англійської мови роблять не раз зовсім неможливим навіть для німецького перекладача – не кажучи вже про французького або слов’янського – вбгати один його вірш в один свій”. І. Франко завжди обстоював необхідність відтворювати засобами цільової мови семантико-стилістичні функції словесних образів оригіналу, уважаючи образну основу невід’ємним компонентом художнього твору.

          Перекладознавчі студії І. Франка стимулювали зростання  перекладацької майстерності його сучасників. Вони зберігають своє значення і сьогодні, допомагаючи успішно розв’язувати актуальні питання українського перекладознавства.

3. Становлення перекладознавства  як наукової та  навчальної дисципліни  в Україні

       Етап становлення перекладознавства  як науки в Україні присвячено  формуванню теорії й історії  перекладу як самостійних науково-пошукових дисциплін в період між двома світовими війнами. Цьому сприяли обговорення термінів та принципів перекладознавчого аналізу, публікації монографій, які розглядали питання перекладу, та запровадження навчальних курсів з теорії й практики перекладу. Серед українських теоретиків перекладу 1920-х рр. чільне місце посідають М. Зеров, В. Державин, Г. Майфет та О. Фінкель, які намагалися випрацювати в цій ділянці цілісний і систематичний підхід.

     Ідея  побудови цілком нового суспільства була характерна як для доби Визвольних змагань, так і для 1920-х рр. Те, як вона впливала на перекладознавчу думку, пов’язує перекладацькі інтереси цих двох періодів щодо з’ясування значення перекладу та перекладної літератури насамперед із позицій ідеології, а також розуміння того, як переклад може формувати якісно нове мислення. Зокрема, погляди С. В. Петлюри на тематику перекладної соціалістичної літератури перекликаються із питанням вибору творів для перекладу, про що згодом писав В. М. Державин, а на практиці обстоював М. К. Зеров.

     Високий рівень розвитку українського перекладознавства  засвідчує велика кількість ґрунтовних праць із питань перекладу, зокрема глибше розглядали проблему співвідношення форми і змісту: дослідники – передусім М. К. Зеров і Г. Й. Майфет – намагалися виділити складники літературного твору, беручи за основу поняття системності в літературному творі. Про інтерпретацію, яка умотивовує деяку маніпуляцію з текстами, згадує Г. М. Іваниця. Згодом ці проблеми дістали теоретичне обґрунтування у концепції перекладу Івана Кулика, зокрема стосовно питання цільового читача. Суть перекладу обговорювали учасники дискусії 1927-1930 рр. – В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет та ін. Філософське осмислення об’єкта перекладознавства запропонував С. С. Дложевський.

      Численні  рецензії на переклади сприяли також  удосконаленню перекладознавчого аналізу. Цікаві схеми такого аналізу подали Д. П. Рудик, Ю. Савченко, М. К. Зеров. Діяльність В. М. Державина вплинула на вироблення перекладознавчої рецензії як самостійного наукового жанру. Сприйняття перекладу як націєтворчого чинника (зокрема у статтях І. Я. Франка й М. І. Сагарди) провістило створення нової галузі перекладознавчих студій – історії перекладу. У своїх перекладознавчих розвідках М. К. Зеров, П. І. Тиховський, Л. Арасимович систематизували історичний фактаж та намагалися виділити періоди в історії українського перекладу. Не стали зрештою незаперечними теоретиками перекладу і перші «хоробрі» буремних 20-х в Україні — І. Кулик (перекладач і коментатор своїх перекладів Волта Вітмена й інших американських робітничих поетів), М. Зеров (перекладач і критик перекладів античних і сучасних йому поетів), Г. Майфет, який досліджував способи перекладу творів Т. Шевченка французькою й англійською мовами, а також літературний редактор і критик українських перекладів В. Державин, почасти Ю. Савченко й інші. Саме цим поетам, критикам і редакторам випало першим рецензувати переклади українською мовою в 20-ті роки минулого століття. Вони відверто висловлювали свої критичні зауваження та побажання щодо перекладів, критикували своїх колег за неточні й неправильні переклади і вказували шляхи подолання труднощів у відтворенні поетичних і прозових творів українською мовою різними перекладачами. А критикувати перших перекладачів, що відважилися взятися за художній переклад, звичайно ж, було за що. Так, наприклад, І. Кулик був упевнений, що перекладати ті самі твори для різних класових категорій дорослих читачів треба було по-різному. Зокрема про свої переклади творів американських демократичних поетів українською мовою він писав таке: «Ми маємо на увазі, що перекладаємо для українського читача, до того ж для сучасного радянського читача. Це змушувало нас свідомо вносити деякі зміни в переклади, порівняно з оригіналом... Так само вірші американських поетів, точно перекладені мали б один сенс у Нью-Йорку й інший у Харкові».

      Важко погодитися, звичайно, із твердженням  І. Кулика, що перекладач має право  щось самостійно змінювати в перекладі на догоду читачеві. Такої думки в той час не дотримувалися ні М. Зеров, ні В. Державин, які були проти будь-яких кардинальних втручань перекладача, особливо у світоглядну орієнтацію автора першотвору. Таким чином, у 20-х роках минулого століття поряд із появою нових імен в українській літературі постали і нові підходи до освоєння багатств світового красного письменства за рахунок перекладів кращих його зразків українською мовою. Цілком закономірно, що слідом за перекладами з’являлася й їхня критика — народжувалося українське перекладознавство, біля витоків якого стояли вже згадані вище перекладачі й рецензенти нових перекладів. Вони робили більш чи менш кваліфіковані оцінки й теоретичні та практичні висновки щодо прозових і поетичних перекладів різних творів українською мовою. Тому з погляду сьогоднішнього дня можна стверджувати, що біля витоків українського теоретичного перекладознавства стояли найперше І. Кулик, М. Зеров з його реалістичними поглядами й вимогами до поетичного перекладу та Г. Майфет і, безперечно, найбільш фаховий та найактивніший критик прозових і поетичних перекладів того часу В. Державин.

      М. К. Зеров обґрунтував потребу вивчати призабуте власне письменство, греко-римське та новоєвропейське письменство, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального та перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову. Науковець створив власне бачення українського літературного процесу ХІХ ст. крізь призму розвитку українського поетичного стилю, який умовно розділив на три періоди: 1) доба травестій; 2) переспівів (перекладів-травестій); 3) власне перекладів.

     Великий внесок М. К. Зерова і до методики вивчення особистості перекладача. Його концепція передбачала аналіз перекладацької особистості у трьох аспектах: 1) загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особистість перекладача на літературній ниві; 2) завдання перекладача, вибір поезій для перекладу; 3) техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір) та вплив на мову.

     М. К. Зеров не поділяє погляду щодо повної точності віршованого перекладу. Погоджуючись із І. Ф. Анненським, що переклад починається із з’ясування „цілісності” поетичного твору, дослідник говорить про суб’єктивне тлумачення першотвору з погляду стилістики. Вважаючи, що розуміння тексту (а також розуміння історико-літературної ґенези твору та автора) є основною передумовою перекладання, М. К. Зеров зосереджує увагу на п’яти вимогах до перекладу: 1) лексичний добір; 2) найповніша увага до тропів та фігур; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови. Мовний аспект завжди перебував під пильною увагою Зерова-перекладача і Зерова-теоретика. Аналізуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до мобілізації всіх лексичних і синтаксичних засобів, а отже, перед перекладачами ХІХ ст. стояло дві небезпеки – змішування „високого” і „середнього” стилів та відрив від живої народної основи, штучний синтаксис і невдалі новотвори.

     Пальма першості в теоретичному перекладазнавстві України належить все ж не їм, а їхньому співучасникові процесу становлення українського перекладознавства, харківському русистові, критикові перекладу й перекладачеві шекспірівських сонетів О. М. Фінкелю. Саме він зробив першу спробу в українському перекладознавстві визначити загальну проблематику, що стала об’єктом подальшого тодішнього й пізнішого дослідження в усіх національних республіках СРСР. Концепція О. М. Фінкеля ґрунтується на твердженні, що мистецтво перекладу полягає не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні особливості оригіналу, а щоб відтворити їх відповідно до наперед заданої тематики. Позиції, із яких О. М. Фінкель вивчав питання перекладу, можна сформулювати так: 1) проблема перекладу – це стилістична проблема, яку можна визначити як завдання знайти адекватні стилістичні засоби, оскільки передача значень слів, речень та змісту цілого твору жодних труднощів не становить (бо це явища позамовні); 2) можуть існувати різні переклади; 3) переклад передбачає розв’язання проблем між двома полюсами – змістом та формою; стилістичне переосмислення спричиняє також переосмислення змісту; 4) визначальні засади перекладу такі: що перекладати, для кого перекладати, і для чого перекладати; 5) точність – історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу.

          Міцне підґрунтя  розвитку українського перекладознавства  заклав перший в Україні та в усьому Радянському Союзі систематичний  підручник із питань перекладу О. М. Фінкеля „Теорія й практика перекладу” (1929). Як підсумок найважливіших європейських та українських досліджень, у монографії розглянуто всі головні жанри перекладу із залученням відповідного філологічного категорійного апарату. У 1930-х рр. – попри започаткування нових наукових періодичних видань – теорія перекладу пережила значний спад на східноукраїнських теренах унаслідок репресій. До збірки вибраних праць О. М. Фінкеля внесені, крім згадуваної вже перекладознавчої праці, також статті на перекладознавчі теми. Зокрема: «Г. В. Квітка — перекладач власних творів», «О некоторых вопросах теории перевода», «І. Франко — перекладач Некрасова», «Об автопереводе», а також «Лермонтов и другие переводчики «Еврейской мелодии» Байрона», «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах» і переклади самого О. М. Фінкеля (вибрано дев’ять Шекспірових сонетів російською мовою) та скорочені коментарі до них Л. Фрідмана й А. Анікста. Разом із тим О. М. Фінкель перекладав із ідиш та писав рецензії на твори єврейських поетів (кінець 20-х — початок 30-х) — Д. Гофштейна, І. Фефера й інших. О. Фінкель, працюючи в різних галузях філологічної науки, вочевидь не надавав своїй теоретичній праці з перекладу того значення, якого вона насправді заслуговувала.