Культура епохи Відродження

Міністерство освіти і  науки України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

  комплексу Києво-Могилянська  академія

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Наукова дисципліна – Українська та зарубіжна культура

 

 

Реферат

На тему:

«Культура епохи Відродження»

 

                                                      

                                                         Студентка виконавець

Панкратова Аліна Олександрівна

                                  191 група

                                     Перевірила

                                                                   

 

 

    

Миколаїв 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. «Історичні передумови становлення епохи культури Відродження».

Розділ 2. «Гуманізм як ідеологія  Відродження».

Розділ 3. «Реформація  та контрреформація».

Розділ 4. «Прогрес природничих і технічних наук».

Розділ 5. «Італійське мистецтво».

         5.1. Проторенесанс

         5.2. Раннє Відродження

         5.3. Високий Ренессанс

Розділ 6. «Особливості літератури».

Висновки

Словник

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність  теми: Ренесанс – це особливий період у розвитку європейської культури, що тривав з кінця ХІІІ до  ХVІ століття. У цей час закладено підвалини нового етапу в історії світової культури, серед яких – реалістична й гуманістична художня творчість, секулярне світобачення, уявлення про свободу й гідність людської особистості. Саме з часів Ренесансу починається рух за духовне й суспільно-політичне розкріпачення особистості, посилюються гуманістичні та світські тенденції, розвиваються можливості науки та техніки, що забезпечують володарювання людини в світі.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі використаної літератури проаналізувати та з’ясувати основні ключові моменти розвитку культури, освіти, науки в епоху Відродження!

Об’єктом дослідження є основні риси розвитку в епоху Відродження.

Предметом дослідження являється розвиток культури в різні етапи епохи Відродження.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

Історичні передумови становлення епохи культури Відродження

Найповніше і найпослідовніше  еволюція Відродження проходила  в Італії, де чітко вирізнялися  чотири її етапи: Проторенесанс (остання  третина ХІІІ – початок ХІV століття) та власне Відродження, в якому розрізняють раннє (початок ХІV – 90-ті роки ХV), високе (90-ті роки ХV – початок ХVІ ст.) і пізнє Відродження (40-ві роки ХVІ – початок ХVІІ ст.).

Релігія вже не визначає основні напрями духовного пошуку; культура починає секуляризуватися, тобто звільнятися від церковного впливу. Основні етапи цього процесу  були такі: Ренесанс, Реформація та Контрреформація, Просвітництво. Вже в центрі світу  стає не Бог, а людина, як це вже було колись у античному суспільстві. Людина Ренесансу вважає себе неповторною, індивідуумом.

Секуляризація культури цілком відповідала інтересам молодої  буржуазії, що ставала панівною силою  в містах. Проте своєю гуманістичною  спрямованістю, героїчним оптимізмом, гордою вірою в людину, Відродження  виходило за рамки ідеології ренесансної  буржуазії. Філософська думка Відродження  створює нову, пантеїстичну в засадах  картину світу. В ній немає  місця для ідей божественного  творіння, Бога ототожнено з природою, природу і людино обожнено. Переосмислюються середньовічні церковні основи світогляду. Наука, філософія, політика поволі звільняються від церковного впливу. Бог втрачає  свободу, він не творить світ «з нічого», а стає вічним його супутником, зливається із законом природної необхідності.

Кілька фундаментальних  духовних потрясінь похитнули абсолютну  віру людини середньовіччя у церковні догмати. По-перше, невдача хрестових  походів змусила багатьох засумніватися, якщо не в методах боротьби за віру, то принаймні, замислитися над тим, чому небеса не підтримали християнських лицарів. По-друге, Європу спустошували епідемії, неочікувані для людей, які відчували себе обранцями Бога. Жага звичайного життя, врешті-решт, мусила взяти гору – війни та епідемії, розчарування в аскетичних практиках, і зрештою, проста втома від суворих етичних норм минулої епохи спричинилися до того, що європеєць почав зацікавлено ставитися до звичайних житейських справ, до праці в полі й до ремесла, до кохання та мистецтва. Реальність земного існування починають розуміти як єдине справжнє буття, в якому, на відміну від церковних догм, можна не сумніватися. Звідси – один крок до філософії гедонізму – прагнення насолод, яке завжди спостерігається, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття [3 c. 155].

Яскравою рисою філософії  Відродження був антропогенізм. Розпад феодальних устоїв права і  моралі, нестабільність, широкий спектр нових суспільних відносин, зіткнення  приватних інтересів – ці обставини  сприяли активній участі кожного  громадянина в суспільному житті  і відкрили простір для енергійної особи. Це «пробудження самостійного духа»  Гегель вважав провідною рисою Відродження.

Класичні ідеали людини середньовіччя  – аскета-ченця чи рицаря-воїна  – заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, котра, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності  своєї активної натури.

Багато хто з діячів Відродження вбачає умови формування нового типу культури в цілковитому  розриві з культурою середньовіччя. Петро Рамус, критик схоластики і  реформатор логіки, впевнено стверджував, що «протягом одного сторіччя ми побачили більше успіхів в науці, ніж наші предки за всі попередні чотирнадцять віків». Джіроламо Кардано, натурфілософ, математик, лікар так оцінив винахід  книгодрукування: «Створення руками людей, придумане їхнім генієм, воно змагається з божественними чудесами, адже чого ще не вистачає нам, крім оволодіння небом?»  А оволодіння небом розпочалося  з праці польського астронома  Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер», де він обгрунтував геліоцентричну систему світу.

 Три винаходи визначили  обличчя  нової епохи: друкарський  верстат, компас, артилерія. Результатами  їх застосування були поширення  й примноження знань, великі  географічні відкриття, ріст національних  монархій.

Глибокі зміни в змісті і у сфері духовної діяльності, збільшення обсягу знань викликали  велику суспільну потребу в книзі, й вона була задоволена, коли Гутенберг  винайшов друкрський верстат. Обсяг  церковно-богословської літератури не перевищував 30% видань.

Книгодрукування давало змогу  людині далеко повніше пізнати Ойкумену ХІV-ХV століть. Але її межі стрімко розсувалися, обжитий світ невпізнанно змінювався за життя навіть одного покоління. Великі географічні відкриття ущент зруйнували стару систему географічних, космографічних, етичних і навіть теологічних уявлень. Так, Джованні Баттіста Рамузо, видавець багатотомного опису знаменитих мандрівок, порівнював великих учених класичної давнини з малолітніми дітьми й закликав «розсіяти пітьму їхніх численних вигадок про будову земної кулі». Професор філософії Болонського університету П’єтро Помпонацці, коментуючи твердження Арістотеля про неможливість життя на екваторі, використав відомості з листа Магелланового супутника Антоніо Пігафетта. Той писав про понад триста островів і безліч обжитих земель за екватором.

Дедалі більшу роль починає  відігравати реальна політика, з’являються нові концепції державності. Політика поступово вивільнялася з-під тиску релігійних догм і феодальних традицій. Артилерія, що руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків, разом з тим клала край феодальному роздробленню. Ідея життя за законом, успадкована з Біблії, перестає бути віртуальною: демократичні верстви суспільства прагнуть встановити реальний порядок, при якому не буде умов для сваволі й несправедливості. Саме від цієї епохи, право починають розуміти як особливий фактор культури. Значну роль у розвитку юриспруденції нового типу відіграла юридична система, пов’язана з іменами Альціата, Донелла, Рамуса, які відкинули схоластичні методи й прагнули до точності юридичних дефініцій. Ідея Граду Божого та Церкви, як його втілення, остаточно поступається в очах численної частини суспільства ідеї впорядкованого Граду Земного – недаремно саме тоді складаються численні утопії, які змальовують ідеальне буття ідеальної держави. Ці утопії відображають ідеали августинового Граду Божого, але, на відміну від нього, це вже суто Земний Град, і людство має будувати його власними зусиллями. Багато вчених обгрунтували свої точки зору з цього приводу. Так, Піко Делла Міграндола – італійський гуманіст, вважав, що людина, виняткова істота, вільно творить і саму себе, як особистість, і свою історію. Томас Мор – противник відокремлення англійської церкви від Риму, змальовував ідеальне суспільство, побудоване на відсутності приватної власності, обов’язковій праці кожного. І саме його книга «Утопія», стала «першою ластівкою» серед концепцій, які намагались обгрунтувати «щасливе майбутнє» людства. Від утопій недалеко було й до суто практичних концепцій. Юрист Ж. Боден обгрунтовує ідею держави, що стоїть над релігійними і класовими суперечностями і покликана привнести гармонію в суспільство, забезпечити безперервний прогрес [1 c. 133].

На уламках феодальних устроїв формувалися національні  монархії, міцні позиції завойовував  абсолютизм, обгрунтування якого  стало нагальною потребою ХVІ століття. Культура Відродження складалася в умовах гострої і складної політичної боротьби: виникнення вільних міських комун в Італії, зміна республіканських форм правління тираніями, численні селянські повстання, релігійні війни. Все це давало практичний матеріал для теоретичних узагальнень. Найкраще ідеал сильної державної влади, що втілювала волю панівного класу, розкрито в книзі Нікколо Макіавенні «Государ» (1513 р., надрукована 1532 р.). І з цієї невеличкої за обсягом книжечки почалася історія сучасної політичної науки.

Нарешті, гуманістична ідеологія  поклала край духовній монополії  католицької церкви в Західній Європі. Культура Відродження живила ідеї реформаторів, котрі відкидали шанування ікон, культ святих, церковну ієрархію. Саме єресі, що виникли на італійському грунті, поставили на порядок денний реалізацію програми «загальної релігії», тобто  християнства без обрядів і таїнств, покликаного єднати народи в братню сім’ю.

Ще одним досягненням  епохи Відродження було поширення  риторичного слова. Це політичне  красномовство. Породжене міждержавними  проблемами. Розквітає епідектичне (урочисте) красномовство – окраса ювілеїв, бенкетів, церемоній, до яких світська культура виявляє неабиякий  смак. Набувають поширення памфлет  і пасквіль.

Усі ці зміни в науці  й моралі, в релігії й політичному  житті відображали складні соціально-економічні процеси в країнах Західної Європи, передусім в Італії, протягом двох сторіч.

У Флоренції в ХІV столітті починає функціонувати перша мануфактура із застосуванням найманої праці. Боротьба міських верств ремісників і торгівців великою мірою послабила владу феодального дворянства. Виникають незалежні міські республіки, в яких формувалися нові соціальні відносини, сповнені нових класових суперечностей. ХVІ століття – епоха первісного нагромадження капіталу – вмістило і Селянську війну в Німеччині, що була першою невдалою спробою буржуазної революції, і переможну буржуазну революцію в Нідерландах.

Проте епоха Відродження  мала і протилежну сторону. Водночас чітко виявляється риса, яка стане домінуючою в західноєвропейській свідомості та багато що визначатиме в суспільному житті. Йдеться про відмову від традиційних християнських цінностей, про безкрайній індивідуалізм, який переростає у відверту аморальність, властиву перш за все для владної верхівки. Подібна вседозволеність починає виправдовуватися й навіть патетично схвалюватися в сфері політичної думки.

Важливою обставиною, що згубно позначилася на долі італійської  економіки та культури, була відсутність  національно-політичної єдності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Гуманізм як ідеологія Відродження

Гуманізм попервах виникає  як світське вільнодумство епохи  Відродження. Започаткований у середині ХІV століття передовими мислителями Італії. Він став головною течією в тогочасному духовному житті, впливаючи на філософську, етичну, естетичну думку, на мистецтво Відродження впродовж ХІV-ХV століть. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.

Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці  систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему  нових поглядів визначають як антропоцентризм. Ідеал гуманістичної культури –  всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватись природою, мистецтвом. Ще однією особистістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум  і талант, заповзятливість повинні  забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації. Гуманісти  пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної  культури.

Витоки гуманістичної  культури епохи Відродження бачимо у творчості великого Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.). Кінцевими цілями людського існування є два види блаженства: першого можна досягти в земному житті завдяки «власним чеснотам», друге, приступне тільки посмертно, є «блаженство вічного життя, що полягає в спогляданні божественного образу». Досягненням двох видів блаженства потребувало й різних за характером і змістом настанов – земна роль людини світського зверхника й за приписами філософії; проблемами вічного життя опікувалася церква, очолювана римським понтифіком.

Данте вважав свободу людської діяльності обов’язковою умовою не лише посмертного воздаяння, а й моральної оцінки людини. Користуючись даною їй свободою, людина здатна виконати своє земне покликання. У трактаті «Бенкет» Данте виклав антифеодальне за духом учення про шляхетність особистості, що не залежить ні від здатності, ні від багатства [3 c. 77].

«Першим гуманістом» називають  великого італійського поета Франческо  Петрарку (1304-1374 рр.). Він був не тільки творцем нової європейської лірики, автором всесвітньо відомих сонетів  на честь мадонни Лаури, патріотичних канцов, інвектир проти папської курії, віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що поклало до життя й нову систему  культурних цінностей – гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Петрарка, а потім цього учень  К. Салютаті (1331-1406 рр.) надавали великої  ваги етико психологічним проблемам. Ренесансний антропогенізм став необхідною ланкою на шляху до нової  онтології, до нового світорозуміння, до нової філософії – філософії  гуманізму.

Ще одним представником  гуманізму був Леонардо Бруні (1370-1444 рр.), який розвинув ідеї своїх попередників. Обстоюючи незалежність моралі від  релігійної догми, гуманіст звертається  до етичних учень античності в  пошуках теоретичного обгрунтування  своїх ідей.

Бруні – яскравий виразник ідеї громадського гуманізму – одного з провідних напрямів гуманістичної  думки ХV століття. До особливостей цього напряму слід віднести незмінний інтерес до соціально-етичної та політичної проблематики, чітку практичну спрямованість пропонованих ідей, світсько-раціоналістичні засади моральної філософії.

 Однією своєю інвективою  «Про лицемірів» (1417р.) Бруні започаткував  античернецьку полеміку гуманістів. Критиці піддавалася релігійна  система моральних цінностей,  що вже віджила своє і не  відповідала новим уявленням  про природу та гідність людини. Нова орієнтація гуманістичної  ідеології викристалізовувалась  у боротьбі зі схоластикою.

Талановитий учень Салютаті П’єтро Паоло Варджеріо поклав початок пошукам гуманістів у галузі виховання й освіти. Основу морального виховання людини вони вбачають у суспільно-корисній праці: ледарство недопустиме в досконалому суспільстві.

Гуманізм як головна течія  в духовному житті епохи Відродження  охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство наукових кіл із віднайденими гуманістичними творами римських і грецьких письменників, поетів [6 c. 204].

Гуманізм як ідеологія  Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував  нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших  людських якостей. Водночас гуманістичний  культурі притаманне нове розуміння  природи. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об’єкта наукового дослідження і початку розвитку нового природознавства на основі нової методики. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості – багатосторонньої, вільної, незалежної.

 

 

 

 

Розділ 3

Реформація та контрреформація

Перехід від Середніх віків  до Нового часу, розклад феодальних і буржуазних відносин – складний процес, який залишив свої відбитки у часи Відродження. Якщо Італія в  ХІІІ столітті стала батьківщиною Відродження, то на початку ХVІ століття, в Німеччині складається тип світогляду, що увійшов в історію, як епоха Реформації.

Головним діячем став священик Мартін Лютер, який виступив з 95 тезами, тематикою яких був протест проти  торгівлі індульгенціями. Він вважав, що кожен повинен сам осягати  християнське вчення через Біблію. Нове становлення до праці відбилося  в невдоволенні великою кількістю  церковних свят, коли заборонялося працювати. І гуманізм залишався  світоглядом вузького кола найбільш освічених людей, а от ідеї Лютера стали ідеологічним знаменом селянської війни, яка почалася в Німеччині.

Ідеї Реформації швидко підхопили  широкі верстви населення у різних країнах. На основі цього вчення стався розкол у християнстві – протестантські церкви почали відділятися від католицької. Раніше за всіх виникли лютеранство  і кальвінізм, а пізніше почали з’являтися протестантські секти: баптисти, адвентисти та інші.

Епохи Реформації і Відродження  тісно переплітаються, але не співпадають. Обидва явища підготовлені початком розвитку буржуазних відносин, але  сам процес проходить по різному. І Реформація, і Ренесанс виробляють новий світогляд, але інтелектуальна творчість охоплювала вузьке коло, а релігійна форма легко сприйнялася  народом. З гуманізмом римський двір ще міг миритися, а от проти Реформації починається організована і жорстока боротьба – Контрреформація. Була розгорнута діяльність духовних орденів, масове переслідування людей за обвинуваченням у чаклунстві. Книгодрукування не залишилося поза увагою католицької церкви. Папа Григорій ХVІ у своїй енцикліці так висловив ставлення до нього: «Нас охоплює жах від страхітливих учень і огидних помилок, що приносять нам цей потоп книг, творів, усіляких писань, що розсіяв мерзоту по обличчю Землі». Були заборонені книги Еразма Роттердамського – найпопулярнішого в ХVІ столітті автора. Богослови з Конгрегації папського індексу, що його затвердив 1559 року Тридентський собор, не забули «Декамерона» Джованні Бокаччо, монети Петрарки, «Новеліно» Мазуччо, всіх творів П’єтро Аретіно.

Взагалі цей індекс гальмував  розвиток культури, зв’язки між різними регіонами Європи розривалися, книжкова справа занепадала, гинули науки. Запалали вогнища з вилучених книг. Конгрегація індексу заборонених книг щільно працювала з Конгрегацією святої служби – інквізицією, яка виникла ще у ХІІІ столітті. Полювання на відьом поширилося за часів Відродження. Реальність чаклунських діянь відьом була для церкви так само небезперечною, як і реальність визнаних ортодоксальним богослов’ям християнських чудес. Все це прирівнювалося до самого чаклунства і вважалося ворожим для церкви. Радник інквізиції Бартоломео да Спіна вимагав віддати до суду інквізиції тих, хто вважає розповіді про відьом плодом хворої уяви чи омани почуттів.

Відтак запалали багаття  не лише для книг, але і для  їхніх авторів. Звинувачених звичайно засуджували до публічних спалень  – а вони почалися ще в ХІІІ столітті й тривали аж до ХІХ – останнє  відбулося 1826 року у Валенсії. Скоро  римляни так зненавиділи «святий  трибунал», що після смерті папи Павла  ІV пограбували і спалили приміщення римської інквізиції, розбили монументи. Проте головної мети трибунал досягав: придушуючи єресі й вільнодумство, він привчав людей жити в постійному страху.

 

 

 

Розділ 4

Прогрес природничих  і технічних наук

Гуманістична освіта базувалася на вивченні римських і грецьких літераторів, філософів, та істориків. Зі схоластикою  було рішуче покінчено. Але разом  зі схоластикою відсувалися й  християнські цінності, носієм яких вона була.

У тісному зв’язку з економічними потребами розвиваються наука і техніка. Народжується наука в сучасному розумінні – наука як новий спосіб пізнання світу. Виникає тип вченого, якого приваблює лише природа.

Переворот відбувається у  наукових уявленнях про будову Всесвіту. Раніше панувала система Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту є  нерухома Земля, навколо якої обертається  Сонце. Польський астроном Миколай  Коперник висуває ідею про те, що Земля – куля, яка обертається  навколо Сонця.

Виникає ідея множинності  світів: Джордано Бруно навчає про  те, що зірок та їхніх супутників на зразок Землі безліч, і на інших  планетах можуть існувати істоти подібні  на людей. Він приходить до висновку, що життя можливе не тільки на Землі, що Всесвіт нескінченний і складається  з безлічі світів [2 c. 42].

Для вчених Ренесансу характерний  універсалізм: Галілео Галілей поєднує  у собі фізика, астронома, механіка.

Освічений церковний діяч Миколай Кузанський підтримував  геліоцентричну теорію. Він також  створив першу в світі карту  Європи.

З розвитком торгівлі удосконалюється  кораблебудування і морська справа. Використання компаса робить можливим тривалі плавання. Все це підготувало  епоху Великих географічних відкриттів. Перша навколосвітня подорож  Фернанда Магеллана та відкриття  Америки Христофором Колумбом у ХV столітті довели, що наша планета кулеподібна. Ці та інші відкриття дали поштовх розвитку багатьох наук і в той же час змінили всє систему світової торгівлі, послужили передумовою виникнення колоніалізму.

Спостерігається нове ставлення  до цінності земного часу, який донедавна  був ніщо перед вічністю. П'єтро Паоло Варджаріо заснував гуманістичну концепцію в галузі виховання та освіти: відтепер гуманісти таврували ледарство як неприпустиме явище.

Поява артилерії викликала  зміну у військовій справі, вимагала складнх математичних розразунків, змінила систему містобудування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 5

Італійське мистецтво

Символом епохи Відродження, її найвищим злетом, безумовно є  мистецтво. Насамперед, у мистецтві  знаходив втілення новий гуманістичний  світогляд.

З інших особливостей мистецтва  Ренесансу можна зазначити його світський характер і активне  використання наукових досягнень. Саме образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору в живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А.Дюрер.

В італійському мистецтві  епохи Відродження виділяють такі періоди: XIV ст. – Передвідродження (або Проторенесанс), XV ст. - раннє Відродження, кінець XV- XVI ст. - високий Ренесанс, кінець XVI - початок XVII ст. - пізнє Відродження.

5.1. Проторенесанс. Зачинателем італійського Відродження в живописі звичайно вважають Джотто (1266-1337). Він став насичувати канонічну ікону об’ємністю, життєвістю композиції, чим викликав інтерес до психології персонажа. Тобто застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї. На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фьоре. За його проектом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

5.2. Раннє Відродження. Флоренція була найбільшим культурним центром Італії того часу. Скидається республіканський лад, встановлюється тиранія родини Медічі. Правління одного з них - Лоренцо Медічі, прозваного Пишним, відмічене неймовірним зовнішнім блиском, розквітом мистецтв, а паралельно з цим - зростанням народного невдоволення. Раннє Відродження пов'язане також з цілою плеядою майстрів, серед яких визначальною для становлення нового мистецтва стала творчість архітектора Брунеллескі, скульптора Донателло, художника Мазаччо.

Першим майстром, який усвідомив  необхідність реформ і ясно сформулював  ідеї нового художнього мислення, був  скульптор, і насамперед архітектор Філіппо Брунеллескі (1377-1446). Він продовжив роботу Джотто і добудував собор Санта Марія дель Фьоре у Флоренції, що і принесло йому найбільшу славу. Наслідуючи готичну традицію, собору надали восьмикутну форму. Брунеллескі змінює задум, ставить і вирішує технічно найскладніше завдання - перекриває отвір діаметром в 42 метри куполом. Це була перша після середньовіччя купольна будова в Європі. Брунеллескі створив новий архітектурний стиль, який характеризується стрункою гармонією і пропорційністю частин, впорядкованістю будови. Брунеллескі відкрив закони лінійної перспективи.

 Ще один представник  цього часу, скульптор Донателло (1386-1488). У своїй сфері мистецтва він виступив істинним новатором- відродив типи скульптурних зображень, які не створювалися з часів античності: круглу статую, зображення оголеної фігури, кінний пам'ятник, скульптурний портрет. Зв'язок з античною традицією простежується й у кінному пам'ятнику кондотьєру Гаттамелаті (в перекладі - “Строката кішка” - прізвисько знаменитого й удачливого ватажка найманих військ) в Падуї. Кондотьєр зображений в одязі древньоримського імператора.

У живопису роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя - всього 27 років. Він також продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети - “Гріхопадіння” і “Вигнання з раю”. У цих розписах дуже багато було зроблено в живопису вперше: анатомічно правильно зображено оголені тіла, за допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі, за допомогою лінійної перспективи створено глибокий простір.

Великою своєрідністю відзначається  творчість Сандро Боттічеллі (1445-1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під  церковною забороною. Його твори “Весна”, “Народження Венери” пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стиля. Він вважається неперевершеним майстром лінії як засобу виразності.

5.3. Високий Ренессанс. Початок XVI ст. був для Італії часом економічного занепаду, політичної кризи і початку іноземної інтервенції. Однак саме в цей період, всупереч роздробленості, яка зберігалася, і міжусобним війнам, міцніє розуміння загальнонаціональної єдності, настає небачений розквіт мистецтва. Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів. Найяскравішими представниками цього часу стали: Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті, Мікеланджело Буонарроті. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джорджоне, Тіціан).

Засновником нового етапу  розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452-1519), найнезвичайніша постать  в історії світової культури. Він  втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був  живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів  про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою “Книга про мистецтво”. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час, наприклад: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крану, гвинтового домкрату, роликового підшипника. Це саме йому належать креслення машин, які буде винайдено лише у ХХ ст. Та нажаль скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проекти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато.