Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Культура сарматів

Міністерство освіти і науки України.

Сумський державний педагогічний університет

ім. А. С. Макаренка

Реферат на тему

Культура сарматів

Підготувала:

студентка 0026 гр.

Книш А. В.

Перевірила:

Луценко О. А.

Суми-2010

План

Вступ……………………………………………………………………………3

Духовна культура та мистецтво сарматського народу…………..5
Менталітет сарматських племен……………………….………….11
Матеріальна культура сарматів……………….….………………..13
Войовничі та властолюбні сарматські амазонки…………………15

Висновок………………………………………………...……………………..18

Література……………………………………………………………………..20

Вступ

Сарматський період історії України синхронний з римською епохою та добою Великого переселення народів.

Відкриття сарматської культури пов´язують з першими знахідками сарматських старожитностей на Черкащині в 1896 р. біля сіл Стара Осота і Петрик, а пізніше знайдені скарби в с. Цвітне, Залевки, Старобільське, Яблунів та ін. Переважна більшість істориків стверджують, що сармати були іраномовними (східно-іранської мовної групи) племенами, які прийшли на територію України зі сходу.

Геродот повідомляє, що мова сарматів походить від скіфської: "сармати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою, позаяк амазонки не оволоділи нею остаточно". Відомо, що внаслідок контактів з місцевими племенами багато слів сарматської мови потрапило й до слов´янських мов, наприклад, собака, топор, хата та ін. Цікаво, що скіфам, як і пізніше ґунам, також належали слова мед, страва. А фонетичними особливостями скіфської мови є відсутність звука ф та фрикативний звук г (лат. h на відміну від g), що так само відрізняє й українську мову, в якій слова з ф - переважно іншомовного походження (пор. народну вимову хв, п замість ф в словах Хведір, Пилип, хвабрика). Ареал поширення цього мовного явища збігається з ареалом скіфсько-сарматської топоніміки та археології.

Етнічна культура сарматів багато в чому близька до культури скіфів. Археологами знайдені колеса сарматських возів, які мають 12 і 14 спиць. Сармати вживали в їжу і в ритуалах м´ясо овець (знахідки кісток). Переважала м´ясна їжа, а рослинну вони здобували у землеробів. Ритуальне використання вівці в поховальному обряді простежується в ряді археологічних знахідок, наприклад, покійному клали в могилу передню ногу вівці разом з лопаткою та частиною грудинки або хрестець (як найбільш поживні). В щоденну їжу вірогідно, вживали й конину, але в ритуалах не використовували. Із молочних продуктів уживали як кумис, так і молоко, сир. Посуд мали глиняний - глеки, миски, кухлі, горщики, однак, заможні сармати мали привозні дорогі червонолакові, коштовні золочені, срібні та бронзові глеки для вина, черпаки, келихи, а для ритуалів різний посуд у вигляді тварин, особливо барана.

Сарматські ремесла: зброярство, лимарство, ткацтво, обробка шкіри, гончарство (ліпний посуд, жертовники курильниці), а також виготовляли дерев´яний та шкіряний посуд. Встановили торгівельні зв´язки з античними містами, де сармати обмінювали свої вироби на продукти землеробства: олію, вино, овочі. Сармати експортували худобу та продукти тваринництва, вели також торгівлю рабами. Відомо, що в аорсів була налагоджена караванна торгівля індійськими та вавілонськими виробами, які вони отримували від вірменів та мідян. Однак, деякі дослідники вказують, що аорси лише конвоювали каравани, забираючи собі частину товару, замість звичайного пограбування купців.

Духовна культура та мистецтво сарматського народу.

Мистецтво сарматів відомо з численних виробів — прикрас, зброї, речей особистого вжитку, туалетних та культових речей. Як і в більшості кочовиків, сарматське мистецтво мало прикладний характер. На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки та художні особливості образів сарматського мистецтва були різними.

Це стосується, зокрема, прикрас, особливо із золота. У II—1 ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мистецтва. Типовим зразком є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. Крім зображень хижаків, свійських тварин та античних істот на деяких фаларах є антропоморфні постаті та персонажі з античної міфології: Афіна, Діоніс, Аполлон. Образи античних богів нерідко передані спрощено, у варварському стилізованому варіанті Деякі деталі зображень - одаг, зброя, зачіски - набувають місцевого забарвлення (Сіверський курган, Янкочрак), що свідчить про виготовлення їх місцевими майстрами. Найпоширенішою орнаментацією фаларів кінця II—І ст. до н е. став рослинний декор. У центрі виробу вміщується розетка з зображенням сегнерова колеса (солярний символ) або медальйона з листків індійського лотоса та аканту. Край виробу оформляється у вигладі мотузки, прикрашається овамн або зигзагами.

Характерними прикрасами й водночас речами особистого вжитку в ран-ньосарматський час були поліхромні фібули-брошки античного виробництва. Основою виробу був^;золотий щиток круглої або овальної форми, центр та краї якого прикрашалися вставками з напівкоштовних (альмандин, сердолік) камінців або кольорового скла. Поля між вставками заповнювалися сканню або зерню. На зворотному боці фібули знаходилася пружина з однією або двома голками. Подібні фібули виготовлялися на Боспорі або в Сирії та Єгипті і потрапляли до сарматів внаслідок торгівельних зв'язків.

Прикраси Інших типів - сережки, персні, - відомі з ранньосарматських пам'яток, в виробами пізньоелліністичної торевтики з притаманними цьому періоду рисами. Типовими зразками стилю цих часів є сережки у вигляді лев'ячих голівок з філігранню (Солонці), аналогії яким відомі в Херсонесі [1, 368-370].

Побут

Основою суспільного устрою сарматів була родова община, утворена групою споріднених сімей. Жили вони табором, у наметах, які нагадують юрти монголів. Міст, принаймні на території України, у них не було. Взимку намети вони утеплювали, ні землянок, ні інших стаціонарних жител не будували. Це був народ кочовий – залишалися вони на одному місці доти, допоки худоба не з’їдала траву. Потім пересувалися на інше місце. При цьому кожне плем'я мало свою територію, вихід за межі якої спричиняв міжплемінні військові сутички. Харчувалися сармати м'ясом, сиром, молоком. Розводили коней і овець – тварин, які попори часті переміщення не втрачали вагу. Ховаючи померлих, вони клали поруч із ними речі, якими ті користувалися за життя: чоловікам – зброю, кубки з вином; жінкам – прикраси, дзеркальця, голки.

Релігія

У релігійних поглядах сарматів панівними були культи сонця й вогню. Вже згодом вони перейняли від скіфів традицію поклоніння мечу.

І, як і скіфи, мали свої аналоги грецьких богів. Серед них і Афродіта-Аргімпаса, якій навіть зводили святилища. Ці споруди мали форму кола й були свого роду духовним центром, що єднав кочовиків на певний час. Складалося святилище з валу й жертовника. Відомостей про людські жертвоприношення немає. Безсумнівно, у цих святилищах, крім принесення в жертву богині Кохання тварин, сармати проводили еротичні культові ритуали. Як греки біля вівтарів храмів Афродіти.

Поховальні звичаї сарматів

Сарматські могили, кургани - практично єдині археологічні пам'ятки сарматів на території України) (якщо не рахувати випадкових знахідок їхніх речей). Перші сарматські могили - впускні в насипи більш ранніх курганів доби бронзи, рідше - скіфських. Отже, нове населення ще не досить впевнено почувалося в північнопричорноморських степах, адже стаціонарні могильники властиві лише народам, які повністю володіють місцевістю, де живуть. Аж наприкінці І ст. до н. е. на землях сучасних Запорізької та Дніпропетровської областей, куди сармати прийшли найраніше, з'являються великі Молочанський і Підгороднянський могильники (дослідження O. І. Тереножкіна, І. Ф. Ковальової). Тут, як і на батьківщині сарматів - у степах Подоння й Поволжя, щільно розташовані невеликі насипи. Під ними містяться одне основне та зрідка ще впускне поховання. Така сама картина, але вже у першій половині І ст. н. е., спостерігається в третьому з великих сарматських могильників України - Усть-Кам'янському, розташованому на правому березі Дніпра. Як бачимо, топографія та морфологія cap-матських поховань дає можливість відтворити етапи опанування ними причорноморського степу [7, 96].

Опис одного з найбагатших сарматських поховань України - біля с. Пороги Ямпільського району Вінницької області У глибокій катакомбі, орієнтованій на північ, розташовувався дерев'яний саркофаг. Вхід до камери було закладено камінням. У кутку поблизу входу стояли дві синопські амфори. Кістяк воїна лежав у саркофазі випростано на спині, з розкинутими ногами (цю позу деякі археологи називають «позою вершника»). Вдалося зафіксувати, що небіжчик був одягнутий у червоне шкіряне вбрання, гаптоване маленькими золотими трубочками. Біля рамен знайшли золоту гривну, поруч із нею - срібний келих, на лівому зап'ясті - масивний золотий браслет, на правому - золоту платівку для захисту руки від удару тятиви (отже, небіжчик був шульгою), на стегнових кістках - золоту, інкрустовану емаллю та бірюзою гарнітуру двох коштовних поясів. До одного з цих поясів - портупейного - був пристібнутий золотими пряжками меч. Руків'я й піхви оздоблено золотими платівками з інкрустаціями, а сам меч прив'язувався до правого стегна ремінцями із золотими наконечниками. Зліва біля пояса лежав залізний кинджал, уздовж кісток лівої ноги - лук і сагайдак із стрілами. Покійного взули в чоботи, застібнуті срібними пряжками.

Поховання сарматського володаря з кургану І ст. н. е. поблизу с. Пороги на Вінниччині:

1—2 — план і розріз поховання; 3 — план дерев'яного саркофагу з кістяком; 4 — реконструкції зовнішнього вигляду похованого (реконстр. Л. С. Клочко та П. Л. Корнієнка, рис. П. Л. Кор-нієнка)

За конструкцією поховальні споруди сарматів об'єднуються в чотири провідні типи, які теж відбивають різні етапи проникнення цих кочовиків у Причорномор'я та вказують, звідки вони просувалися. Найраніший тип могили - вузька прямокутна в плані яма; небіжчик лежить випростаний на спині, головою на північ, зрідка - на південь. Такі могили досліджені на Нижньому Дону, який і був «землею обітованою» причорноморських племен. Другий основний тип поховань - так званий діагональний: небіжчик лежить за діагоналлю квадратної в плані ями. Подібні могили виникають уперше на сході в Поволжі, згодом - на Дону, а потім, у середині І ст. н. е.,- на території нинішньої України. Третій тип - ями з нішеподібними підбоями в стінках - фіксує ще одну хвилю із сходу десь наприкінці І ст. н. е. Поховання четвертого типу - катакомби - притаманні пізньосарматському населенню III ст. н. е. Вони з'являються у степах за Маничем та Салом, звідки з останньою хвилею сарматів переносяться до Причорномор'я.

Кінське спорядження. Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Йому приносили жертви, і самого його приносили в жертву. Щоправда, частіше сармати, шкодуючи своїх чотириногих друзів, клали до могили хазяїна не коня, як скіфи, його символ — вуздечку. Завдяки цьому звичаю до нас дійшло сарматське кінське спорядження.

Звичайна сарматська вуздечка складася з ремінного оголів'я та залізних •вудил. Поряд із трензельними кільцями цілком сучасного вигляду кочовики використовували С-подібні псалії. У І ст. н. е. з'являються своєрідні вудила з так званими окуляроподібними псаліями — з двома великими кільцями на кінцях.

Якщо зброя й кінське спорядження є неодмінною належністю чоловічих поховань, то в жіночих, звісно, переважають прикраси. Сармати принесли в Північне Причорномор'я новий стиль у прикладному мистецтві — поліхромний.Їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону або з кольорової емалі — червоної, блакитної, білої. Джерела цього стилю містяться в Середній та Центральній Азії, звідки і походили предки сарматів. Чудові зразки таких прикрас знайдені в нечисленних похованнях вищої сарматської знаті: в Порогах (О. В. Симоненко, Б. І. Лобай, 1984 р.), у Соколовій Могилі (Г. Т. Ковпаненко, 1974 р.), Ногайчинському кургані (А. О. Щепинський, 1974 р.). Всі вони датуються І ст. н. е.— часом розквіту сарматського суспільства.

Найцікавішими речами в похованні з Порогів є два пояси, прикрашені золотою поліхромною гарнітурою. Один із них зроблено з червоної шкіри, з обох боків якої закріплені чотири біметалеві платівки. Пояс застібався двома масивними круглими пряжками. Залізна основа кожної обтягнута золотою пластиною, що зображує двох драконів, майстерно розташованих по колу. Чудовиська вчепилися одне в одного іклами та пазурами передніх лап. Тонко пророблені зуби, очі, пазурі, пір'я крил, а також м'язи, підкреслені вставками з бірюзи й блакитної емалі.

Трохи нижче від цього пояса лежала гарнітура іншого — портупейного, виготовленого зі шкіри зеленого кольору. Він одягався на стегна, а до нього золотими пряжками кріпився меч. За стилем і технікою виконання його можна порівняти з аналогічними виробами — шедеврами некрополя Тілля-Тепе в Північному Афганістані. Вся гарнітура — золота, прикрашена вставками з білої й блакитної емалі. З обох боків застібок були дві мініатюрні бляшки у вигляді квітки лотоса; від них звисали ремінці з металевими наконечниками. На застібках у високому ажурному рельєфі зображена сцена з героїчного епосу: чоловік із Кремезним торсом тримає за лапи двох грифонів (фантастичні істоти), які шматують третього. їхні тіла розміщені по краю рамки пряжки, а центр займає зображення пантери. Чоловік має виразно монголоїдні риси обличчя, невеликий завиток волосся на тім'ї, широкий плаский ніс, характерну посмішку,— типовий східний божок!

На обох поясах, на мечі, гривні й келиху цього поховання нанесені спеціальні знаки - тамгиги, тотожні тамгам на монетах царя Інісмея, що карбувалися наприкінці 70-х — на початку 80-х років нашої ери в Ольвії. Ця обставина дозволила не тільки визначити час поховання, а й із певною вірогідністю співвіднести його з цим сарматським володарем.

А. 0. Щепинський дослідив у Північно-Східному Криму в Ногайчин-ському кургані могилу заможної сарматки І а. н. е. Небіжчицю, поховану в оздобленому кольоровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна пелена, гаптована золотими ажурними платівками. Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної роботи. На шиї — масивна золота гривна в чотири оберти, кінці якої прикрашені грифонами. На чолі — сплетена діадема тонкої античної роботи (її застібки виготовлені з двох ссрцеподібних сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчцею лежали скринька з предметами туалету і прикрасами: мініатюрними золотими флаконами для парфумів, перснями з гемами, люстром, намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На руках — масивні золоті браслети античної роботи, вкриті перлами й намистинами з агату, забраними в золото. Браслети закінчуються двома парами фігурок Ерота і Психеї, зображеними в

Золоті та сердолікові прикраси з поховання

знатної сарматки

поцілунку, а застібаються великим каменем у золотому окутті (на одному браслеті — це циркон, а на другому — цитрин,— камені, що добуваються в Таїланді, Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст — золоті [6, 143-146].

Менталітет сарматських племен.

Так хто ж вони, сармати, безпосередні учасники формування східнослов'янських націй і східнослов'янського менталітету?

По суті – як і скіфи: грабіжники та шибеники. Їхні постійні набіги й вимоги платити надмірну данину вкрай згубно позначилися на розвитку землеробських племен. Сарматське свавілля зробило життя останніх до того нестерпним, що значна їхня частина пішла подалі на північ, до Десни, так би мовити в Чернігівську область.

Римляни зовнішність сарматів описували так: "Люте обличчя, грубий голос, ні волосся, ні борода не стрижені". Цікаве спостереження, що допоможе збагнути психологію сарматів, повідомляє історик Аріан, один із прокураторів Римської імперії, який часто з ними воював, а тому знав їх не із розповідей: "Їхніх коней спочатку важко розігнати, зате вони витримують яке завгодно навантаження; й тоді можна бачити, як жвавий, кремезний і дорідний кінь знесилюється, а ця мала шолудива шкапчина спочатку переганяє того, а потім залишає далеко позаду".

Людина заводить собаку, схожу на себе за характером. Добрий – доброго, злий – злого. Сармати заводили "схожих на себе за характером" коней. Звідси й виходить, що вони – "довго запрягали", але надалі перли так, що не зупинити. "Розгойдування" – типова сарматська риса.

Найбільший скарб сарматів – їхні жінки. Саме слово "сармат" у перекладі означає "підвладний жінці". Дами воювали пліч-о-пліч із чоловіками й не дуже прагнули до споконвічної жіночої мрії – осілості й стабільності. Тому й не залишили по собі ні облаштованих поселень, ні інших свідчень тихого сімейного життя. Чи не від них у східних слов'ян повелося: чоловік – голова, жінка – шия, куди поверне – туди й буде? Чи не від сарматських амазонок до наших перейшли риси, не властиві ні європейкам, ні азіаткам: норовистість, непокора, здатність поставити на місце і чоловіка, і пана, і султана? Чи не від сарматських модниць до наших перейшов вишуканий смак у доборі одягу? Адже європейські жінки, при всіх їхніх можливостях, одягаються все-таки досить просто. Про американок я взагалі мовчу. А одяг людини нам безпомилково розповість про менталітет її власника, чи не так?

Самобутні звичаї й традиції сарматів, як "гарні", так і "погані", безсумнівно немало вплинули на звичаї й традиції народів, що жили поруч із ними. Зокрема й на звичаї слов'ян. Недарма шляхта Речі Посполитої гордовито наголошувала, що її коріння – сарматське, польські аристократи бажали, щоб художники зображували їх у стилі "а-ля сармат". У мистецтвознавстві є навіть особливий термін – "сарматський портрет". Та й Богдан Хмельницький "скромно" йменував себе сарматським князем. Як вважають лінгвісти, від сарматів в українській мові збереглося багато слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати, Дунай, Дніпро, Дністер, Дон та інші. Специфічне українське "Ґ", якого немає ні в російській, ні в інших слов'янських мовах, – сарматське [5, 117-121].

Матеріальна культура сарматів

На всіх етапах розвитку культури сармати були кочовими скотарями, до того ж досить рухливими. Виходячи з етнографічних паралелей, такому типу відповідає певний склад стада - насамперед вівці та коні (наприклад, у калмиків) Ці свійські тварини єдині, хто може переносити постійне пересування, не втрачаючи ваги та життєвих сил.

Щодо коней, то вони були для сарматів всім. Кінь давав їжу, питво, одяг, силу та замжність, рятував життя.

Матеріальна культура сарматських племен мала досить низький рівень свого розвитку. У порівнянні зі скіфськими племенами, кочівники- сармати на основній території свого поширення (зокрема , у Поволжжі) мали культуру, яку можна охарактеризувати як досить безлику: невиразна її кераміка, зроблена від руки й досить одноманітна за формою. Навіть багаті поховання перших століть нашої ери містили дорогі вироби, які були або дарунками або видобутком (наприклад, предмети італійской бронзи), або імпортом, що зв'язуються з певними центрами (золоті прикраси з бірюзою й ін.). Те ж саме можна сказати й про кераміку, відносне різноманіття якої на рубежі й у перших століттях нашої ери можна зв'язати не з подальшим розвитком у сарматов власного керамічного виробництва, а зі збільшенням у них частки імпортних посудин [3, 185].

Відзначена бідність і невиразність властиво сарматській культурі сприяла появі локальних особливостей цієї культури, оскільки в кожному з районів сармати встановлювали контакти з місцевим осілим населенням і переймали якісь риси його матеріальної культури. Тому в основі поняття "сарматська культура" того або іншого періоду лежить сукупність тих ознак, які властиві в першу чергу сарматським кочівникам. Ознаки цієї культури поширювалися разом з її носіями - сарматськими кочовими племенами, а після стабільного проживання певних їхніх угруповань у нових районах поруч із тут осілими племенами, що жили, культура, що переселившихся сарматів здобувала нові риси. Цим і пояснюється специфіка культури сарматів Нижнього Дону, Північного Причорномор'я й інших районів.

Для кераміки ранньосарматскої культури найбільш характерними були кувшинообразні й горшкоподібні посудини без ручок, значно рідше зустрічалися глечики. Миски в керамічному наборі сарматів у цей час були відсутні взагалі. Що стосується набору посудин осілих племен, що проживали в центральних районах Північного Кавказу, то для них був характерний зовсім інший набір посудин: глечики, миски, кружки, причому всі ці групи кераміки були характерні тут і для пам'ятників попереднього скіфського часу.

Серед інших категорій матеріальної культури сарматів Кавказу, що володіли специфікою в порівнянні з подібними матеріалами сарматських кочівників більш вилучених північних районів, найбільш виразними представляються матеріали, пов'язані зі зброєю.

Зброя відіграла головне значення в житті кочових племен, оскільки вони були воїнами завжди - і в повсякденному житті й під час військових походів. Тому вважається, що кочівники мають більш прогресивні види озброєння, настільки необхідними їм для успішних воєнних дій.

Серед мечів і кинджалів III-I ст. до н.е. зустрічаються всі ті ж їх різновиди, що й на інших територіях проживання сарматів - із серповидними, антенними й кільцевими накінечниками. Однак є й деякі відмінності: якщо сарматські мечі й кинджали звичайно мали пряме перекресття, то північнокавказькі їхні зразки, у тому числі й ті з них, які були знайдені в курганах Кавказу й можуть бути пов'язані з кочовим сарматським населенням, часто бувають без металевих перехресть, що можна пояснити впливом місцевих кавказьких традицій. Ця особливість (наявність прямих перехресть або відсутність перехресть) характерна для мечів і кинджалів як кочового, так і осілого населення Кавказу, що говорить про близькість їх культур.

Самою масовою зброєю сарматов різних регіонів були стріли. Своєрідність культури сарматів проявляється в пануванні в них протягом усього розглянутого періоду (III-I ст. до н.е.) втульчатих залізних наконечників стріл [2, 263-265].

Войовничі та властолюбні сарматські амазонки.

Особливістю сарматського соціального устрою була гінекократія – високе становище у суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки не лише підтримували лад у господарстві й виховували дітей. У "Путівнику" Скілакса Каріандського є відомості, що сарматські жінки часто тримали в своїх руках кермо влади. Це підтверджують і записи Поліена (ІІ ст. н. е.), який розповідає про ватажків сарматських племен – цариць Тіргатао й Амагі. Сарматки були воїнами нарівні з чоловіками. В могилу померлої жінки, навіть дівчинки, крім прикрас клали зброю. А родинні поховання формувалися навколо могили жінки, яку вважали праматір'ю.

Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики й стріляли з луків. Тобто дами були вельми емансиповані, незалежні, на рівних брали участь у військових "розбірках". Обожнювали полювати, виїжджали "на кабана" іноді з чоловіками, а вряди-годи й без них.

Усе це їхнім сусідам грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема, про загадкових амазонок. Ось одна з них, яку записав Геродот.

Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками.., тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Фермодонті відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали, як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Зарізавши чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Меотидське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі в глиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.

Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем'я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше не в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять. Так вирішили скіфи, бажаючи мати дітей від амазонок.

Пішли туди юнаки і робили, як їм було доручено. Отже, коли амазонки зрозуміли, що юнаки прийшли не для того, щоб їм шкодити, вони перестали звертати на них увагу. Так із дня на день один табір наближувався до іншого. Юнаки, як і амазонки, не мали з собою нічого іншого, крім зброї та своїх коней. І вони жили так само, як і ті, їздили на полювання і робили наскоки.

Амазонки в середині дня звичайно робили ось що. Вони розходилися по одній, по дві, окремо одна від одної для природних потреб. Побачивши це, і скіфи почали робити так само. Якось, коли одна з них відійшла від інших, юнак зовсім наблизився до неї, і амазонка не відштовхнула його, але дозволила йому з'єднатися з нею. Вони не могли розмовляти один із одним (не могли порозумітися словами), але амазонка вказала йому рукою прийти наступного дня на це саме місце і привести з собою ще іншого, щоб їх було двоє, і що вона приведе з собою ще іншу. Юнак повернувся і розповів про все це своїм товаришам. Наступного дня на те місце прийшов він і привів із собою іншого. Там він знайшов амазонку, що чекала на нього разом із іншою, і всі інші юнаки, коли довідалися про це, почали зустрічатися з іншими амазонками.

Потім вони об'єднали обидва табори і почали жити разом, і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з'єднався.

Сарматські жінки відрізнялися від "слабкої статі" сусідніх народностей не лише войовничістю й властолюбством, але й пристрастю до гарного одягу. Чого тільки не було у вбранні знатної сарматки! І золота діадема, й сережки, і намисто, і всілякі прикраси з коштовним і напівкоштовним камінням – рубіном, гранатом, сердоліком, бірюзою.

Як приклад можна навести опис сарматського вбрання з поховання в селі Ковалівка під Миколаєвом: довга сукня з вузькими рукавами з червоної тканини на кшталт репсу, розшита дрібними золотими лусками й намистинками зі скла, агата, халцедону, прикрашена широкою смугою пишного орнаменту золотого шиття. Поперек грудей – ряд золотих лусок із емалевою інкрустацією. Поверх сукні – синя свита із широкими рукавами. Її краї оторочені широкими смугами з безлічі дрібних сплющених шматочків золота різної форми. Свита застібалася двома золотими фібулами у вигляді жука-скарабея, виготовленого з напівкоштовного каміння. Дрібними золотими лусками були розшиті туфлі, безліччю скляних бісеринок – манжети шароварів. Вбрання доповнювали золоті браслети й низки намиста з рубіновими вставками, золоті сережки й діадема з напівкоштовного каміння [4, 191-193].

Висновок

На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки та художні особливості образів сарматського мистецтва були різними.

Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами.