Культурология. 4

Сам. 1

Європейський культурний регіон. Термін "Європа" географічно  окреслює простір від Гібралтару на Заході до Уральських гір на Сході, і який разом з Азією становить єдиний материк — Євразію. З давніх часів ця територія була заселена різними народами і племенами. Наприклад, окрім греків, етрусків і римлян більшу частину Західної Європи обіймали численні племена кельтів. На південно-східному узбережжі Франції проживали лігури. Багато германських племен заселяли великі простори сучасної Німеччини від Ельби до Рейну. Іспанію займали іберійські племена і ке-льтибери, Британські острови — кельти. На східному березі Ад-ріатичного моря, в Істрії, жили войовничі іллірійські племена. Землі від Карпат до Балкан належали фракійцям. Скіфи володіли великими територіями півдня нашої Батьківщини. 
    Поняття Європи набувало різного значення і змісту впродовж різних історичних епох. У давнину ще не існувало Європи в її сучасному розумінні. Відомо, що греки дали півострову Азійського континенту з нечітко визначеними східними кордонами ім'я міфологічної героїні Європи, тому греків стали вважати першими європейцями, а місце, де вони проживали, — Європою. З "Іліади" Гомера дізнаємося, що Європа — донька Сфінкса чи фінікійського царя, в яку закохався верховний олімпієць Зевс. Перевтілившись у білого бика, Зевс викрадає прекрасну Європу і переховує її на острові Кріт. Очевидно, ця легенда стала однією з головних підстав для сучасних істориків вважати, що з острова Кріт веде походження європейська цивілізація. 
    В часи Середньовіччя поняття Європа набуває нового значення; її починають ототожнювати з християнством, протиставляючи культурі арабо-мусульманського світу, до якого певний час належала Іспанія. Розкол християнської Європи на Католицький Захід та Православний Схід (1054 р.) породжує тезу про певну взаємозамінність понять Схід і Європа, хоча офіційно ніхто не відлучає народи православного Сходу від європейського культурного кола. 
    В період Нового часу термін "Європа" вживається як синонім до Заходу, цивілізації, міського способу життя, освіченості й протиставляється варварству та Азійському світові. В XX ст. поняття Європи визначається за ідеологічною ознакою; до неї входять передусім індустріально розвинуті країни західної Європи, яким протиставляються країни соціалістичного табору. Після розвалу СРСР і падіння Берлінського муру відбувається наповнення поняття Європи новим сенсом; вона починає розумітися як єдиний соціокультурний простір. 
    Розглядаючи сучасну Європу як історико-культурну цілісність, ми тим самим розуміємо народи європейського континенту, яких об'єднує воєдино спільність витоків, спільна доля, спільна спадщина. Звідси поняття європейська культура — результат внеску багаточисельних культурних спільнот, які злились і взаємозбага-тилися. Жодна з цих спільнот не збігалася з географічними межами Європи; ці кордони були або надто малими, або більшими від неї. Тому Європа народилася, завдячуючи зустрічі різних спільнот і синтезові їхніх культур. 
    Розглянемо тепер, у чому полягає самобутність феномену європейської культури і якими є її основні складники. За образним висловлюванням французького поета Поля Валері, "все те, що походить з Афін, Риму та Єрусалиму, є істинно європейським". Перекладаючи це твердження на сучасну культурологічну мову, можна сказати, що грецька спадщина, римська цивілізація й іудео-християнський внесок становлять основу європейської культури, європейської свідомості. Проте для того, щоби повною мірою стати європейськими, антична спадщина і християнство повинні були об'єднатися і синтезуватися з культурою народів давньої і середньовічної Європи германців, кельтів, слов'ян. 
    Для кращого розуміння феномену європейської культури детальніше розглянемо історичні типи культури, що містять в його основі. Кожному історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні орієнтири. Ці орієнтації визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Формування європейської культури пов'язане з традицією, що простягалася від античності через християнську культуру європейського середньовіччя до Нового часу. 
    Для людини античності характерним був синкретичний, тобто нероздільний погляд на світ, природу. Світ розглядався як єдиний, обмежений у просторі чуттєво-матеріальний космос, населений такими ж чуттєво-матеріальними божествами і людьми. Всемогутні божественні сили утворювали першооснову цього космосу і керували ним. Людина перебувала у стані постійної гармонії зі світом, вона жила в божественному світі, й божественний світ жив у ній. 
    Античне суспільство переважно жило інтересами земного світу, де точками відліку буди поліс і, розпочинаючи з епохи еллінізму, — індивідуум. Для духу античної людини ніщо не було чітко встановлене, дозволявся будь-який погляд, що міг змагатися з іншим, аж поки не переступить певних меж, заданих самою суттю полісного життя. 
    В епоху античності народилась філософія у власному розумінні цього слова. З іменами Геракліта, Анаксагора, Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля пов'язаний початок історії філософії як науки, їхні міркування, висунуті ними проблеми продовжували і після загибелі античного суспільства впливати на еволюцію різних напрямів філософської думки. У становленні історичної науки як раціональної форми пізнання суспільства величезна заслуга Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Розробляючи саме поняття і теорію держави як "політичної спілки" людей, соціологічна думка породила "Політику" Арістотеля. У соціальному житті формувалось розуміння істинної цінності людини, складалися уявлення про такі духовні цінності, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості. Яскраве втілення духовних цінностей античної людини ми простежуємо в поетичній міфології, літературі, в неперевер-шеній пластиці скульптури та високорозвинутому реалістичному живописі античних митців. 
    Узагальнюючи, зазначимо, що найціннішими і найхарактернішими надбаннями духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення культури європейського регіону були: зародження гуманістичної традиції, досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки. 
    Згасання полісної общини і традиційних культів спричинило утворення духовної порожнечі у світосприйнятті античної людини. Це змусило її жадібно шукати скрізь "духовне". І власне християнству судилося увійти в душі європейців, внести в життя європейських народів дещо принципово нове, не притаманне іншим культурам, у тому числі й античній. Це було відчуття своєрідної духовної цілісності, з якої людина постійно причащалася, вищого, трансцендентного, божественного порядку. В ролі духовного наставника і організатора такої спільності виступала Церква. 
    Середньовічний світогляд визнавав "світ" лише як неминучий, що був сповна реальний у буттєвому розумінні й неідеальний — у моральному. В галузі знання головним принципом відношення до істини виступав догматизм, а методом її пізнання — схоластика. Саме релігія була панівною ідеологією в цю епоху і найкон-цептуальніше оформляла досвід масової свідомості, задавала напрям розвитку культури. Аскетика, гомілетика, агіографія, іконопис, храмова архітектура — це плоди релігійного світосприйняття. 
    В історії європейської культури цей період знаменний формуванням християнської традиції з її уявленнями про людську індивідуальність, євангельською концепцією моралі та трактуванням людського розуму як створеного за образом божественного і тому здатного до раціонального осмислення буття. 
    Християнство, по суті, ніколи не було єдиним: процес дроблення супроводжував усю його історію. В ньому розрізняють три основні напрями: православ'я, католицизм і протестантизм. Кожен з них мав специфічні особливості, починаючи з основних догматів і принципів організації Церкви і закінчуючи ритуалом богослужіння, морально-етичними нормами поведінки віруючих. Своєрідність конфесійних відмінностей багато в чому визначалась характером, духом етнокультурної спільності, на ґрунті якої ці конфесії зароджувались і розвивались. Поєднання конфесшного й етнічно-культур-ного факторш було вирішальним для утворення самобутніх конфесш-но-культурних світів у християнстві: православно-слов'янського, католицько-романського та протестантсько-германського. 
    Православ'я зародилось на ґрунті візантійської культури. З часом його вплив поширився на слов'янські народи, які мали тісні контакти з Візантією. Відмінними рисами візантійської культури були: чітко виражений східний колорит, спадщина тривалих і міцних зв'язків з цивілізаціями Давнього Сходу, світський напрям у духовному житті й, нарешті, орієнтація на культурні традиції античної Греції, вплив яких ніколи не припинявся в імперії (на відміну від західно-католицького ареалу). Антична культурна спадщина переосмислювалась і пристосовувалась під неослабним контролем Церкви відповідно до цілей та інтересів православ'я, характерні риси візантійської культури мали величезне значення для формування духовності православного європейського світу, специфіки його світогляду. Ця специфіка, зокрема, виявилась у своєрідному розумінні людини. Людина розглядалась як тілесно-духовна істота, котра поєднувала дві іпостасі — земне і божественне. Таке розуміння людської природи знайшло відображення у творчості православних митців, де в образі людини гармонійно поєднувались глибока духовність, ідеальність з фізичним буттям. У культурі православного світу значно більшою мірою відчувались глибокий спіритуалізм, загальновизнаний і санкціонований Церквою канон. Християнський схід не знав того релігійно-церковного — в межах християнства — плюралізму, який набув великого суспільно-політичного значення в житті народів Центральної та Західної Європи. Найхарактернішими рисами культури православного світу можна назвати емоційність, трансценденталізм і недостатній розвиток емпіричної науки, а також підпорядкованість Церкви державі. 
    Католицький світогляд формувався під впливом культурних традицій античного Риму і розвивався на ґрунті Західної Римської імперії в романському етнічному ареалі. Тут культурна монополія Церкви була значно повнішою, ніж у православному. Це частково пояснюється трактуванням людини як істоти земної і гріховної. Католицизм діяв формоутворююче на психіку європейця, що виявлялось і в сфері соціальної організації зовнішніх між-людських відносин, і в сфері внутрішньої дисципліни, і в системах чітко визначених понять та порядку мислення. Багато в чому католицька схоластика сприяла виробленню логічного апарату філософських термінів. У духовній творчості культурних діячів католицького світу переважала дидактична нота. 
    Протестантизм виник як протидія католицизму. Його поширення окреслюється ареалом розселення народів германської мовної групи (німці, австрійці, германо-швейцарці, голландці). Тому дух протестантизму багато в чому визначив германський елемент, для якого були характерні такі риси, як внутрішня динаміка, порив до безмежного, воля, що прагнула охопити весь світ. Протестантизм виступив проти беззаперечного авторитету і диктату Церкви у справі спасіння людини, стверджуючи, що людина може спасти душу лише через особисту віру, яка безпосередньо дарується Богом, без втручання Церкви. Протестантизм висунув нові уявлення про особистість і моральність, про місце релігії у суспільстві, передбачив провідну тенденцію розвитку теологічної, філософської і правової думки Нового часу. Основною для нього стала тема духовного світу людини, уявлення про морально-осудну особистість і, нарешті (це стрижневий момент), поняття совісті. 
    Протестантський акцент на внутрішньому світі особистості та практичній релігійності глибоко відбився на всьому подальшому історико-культурному розвитку Європи. Під впливом його ідей формувались погляди таких великих мислителів як Кант, Фіхте, Гегель, К'єркегор, Ніцше, Ясперс, Швейцер та інших, в яких беруть початок багато впливових культурно-філософських доктрин сучасності (екзистенціалізм, персоналізм, "філософія життя" тощо). 
    Матриця сучасної європейської культури складалась в епоху Ренесансу на основі перероблення досягнень античної культури і культури європейського Середньовіччя. Ренесанс був не лише відродженням античного світогляду, але в повному розумінні цього слова — новим відкриттям Людини та Всесвіту. Він створив основи для розвитку індивідуалізму. Це був час збудження критичної думки і зародження філософського раціоналізму. Раціоналізм ознаменував перехід від середньовічної авторитарності до критицизму Нового часу. Це привело до формування розвинутої науки і тих основ наукової раціональності, які вирізняють її з-поміж інших форм пізнання світу. Наука стала набувати світоглядних функцій, а наукова раціональність почала розглядатись як одна з найважливіших цінностей людської життєдіяльності. Цінність науки пов'язувалась з особливим розумінням людської природи та її пізнавальної діяльності. 
    Людина стала розглядатись як сила, що протистоїть природі, втручається в її процеси, перетворює об'єкти природи в необхідні для себе предметні форми. В цій системі розум розглядався як гідний вияв людської природи. Формування світоглядних функцій науки завершилось в епоху Просвітництва. Це й визначило весь подальший розвиток сучасної європейської культури. Найсуттєвішим виявом західної духовності в схематичному спрощенні можна вважати, насамперед, сцієнтизм, тобто примат і культ науки з подальшими наслідками — технікою і техніцизмом наук. Згадаймо відоме гасло О.Конта: "Знати, щоб передбачити, щоб змогти". Другим моментом вияву європейського духу є персоналізм — високе цінування тієї своєрідної духовно-психічної цілісності, яку ми називаємо особою і яка є носієм культурних цінностей. 
    На основі такої духовності оформилося поняття сучасної європейської цивілізації. З XVIII ст. починається розбіг цієї цивілізації, що виявилось у прогресі техніки та наукової технології, впровадженні її досягнень у виробництво. Технічні, а пізніше науково-технічні революції, роблять це суспільство надзвичайно динамічним, приводять, часто впродовж одного-двох поколінь, до зміни соціальних зв'язків і форм людського спілкування. Для цієї цивілізації характерний яскраво виражений у культурі пласт інновацій, які постійно ламають і перебудовують культурну традицію. 
    Отже, доба Нового часу (XVI — поч.ХХ ст.) — це історична епоха, впродовж якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, що вирізнила Європу з-поміж всього іншого культурного світу, коли можна було говорити про європейську культуру як про певний особливий тип культури. Головними системоутворюючими принципами цієї культури були: антропоцентризм, раціоналізм, сцієнтизм, європоцентризм. 
    Як стверджують дослідники європейської специфіки, коли в попередні епохи культура Європи ще не вважалася "сповна європейською", тобто тим особливим соціокультурним світом, що об'єднує країни Європи в єдине ціле на противагу іншим, то на сучасний період вона (культура) вже перестала бути типово "європейською". 
    Йдеться про взаємодію і взаємовплив європейської культури з культурами інших народів світу. Наприклад, у XX ст. європейський тип культури, з одного боку поширився далеко за межі Європи, охопив інші континенти — Америку, Австралію; азійські, латиноамериканські та африканські країни. З іншого — ще з середини XVIII ст. (коли в Європі намітились перші симптоми кризи раціоналістичного світогляду, розчарування у можливостях розуму) ведуться пошуки альтернативних незахідних (європейських) шляхів духовного розвитку. Європа звертає погляд на Схід і потрапляє в поле магічного впливу індійської, китайської, арабської культур. Це приводить до переорієнтації на емоційно-інтуїтивне сприйняття світу, на ірраціональні способи пізнання. Так з'являються філософія Шопенгауера, Ніцше, Дільтея, Бергсона, неотомізм, фрейдизм, прагматизм, екзистенціалізм. В мистецтві це приводить до утворення нових напрямів: кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму, футуризму, імпресіонізму, експресіонізму. Різні течії в сучасній європейській культурі можна згрупувати залежно від того, чи переважає в них ірраціоналізм аж до містики, тісно пов'язаний з ним песимізм, невіра в прогрес, настрої занепаду, безнадії, відчаю, чи, навпаки, культ сили, оптимістична віра в раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи іншій конкретній течії. 
    Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться не обов'язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом. Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу. 
    На підтвердження можна апелювати до праць сучасних європейських культурологів, таких як У.Бейнбрідж, М.Гарднер, М.Ді-лінгер, Б.Рассел, Р.Старк, М.Фергюсон. Ці автори висловлюють спільну думку про те, що в сучасному західному світі відбувається "революція свідомості", а з нею — і народження нової культури. Важливими ознаками нової духовності називають: формування установки на власний досвід на противагу схоластичному інтелектуалізму та узаконеній моралі панівних церков; зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку (са-мореалізації); поширення моди на магію й астрологію, їх глибоке проникнення в масову культуру; велика популярність давніх і нових східних релігійних вчень. 
    Отже, збуваються прогнози про те, що переважно аналітичний західний розум з часом все більше буде збагачуватись інтуїтивно-цілісним духом східних культур і в свою чергу збагатить їх тим, що придатне для них. В умовах зростання взаємозалежності народів Європа розвивається не ізольовано, а в тісному зв'язку з народами інших континентів. Цей зв'язок стає все ор-ганічнішим і нерозривнішим. Європа пройшла тривалий і складний історичний шлях, який позначений високими досягненнями людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за свободу, демократію і соціальну справедливість.

Сам.2

Культура Стародавнього  Єгипту. Єгиптяни по праву називають  себе найдавнішим народом світу. 
    Зародження цієї афро-азійської цивілізації відносять до VI тис. до н.е. Згідно з традиційним підходом, історію державності та культури давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів, найчастіше — на чотири: Раннє царство (VI — IV тис. до н.е.), Стародавнє царство (III тис. до н.е.) Середнє царство (III — II тис. до н.е.), Нове царство (XVI —XI ст. до н.е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в родючій долині Нілу виникали державні утворення, об'єднані наприкінці IV —на початку III тис. до н.е. в централізовану деспотію. Культура Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і традиційністю. Дослідники вважають, що збережені пережитки минулого, деспоти-чність влади фараонів, що обмежила реалізацію індивідуальних потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади — вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через них — на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною замкненістю, регулярністю і сталістю еколого-гео-графічного середовища. 
    Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ природи та предків, астральний і загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому будівництві почав широко використовуватись камінь. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Оереднє царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного управління, посиленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі впливу на сусідні народи. В культурному розвитку — це епоха будівництва велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хеф-рена та Мікерина, створення унікальних пам'яток образотворчого мистецтва — сфінксів фараона Хефрена у Пзі та фараона Аме-немхета III, портретного дерев'яного рельєфу "Будівничий Хесіра", численних художніх скарбів із гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса — останнього фараона Середнього царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід — піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд, засвіАчують її колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох граней — 230 м. Це незвичайний пам'ятник, дійсне призначення якого донині невідоме. 
    Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії та Північній Африці. В цей період особливо розвинулась архітектура храмів, найвідоміші з яких храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці, прикрашені великою кількістю різноманітних колон. Серед вершин художньої творчості цього періоду — непере-вершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона, високомайстерні й оригінальні розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу — у фас. Ця традиція зникає лише в заключний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишились шедеври, створені за новими естетичними принципами, — рельєф з Мемфіса "Плакальники" та фаюмські портрети. 
    Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне втілення особливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів (монарх і, водночас, живий Бог). У межах цього своєрідного світогляду формувалась релігійно-міфологічна система уявлень давніх єгиптян про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жреців Геліополя, землю оточує нескінченна водяна безодня, яка набуває на ній форми морів і щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не піднеслося над ним, відтіснивши густий морок. Саме бог сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, ступивши у двобій з силами водяної безодні. 
    Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий порядок, визначивши у правилах істини та справедливості "Маат" кожній істоті її місце у світобудові; коли ж Атум-Ра повернеться до свого правічного спокою, час і простір перестануть існувати. Однак згодом жреці Мемфісу "дійшли висновку", що першим з'явилося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив небо, пустив по ньому Сонце і дав початок світу своїм животворним словом. Цікаво, що давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай політеїстичним у поклонінні різним місцевим богам. Лише поступово цей розгалужений пантеон був зведений до певної божественної ієрархії, де культ бога сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташиними крилами, або втілювався у місцеві божества з відповідними іменами (Амон-Ра, Монту-Ра, Себек-Ра). Саме за допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Тому й реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити поклоніння лише одному культу єдиного верховного бога сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства. 
    В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох виявах (боротьба за владу й зі смертю) нагадували те, до чого прагнули в земному суспільстві. Так, бог природи, що вмирає і воскресає, її животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю, став володарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давні єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Однак насамперед ці уявлення слугували основою культу фараона, обожнення його влади та самої особи. Ім'я "Гор" стає одним із священних титулів фараона. Вже найдавніша титулатура ототожнювала його з Гором, наголошуючи, що фараон, нащадок творця і володаря світу, має владу не лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього Царства у піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, який незворушно спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому в природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет добробутом. Таким було теологічне обґрунтування влади фараона і відповідне йому пояснення споконвічного суспільного порядку. 
    В умовах сакральної цивілізації Стародавнього Єгипту, де панувала релігійно-міфологічна свідомість, зміцненню традиційних суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного порядку саме й полягала в упередженні спроб поставити під сумнів існуючий порядок у суспільстві. Репрезентуючи волю богів, правила "Маат" містили такі етичні ідеї, як "істина", "порядок", "справедливість", "доброчесність". Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи — справедливе рішення. Правила "Маат", викладені у книгах давньоєгипетських мудреців, закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного індивіда: "Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе". 
    У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі" сімейного життя, що знайшло відображення в літературі, малюнках і написах на стінах гробниць. Характерним для їх суспільного життя явищем був гедонізм (етика насолоди), яскраво змальований у праці Птахотепа "Наука". "Будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй часу, відведеного для радощів". Земні радощі настільки цінувались у Стародавньому Єгипті, що переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке дарує вічну насолоду. Не дивно, що "Книга мертвих" — найбільша і найпоширеніша збірка релігійно-магічних текстів стародавніх єгиптян, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробному світі ("царстві мертвих"), містить чимало гедоністичних мотивів. 
    Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити про себе пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятники (гробниці й піраміди), помережені ієрогліфами. Якщо в епоху Стародавнього царства лише фараони могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часу Середнього царства кожен отримав право досягти цього блаженства, звівши власну гробницю. Саме завдяки вірі в індивідуальне безсмертя, єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в земному житті, концентруючись на владі фараона, намагались за допомогою магічної сили заупокійних культових обрядів, мистецтва та писемності увіковічити не лише свої імена і душу, а й тіло для вічного життя у загробному світі, де кожен отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. Звідси — і надзвичайно поширена в давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл померлих. Геній давніх єгиптян у цій галузі використовував їх значні досягнення в медицині і хімії. 
    Безумовно, у сакральній давньоєгипетській цивілізації всі спеціальні знання концентрувалися у порівняно невеликій елітній групі населення, яку становила панівна у суспільстві замкнена каста жерців. Стародавній Єгипет був класичною теократичною державою, де зосередження влади жрецького верствою зумовлювалось насамперед особливостями зрошувального землеробства в долині Нілу. Від спроможності заздалегідь передбачати його розливи і відливи залежали успіхи праці єгипетських землеробів-общинни-ків. Вміли це лише жерці, тому спеціальні знання становили основу панування цієї інтелектуальної верстви над землеробським суспільством. 
    Жерці передусім ефективно використовували для управління масами простолюдинів накопичені впродовж тривалого часу дані систематичних астрономічних спостережень, відкривши циклічність сонячних затемнень і навчившись передбачати їх. 
    Водночас у духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містичної оболонки. Саме у Стародавньому Єгипті вперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці. Високий рівень геометрії засвідчує досконалість форм єгипетських монументальних споруд — пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також певними елементарними знаннями з алгебри, вирішували рівняння з одним та двома невідомими. Цікаво, що Григоріанський календар ідентичний прийнятому в Стародавньому Єгипті 7 тис. років тому, який зазнав з тих пір лише невеликих уточнень. У стародавніх єгиптян існував своєрідний інтелектуальний центр "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, "магічні книги" — збірки з різноманітних галузей знань від магічних ритуалів до експериментально перевірених рецептів лікування хвороб. 
    Винайдення ієрогліфічної писемності сприяло розвитку жанрів словесності — міфів, казок, байок, молитв, гімнів, плачів, епітафій, дидактичних творів, повістей, любовної лірики і навіть філософських діалогів і політичних трактатів з теорії державної влади. Згодом виникла "релігійна драма", з'явився світський театр. Фараони та вищі сановники оточували себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й митцями-архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами, музикантами. 
    Бурхливий розвиток мистецтва у давньоєгипетському суспільстві привів до появи перших у світі письмово зафіксованих естетичних міркувань. Саме тут вперше в історії світової культури зародилася така її риса, як гуманізм. Хоч давні єгиптяни й орієнтувалися на ідею безсмертя, в їх духовному житті існувала антитеза цій ідеї, відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою "Пісня арфіста", її пронизує думка, що все на землі минуче, приречене на зникнення, кожного чекає смерть. Однак ніхто з померлих не з'явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися благами, бо ніщо не відверне неминуче. "Книга мудрості" Аменемопе, де були записані правила "Маат", засвідчує, що давні єгиптяни виробили й принципи гуманного ставлення один до одного. Ще зі Стародавнього царства залишились вислови на зразок надпису жерця Шеші: "Я рятував нещасного від сильнішого..., давав хліб голодному, вбрання голому".

Сам.4 

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало розташованій на кордоні європейських і азійських володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно позначилося на піднесенні політичного становища Константинополя, його економіки, культури. 
    Візантійський імператор Константин І (285 — 337 pp.) не розглядав резиденцію в Константинополі як "нову християнську столицю" імперії і не протиставляв її "язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження Константинополя як "християнської столиці" Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії. 
    Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") — вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею. 
    Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій. 
    Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості — Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юстиніана. 
    Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу. 
    Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку"). 
    Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові — консисторій (Державна рада). 
    Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада. 
    Римські традиції виявилися не тільки в ідеї божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу — глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу". 
    Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу — гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення. 
    Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV — V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики, філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей. 
    У IV — V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики. 
    Духовне життя ранньевізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким спіритуалізмом змісту. 
    В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст. прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші. 
    За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків. 
    З небаченою пишністю у 532 — 537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як центру східного християнства. Його внутрішнє оформ- ! лення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку. 
    Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Ґрунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", що відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.

Сам.3

Шумер

Шумери - народ, що заселяв Південну Месопотамію (межиріччя Євфрату й Тигру на півдні сучасного Іраку) на зорі історичного періоду. Самоназва народу саггиг - чорноголові. Вони перші з народів, що мешкали на території Древньої Вавілонії (сучасний Ірак), досягли рівня цивілізації.

Шумери осушили болота, навчилися  регулювати розливи рік і освоїли землеробство. З розвитком торгівлі з Іраном, Еламом, Ассирією, Індією й районами Середземноморського узбережжя шумерські поселення перетворилися в процвітаючі міста-держави, які до 3500 до н.е. створили зрілу цивілізацію урбаністичного типу з розвиненою металообробкою, текстильним ремеслом, монументальною архітектурою й системою писемності.

Перші шумерські поселення виникли  близько 4000 до н.е. Це були окремі міста-держави, що постійно воювали один з одним. Кожне місто мало свого правителя  й своє божество. Але їх поєднували мова, культура, і, можливо, етнічна  приналежність. Найбільшими із цих  міст були Ерида, Ніппур, Киш, Лагаш, Урук, Ур і Умма.

Мистецтво Шумерського народу, що розташовувався на території древньої Передньої Азії, на перший погляд може здатися складним і загадковим: сюжети, прийоми зображення людей або  подій, відображення часових-просторово-тимчасових відносин - усе це ґрунтувалося на специфічних  поданнях і віруваннях древніх людей. Будь-яке зображення містить у собі додатковий зміст, що виходить за рамки сюжету. За кожним персонажем стінного розпису або скульптури виступає система абстрактних понять - добро й зло, життя й смерть і т.п.

Для вираження цих понять художники  прибігали до мови символів, розібратися в якому сучасній людині не так просто. Символікою наповнені не тільки сцени з життя богів, але й зображення історичних подій, які розумілися древніми як звіт людини перед богами за зроблені ним діяння. Чимало здобутків шумерського мистецтва пов'язане з релігійними й міфологічними сюжетами. У сказаннях і поемах часто розповідається про фантастичних істот - напівлюдей, напівтварин, що постійно супроводжують, богів, героїв і звичайних людей. Ці ж персонажі є розповсюдженим мотивом в образотворчому мистецтві.

Історія мистецтва Шумерів, що бере свій початок на рубежі IV-III тисячоріч до н.е. у Південному Межиріччі, розвивалася протягом декількох тисячоріч.

Шумери - древній народ, що створив, нарівні з жителями Аккаду неповторний  історичний і культурний вигляд Межиріччя IV-III тисячоріч до н.е. Про походження шумерів немає точних даних. Відомо, що вони з'явилися в Південній Месопотамії не пізніше IV тис. до н.е. Проклавши мережу каналів від ріки Євфрат, вони зросили марні землі й побудували на них міста Ур, Урук, Ніппур, Лагаш і ін. Вони були самостійною державою, що мала свого правителя й армію.

Архітектура

У Межиріччя мало дерев і каменю, тому першим будівельним матеріалом були сирцеві цеглини із суміші глини, піску й соломи, - у силу цього архітектурних пам'ятників цього періоду збереглося вкрай мало.

Основу архітектури Межиріччя становлять світські (палаци) і релігійні монументальні будівлі й будинки. З будівель, що дожили до наших днів (частково), найбільш значними вважаються Білий храм і Червоний будинок в Уруку (3200-3000 р. до н.е.). Ці потужні культові вежі, що звуться зіккуратами (ziggurat- свята гора), були квадратними й нагадували східчасту піраміду. Щаблі з'єднувалися сходами, а по краю стіни йшли пандуси, що вели до храму. Стіни фарбувалися в чорний (асфальт), білий (вапно) і червоний (цегла) кольори.

Конструктивною особливістю монументальної архітектури було застосування штучно зведених платформ, що брало свій початок від 4 тисячоріччя до н.е. Цей момент пояснюється, можливо, необхідністю ізолювати будинок від вогкості ґрунту, що зволожується розливами, і разом із тим, імовірно, бажанням зробити будинок видимим з усіх боків. Іншою характерною рисою, заснованої на настільки ж древній традиції, була ламана лінія стіни, утворена виступами.

Храм, що панував над житловою частиною міста, нагадував про нерозривний  зв'язок Неба й Землі. Будівля являла собою низький прямокутний будинок  із плоским дахом, товстими стінами й без вікон. Вікна, коли вони робилися, містилися у верхній частині стіни, і мали вигляд вузьких щілин. Освітлювався храм за допомогою прорізів під дахом, а також через високі входи, оформлені у вигляді арок. Покриття в основному були плоскі, але відомий був і наклонний дах.

Виявлені розкопками на півдні Шумеру житлові будинки мали внутрішній відкритий двір, навколо якого групувалися криті приміщення; на одній стороні двору якого стояла статуя божества, на іншій - стіл для жертвоприносин. Перекриття, звичайно, опиралися на балки, але застосовувалися також зводи й куполи. По такому ж принципу будувалися також палаци й звичайні житлові будинки. Це планування, що відповідало кліматичним умовам країни, лягло в основу й палацового будівництва південного Межиріччя.

У північній частині Шумеру виявлені вдома, які замість відкритого двору мали центральну кімнату з перекриттям.

Скульптура

До нашого часу збереглися прекрасні  зразки шумерської скульптури, створені на початку III тисячоріччя до н.е. Досить розповсюдженим типом скульптури був так званий адорант - статуя людини, що молиться, зі складеними на грудях руками, що сидить або стоїть. Адорантів, звичайно, дарували храму. Особливо виділяються величезні очі адорантів, найчастіше скульптори їх інкрустували. Характерна риса шумерської скульптури – в умовності зображення. У предметах, знайдених у храмі Тиль Барсиба (сучасний Тель Асмар, Ірак) і зберігаються в Іракському музеї й Чиказькому університеті, підкреслюються об’єми, уписані в циліндри й трикутники, як, наприклад, у спідницях, які являють собою плоскі конуси, або в торсах, подібних до трикутників, з передпліччями, що теж мають конічну форму. Навіть деталі голови (ніс, рот, вуха й волосся) зводяться до трикутних форм.

Стиль скульптурних майстерень у Марі нагадує витончене ліплення з  м'якої глини. Типовим прикладом  може служити статуя сановника Ебих-Іля з Марі. Особа сановника осяяна м'якою посмішкою, величезні очі дивляться уважно й напружено, підборіддя чітко відділене від грудей. Із щонайможливою старанністю виконані всі деталі, особливо в одязі, що являє собою спідницю овечої вовни з вирізаними поштучно пасмами або жмути бороди з кучерявими кінчиками. Руки вирізані м'яко, мускулатура схована. У цілому форми втратили твердість, і демонструють виразну тенденцію до округлості.

Стіни шумерських храмів прикрашалися рельєфами, що оповідали як про історичні події, що відбувалися в житті міста (таких як військові походи, закладка храмів і т.п.), так і про повсякденні справи (господарські роботи та ін.). Рельєф ділився на кілька ярусів, що послідовно відбивали чергу подій. Усі персонажі були однакового росту, однак правителів, звичайно, зображували крупніше від інших.

Потреба в ознаменуванні перемоги в постійній боротьбі за владу  між містами обумовила появу нового типу рельєфу меморіального характеру. Мова йде про стели - кам'яні плити різних розмірів, що мають закруглену верхню частину й зображення з історичною або релігійною тематикою. Однією з найефектніших стел є Стела царя Еаннатума (Стела шулік), від якої збереглися деякі фрагменти. Стела присвячена перемозі Еаннатума, шумерського князя Лагаша, над містом Уммой. На обох сторонах стели зображені сцени, розділені на смуги.

Рельєф відрізняється оповідальною строгістю. На одному із фрагментів зворотної сторони стели загін воїнів, озброєних списами й щитами, марширує по трупах своїх ворогів. Зображений більш крупно вождь одягнений у шкіру тварини. Зачувши мертвечину, над полем бою кружляє зграя шулік. У нижній секції колісниця князя їде на чолі групи піших воїнів. На лицьовій стороні стели два фрагменти розповідають глядачеві про причину настільки блискучої перемоги. Верхній фрагмент цілком займає величезна фігура бога Нінгирсу, що піймав мережею безліч ворогів царя Еаннатума.

Особливе місце в шумерській культурній спадщині належить гліптиці - різьбленню по дорогоцінному або напівкоштовному камінню. Збереглося безліч шумерських різьблених печаток у формі циліндра. Печатку прокочували по глиняній поверхні, і одержували відбиток - мініатюрний рельєф із більшим числом персонажів і ясною, ретельно вибудуваною композицією. Для жителів Межиріччя печатка була не просто знаком власності, а предметом, що володів магічною силою. Печатки зберігали, як талісмани, дарували храмам, поміщали в поховання.

На шумерських гравюрах найбільш частими  мотивами були ритуальні бенкети  із сидячими за їжею й питвом фігурами. Інші мотиви становили легендарні герої  Гильгамеш і його друг Енкиду, що борються із чудовиськами, а також  антропоморфні фігури людини-бика. У найдавніші часи ця казкова істота з головою й тулубом людини, бичачими ногами й хвостом шанувалося скотарями як захисник черід від  хвороб і нападу хижаків. Імовірно, тому його часто зображували тримаючим  пару перевернутих донизу голів леопардів  або левів. Пізніше йому стали приписувати роль стража володінь різних богів. Не виключено також, що під видом людини-бика зображували Енкиду, що, маючи людський вигляд, прожив частину свого життя в лісі, звичками й поводженням не відрізняючись від тварини. Із часом цей стиль поступився місцем безперервному фризу із зображенням тварин, що б'ються, рослин або квітів.

Писемність

На території Древнього Близького  Сходу задовго до появи клинопису, навіть задовго до появи шумерів  існував спосіб зберігання й передачі інформації.

Найдавнішою відомою письмовою системою є шумерська писемність, що надалі розвилася в клинопис. Клинопис - це система листа, при якій знаки видавлюються очеретяною паличкою (стилом) на табличці із сирої глини. Клинопис поширився на все Межиріччя й став основною писемністю древніх держав Близького Сходу.

Розвиток системи керування  державою, нагромадження багатств правителями, знаттю й храмами вимагало обліку майна. Система глиняних кульок, де кожний елемент позначав один об'єкт (корову, барана й т.п.), служила для цих цілей уже в 9-ом тисячоріччі до н.е. Починаючи приблизно з 5 тис. до н.е. з метою кращого зберігання, фішки стали поміщати в спеціальні контейнери – булли (порожні глиняні кулі діаметром 10 див).

В 3300 р. до н.е. на поверхні булли з'являється  короткий опис його вмісту, і необхідність розбивати контейнер при кожній перевірці відпадає. Фішки виявилися непотрібними, і зникли, а контейнер став плоским. Так виникли перші глиняні таблички із числами: кружечками й куточками, видавленими в глині, форма й розмір яких указували на об'єкт, що позначався, і його кількість.

Перші символи писемності мали форму  товарів і були піктограмами, які відображали загальний зміст повідомлення у вигляді одного або послідовних малюнків.

До 3000 р. до н.е. піктограми й ідеограми стали використовувати фонетично, становлячи із цих символів слова, які часом навіть не мали прямого відношення до зображених предметів.

Разом з тим змінювався й стиль  писемності. Для спрощення запису, усі символи були розкладені на короткі  відрізки, які вже не потрібно було вирізати в глині, а можна було просто наносити за допомогою спеціальної палички із загостреним кінцем. Починаючи з II тисячоріччя до н.е. клинопис поширюється по всьому Близькому Сході. І хоча винахід писемності відбувся як кульмінація тривалого процесу розвитку відміток на глині, що відбувався на всій території Древнього Близького Сходу, саме шумерам вдалося, використовуючи систему фішок, перейти безпосередньо до писемності. Завдяки цьому ми одержали масу відомостей про шумерські закони, релігію, міфи й т.і.

Учені вважають найбільш древній винахід  писемності самим істотним внеском  шумерів в історію світової культури.

Література

У Шумері були створені перші поеми, що містили древні перекази й розповіді про героїв. Писемність дозволила донести їх до нашого часу. Так народилася література.

Шумерська поема про Гильгамеша оповідає про героя, що наважився кинути виклик богам. Гильгамеш був царем міста Урук. Він похвалявся перед богами своєю могутністю, і боги розгнівалися на гордія. Вони створили Енкида - напівлюдину-напівзвіра, що володів величезною силою, і послали його поборотися з Гильгамешем. Однак боги прорахувалися. Сили Гильгамеша й Енкида виявилися рівними. Недавні вороги перетворилися в друзів. Вони відправилися в подорож і пережили безліч пригод. Разом вони перемогли страшного велетня, що охроняв кедровий ліс, і зробили чимало інших подвигів. Але розгнівався на Енкида бог сонця й прирік його на смерть. Гильгамеш безутішно оплакував смерть друга. Зрозумів Гильгамеш, що не зможе перемогти смерть.

Відправився Гильгамеш шукати безсмертя. На дні моря він знайшов траву  вічного життя. Але як тільки герой  заснув на березі, зла змія з'їла чарівну траву. Так і не зміг здійснити Гильгамеш свою мрію. Але створена людьми поема про нього зробила його образ безсмертним.

У літературі шумерів ми зустрічаємо виклад міфу про потоп. Люди перестали коритися богам і своєму поводженню викликали їхній гнів. І боги вирішили погубити рід людський. Але серед людей була людина на ім'я Утнапиштим, що у всьому слухався богів і вів праведне життя. Бог води Еа зглянувся над ним і попередив про потоп, що насувається. Утнапиштим побудував корабель, занурив на нього своє сімейство, свійських тварин і майно. Шість днів і ночей носився його корабель по хвилях, що бушували. На сьомий день буря затихла.

Тоді Утнапнштим випустив ворона. І ворон не повернувся до нього. Зрозумів Утнапиштим, що ворон побачив землю. То була вершина гори, до якої й пристав корабель Утнапиштима. Тут він приніс жертву богам. Боги простили людей. Утнапнштиму боги дарували безсмертя. Води потопу відступили. З тих пор знову став множитися рід людський, освоюючи нові землі.

Міф про потоп існував у багатьох народів стародавності. Він увійшов  у Біблію. Навіть древні жителі Центральної Америки, відірвані від цивілізацій Древнього Сходу, теж створили сказання про Всесвітній потоп.

Знання

Шумери навчилися спостерігати за Сонцем, Місяцем, зірками. Вони обчислили  їхній шлях по небу, визначили багато сузір'їв і дали їм імена. Шумерам здавалося, що зірки, їхній рух і розташування визначають долі людей і держав. Вони відкрили пояс Зодіаку - 12 сузір'їв, що утворюють велике коло, по якому Сонце робить свій шлях протягом року. Учені жерці становили календарі, обчислювали строки місячних затьмарень. У Шумері був покладений початок однієї з найдавніших наук - астрономії.

У математику шумери вміли рахувати по десяткам. Але особливо почитали числа 12 (дюжина) і 60 (п'ять дюжин). Ми дотепер користуємося спадщиною шумерів, коли ділимо годину на 60 хвилин, хвилину - на 60 секунд, рік - на 12 місяців, а окружність - на 360 градусів.

У містах Древнього Шумеру були створені перші школи. Училися в них тільки хлопчики, дівчинкам давали домашнє виховання. Хлопчики відправлялися на заняття зі сходом сонця. Школи були організовані при храмах. Учителями були жерці.

Заняття тривали цілий день. Вивчитися  писати клинописом, рахувати, розповідати  сказання про богів і героїв було нелегко. За погані знання й порушення дисципліни строго карали. Той, хто успішно закінчував школу, міг одержати місце переписувача, чиновника або стати жерцем. Це давало можливість жити, не знаючи бідності.

Незважаючи на суворість дисципліни, школу в Шумері вподібнювали родині. Учителя називали «батьком», а учнів - «синами школи». І в ті далекі часи діти залишалися дітьми. Вони любили пограти й пошаліти. Археологи знайшли ігри й іграшки, якими бавилися діти. Молодші грали так само, як і сучасні малята. Вони возили за собою іграшки на коліщатах. Цікаво, що найбільший винахід - колесо - було відразу застосоване в іграшках.

Військове мистецтво

На початковій стадії розвитку військового  мистецтва значну роль зіграли держави  древнього Межиріччя - басейну рік Тигру і Євфрату. Тут, так само як і в Єгипті, виникло іригаційне землеробство, поряд з яким розвивалося скотарське господарство. Одним із наслідків розвитку скотарства була поява в Межиріччі бойових колісниць, що визначило особливість структури війська держав древнього Межиріччя.

У першій чверті III тисячоріччя до н.е. у південному Межиріччі, відомому в історії під ім'ям Шумер, існував ряд рабовласницьких держав-міст. Внаслідок розпадання первіснообщинного ладу племен Шумеру там виділилася общинна знать, що, очолюючи іригаційні роботи, закріплювала за собою володіння землею й худобою. Велику роль в економіці Шумеру грали храми, у яких було велике власне господарство. У середині III тисячоріччя до н.е. жреці узурпували політичну владу.

Жерці - правителі окремих шумерських міст-держав - мали своїх військові  дружини. Озброєння шумерських воїнів складалося з короткого списа  з мідним наконечником і мідною сокиркою на довгій рукоятці. Крім того, у них були мідні кинджали й кам'яні булави. Усе це була зброя ударної дії. Як захисне озброєння шумерський воїн мав мідний шолом, вовняний одяг із нашитими на неї мідними пластинками й шкіряною, окутою міддю щит. Дружинам Шумеру був уже відомий стрій. Перша шеренга строю несла більші щити, кожний щит прикривав кілька людей.

Для ведення бою застосовувалися  чотирьохколісні бойові колісниці, запряжені чотирма мулами. Екіпаж колісниці складався із двох чоловік - візника й воїна; останній був  збройний метальними списами, запас  яким містився в сагайдаці, прикріпленому  до переду колісниці.

Іригаційні канали Шумеру були не тільки засобом зрошення полів, але й зручними шляхами сполучення, що сприяло об'єднанню країни. Оволодіння шляхами сполучення сприяло централізації політичної влади в країні. Одному із правителів, опираючись на племінну знать, удалося перебороти опір жрецтва й затвердити деспотію, підкоривши собі значну частину племен Шумеру. Наслідком політичної централізації стало виникнення централізованої збройної організації. Воїн одержував земельний наділ, за користування яким він зобов'язаний був виступати в похід із відповідною зброєю. Крім цих воїнів, було невелике постійне військо, що озброювалося за рахунок правителя, що об'єднав племена Шумеру.

Протягом цілого тисячоріччя шумери були головними діючими особами  на древньому Близькому Сході.

Шумерська астрономія й математика були найточнішими на всьому Близькому  Сході. Ми дотепер ділимо рік на чотири сезони, дванадцять місяців і дванадцять знаків зодіаку, вимірюємо кути, хвилині й секунди в шестидесятках - так, як це вперше стали робити шумери.

Ідучи на прийом до лікаря, ми всі... одержуємо  рецепти ліків або пораду психотерапевта, зовсім не замислюючись про те, що й  траволікування, і психотерапія вперше розвилися й досягли високого рівня саме в шумерів. Одержуючи повістку в суд і розраховуючи на справедливість суддів, ми також нічого не знаємо про засновників судочинства - шумерів, перші законодавчі акти яких сприяли розвитку правових відносин у всіх частинах Древнього миру. Нарешті, замислюючись про мінливість долі, нарікаючи на те, що при народженні нас обділили, ми повторюємо ті ж самі слова, які вперше занесли на глину шумерські переписувачі, що філософствують, - але навряд чи навіть здогадуємося про це.

Але, мабуть, найістотнішим внеском  шумерів в історію світової культури є винахід писемності. Писемність стала потужним прискорювачем прогресу у всіх областях діяльності людини: з її допомогою був налагоджений облік майна й контроль за виробництвом, стало можливим планування господарства, з'явилася стійка система утворення, збільшився обсяг культурної пам'яті, у результаті чого виник новий вид традиції, заснований на проходженні канону письмового тексту.

Вавилон

Идеология и культура Вавилона.

Вавилонское рабовладельческое  общество, будучи наследником древнего Шумера, восприняло и достижения его  культуры. В свою очередь вавилонская  культура оказывала огромное влияние  на культурное развитие современных  ей народов Передней Азии и даже далёкого Египта. Немало её достижений вошло впоследствии в состав культуры древних греков и других народов  Европы и Азии. Огромное историческое значение вавилонской культуры определяется положительными достижениями науки  и искусства. Эти достижения были велики, несмотря на то, что характер вавилонской культуры в значительной мере определялся религиозной идеологией.

Вавиловская религия.

Вавилонская религия навязывала человеку идею его бессилия перед  сверхъестественными силами, которые, по вавилонским верованиям, навеки установили мировой порядок и  существовавший общественный строй; она  мешала подлинному познанию мира и  препятствовала активному воздействию  человека на окружающий мир.

Старые боги шумеро-аккадского пантеона сохраняли своё значение и  в религии Вавилонии, но религиозные  воззрения значительно усложнились.

Унаследованный от глубокой древности культ умирающего и  воскресающего бога растительности имел широкое распространение. Олицетворением умирающей и вновь воскресающей растительности был бог Таммуз (Думузи) —возлюбленный богини Иштар.

Немаловажным божеством  был бог грозы и дождя —  Адад (у шумеров Ишкур), почитавшийся особенно в более северных районах, где известную роль для земледелия играло орошение дождевыми водами («воды Адада»).