Людина, як вольва iстота свобода,вибiр,цiнностi

Виконала:

Новохацька М.Н

711 група

Перевiрив:

Федь I.A.

Луганськ-2014

План

1.Поняття про волю

2.Поняття свободи  та вибору.

3.Поняття про  цiнностi людини.

4.Висновки

1.Поняття про волю

Людина як активна істота не тільки сприймає оточуючий світ, не тільки певною мірою ставиться до нього, але й реагує на його впливи і сама впливає, перетворюючи світ у власних цілях. Так, людина постійно виявляє свою активність, щоб задовольнити ряд потреб і використовує для цього діяльність. Однак, якщо на шляху до досягнення мети виникає перешкода, то компонентів однієї діяльності для суб'єкта стає недостатньо і він використовує волю як психічну якість.

Воля людини виявляється в тому, наскільки вона здатна долати перешкоди і труднощі на шляху до мети, наскільки вона вміє керувати своєю поведінкою.

Слід відзначити, що не будь-яка дія, спрямована на подолання перешкоди, є вольовою. Наприклад, людина, яка втікає від собаки, може подолати дуже складні перешкоди і навіть залізти на високе дерево, однак ці дії не є вольовими, оскільки вони спричинені перш за все зовнішніми причинами, а не внутрішніми установками людини. Отже, важливою особливістю вольових дій, спрямованих на подолання перешкод, є усвідомлення значення визначеної мети, заяку слід боротися, усвідомлення необхідності її досягнення.

Воля-це психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей

Воля має самоцінне значення в житті людини:

- воля забезпечує виконання  дій, позбавлених прагнення до мети (коли домінує мотив "треба", а відсутній мотив "хочу";

- воля необхідна в ситуації  вибору дій, коли недостатньо  однієї домінуючої підстави (є декілька альтернативних більш-менш рівнозначних варіантів і треба зважитись на один з них);

- регуляція волею діяльності, коли необхідно утриматись від  небажаної активності. Воля тісно пов'язана з іншими проявами психіки. Так, для формулювання мети і усвідомлення перешкоди працює інтелект людини, стимулювати вольові зусилля можуть певні емоції таТак, воля проявляється не лише в умінні досягати мети, а й в умінні утриматися від чогось.

Воля - не абстрактна сила, а свідомо спрямована активність особистості. Воля є внутрішньою активністю психіки, пов'язаною з вибором мотивів, цілепокладанням, прагненням до досягнення мети, зусиллям, спрямованим на подолання перешкод, мобілізацією внутрішньої напруги, здатністю регулювати спонукання, можливістю приймати рішення, гальмуванням поведінкових реакцій. Усе це - специфічні властивості волі

У вольових діях людина здійснює свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб дій і характер. Учень чи студент, прагнучи успішно вчитися, виявляють ініціативу, напруженість фізичних і розумових сил, переборюють труднощі, що перешкоджають досягненню мети, стримують бажання, які відволікають від діяльності. Люди ж, на відміну від тварин, діють, як вже було сказано, цілеспрямовано, керують діями, використовуючи свій розум і волю, змінюють природу і суспільство у зв`язку зі своїми потребами і необхідністю. Прояв волі - це така активність особистості, яка обов'язково пов`язана із свідомістю.

Воля людини виробилась в процесі її суспільного та історичного розвитку, в трудовій діяльності. Живучи і працюючи, люди поступово навчилися ставити собі певні цілі і свідомо добиватися їх реалізації. В боротьбі за існування, долаючи труднощі, напружуючи свої сили чи стримуючи себе, людина виробила в собі різні якості волі. Чим важливіші були ті цілі, які ставили собі люди в житті і чим більше вони їх усвідомлювали, тим активніше вони добивалися їх реалізації. Вольова діяльність обов'язково передбачає цілий ряд актів і дій, які, в свою чергу, передбачають широкий ступінь усвідомлення особистістю її зусиль і характеру психічний процесів, які здійснюються. Тут і оцінка ситуації, і вибір шляху для майбутньої дії, відбір засобів, потрібних для досягнення мети, прийняття рішень і т.д.Іншими словами можна сказати, що воля пов`язана з іншими властивостями особистості, зокрема, з характером. Вона є основою характеру. Характер - це остаточно сформована воля. І в залежності від сформованості вольових якостей у людин говорять про сильний і слабкий характер. Безвільних людей ще називають безхарактерними. Але характер визначається не лише вольовими якостями.

Воля цілком вільна не залежна від мотивів і зовнішніх впливів, це самопричина поведінки. Воля до панування - першопричина всього, це саме життя, а якщо це міф, то і життя - міф. У Всесвіті існує єдина світова воля, яка цілком вільна у всіх своїх проявах; вона нічим не обмежена і тому могутня. У людини є універсальна воля, яка представлена їй у власному характері. Він даний людини від народження - незмінний і загалом непізнавальний. Воля - самостійна сила душі (нічим не зумовлена і ніким не пізнана), що здатна до вільного вибору. Воля - найвищий, загальний принцип буття. Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміц-нення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує.

Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсоВ структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і її духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.

2.Поняття свободи та вибору.

Якщо античні греки й римляни сприймали свободу як свою природну властивість – певну даність, котру вони мають захищати, коли їй загрожує небезпека, – то в давній Іудеї, що перебувала під римським ядром, ідея свбоди, починаючи вже з І ст. н.е. трансформується в ідеях визволення і пов’язується з повстанням проти іноземних загарбників.

Якісно нових рис набуває ідея свободи в християнстві, що переводить вже опрацьовану, як ми бачили, культурну ідею „звільнення” у внутрішній, духовно-моральний план: душа людини звільнюється від всеохоплюючого диктату старозаповітнього Закону, й перед нею відкривається простір вільного вибору, вільної жертви, вільного відповідання Богові. Впродовж тисячоліть історії християнства свобода утверджується як один з найглибших внутрішніх вимірів існування людини, людського „я”. „Я… це – свобода”, – читаємо в С.К’єркегора.

Втім, свобода заявляє про свої права й у царині зовнішніх стосунків між людьми. Вже епоха Відродження означала в цьому плані певне оновлення вироблених античністю уявлень про громадьську свободу, які з плином часу набувають дедалі конкретніших рис, збагачуються економічними, соціальними, політичними та власне гуманітарними аспектами. Основні віхи на цьому шляху – формування засад вільного підприємства, буржуазні революції ХVІІ – ХVІІІ ст., європейське Просвітництво, боротьба трудящих за свої права, опір тоталітарним режимам сучасний правозахисний рух.

Досить тривалий час в уявленні людства про свободу панував пегляд на неї як на усвідомлену необхідність. Але цей погляд являє собою, по суті, невизначення, а заперечення свободи. Мало того, що на місце свободи ставиться її протилежність, – людину, яка прагне свободи, змушують до того ж віддаватися усвідомленню цієї її протилежності, тобто ідеальним чином примірюватися до неї, „ вписувати” себе в її тло. Неначе раб, який пізнає й усвідомить своє рабське становище, від цього одного стане вільним!

Звичайно ж, пізнавати необхідність у різноманітних її проявах украй важливо. Людина, що перебуває у полоні ілюзій, не знає справжнього стану речей, з якими має справу, або не здатна дивитися правді у вічі, – не може вважатися вільною. Звужуючи значення відомого евангельського вислову „пізнаєте правду, – а правда вас вільним зробить!” (Ів.8,32) до елементарної гносеологічної площини, маємо визнати, що тільки істина, хоч якою б гіркою вона часом не була, відкриває перед людиною перспективу свободи.

І все ж зводити сутність свободи виключно до пізнання можливо лише за умови, що пізнання саме по собі вважається вищою духовною здатністю людини, реалізацією її кінцевого призначення. Пізнавати в такому разі означає для людини реалізовувати себе найактивнішим чином і отже, бути вільною. Так в основному розуміли дане питання Б.Спіноза, Г.В.Ф.Гегель. Проте часи панування однобічного гносеологізаторського погляду на людину і її проблеми минулись досить давно. Післягегелівські концепції людської свободи все активніше висувають на передній план саме діяльнісні й етичні варіанти її осмислення.

Сучасним розумінням свободи є відокремлення в ній кількох аспектів:

а) свобода дії – свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи для цього потрібні знаряддя та засоби;

б) свобода творчості – право людського суб’єкта втілювати свої мрії і задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам;

в) свобода самореалізації – є синтезом 2-х попередніх, і дає можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення;

г) свобода вибору – йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цілей, варіантів поведінки;

д) відповідальність – усвідомлення індивідом, свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння в світлі цього обов’язку суті і значення своїх вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями, що виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.

Невиводима з нічого, втікаючи від речей, являючи собою чисту спонтанність, свідомість є „не буттям, але небуттям буття”. Свобода не є властивістю „буття – для – себе”, яке не має свободи, а є свобода. „… Свобода і буття – для – себе, – стверджує Сартр, – це одне і теж”.Людина – це і є свобода. Така свобода безмежна, завжди рівна сама собі і нічим не детермінована. Вона однаково безкінечна в кожному. Коефіцієнт ворожості такий, що потрібні роки терпіння для досягнення найнезначнішого результату. Знову таки необхідно коритися природі, щоб володіти нею, тобто вставити мою дію в мережу детермінізму. Набагато більше, ніж здається, ніби людина „робить себе”, вона зроблена кліматом і землею, расою і класом, мовою, історією колективу, до якого вона належить, спадковістю, конкретними обставинами свого дитинства, набутими звичками, великими і малими подіями свого життя” Тому Сартр змушений обмежити тотальність свободи.

Людина вільна, заявляє він, але тільки в межах конкретної ситуації, „свобода існує тільки в ситуації, і ситуація є тільки через свободу. Людська реальність повсюдно зустрічає опір і перепони мають значення лише в і через свободний вибір, яким є людська реальність”. Я народився у певному місці, яке я не вибирав, але це місце може відігравати роль перепони або сприяння не саме по собі, а залежно від мети, яку я собі поставив; так, Нью-Йорк знаходиться в кількох тисячах кілометрів від Парижа, але ця відстань набуває значення лише в разі, коли я хочу відвідати Нью-Йорк, інакше вона для мене не має значення.

Фундаментальна здатність людини до свободи знаходить свій вплив у тому, що по суті ми, здебільшого не помічаючи цього, обираємо, утверджуємо власним рішенням навіть те, що раз і назавжди дається нам відокремленим ходом подій і жодної суб’єктивної підтримки з нашого боку, здавалося б, не потребує. Хоч як парадоксально це звучить, люди справді – таки обирають власне походження і батьківщину, любов, страждання і смерть, нерідко саме на цьому зрізі самовизначення демонструючи свій справжній духовний світ. Обирають, разом з тим обираючи себе – таким чином вибудовуючи власний світ, щоб у ньому дана онтологічна обумовленність їхнього існування не виглядала стіною випадковостю, набувала глибинного змісту .

В свою чергу вибір, що його здійснює людина, може мати для неї суто технічне значення, тобто стосуватися шляхів або способів досягнення певної наперед визначеної мети. Цілком зрозуміло, що в такому разі свобода вибору залишається обмеженою певною конкретною ситуацією діяння і як така ще не стає предметом самостійної морально-етичної рефлексії.

Вибір далі, може стосуватися цілей, нахилів, уподобань людини, але таких, зміна яких не може вплинути на загальний характер людської особистості, на засади її діяльної самореалізації. Локалізований таким чином у поверхневому шарі людської поведінки й досвіду, вибір найчастіше залишається суто життєвим, повсякденним явищем. Його наявність дає змогу ставити питання про відповідальність особи за її конкретні вчинки, але теж не дає ще можливості стверджувати принципову свободу людини як морального суб’єкта. Сутнісною стороною вибору є мотивація кожної людини .Саме через неї людина здійснює ті чи інші дії, поводить себе так чи інакше, і змінює себе, оточуючий світ, в цьому плані несе відповідальність.

Тому важливе значення в своїй концепції свободи Сартр приділяє поняттю „вибір”.

Існувати – означає свобідно вибирати свою сутність, ставати собою, піднестися до рівня особистості.

Істинно існує тільки той, стверджує Сартр, хто свобідно вибирає, сам себе робить, є створінням власного вибору. Якщо людина хоче існувати, вона повинна безперестанку вибирати, тому що життя людини є постійна трансцендентальність, тобто „перевершення” того, що є, і це досягається свобідним вибором. „Ми, – зазначає філософ, постійно втягнені в наш вибір, бо проектуємо майбутнє самим своїм буттям і постійно сточуємо своєю екзистенціональною свободою, повідомляючи самим собі, чим ми є через майбутнє, проте не осягаючи цього майбутнього, що завжди зостається можливим, ніколи не переходячи в ранг реального. Тож нам постійно загрожує шантизація нашого теперішнього вибору, ми відчуваємо постійну загрозу вибирати себе – а отже, й стати іншими, ніж ми є [17,637-638].

Саме свобідний вибір своєї долі, свого майбутнього, кожного окремого вчинку і дії і створює особистість. Для людської реальності, пише Сартр, „бути – значить вибирати себе”.

Наукове розуміння свобідного вибору обов’язково включає в себе раціональний характер цього акту. Свобідний вибір – завжди свідомий вибір чогось із ряду можливих факторів. Вибираючи діяльність людини – результат не її „абсолютної” свободи; вона обумовлена всім тим складним комплексом внутрішніх і зовнішніх закономірностей, які приводять до свідомого, а як наслідок, і свобідного прийняття того чи іншого рішення. Для Сартра свобідний вибір є абсурдним, що знаходиться по ту сторону всіх причин.

Отже, свобода є своєрідним тягарем який повинна нести людина, якщо вона є особистістю. Людина може і відмовитись від свободи, перестати бути сама собою, але ця відмова відбувається разом з відмовою від себе як особистості. І людина вільна і в тому розумінні, що має можливість постійно проектувати, обирати. Саме в цьому плані Ж.-П.Сартр, не зважаючи на його погляди, що стосуються Бога тісно сходиться з М.О.Бердяєвим, оскільки і для нього основним атрибутом особистості є свобода, і свобода має для нього сенс тільки у творчості, що для Сартра є можливість людини проектувати, обирати.

У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.

В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від її власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта. Отже, незалежність від інших - суттєва характеристика буття і самобутності волі. Воля існує тоді, коли сама визначає себе, володіє собою. Самовизначення і самоволодіння - це і є свобода волі. Свобода - суттєва якість волі особи.

З моменту появи людини суспільство постійно впливає на неї, визначаючи її особистісне становлення. Спочатку через сім'ю, школу, потім через всю сукупність соціальних інститутів. Визначальний вплив соціуму має певний позитивний зміст: саме в суспільстві лише й можливе становлення людини як особистості, в суспільстві ж і знаходяться всі необхідні умови дальшого розвитку особи. Але з іншого боку, особистість за своєю суттю є вільною, творчою індивідуальністю, яка прагне до самореалізації. Суспільство ж як єдине ціле більш статичне, консервативне, насамперед, захищає інтереси цілого, тобто особи, прагне визначально впливати, підпорядковуючи особистість. Щоб докладніше розглянути важкий і багато в чому супе речливий процес взаємодії особистого і суспільного, необхідно виділити той елемент величезного механізму соціального визначення, яке безпосередньо і постійно впливає на особу і її свободу. Такою універсальною, найбільш простою, своєрідною частинкою механізму соціального визначення є соціальна норма. Саме в соціальній нормі виражаються стійкі в суспільній свідомості психологічні уявлення про соціальну необхідність, користь і справедливість. Соціальні норми не лише універсальні, а ще й безпосередньо впливають на особу, її свободу, тому що, на відміну від інших форм соціальних ідеалів, цінностей та ін., реально присутні і постійно діють у житті кожної людини. Через соціальні норми людина засвоює традиції, правила життя суспільства, в якому живе. Соціальні норми для особи та її свободи - вагомі об'єктивні фактори, з одного боку, є суспільні явища, з іншого ж, суспільні явища сформульовані, звернені до особи як вимоги належної поведінки. Особа не може повністю усунутися від виконання соціальних норм, навіть якщо норми не відповідають її власним цінностям. Це зв'язано, насамперед, з тим, що суспільству, як певній цілісності (соціальній групі, нації, державі), належить функція контроля і підкріплення соціальних норм.

Люди не в змозі змінити умови свого життя, однак вони мають певну свободу волі у виборі цілей і шляхів їх досягнення, оскільки в кожен момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей для їхніх дій. Крім того, вони певною мірою вільні у виборі засобів для досягнення обраної мети. Свобода, отже, не абсолютна, а відносна і перетворюється на життя шляхом вибору того чи іншого плану дій. Що чіткіше усвідомлюють люди свої реальні можливості, що більше засобів для досягнення поставленої мсти вони мають, то більшою є свобода. У цьому і полягає об'єктивна підстава свободи як феномену людського життя.

Таким чином, вибір варіанта діяльності поєднується з великою моральною і соціальною відповідальністю за наслідки цього вибору. Тому справжній вибір відрізняється від свавілля тим, що він є результатом складного синтезу об'єктивних можливостей зовнішньої дійсності і суб'єктивного багатства внутрішнього світу людини, накопиченого нею соціального досвіду. У процесі вибору розкривається справжній зміст, духовне і моральне багатство особистості. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.

Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю

І суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відповідальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебувають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флуктуації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) можуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.

Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства устані свободи поняття "свобода" слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності людей.

Зростання ступеня свободи особи може правити за критерій суспільного прогресу. На різних етапах історії людства можливість вільного вибору особистості була неоднаковою. У міру розвитку суспільства, з кожною новою епохою відкриваються нові можливості зростання ступеня свободи особи. Це положення в сучасному суспільствознавстві як на Заході, так і на Сході стало загальновизнаним. Тому сьогодні основним критерієм суспільного прогресу є рівень гуманізації суспільства, становища в ньому особистості - рівень її економічної, політичної, соціальної і духовної свободи. Кожна суспільна формація чи цивілізація прогресивні настільки, наскільки вони розширюють коло прав і свобод особи, створюють умови для її самореалізації. Однак не слід забувати, що свобода лише тоді може бути критерієм суспільного прогресу, коли її зростання відбувається в розумних межах. Коли цими межами на будь-якому етапі розвитку суспільства є відповідальність особистості перед суспільством і вона виходить за щ межі, у суспільстві неминуче починається анархія, що з поняттям "свобода" аж ніяк не сумісна.

3.Поняття про  цiнностi людини.

Цінність – це поняття, яке вказує на людську, соціальну і культурну значимість певних явищ і предметів діяльності.

Цінність є особливим типом світоглядної орієнтації людини, уявленнями, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. Будь-які події та явища в природі, суспільстві, житті індивіда сприймаються ним не лише за допомогою науково обґрунтованих теорій, а й пропускаються через призму власного ставлення до них.

Формування поняття "цінність" пройшло складний історичний шлях. Доцільно торкнутися лише історії тих поглядів на цінність, які є найважливішими для сучасного розуміння цього поняття.

Цікавим твердженням давньогрецької філософії є те, що найвищим мірилом цінності та найвищою цінністю є людина. Відома теза Протагора: "Людина є мірою всіх речей".

В античній і середньовічній філософії ціннісні характеристики включалися в саме життя, розглядалися як притаманні йому, нерозривні з реальністю. Дослідження цінностей як таких стало можливим тоді, коли поняття реальності розщепилося на реальність у власному розумінні й цінність як об'єкт людських уподобань, пристрастей та прагнень.

Категорія цінності найбільш ґрунтовно була розроблена класичною німецькою філософією, особливо І. Кантом. І. Кант поняття цінності пов'язує з поняттям доброї волі. Сама по собі добра воля має цінуватися незрівнянно вище, ніж будь-що здійснене нею на користь якоїсь схильності. Важливим у кантівському аналізі поняття цінності є те, що це поняття він співвідносить з людиною як метою, її розвитком, а такий аспект цінності, як корисність, – зі світом природи бажань. Цей аспект І. Кант називає відносною, зумовленою цінністю. Основну увагу він звертає на суб'єктивний аспект цінності, який і прагне висвітлити. Водночас підкреслює наявність і об'єктивного аспекту, але детально його не розробляє. Кантівську концепцію цінності сприйняли в основному, з деякими змінами, всі представники класичної німецької Сучасна соціально-філософська література характеризується різноманітністю поглядів на природу цінностей та їх розуміння. Вони зрештою є або конкретизацією проблеми, наміченої в німецькій класичній філософії, або розробляються через протиставлення останній.

Найбільш аргументованим, поширеним і прийнятним є твердження, згідно з яким цінності є предметом потреб та інтересів людини. Цими предметами виступають речі, явища чи ідеї, думки. Залежно від цього виділяють дві групи цінностей:

– матеріальні – це знаряддя і засоби праці, предмети і речі безпосереднього споживання;

– духовні – це ідеї, теорії, думки: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські, релігійні, екологічні тощо.

Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як "предметні" та "суб'єктні".

"Предметними" цінностями  виступає все розмаїття предметів  людської діяльності, суспільних ВІДНОСИН та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються В плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи Несправедливого тощо.

"Суб'єктні" цінності  – способи та критерії, на основі  яких проводяться самі процедури  оцінки відповідних явищ, закріплюються  в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це – настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер ЛЮДСЬКОЇ життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення. Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. в працях Г.Лотце, В.Віндель-банда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії — розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему раціональної чи моральної (ціннісної) визначеності світу.