Мапа князівств
1. Предмет, завдання,
джерела та історіографія
Мабуть, із жодної дисципліни, які вивчають у вищій школі, не
видано останнім часом стільки спеціальної літератури, як з історії
України. Нинішньому студентові вже доступні капітальні праці
видатних істориків,
чиї імена десятиліттями
називали з метою поганьблення їх; розвідки, нарисові, монографічні
дослідження, написані та вперше видані за рубежем; різноманітні
праці, наснажені оригінальним концептуальним баченням нашого
минулого сучасними вітчизняними істориками;
низка довідково-енциклопедичних видань.
За таких обставин зважитись на випуск у світ ще одного по
сібника, можливо, було б ризиковане, якби йшлося про стереотипний
за мисленням і манерою викладу твір. У даному разі автор і
видавництво проектували за багатьма параметрами непересічний
посібник, функціональний у навчальному процесі, читабельний,
доступний щодо сприйняття. Рукопис, якого недовго довелося чекати,
переконав у великій імовірності появи дуже цікавого за
концептуальним мисленням, свіжого фактологічне, оригінального за
стильовими аспектами, компактного за обсягом тексту навчального
видання.
Історія постає в ньому без глянцу, без ідеологічних перебільшень
чи замовчувань, без гонитви за "жертвами часу", без кон'юнктурного
славослов'я. Це самодостатня праця. Думка і слово в ній пройняті
авторським вживанням у події далекого чи близького минулого,
прагненням розглядати 'їх в єдності, суперечностях різноманітних
тенденцій, процесів на рідних теренах та поза їх межами. Сміливим
і водночас зваженим є підхід автора до не-достаньо висвітлених в
історичній літературі сюжетів і осіб, Широко представлені
концептуальні погляди щодо спірних проблем. Зримо простежується
контекст світового історичного розвитку, відчутне використання
новітнього інструментарію багатьох суміжних дисциплін — філософії,
економічної теорії, політолопї. соціології, географії, етнографії,
культурології тошо. Нерідко автор у глибині віків бачить витоки
сучасних проблем, ^ залучаючи до аргументації унікальні архівні
матеріали. Не уникає він складних і суперечливих сучасних колізій,
які, з огляду на різні обставини й чинники, історики змушені
здебільшого обминати.
І все це викладено лаконічно, без нарочитої наукоподібності,
емоційного епатажу. Систематизують відомості, дисциплінують
мислення короткі, але місткі за змістом висновки наприкінці кожної
теми, які відзначаються концентрованою інформативністю, а почасти
й концептуальною оригінальністю.
Автор добре знає специфіку викладання предмета у вищій школі,
тому посібник дуже функціональний щодо його використання в
навчальному процесі. Але чи не найголовнішим видається те, що в
ньому простежуються намагання уникати категоричної однозначності
суджень щодо драматичних сторінок нашої історії, спроби осмислити
їх у контексті того часу. Досить відчутним є й моральний аспект,
чим завжди відзначаються праці з української історії. Попри
незаангажованість, ідеологічну безпристрасність і в думці, і в
слові простежується громадянська позиція автора, який прагне
розібратися в причинах історичних колізій, зрозуміти мотиви
вчинків конкретних історичних осіб, пам'ятаючи, що всі вони — наші
співвітчизники, а їхні подвиги і помилки — наша історична доля.
І все ж час від часу при читанні цієї справді за багатьма
ознаками непересічної книжки зринає думка, що наше суспільство ще
довго торуватиме собі шлях до толерантності в оцінках складних
історичних подій, неоднозначних постатей минулого, долаючи ейфорію
ситуативних переможців, реваншизм осіб, відтиснутих з авансцени
подій. Але у всіх нас одна історія і дуже важливо усвідомити хоча
a з історичного досвіду, що ставали міцними ті держави, громадяни
яких завжди були готовими подати руку, а не оголювати один супроти
од ного шабель.
Предметом навчального курсу "Історія України" є наука про появу людей на території сучасної України, їх розселення і спосіб життя, про їх етногенез, про українців і їх відносини з іншими народами, про матеріальний і духовний їх розвиток, про боротьбу за свою незалежність.
Історіографія (з
грець. — опис історії) — дисципліна, що
вивчає історію історичної науки. Це наука
про те, як виникла і розвивалась історична
думка, процес нагромадження історичних
знань. Вона з'ясовує соціальну основу
і соціальну функцію історичного пізнання,
досліджує боротьбу в ній різних напрямів,
шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення
історичних джерел, висвітлює організацію
і форми дослідницької роботи в галузі
історії.
2 На території України
найдавніші люди з'явилися ще в період
палеоліту понад 1 мли років тому. Вони
жили невеликими групами, що утворювали
первісне людське стадо, користувалися
вогнем, уміли застосовувати каміння і
дерев'яні палиці, виготовляли примітивні
знаряддя праці. Основними заняттями були
полювання та збиральництво.
Близько 40—35 тис. років
тому з'явився новий тип людини, що вже
належала до сучасного фізичного типу
— Homo sapiens, або "людина розумна". Переважним
джерелом добування їжі було полювання
на великих тварин. Досконалішою стала
мисливська зброя. Основними формами житла
залишалися чум чи яранга, а також землянки
і напівземлянки.
На зміну первісному
стаду прийшла родова община. Рід
стає основною суспільною ланкою, об'єднуючи
родичів за материнською лінією, що свідчить
про виникнення матріархату* Роди консолідуються
у племена, формується племінна організація
суспільства. Виникли давні форми релігійних
вірувань: анімізм, магія, тотемізм, фетишизм.
Нових успіхів людське
суспільство досягло в епоху
мезоліту (IX—VI тис. до Н. X.). У-результаті
потепління складалися ландшафтно-географічні
зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний
і тваринний світ. Відповідно змінювалися
й умови життя людей, зокрема добування
їжі. Завдяки винайденню лука і стріли
мисливець уже міг полювати здобич на
відстані й у більшій кількості. Одним
з основних занять стає рибальство. Було
створено інструменти для обробки дерева;
з'явилися нові вироби з кістки та дерева
з крем'яними пластинами.
На цю епоху припадає
початок приручення диких тварин, насамперед
собаки, потім — свині.
У зв'язку з підвищенням
продуктивності праці відпала потреба
в існуванні багатолюдних колективів.
Відбуваються масові переселення людей
з однієї місцевості до іншої, поширюється
досвід господарювання.
Завершальною стадією
кам'яного віку стала епоха неоліту
(VI—IV тис. до Н. X.). Зароджуються нові форми
господарювання — скотарство і землеробство.
Процес переходу від присвоювальних форм
господарювання до відтворювальних отримав
назву неолітичної революції.
Основу виробничих
відносин становила спільна власність
роду на знаряддя та продукти праці. Одним
із важливих досягнень стає виготовлення
глиняного посуду. Для виготовлення
знарядь праці, крім простого оббивання,
з'являються нові методи обробки сировини
— пиляння, шліфування, примітивне свердління.
. Якісно новим
періодом розвитку первісного
суспільства став енеоліт (IV—
Розвиток землеробства,
скотарства, ремесла та обміну зумовив
значні зміни у стародавньому
суспільстві. Замість матріархату
поступово утверджується
Серед енеолітичних
племен на території сучасної України
провідне місце посідали хліборобські
племена Трипільської культури. Поширена
на території від Верхньої Наддністрянщини
і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини
і Причорномор'я ця культура досягла найвищого
розвитку впродовж IV—ІП тис. до Н. X. мало
чим поступаючись раннім цивілізаціям
Стародавнього Сходу. Назву отримала від
дослідженого наприкін. XIX ст. українським
археологом В. Хвойкою поселення поблизу
села Трипілля на Київщині.
Трипільці жили у
тривалих поселеннях, що налічували кілька
десятків садиб, у яких мешкали до
600 жителів. Основною лапкою суспільства
була невелика сім'я. Існував релігійний
культ боги ні-матері.
Основним заняттям
трипільських племен було землеробство.
Певного рівня досягли тваринництво
та ремесла (чинбарство, кушнірство, ткацтво,
обробка міді, керамічне виробництво).
За етнографічними
ознаками Трипільську культуру можна
вважати близькою і подібною до української.
Це дало змогу висунути й розвинути
ідею поступального етнічного
Основними причинами
занепаду Трипільської культури, на думку
вчених, були зміна теплого і вологого
клімату на значно посушливіший, загальна
нерозвиненість матеріального виробництва,
руйнівні зовнішні впливи сусідніх племен.
За енеоліту відтворювальне
господарство набуває поширення
і в інших регіонах України, зокрема
в Степу та південній смузі лівобережного
Лісостепу, де проживали скотарські племена.
Поряд зі скотарством, вони активно займалися
і рибальством, мисливством, збиральництвом,
частково землеробством.
Через свій рухливо-осілий
спосіб життя скотарі майже не залишили
поселень, тому основним джерелом для
вивчення їх діяльності і побуту є поховальні
пам'ятки — численні кургани та кам'яні
антропоморфні скульптури.
Є підстави вважати, що зі скотарськими племенами українських степів пов'язане становлення індоєвропейської спільноти, а також виникнення та поширення індоєвропейського кола мов.
На зміну
мідно-кам'яному прийшов
3 Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців у псевдо-науковій літературі іноді також називають Українська Аратта.
Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових будинках з кількома кімнатами.Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки - через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.
4 Перші кочові племена з’явилися у епоху бронзи, яка вирізнялася дуже посушливим кліматом, у тому числі на території України. Природньо-кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством. Кочовими племенами можна назвати такі археологічні культури Бронзового віку: зрубна культура, сабатинівська культура, катакомбна культура, бондарихинська культура та ін. Вони займалися переважно кочовим скотарством і дуже рідко землеробством.В Ранньому Залізному віці у ІХ ст. до н.е. в степовій частині України з’явилися кіммерійці, яких у VII ст. до н.е. витіснили скіфи, що на півдні України утворилили державу Велика Скіфія. Вона досягла піку своєї могутності у IV ст. до н.е. за царя Атея. Проте у ІІІ ст. до н.е. скіфське панування в Північному Причорномор’ї пішло у небуття під натиском груп кочових племен, яким дали загальну назву — сармати (роксолани, сіраки, аорси, язиги, а з І ст. н.е. і алани).У середині III ст. н. е. військову могутність сарматів на території Правобережної України підірвали готи, які відрізали їх від античних міст.У IV ст. сарматів розгромили й частково асимілювали гуни. Частина сарматів відійшла в гори Кавказу та в Крим, а ті, хто залишився, взяли участь у формуванні черняхівської культурної спільності. Частина сарматів взяла участь у Великому переселенні народів.
Проте і гуни не довго панували на території України. Вони були розгромлені готами і антами. У VI ст. анти були поневолені аварами. У 60-х рр. цього ж століття вони створили Аварський Каганат. Проте на самій території України авари (або обри) не проживали. Слов'янські племена були залежними від аварів. У кінці ІХ ст. Аварський Каганат падає під натиском угорців.Інші відомі кочівники доби раннього Середньовіччя на території України: Печеніги
Половці Чорні клобуки Монголи Кримські татари Ногайці
5 Головною причиною
давньогрецької колонізації була переважно
примусова еміграція частини вільного
населення з рабовласницьких полісів
самої Греції. Найбільше переселялося
сюди греків з Мілета та інших малоазійських
грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення
з деяких острівних міст та з метрополії,
зокрема з Афін. Північне Причорномор'я
вабило греків своїми хлібними, рибними
та іншими багатствами. В розвитку торгівлі
була зацікавлена також місцева знать,
яка одержувала предмети розкоші, зброю,
вино, оливкову олію, тканини, розписну
кераміку та інше.
Першими мореплавцями
Чорного моря були стародавні критяни.
1975 року біля Каліакри (Болгарія) на археологічних
розкопах знайшли кам'яний якір критського
корабля, датований XVI століттям до н. е.[1]
Найдавнішим на території
України було грецьке поселення
на острові Березань, засноване в
VII столітті до н. е. Найбільшими грецькими
колоніями в Причорномор'ї були Тіра (на
місці сучасного Білгорода-Дністровського),
Ольвія (біля села Парутиного, на правому
березі Бузького лиману), Керкінітида
(на місці сучасної Євпаторії), Херсонес
(на території сучасного Севастополя),
Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної
Керчі). Виникнувши як колонії грецьких
міст-метрополій, античні міста невдовзі
стали самостійними рабовласницькими
містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес
і деякі інші впродовж свого існування
були самоврядними містами — полісами.
Міста, засновані на узбережжі Керченської
протоки, в V ст. до н. е. ввійшли до складу
Боспорського царства, яке утворилось
480 р. до н. е.
З початку III ст. н. е.
через кризу рабовласницького ладу почався
занепад античних міст, а навала гунів
(IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте
деякі грецькі міста продовжили своє існування,
зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів)
остаточно був зруйнований 1399 року, а Білгород-Дністровський
ЮНЕСКО віднесло до 10 найдавніших міст
світу з безперервним існуванням.
Частина населення Херсонеської округи у середньовіччі стала ядром князівства Феодоро у південному Криму, мешкали греки і в генуезьких колоніях на узбережжі. Князівство захопили турки-османи 1475 року, а остаточно православне населення (переважно грецьке) примусово виселили з Криму за наказом Катерини ІІ (1778; пізніше частково повернулося) та за наказом Й
6 Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II —І тис. до н. е.). Вперше про слов'ян-венедів (венетів) згадують римські автори І —II ст. н. є. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Готський хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V —IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.
7 Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави —
Київської Русі. Існує
декілька теорій.
1. Норманська теорія,
її започаткували німецькі
Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській
Академії наук.
«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без
зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли
вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від
фінської назви
шведів «Ruotsi».
2. За хозарською
теорію поляни є не слов'янами,
Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі —
цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні
візантійські та
арабські джерела згадують Аскольда
з титулом хакана.
3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і
означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів
Середнього Подніпров'я.
4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками
цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М.
Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних
слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для
створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин,
існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами
общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була
велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість
врем'яних літ», який
розповідає про правління князя-слов'
V — поч.УІ ст.) та хроніка
«Бертинські аннали».
Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу
(варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів
одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують
повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого
соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести
ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь
утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу
первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних
слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів
племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів
племен у «княжіння»
державного типу.
Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була
найбільшим державним утворенням у тогочасній Європі, її кордони
простягалися від Ладоги й Білого моря до Чорного та від Карпат до
верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з новими формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровноїпомсти за вбитих родичів."Норманісти" вважали, що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін."Антинорманісти" рішуче заперечували проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" — слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Вага лій.Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II — початок VII ст.).Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст. він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою.Не витримала критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.Напри кін. VIII — у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів — Дира й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті — поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці — Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.
