Молодіжне лобіювання в Україні

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Факультет соціології і права

Творча робота

з курсу соціології культури

на тему:

„Молодіжне лобіювання в Україні”

Виконала              Перевірила

Студентка 4 курсу              канд. філос. наук

Групи АМ-81              Покулита І.К.

Галенко О.С.             

Київ – 2011
Зміст

Вступ ............................................................................................................................3-5

1. Молодіжне лобіювання: міф чи реальність? ........................................................6-7

2. Сучасні можливості лобіювання молоддю своїх інтересів ..............................8-10

3. Лобіювання як метод вирішення проблеми молодіжного безробіття ...........11-13

4. Освітня ситуація в Україні як об’єкт молодіжного лобіювання ....................14-16

Висновки ..................................................................................................................17-18

Список використаної літератури ...........................................................................19-20

Вступ

Актуальність теми дослідження. Лобізм – один з найпотужніших чинників регулювання суспільного життя в країні, оскільки це політичний спосіб прийняття рішень як на державному, так і на регіональному рівнях. Лобізм можна інтерпретувати як практику реалізації інтересів, як спосіб впливу  на органи влади, як посередництво між громадськістю і органами влади, як інститут, систему чи явище. Однак суть лобізму одна – просування інтересів, які мають узаконюватися на державному рівні.

Відтак лобіювання – не поодинокий акт у плані просування одного інтересу, а процес, який базується на фундаментальному праві кожного громадянина демократичного  суспільства відстоювати на рівні закону власні інтереси, направляючи індивідуальні чи колективні звернення до органів державної влади. Таким чином, процес лобіювання збільшує коло учасників процесу політичного життя та обмежує монополію апарату державної влади.

Ще одним позитивним моментом у процесі лобіювання інтересів є можливість подання запитів  знизу за допомогою проведення різних масових кампаній. Мається на увазі можливість установлення вертикальної взаємодії між соціальною групою і органом влади, за якої групи громадськості, які позбавлені можливості управляти, отримують змогу подбати про власні інтереси та опосередковано взяти участь у прийнятті й реалізації політичних рішень. Отже, лобісти – це групи тиску на владні структури, створені з метою донесення до влади певних проблем громадян, які пропонують те чи інше законодавче їх вирішення, добиваються урахування своїх інтересів у варіантах законопроектів, які в подальшому буде введено в дію, що й зумовлює ефективність лобізму та його вплив на ситуацію. Цим самим інститут лобізму виконує функцію впорядкування різноспрямованих суспільних інтересів.

Лобізм за своєю природою – явище соціальне, тому його існування й особливості функціонування залежать від соціальних та економічних умов, що склались у суспільстві. Лобізм як повноцінний інститут виникає не стихійно, а лише за певних передумов: існування різноманітних інтересів у суспільстві, що виникають як наслідок його соціальної диференціації та спеціалізації,; розширення доступу до влади.

Лобізм у сучасному розумінні неможливий без розвинених інститутів демократії, наявності в суспільстві політичного плюралізму, гласності, конкуренції та рівності можливостей. Лобізм є надзвичайно актуальним, тому що реальна влада не в змозі задовольнити своєчасно і повністю потреби учасників політичного процесу.  Тут і виникає проблема черговості та пріоритетів у задоволенні потреб. Саме тому легальне функціонування інституту лобіювання вигідне всьому суспільстві, оскільки   це дозволяє зіставляти групові інтереси та можливі наслідки різних дій у межах легітимного поля  демократичного суспільства. Лобізм також доповнює складну структуру політичного процесу в державі. Саме тому, на мою думку, дана проблема є актуальною в сучасному світі.

Ступінь наукової розробленості теми. Дане питання має не дуже тривалий період свого дослідження, адже питання про явище лобіювання, а тим паче в середовищі молоді до недавнього часу взагалі не піднімалося. Одні дослідники пояснюють даний феномен відсутністю передумов для розвитку даної галузі досліджень, інші пов’язують з обмеженістю можливостей насамперед зацікавлених верств населення у даному питанні. Стрімкий розвиток проблеми молодіжного лобіювання розпочався в середині ХХ століття і в нинішній час є особливо загостреним, Це пов’язується насамперед з нестабільністю всіх сфер існування суспільства, з неврегульованістю відносин державної політики та молоді в Україні, з непродуманістю та недосконалістю законодавчої бази нашої держави. Водночас, можна виявити низку теоретиків та практиків у галузі дослідження даного суспільного явища, чиї наукові розробки презентуються нині в провідних  публіцистичних та монографічних друкованих виданнях нашої країни. До їх числа належать такі автори: А.Бінецький, В.Денисенко та С.Свєтова, сучасні українські дослідники питання молодіжного лобіювання в Україні.

Мета роботи.  Метою даної роботи є виявлення найбільш загальних та важливих закономірностей виникнення, розвитку, функціонування та реалізації процесу молодіжного лобіювання в межах нашої держави як важливого суспільного явища нашого життя. Важливим моментом в даному розгляді є виявлення особливостей практичного значення даного явища саме в молодіжному середовищі України.

Об’єктом дослідження даної роботи є явище лобіювання в українському суспільстві в сучасності серед молоді України.

Предметом дослідження даної творчої роботи є виявлення явища молодіжного лобіювання в Україні як реально існуючого аспекту молодіжної політики, вивчення закономірностей функціонування даного процесу, вплив явища молодіжного лобізму в освітній сфері та сфері зайнятості молоді в Україні.

Теоретичне та практичне значення роботи.  Значення даної роботи полягає насамперед  в формуванні інтересу та зацікавленості різних вікових груп населення України до проблеми функціонування та законодавчого забезпечення явища молодіжного лобізму на теренах нашої держави. Оскільки дана галузь дослідження є  ще мало розробленою в нашій державі саме первинний інтерес є поштовхом до подальшого глибинного теоретичного та емпіричного дослідження даної проблеми. Теоретичне значення роботи полягає  в первинному обґрунтуванні загальних, найбільш важливих аспектів функціонування системи молодіжного лобізму в країні, а практичне значення – в емпіричному виявленні даного явища насамперед в освітянській сфері та сфері зайнятості молоді України.

Рекомендації по використанню результатів. Результати даної роботи можуть бути використані як  матеріал для подальшого більш глибокого вивчення питань молодіжного лобіювання на теренах нашої держави та  до певної міри як практична рекомендація для сучасних державних та громадських організацій, що займаються даним питанням адже в процесі його написання широко використовувалися наукові джерела з даної проблематики та праці українських фахівців у даній галузі дослідження.

Молодіжне лобіювання: міф чи реальність?

Кожна демократична країна пройшла стадії розвитку лобізму від стихійного до регламентованого (узаконеного чи поставленого під громадський контроль).

В Україні лобізм, не визнаний на законодавчому рівні, існує де-факто. Останнім часом спостерігаються вже й проблиски з його регламентуванням. Нині першочерговим завданням є узаконення лобізму та роз’яснення громадськості шляхів його використання, адже це в першу чергу вигідно самій державі.  Вигідно це й усім іншим прошаркам населення країни, насамперед найбільш соціально вразливим.

Багато чого потребують, наприклад, студенти. Це і гарантування некорумпованості викладачів при вступі до вищого навчального закладу, й отримання вже під час навчання стипендії, на яку можна прожити, й уможливлення реалізації своїх особистих інтересів на кшталт створення рок-групи. На старших курсах студентські потреби зростають. Тут вже необхідно мати можливість заробляти гроші, стаючи частково зайнятими, стажуватися за кордоном за програмами обміну студентами, запропонованими певними міжнародними фундаціями, тощо.

У зазначених проблемах, які молодь має повне право лобіювати, немає  цілковито нічого незаконного, натомість незаконним є ігнорування  цих молодіжних проблем державними структурами. Варто зауважити, що молодь менше турбується про підвищення  стипендії, а більше  про працевлаштування, що говорить саме за себе. Більше того, право на працевлаштування та самореалізацію для забезпечення нормального існування – це природне право.

Якщо проаналізувати напрямки лобіювання такого інтересу молоді, як щодо   працевлаштування, то тут ітиметься про колективне лобіювання закону, адже в цьому зацікавлена  ціла верства суспільства – молодь, студенти. Аналіз шляхів просування однієї молодіжної проблеми є дуже важливим, оскільки він доводить, що навіть і без прийняття закону „Про лобіювання”  просування  інтересів  молоді має відбуватися на відкритій, прозорій основі, за загальнолюдськими  принципами і міжнародними нормами.

Варто зазначити, що, задовольняючи окремі інтереси, в нашому випадку молоді, виграє  і суспільство загалом. З огляду на це лобіювання представляє дуже важливу  модель взаємодії між суспільством і окремими індивідами, даючи молоді – а це майбутнє країни  - надію на отримання того,  на що вона заслуговує. Лобіювання інтересів молоді є дуже важливим чинником ще й тому, що це допоможе „залатати діри” й у поточній політиці, й у  менеджменті, що сприятиме  обмеженню процесу „відтоку мізків”.

Легальне й відкрите лобіювання проблем молоді – безумовно моральне. З морального погляду, це належний вклад  у забезпечення  майбутнього  держави. Завдяки цьому виховуватиметься здорове покоління людей, яке, оцінивши, як повелися з ним, буде чинити так  і стосовно своїх нащадків. Отож молодь просто   відстоювати  свої інтереси, входячи в доросле життя з багажем законно здобутих ще вчора можливостей, а сьогодні гарантованих  державою прав на житло, на працевлаштування, на кар’єру. І це слід робити шляхом лобіювання. Завдяки цьому суспільство стане демократичнішим, держава відповідатиме за свої зобов’язання, а молодь  доведе свою дієздатність у бажанні здобувати краще життя.  

Сучасні можливості лобіювання молоддю своїх інтересів

Представники молодіжних організацій порушують питання про те, як вони зможуть  відстоювати інтереси молоді за допомогою цих правових механізмів. Однак не можна забувати, що лобізм – це насамперед соціальна, а не правова категорія, тобто він існує незалежно  від  законодавчого закріплення. Звісно, за умови нормативного підкріплення лобіювання буде більш ефективним, однак уже нині  молодь повинна навчитися відстоювати свої інтереси за допомогою цього  інструменту.

Варто відзначити, що в сьогоднішніх умовах молодь по-різному намагається донести до представників влади, чого вона хоче і чого потребує: це відбувається під час зустрічей з депутатами та урядовцями, за допомогою написання листів, подання петицій і навіть проведення мітингів та страйків. Усі ці методи залежно  від конкретних соціально-політичних обставин  можуть бути лише одномоментними, тоді як з владою треба співпрацювати  постійно і конструктивно. Оскільки сьогодні молодь майже не має важелів, за допомогою яких можна було б впливати на тих, від кого  залежить  прийняття  владного  рішення, то єдиним засобом відстоювання своїх інтересів є для неї встановлення постійних зв’язків з владними органами.

Важливим моментом в даному аспекті є встановлення  моделі співпраці молоді з владними органами. Ця модель  обумовлена  нашим  розумінням лобіювання як процесу передання інформації, в якій відображено й потреби того, хто  лобіює, і вигоди для тих, кого лобіюють.

Суб’єктом молодіжного лобіювання мають бути саме молодіжні організації, які здатні забезпечити безперебійне функціонування моделі співпраці. Розпочинаючи таку роботу, керівники молодіжних організацій мають  чітко з’ясувати, від кого саме в їхньому регіоні, а можливо, й у всій країні залежить прийняття рішень, які будуть справляти вплив на становище молоді.

Наприклад, всеукраїнська молодіжна організація має встановити наступні вертикальні зв’язки:

                  у Верховній Раді України: з фракціями, депутатськими групами;  з Комітетом з питань молодіжної політики; з Уповноваженим з прав людини;

                  у Кабінеті Міністрів України: з Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України; з секретаріатом Кабінету Міністрів;

                  у Київській державній адміністрації: з профільним управлінням

На перший погляд, це завдання є дуже складним, але в дійсності зробити все не так і важко. Усім зазначеним вище структурам  потрібна інформація про молодіжні проблеми та інтереси для оформлення звітів, підготовки планів, а також для прийняття владних рішень. Саме таку інформацію і може їм надати молодіжна організація, адже кому, як не їй, знати про це.

Отже, представник молодіжної організації може звернутися до згаданих органів і запропонувати  безкоштовно надати їм необхідну інформацію. При цьому не варто висовувати до цих державних структур жодних умов і вимагати певних зобов’язань у відповідь.

Молодіжні організації мають мати власну базу даних електронних адрес певних службовців даних державних установ. Наступним етапом  роботи буде призначення певних осіб, які будуть відстежувати підготовку та „рух” проектів важливих для молоді документів. Також до компетенції даних осіб буде входити вчасне надсилання своїх інформаційних пакетів секретаріатам депутатських груп і фракцій, які готуватимуть аналітичні матеріали по цьому проекту для депутатів. Вони зможуть використати дану інформацію і, можливо, викладуть сій підхід до питання з урахуванням позиції молодіжної організації.

Відтак важливим етапом роботи молодіжної організації є підготовка інформаційного пакета. Цей документ слід складати за тими ж принципами,  за якими складається аналітичний матеріал у державних органах.

Подібна практика може принести дуже позитивні результати. Звісно, ефект від неї буде не миттєвий, але за умови планомірної і конструктивної роботи молодіжні організації зможуть принаймні повідомити свою позицію владним органам та змусити їх рахуватися з нею, а в кращому разі їхня позиція може навіть стати позицією влади.

Ще одним елементом лобіювання молодіжних інтересів на сучасному етапі є плідна співпраця із засобами масової інформації (друкованими, телевізійними та Інтернет - виданнями). Адже мас-медіа  формують  громадську думку, а це один із напрямків лобіювання своїх інтересів.

Співпраця із ЗМІ будується майже на тих само принципах, що й співпраця з владними органами. У першу чергу необхідно створити  базу даних усіх ЗМІ, які торкаються  сфери інтересів молодіжної організації: молодіжних мас-медіа; ЗМІ за окремими напрямками роботи; найбільш популярних у певному регіоні ЗМІ; для ЗМІ готуються інформаційні матеріали декількох видів; добірки матеріалів про становище молоді в Україні  чи в певному регіоні, які надсилаються за тиждень до певної події; окремі статті, які пишуться для конкретних видань від імені молодіжної організації.

Якщо співпраця з органами  влади та ЗМІ буде процесом ефективним і тривалим, то можна сподіватися на зустрічні кроки з їхньої сторони: запрошення до участі в семінарах, слуханнях, в розробці проектів нормативних актів.

Звісно, при налагодженні таких зв’язків представники молодіжних організацій стикнуться і з  нерозумінням та небажанням співпрацювати, а інколи – і з неможливістю зустрітися з певними посадовцями. Усе це зумовлюється тим, що в нашій країні лобіювання не узаконене.

Навіть зараз, за відсутності правового механізму регулювання процесу лобіювання, молодіжні організації можуть  вирішувати нагальні проблеми  молоді за допомогою конструктивної співпраці із ЗМІ, державними органами, а також іншими  громадськими структурами. Прийняття закону „Про лобіювання” могло б значно спростити  співпрацю молодіжних організацій із тими, від кого  залежить прийняття необхідних рішень.

Лобіювання як метод вирішення проблеми молодіжного безробіття

Молодь – одна з найвразливіших верств населення України. За офіційними даними молоддю є 22,6% населення України.

В кількісному виразі це 11 мільйонів чоловік. І кожен третій з них є безробітним, згідно із статистичними даними Міжнародної організації праці.

Проблема молодіжного безробіття, як і питань молодіжного будівництва, освіти, державної молодіжної політики, потребує негайного вирішення.

Визначальною передумовою для вирішення проблем зайнятості молоді є наявність законодавчого  забезпечення. Якщо проаналізувати основні чинні в Україні документи, то виявимо їх незначну кількість.

Правові засади регулювання становища молоді та державної молодіжної політики в Україні закладені в Законі України „Про сприяння соціальному становленню    та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 року.  Цим законом передбачено:

            врахування потреб молоді, доступність для кожного молодого громадянина соціальних послуг і рівність правових гарантій;

            відповідальність держави за створення умов для саморозвитку і самореалізації молоді, єдність зусиль держави, всіх верств суспільства, політичних і громадських організацій, підприємств, установ, організацій та громадян у сприянні соціальній адаптації та розвитку молоді;

            фінансування  програм з соціального становлення  та розвитку молоді;

            надання державою працездатній молоді першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання;

            стягнення з підприємств, установ та організацій штрафу в розмірі 50-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у разі відмови в прийомі на роботу молодих громадян у межах установленої квоти.

Очевидно, що на сьогоднішній день всі ці положення не діють. А відтак першочерговим завданням повинна стати активізація роботи з їх утілення в життя. Указом Президента України „Про заходи щодо забезпечення працевлаштування молоді” від 6 жовтня 1999 року передбачено розроблення механізмів виконання вимог вищевказаного закону, проте рівень виконання цього положення і нині є низьким.

Деякі аспекти праці та працевлаштування молоді регулюються Кодексом законів про працю України: наприклад, тривалість робочого дня, тижня для молоді, яка не досягла 18 років – неповнолітніх (стаття 12, КЗпП), надання додаткових відпусток у зв’язку з навчанням тощо.

Отже, нормативно-правове забезпечення в Україні існує на досить високому рівні, але, на превеликий жаль, відсутні дієві механізми його виконання. Однією з причин такого стану справ є слабкість організованого молодіжного руху в Україні.

Молодь у своїй більшості залишається пасивною, скептично ставиться до молодіжних громадських організацій. Вона віддає перевагу вирішенню своїх проблем самотужки, а не спільно, не вміє відстоювати свої права, в першу чергу трудові.

Сьогодні молода людина, яка прагне працевлаштуватися, може вести  пошуки такими  шляхами:

                  через державні та молодіжні центри і біржі праці;

                  через кадрові агенції;

                  через знайомих або родичів;

                  через служби зайнятості, створені при вищих навчальних закладах;

            через започаткування свого власного бізнесу, хоча нині молодь не достатньо забезпечена з правової точки зору у даному питанні.

Для того почасти молодь не знає своїх прав, а відтак, на жаль, і не намагається їх лобіювати, оскільки, лобіювання є одним з найдієвіших методів вирішення молодіжних проблем.

Лобіювання як спосіб впливу або тиску на органи влади для прийняття нею рішень, які будуть корисні, наприклад,  для молодих людей, може бути ефективним лише за умови активності молоді. Отже, комплексне вирішення проблеми безробіття полягає у поєднанні потенційних можливостей окремих відомств та установ, з одного боку, та інтересів молодих громадян – з іншого.

Хибним є уявлення, що істотно змінити стан безробіття серед молоді можуть тільки Міністерство праці та соціальної політики України і державний комітет з проблем сім’ї та молоді. Профспілки та інші громадські організації теж повинні стати на сторожі інтересів молоді в Україні. Декларацією „Про загальні засади державної політики” від 15 грудня 1992 року,  яка визначає основоположні принципи розвитку молодіжної політики, передбачено надання молоді права безпосередньо брати участь у формуванні та реалізації політики і програм, що стосуються суспільства і молоді зокрема. А отже, молодь повинна скористатися  цим правом, створити повноцінні студентські та молодіжні організації і через них захищати та лобіювати свої інтереси стосовно виконання програм зайнятості.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 року № 48-р передбачається залучення представників молодіжних громадських організацій до роботи на громадських засадах у центральних органах виконавчої влади. Згідно з цим документом керівникам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади рекомендується залучати представників молодіжних громадських організацій до роботи на громадських засадах як радників керівників цих органів з питань молодіжної політики.

Також радник з питань молодіжної політики  може бути присутнім на засіданнях, нарадах і брати участь в обговоренні питань державної молодіжної політики, а також  в організації та проведенні семінарів, конференцій і симпозіумів з питань  державної молодіжної політики.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що не лише держава, а й безробітна молодь повинна сама докладати зусиль до покращення ситуації із зайнятістю, активно брати участь у діяльності  молодіжних організацій, настійно лобіювати свої законні інтереси. Кінцевою метою процесу лобіювання повинно стати виконання органами влади покладених на них вимогами законів та нормативних актів зобов’язань щодо вирішення нагальних молодіжних проблем, зокрема й проблеми безробіття.

Освітня ситуація в Україні як об’єкт молодіжного лобіювання

Розвиток світового співтовариства сьогодні не обмежується економічним зростанням, а включає в себе соціально-економічний прогрес  людства, інтелектуальне зростання, а також  поліпшення якості людського життя та всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності.

Освіта нині стає головним пріоритетом людства, оскільки основним джерелом прибутку, що забезпечує успіх у конкурентній боротьбі, є творчий та інтелектуальний потенціал людини. Саме рівень освіти визначає в усьому світі рівень заробітної плати людини. Цілком природним видається бажання кожної молодої людини мати гідний рівень життя, тепле й затишне життя, тепле й затишне житло, гарну роботу, яка приносить радість, можливість відвідувати театри, концерти, ресторани.

Фундаментальною характеристикою громадського суспільства є спроможність визначити своє майбутнє і майбутнє країни. Це можливо також і через формування якісної системи освіти.

Отже, завдання держави – всіляко сприяти освітнім закладам, подавати необхідну допомогу молоді, яка бажає отримувати нові знання, та забезпечувати всім можливості вступу до вищих навчальних закладів.

Основними негативними характеристиками, що визначають освітню ситуацію в Україні, є обмежений доступ до освіти, нераціональне фінансування і неефективність використання ресурсів у системі освіти, відсутність послідовної державної політики в цій сфері, невідповідність  наявної в ній системи управління і підзвітності нормам відкритого суспільства.

Ситуація ускладнюється й через відсутність аналізу державних актів у сфері освіти, через неузгодженість нормативних актів та інших державних документів з новими проектами, а також через низьку спроможність державних службовців до вироблення і впровадження урядових рішень, відмову від проведення консультацій з громадськістю й учасниками освітнього процесу щодо проблем і перспектив розвитку системи освіти в Україні. Для освіти сьогодення є типовим наявність негативних тенденцій. Показовою рисою є відсутність громадянського контролю та оцінки якості надання освітніх послуг.

В програмі „Освіта ХХІ” зазначено, що „оновлення змісту освіти... передбачає приведення його у відповідність до сучасних потреб  особи суспільства”. На жаль, до нині не було вироблено процедур громадського контролю, не розроблено механізму звітування державних органів управління освітою перед громадськістю.

Щодо ситуації в Україні, то показовим в даному сенсі є те, що  ситуація та умови, в яких часом змушені працювати місцеві органи державної виконавчої влади у галузі освіти, доводиться  на численних прикладах спостерігати досить формалізовані підходи до реформування змісту і форми освіти. І тому будь-які наукові та громадські дискусії чи й просто повсякденні розмови зводяться врешті-решт до потреби в забезпеченні елементарного  фінансування. Але за таких умов зростає роль недержавних громадських організацій, які мають  право виступати з ініціативами й пропонувати державним інституціям, які опікуються системою освіти та контролюють її, вдосконалювати навчальний процес. Створення моделі активної, а не формальної взаємодії державної вертикалі в галузі освіти з різними громадськими організаціями, напевно, є єдиним можливим способом удосконалення й реформування різних рівнів освіти. Актуальним є пошук механізмів і можливостей різного типу кредитування, спонсорування, врівноваження безоплатної та платної освіти.

Водночас, молодь не приділяє достатньої уваги тим легальним можливостям, якими варто скористатися для посилення впливу на депутатів Верховної Ради України з боку громадськості та на утворювані нею різноманітні структури. Так, наприклад, перше коло можливостей громадськості пов’язане з обов’язками депутата перед виборцями, зокрема з його  обов’язком звітувати. Друге коло можливостей організованого впливу на депутата пов’язане з умовами  мандата, який дозволяє виборцям давати своєму депутату накази або ж відкликати його в будь-який час, якщо він втрачає довіру більшості  населення округу. Третє коло можливостей справляти вплив на депутата пов’язане з порядком висвітлення його діяльності в засобах масової інформації.