Морфологічні ресурси стилістики української мови

Міністерство освіти і  науки України

Ізмаїльський державний  гуманітарний університет

Кафедра української мови і літератури

МОРФОЛОГІЧНІ  РЕСУРСИ СТИЛІСТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ

Реферат

студентки 48 групи

 факультету української філології та історії

Тостоган К. П.

Ізмаїл – 2011

План

1. Морфологічні ресурси стилістики української мови…………………….3
1. Морфологічні засоби художнього мовлення………………………4
2. Морфологічні засоби розмовного мовлення…………………….9
3. Морфологічні засоби фольклору………………………………19
2. Стилістичні прийоми ……………………………………………………21

Cписок використаної літератури……………………………………………23

1. МОРФОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ СТИЛІСТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Стилістичні властивості  української мови виявляються в  різних семантичних відтінках, або  варіаціях, в яких функціонують одиниці мови — слова, словосполучення, речення та контекстуальні єдності. Морфологія ж вивчає не семантику, не лексичні, а формальні (граматичні) значення слів, їх форми і системи відмінювання, залишаючи синтаксису розгляд слова як члена речення, висловлювання. Займаючи положення між лексикою і синтаксисом, багатими на семантичні і, разом з тим, на стилістичні факти, морфологія втягується в орбіту стилістики лише зрідка (в окремих фактах, явищах), саме тоді, коли паралельно існують різні формально-граматичні варіанти, які є синонімічними і можуть взаємно замінятися; стилістичний інтерес становлять також ті випадки, коли та чи інша форма слова або сукупність таких форм в тексті мають особливе семантичне призначення.

Варіанти морфологічного вираження окремих форм, традиційно закріплені в мові за певними категоріями  слів,, не завжди мають стилістичне  призначення самі по собі. Так, наприклад, наявність варіантів закінчень -у і -ові для форми давального відмінка іменників II відміни не дає підстави вважати, що ці закінчення являють собою морфологічні ознаки синонімічної диференціації форм: ні граматичних, ні тим більше семантичних відтінків слово з різним оформленням (закінченням) не має. Проте закріплення норм чергування закінчень у суміжних словах було б, звичайно, корисним для нормальної (з евфонічного погляду) побудови висловлювання,— пор.: Тарасу Григоровичу Шевченку — Тарасу Григоровичу Шевченкові — Тарасові Григоровичу Шевченку. Так само, наприклад, форми родового відмінка іменників однини чоловічого роду II відміни можуть мати закінчення -а і -у, і граматика (власне — правопис) встановлює принципи застосування одного й другого оформлення іменників. Але знову ж таки, як і в першому випадку (хоч паралельні закінчення родового відмінка вживаються за правилами, що спираються на лексичне розрізнення іменників чоловічого роду), ці закінчення не означають синонімічного розрізнення іменників паралельного оформлення. Правда, в окремих випадках, коли паралельні закінчення родового відмінка даються одному і тому ж слову, виникають і деякі семантичні відтінки в значенні паралельних форм,— пор., наприклад: кіло цукру і аналіз цукра (як речовини), напився чаю і сорти чая (як рослини) і под.

Для дальшого розгляду ми добираємо такі факти і явища, в яких з більшою чи меншою очевидністю  виявляється їх стилістичне призначення.

Перш ніж перейти  до такого розгляду, слід зробити ще одне зауваження. У «Нарисах» ми не робитимемо розгляду стилістичних явищ у галузі морфології за частинами мови,— і не тільки з метою обмеження матеріалу для роботи типу нарисів. Ми вважаємо, що стилістичний аналіз морфологічних явищ (оскільки мова йде про стилістичний вибір паралельно існуючих, хоч і в різних частинах мови, засобів морфології) не можна замикати в рамки окремої частини мови. Так, наприклад, стилістично можуть зіставлятися семантично близькі, але морфологічно далекі іменники віддієслівного утворення і інфінітиви; також — відмінні характером семантики, але тотожні нестягненими формами прикметники, займенники, числівники. В окремих випадках морфологічні явища доводиться зіставляти в стилістичному плані з лексичними (іменники із значенням збірності — і лексика експрес-зневажливого колориту), іноді — з синтаксичними (дієприкметники і дієприслівники — і відокремлені члени речення,— в стилістичній функції).

1.1 Морфологічні засоби художнього мовлення. Граматичні засоби, як відомо, відзначаються великою абстрактністю і стійкістю: у стилістичному відношенні переважна більшість з них абсолютно нейтральна. Проте поряд з нейтральними граматичними формами у мові існують і синонімічні паралелі, які утворюються у зв'язку з диференціацією граматичних засобів серед наявних стилів і типів мови. Така диференціація виражається у закріпленні певного кола граматичних засобів за кожним стилем мови, в той час коли в іншому стилі виробились інші співвідносні, синонімічні засоби. Морфологічні засоби, властиві лише художньому стилю і вживані перш за все у ньому, а не перенесені з інших стилів мови, кількісно дуже незначні. Іменники — власні назви особливо яскраві і різноманітні у художній мові, де зони можуть набувати виразного стилістичного значення. Вони можуть бути віднесені до елементів індивідуального стилю письменника незалежно від того, чи це авторські неологізми, чи ні. Згадаймо хоча б добір імен і прізвищ у І. Нечуя-Левицького (він не належав до письменників, які спеціально створювали різноманітні характеристичні імена і прізвища для своїх героїв, а добирав їх серед наявних): баба Параска і баба Палажка, Нимидора, Воздвиженський, Дунін-Левченко; у Панаса Мирного: Вареник, Луїиня, Матня, Пацюк, Шатай-Мотай, Загнибіда, Книш, Вовк, Тхір, Кнур, Печериця, Пищимуха, Довбня; у Марка Вовчка: Яків Чайченко, Семен Палій, Максим Тримач, удова Орлиха, Ганна Королівна, Марта Коханівна, Данило Мороз, козак Хмара, Павло Чорнокрил, Іван Кармель.Один перелік цих прізвищ уже викликає певне уявлення про підхід письменника до вибору власних імен; цілком очевидним є й те, що ці прізвища й імена з'явились як результат свідомого добору. У художніх текстах, як і в нехудожніх, можна зустріти форми множини від прізвищ; проте у художніх творах завдання цих форм інше — створити новий, свіжий образ через відомий або викликати в уяві читача образ, позначуваний цією власною назвою. Так, прагнення викликати в уяві читача образи творів Лесі Українки позначає таке вживання форм множини:

... Були Єгипти, були Галілеї, Були Шотландії — чого не бувало, — Та всюди зоря палахтіла зорею. Коли ж вітчизна підніме забрало? Були Перелесники, були Прометеї, Були Єлазари — кого не бувало, —У ярмах народів конали ідеї, Ясних корогов перетліло чимало, Та всюди зоря палахтіла зорею: Коли вже вітчизна підніме забрало?

(І. Драч)

Коли ж до прізвищ у  формі множини додаються пояснюючі і уточнюючі слова, конкретизуючі означення, такі словосполучення творять на підставі відомого — нове — конкретизований, видозмінений образ: «Навіть повстяні домоткані килими — намади, що набиваються з овечої вовни для підлоги, світяться під ногами неповторним розмаїттям, творені Гогенами, Матіссами й Пікассо з таджицьких кишлаків» (В. Коротич); «...Рембранти й Рубенса дніпрових чорних піль, Безпаспортні мої да Вінчі й Рафаелі» (А. Малишко).

У художньому стилі вживаються як віддієслівні, так і відприкметникові безафіксні іменники. Серед них є  і стилістично нейтральні (вони виконують  функції лише номінативні) і експресивно забарвлені (лексичний склад їх значно багатший).

У художній мові особливо широко (порівняно з розмовною і фольклорною) вживається стилістична інтерпретація категорії роду, пов'язана з персоніфікацією неживих предметів і з «олюдненням» тварин. При цьому категорія граматичного роду, яка для більшості іменників є немотивованою, втрачає свій формальний характер: живі істоти і навіть неживі предмети — іменники жіночого роду — виступають як жіночі образи; ті, що є іменниками чоловічого роду, — як чоловіки, (у байках, казках про тварин, різних алегоричних творах та ін.). Тут граматична категорія роду іменників набуває стилістичного значення;

Одваживсь Вовк у Лева попросити, Щоб старшиною до овець Наставили його служити... Лукавий молодець!.. Попереду він кинувсь до Лисиці, Щоб тая нищечком у Львиці Поворожила про його. Лисичка здатна до сього: Крутнула хвостиком — і помоглося, — Все до ладу й прийшлося

Став думать Лев, що, може б, і не слід, Бо препоганий вовчий рід, — Та треба іноді і жінці догодити...

(Л. Глібов)

Цікаво, що у випадках, коли на перше місце висуваються риси характеру персонажа, а не його ;тать, форма роду перестає бути важливою. Тоді при виборі беруться до уваги інші чинники — насамперед відтінки у значенні слова:

Дурний школяр Денис, запрігши Шкапу в Із школи поспішав до батька ночувать;Учора мій сусід купив собі Коня, Із табуна татарського, презлого, Такого жвавого, такого вже баского!(Є. Гребінка)

Форма множини від загальних іменників, вживаються в однині, може бути стилістичні саме через свою рідковживаність, небуденність (при цьому враховується й семантичний бік — кількісне збільшення опредмеченої ознаки). Наприклад: «Все, до  чого тільки торкалося світло рефлектора, було тобі там близьке й дороге, і зранений дух твій знаходив живлющі бальзами в самому повітрі народної відбудови, в напруженій стихії робіт, що радісним запалом нагадували ентузіазми перших дніпрогесівських ночей...» (О.Гончар).

Вживання іменників  у множині замість узвичаєної для них однини у художньому стилі, зокрема у поетичних творах, відзначається  тим, що добір іменників для заміни тут досить специфічний (це, як правило, іменники абстрактні, узагальнюючі, загалом далекі від кола побутових, прозаїчних понять): «Тепер завили Європи ті на всі лади...» (П. Тичина); «Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам і на питання: будеш чи не будеш? — Світам, сонцям, братам і ворогам Одповіла крилатим Дніпробудом» (М.Рильський).

П р и к м е т н и к. Проте не іменники є кількісно визначальною, найбільш характерною рисою художнього стилю мови.

При цьому слід мати на увазі, що в художніх текстах стилістичний ефект може створювати сама кількість певних елементів — назв властивостей, а не тільки (і не стільки) їх граматичні якості: «...1 ось його валка знов тягнеться в горн, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітрами ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі...» (П. Загребельний).

Як бачимо, синтаксична  структура, насичена певними одноплановими  одиницями, справляє потрібний ефект  лише у своєму цілісному виявленні.

Специфічний стилістичний ефект створюється вживанням розгорнутого ряду прикметників, посилених порівняннями (це особливість поетичної мови, а також мови сатири): «Врешті вийшла, підійшла, Сіла важно й попливла. На машині, па прекрасній, на державній, мов на власній» (С.Олійннк).

 У порівняльних  конструкціях паралельно вживаються  називний і орудний відмінок:- «Шахтар, що казкову виносить здобич із надр земних до сонця, на-гора, І пісня, що із Києва в Дрогобич Летить, як чайка з берегів Дніпра...» (М. Рильський); «... Як зозуля, плакала вітчизна, Чайкою надморською тужила По співцеві вся земля болгарська...» (М. Рильський).

У багатьох випадках ці форми можуть взаємозамінюватись, що, однак, не свідчить про їх абсолютну тотожність. Порівняння у називному відмінку нагадує прикладку, воно самостійніше; порівняння в орудному відмінку помітно втягується в групу присудка: «Він був і є, він є і завжди буде, Він з нами на риштовання« будов. Як вітер, увіходить в наші груди його ненавидить і його любов» (М. Рильський) і «Схарапуджені коні, розуміючи небезпеку, летіли вітром, готові вискочити зі шлей» (О.Гончар).

Серед прикметникових означень у художньому стилі привертає  увагу особливо велика кількість  назв кольорів.

На відміну  від назв кольорів, що вказують на колірну  ознаку безпосередньо, похідні назви  становлять різноманітну за семантикою і значну за кількістю компонентів групу, можливості поповнення якої новими! словами необмежені. Визначення кольору через порівняння з предметом певної барви відбувається повсякчасно', арсенал цих засобів у фольклорі і художній літературі невичерпний. Широко відомі такі назви кольорів не тільки у прямому, але й переносному, образному вживанні:

Положила нервові долині

На моє на смугляве чоло,

Я в твоїм малиновім полоні, ллється в жили солодке тепло;

Темні, здивовані очі і малинові слова... Щоки гарячі лоскоче темна холодна трава.

(В. Сосюра)

«А сам отаман, ротмістр Щупак, розсипаючи малиновий дзенькіт своїх шпор, спинився посеред салону» (А. Головко).

Назви кольорів можуть утворюватись через порівняння найрізноманітніших предметів органічної й неорганічної природи (серед них багато-назв рослин і значно менше назв живих істот). Ці назви кольорів переважають у кількісному відношенні, проте словотворчі їх можливості, порівняно з первинними назвами кольорів, обмежені. Пояснюється це тим, що в них зберігається «внутрішня форма» і ознака вже не сприймається як абсолютна, безвідносна; порівняйте: «Важкі вороні коси відносили її голову трохи назад» (М. Стельмах

Компактність синтетичної  форми ступенів порівняння , прикметників робить її широковживаною у різних поетичних жанрах і в розмовній мові: «...а наймолодший — мій , вогник, багаття моє найдорожче, як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась!» (Леся Українка).

При субстантивації прикметників стилістичні можливості їх посилюються: субстантивовані форми можуть набувати додаткових стильових і емоційно-експресивних відтінків значення. Пояснюється це тим, що іменники, завкуманці, зачоплені кумедними п'яноокими голівками баранців...» (М.Стельмах).

У поезіях інколи використовуються старі форми перфекта— для створення урочистості, піднесеності, а також іронії, сатиричної спрямованості: «Слава тобі, Шафарику! Во віки і віки, Що звів ecu в одно море Слов'янськії ріки!» (Т. Шевченко); «Чого жахнувся ти ecu, Поблід з переполоху?» (П. Грабовський).

Старі, архаїчні форми дієслова бути часом служать засобом відтворення мови персонажів певної віддаленої від нас епохи чи чиєїсь мовної манери: «Ну, кажи мені сам, що маю з тобою зробити? Посадить у тюрму? Щоб усе село знало, що ти ecu злодій?» (М. Коцюбинський); «Умреш ecu на самоті, Мов прокажена!» (Т. Шевченко).

Інколи це засіб створення  урочистості:

Ширяють над минулим темним Нові пісні, нові часи... Під оком Партії недремним Щаслива, земле, ти еси\

(М. Рильський)

Зрідка такі архаїчні форми  вводяться в текст як цитати: «— Аз єсьм господь твій!.. А господеві нема чого хвилюватись. Слабості людського духа не повинні лежати на його чолі і в очах. Картина, скажу вам, не того...» (М. Стельмах).

Дієприкметник для української мови в ролі художнього означення менш типовий. Проте саме тому, що він мало вживається загалом, дієприкметник може бути—при нагнітанні—досить виразним стилістично: «Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму... ніким не вповноважений, окрім власного сумління. Ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист святині свого народу...» (П. Загребельний).

Дієприслівникові  звороти, загалом властиві книжній, писемній мові, — також малопомітне стилістичне явище художнього тексту. Доречні вони лише у тих випадках, коли характеризують додаткову дію при головній, вираженій дієсловом-присудком: «Смугасті та воскові дива — гарбузи — лежать уже в купі під грушею, або під хатою, або ж поснули по всьому городу, хто де притуливши свою голу голову» (Є. Гуцало).

Дієприслівники  мають здатність дещо архаїзувати  виклад, уповільнювати його:

«... І вже не міг іти в ту незламну країну без  иайретельпі- шнх приготувань, не давши гаразду в своїй величезній імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами...» (П. Загребельнии)

Оскільки у  нехудожніх стилях ці звороти викопують  функції логізації тексту, вказуючи на взаемопідпорядку- вання частин його, є небезпека, що ця логізація дещо засушуватиме художній текст.

Службові  частини мови. Вони є засобом відтворення у мові, логічних зв'язків, а також способом вияву різних типів модальності. Вони можуть — у відповідно організованому контексті — «актуалізуватися», перетягуючи на себе логічні наголоси, наприклад: «Ти (вересень) ховайсь у яблуко, в терен і укріп. Ти втікай у ямби, а хочеш — у верлібр» (Б. Олійник).

Ми не будемо зупинятись на тих морфологічних  особливостях художнього тексту, які переносяться сюди з інших стилів, зокрема з розмовної мови, оскільки свого найповнішого вираження ці риси набувають у тих стилях, для яких вони є органічними. У художньому стилі такі морфологічні явища лише відповідно інтерпретуються.

Так, наприклад, лише в розмовній мові та фольклорі  вживаються такі варіанти загальновживаних граматичних форм, як поетичні форми  прикметників (широкії, голубії), закінчення -ть в інфінітиві (ходить, гулять), повне закінчення у наказовому способі дієслів (зробіте, скажіте) та ін. Вони не вживаються ні в діловій, ні в науковій, ні в публіцистичній мові.

У мові художньої  літератури вони вводяться для посилення, підкреслення якихось елементів, з метою уникнення повторень і стильової одноманітності, для створення враження стильової цілісності, зокрема з метою стилізації під фольклор та ін.

1.2 МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ РОЗМОВНОГО МОВЛЕННЯ

Більша гнучкість  норм у межах розмовної мови дає  змогу тут користуватися варіантами слова, в стосунку до яких літературна (особливо писемна) мова значно суворіша.

І м е н н и к. Деякі іменники розмовної мови вживаються в іншому роді, ніж у книжній мові; літературна норма: санаторій, берет, жакет, жилет, плацкарта, туфля, клавіш; у розмовній мові — санаторія, беретка, жакетка, жилетка (літературно-розмовні форми); плацкарт, туфель, клавіша (просторічні форми).

У розмовній мові категорія роду іменників часто  набуває стилістичного значення. Проте не всі три роди однаково навантажуються додатковими стилістичними значеннями. Найменше обтяжений ними чоловічий рід. Жіночий і середній рід несуть на собі значно більше стилістичне навантаження. Так, іменники жіночого роду вживаються як засіб негативної характеристики осіб чоловічої статі (вони створюють знижені експресивні прізвиська, клички та ін.): «Не повий Оцей лукавий лановий. Стара собака, та ще й бита» (Т. Шевченко); «Відкіль бредеш ти, голово лиха — Лисиця так мовля Ослові» (Л. Глібов); «Не знаю як по всіх, а по деяких готуються до оборони: припасають зброю, сокири, а села так огороджують, щоб ніяка гадина не прослизнула» (М. Стельмах).

теж мають яскраво  експресивний характер і використовуються з тією ж настановою у розмовній  мові і в просторіччі, узгоджуються і в чоловічому, і в жіночому роді: «Було. Бачив в'юни і в печі, і під припічком у верейці, — з жалем промовив лакуза, шкодуючи, що таки викрутився Левко, в'юном вислизнув від панської кари» (М. Стельмах).- Іменники середнього роду, вжиті метафорично, узгоджуються тільки в середньому роді: «— Можеш, мої-, серце, не хвалитися. 1 купці мають свою бархатну книгу»; «— І Терентііі починає задихатися від люті.— Начитався, стерпи погане, всякого пепотрібу в книжечках і жиги людям не даєш!» (М. Стельмах).

Середній рід  у розмовній мові вживається насамперед тоді (йдеться про ті випадки, де є можливість вибору), коли стать  не має значення, коли нема потреби  або змоги її визначити, а також  коли іменники в реченні різного  роду: «Піди, каже, заверни з саджавки той товар, аже би котре не загрузло»; «Батько там весільний і мати дають їм горілки, і йде кожне собі додому обідать» (записи І. Рудченка).

Середній рід  позначає ще збірність, зокрема значну і нерозчленовану масу людей: «Дітвора, котре біжить, котрого на руках несуть...» (Г. Квітка-Основ'яненко); «Як почули люди, то стали збігатись з усього села, старе й мале, мов на ярмарок» (Панас Мирний); «Жила у батька-матері, не знаючи горя, ані лиха. Сказало, як молоде, то й гадок не має; тільки й думки, якби-то погуляти весело» (Марко Вовчок).

Отже, залежно  від контексту середній рід може наповнюватись досить різноманітною і строкатою гамою емоцій. Створюються вони на підставі основного значення — зверхнього ставлення мовця; ця зверхність може бути сповнена співчуття, поблажливості, легкого презирства, гострого осуду та ін. Порівняйте: «Воно й училось, нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита...» (А. Тесленко).

Переважно у розмовній  мові та в просторіччі використовується форма однини зі збірним значенням для найменування сукупності предметів (родове значення у слові тут нібито висувається на перший план): «Наш трест знає, як підносити загальний тонус курортника: півлітра, шашличок, і будь ласка — море по коліна!» (журн.).

У зв'язку з тим, що у більшості випадків образне, метафоричне значення властиве іменникам  у однині, вона має значно більшу експресивність (у множині виступають переважно прямі значення слів).

Образність іменників  у однині більша ще й тому, що в  розмовній мові дуже поширене вживання форм однини для позначення множинності (що супроводжується появою нових відтінків значення, найчастіше фамільярних): «От поїдете ви в те місце, де такого крижня, такого крижня (мільйон), а вам пастушки й скажуть: — Нема тут, дядю, ніякої качки\ Вибили! Вже з місяць як бабахкають!» (Остап Вишня).

Ширше, ніж у  літературній мові, тут використовуються збірні іменники (стилістично вони виразніші). Це прийом, типовий для розмовної мови, де в контексті можуть зближуватись поняття, які об'єктивно належать до різних понятійних категорій.

Розмовна мова характеризується вживанням відмінюваних іменників; невідмінювані форми іменників різного походження тут майже не зустрічаються. У просторіччі помітна тенденція до переведення вживаних у розмовній мові невідмінюваних іменників у категорію відмінюваних: «— Ех, Женя, мадамочки перелякався! — докинув хтось в'їдливо на адресу Кравцова» (Д. Бедзик).

Кличний відмінок, який у літературній мові вживається паралельно з називним відмінком, у розмовній мові виразно переважає, крім тих випадків, коли звертання передається субстантивованими словами, які цієї форми не мають, наприклад: «Юрко розлютувався, махнув кулаком:

• Іди, гидь, хоч зараз говори! Біжи, стерво, зараз же! Вистрибом катай до пана!
• Та не кричи так, самшедший: ще хтось почує — раптом злякався Левко і подивився навкруги» (М. Стельмах). У розмовній мові дуже поширена форма родового відмінка у функції знахідного, коли йдеться про неживі предмети. Це створює більш або менш відчутну образність, посилює виразність мови, її експресивність: «—Замовч, маро болотяна, заклинило б тобі навік язика і зуби заодно! — ступив наперед Никанор, ладен вдарити сестру»; «Потім кинув її на воза, пригрозив ще й рублем врублити й повіз до Плачинди» (М. Стельмах). Таке вживання ми спостерігаємо коли є необхідність підкреслити ці назви, зосередити на них увагу, до деякої міри персоніфікуючи їх (у випадках типу «сісти на бомбардувальника», «збити винищувача», «підбити тягача»).

У вільній невимушеній  емоційній розповіді повторювані форми іменників родового відмінка вживаються на позначення великої кількості чогось: «А дівчат, дівчат но селі співало!» (Марко Вовчок).

Прикметник.Розмовна мова широко користується прикметниковими формами і в їх прямому, і в переносному значенні. Як відомо, якісні прикметник досить легко утворюють переносні значення. Відносні прикметники набувають переносних значень звичайно лише в тих випадках, коли вони переміщаються з однієї смислової сфери в іншу. Ось випадки такого перенесення: «Бузька кинуло в піт... Намагаючись приховати своє хвилювання, він спробував було посміхнутися — сам же відчув, що посмішка вийшла дерев'яна, жалюгідна» (І. Рябокляч).

Ширше, ніж усі  інші стилі, користується розмовна мова формами присвійних прикметників на -ин (-їн), -ів (-їв) від назв живих істот. Як відомо, присвійні прикметники позбавлені відтінка якісності. Вони виконують функцію вказівки (у широкому значенні цього слова), а не оцінного означення, тому стилістичні їх можливості невеликі.

Граматичні форми  ступенів порівняння, особливо в поєднанні з іншими словами, у живій тканині розмовної мови набувають великої кількості значень і відтінків, які не випливають з цих граматичних форм і не вкладаються у рамки певних граматичних категорій.

В усній розмовній  мові способів вираження міри якості значно більше, ніж у книжній. Тут  якісні ознаки виражаються не тільки ступенями порівняння прикметників, а й засобами словоскладання (веселий-веселий), суфіксації {темнісінький), префіксації (прехороший), поєднання з допоміжними словами (найкращий у світі), синонімами (порівняйте: найб лискучі ший —як жар горить). Це може бути звичайний прикметник, але висловлений з певною інтонацією («— Там хороіиий\..у>), це, нарешті, можуть бути фразеологізми, синонімічні до значення прикметника у найвищому ступені та ін.

До синонімів  найвищого ступеня прикметників можна віднести сполучення прислівників темно-, ясно-, густота ін. з прикметниками, які показують колір. Такі складні прикметники надають характерної концентрованості кольоровій характеристиці, наприклад: «Гори околишні почорнілії, небо стало гус/посинім, а рогатий місяць, злегка причепившись до вершечка чорної гори, нагадував нам, що ми знов повертаємо в край аллаха й Магомета...» (М. Коцюбинський).

Порівняльні звороти  виступають як ускладнено-описовий вид ступенів порівняння і тісно з ними пов'язані:«Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще й в самого такі, що цвях перекушу. I рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть, червоні, мов калина, та дужі, мов дубці» (О. Гончар).

Активний процес субстантивації прикметників дав у  сучасній нам розмовній мові значну кількість новотворів (червоні, білі, вихідний, ланова, пальне, наївна, збиральна та ін.). Уже з розмовної мови ці слова потрапляють у інші стилі (у публіцистичний, художній). Наприклад: «Запасні бочки з пальним, ув'язані металевими тросами, стояли зверху на кожному танку» (О. Гончар).

Числівник. Українська розмовна мова використовує значну кількість збірних ч и с л і в н и к і в найрізноманітнішого типу творення (порівняйте: п'ятеро, двадцяток, вісімка, тисячка, двадцятеро, сестірочко, обойко та ін.). Вживаються вони не тільки при назвах осіб, але й при перерахуванні тварин та речей і понять: «То що вони з галери сходжали, велику радість мали, двадцятеро суток гуляли» (дума).

Розмовна мова і мова фольклору зберегли такі утворення збірних числівників, які зовсім не властиві сучасній літературній мові: «Тридцятеро й троє на подвір'ячко твоє» (народна пісня); «Сорок і ще чотири могутні київські ієреї на чолі з митрополитом в сяючих ризах, з масою розкішного волосся, диякони з кадилами й кропилами, протодиякони із своїми атрибутами, архідиякони, що рикали громовим риком, — хресний хід рушив з собору через знамениту браму на площу» (О. Довженко).

Збірні числівники більш предметні, ніж кількісні, а тому вони легко можуть субстантивуватись, що особливо часто зустрічається  у конструкціях, близьких до розмовної мови або належних до неї («Послухають, розійдуться, обоє раденькі», Т. Шевченко). Вони не лише позначають певну кількість одиниць, а становлять ніби неподільну сукупність, одне ціле.

Пестливі, зменшені форми збірних числівників — теж особливість розмовної мови і фольклору (обойко, двойко, троєчко, тройко, четвірко, п'ятірко, шестірочко та ін.).

В усній мові ширше, ніж у писемній, книжній  вживаються різні числові іменники, що виражають кількість (дюжина, пара, сотня), а також застарілі форми (копа, сороківка, око). Ці іменники можуть мати згрубілу і пестливу форму (сотняга — сотенька): «Прийшла господиня. Ябігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали...» (Панас Мирний).

Числові іменники половина, третина, чверть, вжиті замість дробових «одна друга» та іи., опущення слова нуль у десяткових дробах, обмежений обсяг дробових числівників — ось типові риси розмовної мови. Наприклад: «Зарізав він гуску, половину вкинули в юшку, половину спекли» (І. Нечуй-Левицький).

Займенник. Стилістичні функції займенникових форм найвиразніше проявляються саме у загальнонародній розмовній мові (звідки вони проникають і в мову художньої літератури).

Так, повторення займенника я створює враження підкресленої уваги до своєї особи, вихваляння: «Злетівши кулею високо вгору Від спритної ноги, футбольний М'яч сказав: — Ну, вороги, Зі злості луснете ви скоро — Дізнаються нарешті всі на світі, Що першим я проклав у космос путь! Еге ж, це по моїй орбіті супутники розгін тепер беруть! А рвуся вгору сотні років, А в них — лиш перші кроки. Чому я сам супутником не став? Не хочу одриватись од Землі —- У мене безліч тут важливих справ» (П.Сліпчук).