М.С. Грушевський та діяльність НТШ ( кінець ХIX- початок ХХст. )

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

Реферат

на тему:

М.С. Грушевський  та діяльність НТШ

( кінець ХIX- початок ХХст. )

Виконала:

студентка ІІІ курсу

1 китайської групи

Проскуріна  Анастасія Ігорівна

Київ 2012

Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою"

М.Грушевський 

Останнім часом із засобів масової  інформації  дуже часто лунає призвищє Грушевський М.С.

 І це прізвище в мас медіа постійно пов`язане з якимись видатними подіями і датами.

Хто ж він такий  Михайло Сергійович Грушевський? Яким маємо сприймати його ми ? 
За данними словників :

Грушевський Михайло Сергійович (псевдоніми – М.Заволока, Михайло Заволока, М.Сергієнко, Хлопець;– історик, організатор української науки, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, політичний, громадський і державний діяч. Дійсний чл. Історичного товариства Нестора-літописця (1890), дійсний чл. Наукового товариства імені Шевченка (1893), чл. укр.-рус. пед. т-ва у Львові (1894), чл.-кор. Краківської АН (1895), чл. археогр. комісії Моск. археол. т-ва (1900), чл. Одеського товариства історії та старожитностей (1901), дійсний чл. Чеської АН (1914), 1-й Голова Української Центральної Ради УНР (4 (17) березня 1917 — 28 квітня 1918), дійсний чл. ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Автор понад 2000 наукових праць, серед яких - «Історія України-Руси», робота, яка охопила всю історію України.

Народився він 29(17) вересня І866 року в Холмі на Волині . Михайло Сергійович Грушевський походить з бідної родини. «Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті» , «  де батько був тоді учителем «греко-уніятської» гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869 р.: в Ставрополі (1870-8) потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну».  

Загалом погоджуючись з прихильниками хронологічного підходу у вивченні творчості М.Грушевського, акцентуємо увагу на окремих моментах життя вченого, коли саме і як відбувалось визначення та становлення його книжкових інтересів, а також на питаннях, пов'язаних із подвижницькою працею видатного історика у сфері української книжності.

Варто підкреслити, що в житті М. Грушевського книга відіграла особливу роль.  Про це свідчать численні документальні матеріали.  Поміж них його персональна та офіційна кореспонденція, мемуари, щоденники, урядові та інші документи. Важливим джерелом пізнання творчості вченого залишаються його історичні, історико-літературні та публіцистичні твори, рецензії, критичні статті, бібліографічні замітки тощо.

Суттєву інформацію про книжкові уподобання, які виявилися ще в ранньому дитинстві,  а пізніше переросли в прагнення писати самому і видавати книги,  подають мемуари М. Грушевського, зокрема його "Спомини". Написані вони були рукою вже досвідченого вченого  (М.  Грушевський почав працювати над споминами 1918 року — І. Ц.). На той час він був відомим вченим із солідним досвідом творчої праці і вже мав чималий історико-літературний доробок.  Як оригінальний твір  "Спомини"  свідчать,  насамперед,  про майстерність автора в царині художньої літератури. Однак, будучи важливим інформаційним джерелом, вони захоплюють своїм інформативним змістом.  Відтворюючи головні події тогочасного життя, автор помічає навіть невеликі його подробиці і виражає своє ставлення до всього, що відбувалося.

Змалечку і через все своє життя, він, проніс у своєму серці любов до України, до українського народу, до мови, до українських традицій та пісень. Про це свідчить «Автобіографія» Грушевського: «Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «відчини», і контрастом чужеплеменної й чужомовної «чужини».»

 Так, навчаючись у Тифлиській гімназії (1880 – 1886 р.)  він багато читав ,занурювався у книжки , які надавали йому знань про рідну Україну. Його цікавило все, що торкалося його рідної землі : історія, історія літератури, етнографія. Це призвело до того що, навчаючись  четвертому класі йому,  як одному з кращих гімназистів, було надано право стати помічником бібліотекаря. Саме тоді в нього з'явилося нове захоплення - колекціонування книжок, що поклало початок створенню його власної бібліотеки.  Вбравши «і скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці - прозі і віршах. 1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую.» Надалі Михайло Сергійович не зупиняється, а на початку 1885 року працює над «виробленням своєї мови й белетристичного хисту» в оповіданні: «Бех-аль-Джугур» і «Бідна дівчина» .

Закінчивши гімназію з відмінними оцінками, юнак продовжив навчання в Київському університеті. В "Автобіографії" М. Грушевський згадує: "Моєю мрією в тих часах стає зробитися українським літератором,  видавцем і - ученим"

 Збираючись вступати до університету  Грушевський, за його словами, "розпоряджав солідним запасом знання". Все прочитане в юнацькі роки з історії, етнографії України, історії літератури,  яким він надавав перевагу,  об'єктивно свідчило про становлення його бібліологічної культури – в подальшому надійного науково-теоретичного підґрунтя творчості вченого.

Михайло Грушевський на той час вже не бачив себе без  України.

«Українознавство являється для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії.» І таки історія взяла « гору над славистикою».

Батько, бачивши  нетлінну любов сина до України, до всього,  що торкається українського , що є українським, довго не погоджувався на переїзд юнака до Києва. І «боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями» дав згоду лише тоді, коли Михайло погодився не брати «участи в ніяких студентських гуртках» .

 Студентські роки (1886—1894),  які пройшли в Київському університеті Св. Володимира, виявилися для М. Грушевського не тільки новим етапом життя,  а й серйозним випробуванням його духовних сил.  
В «Автобіографії» він згадує : « Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяли задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович.» В «Автобіографії» він писав, що на його світогляд мали переважний вплив лекції в галузі суспільної економії, економічної історії, археології, державного права та історії права.

Зокрема, про це свідчать сторінки щоденника М. Грушевського, який він вів у той час. Період навчання в університеті став визначальним кроком на шляху формування творчості вченого, яка вже тоді набула певних якісних ознак. Про це переконливо стверджують перші наукові твори Михайла  Грушевського,  які вийшли в світ в ті роки. Серед них велика історична розвідка "Южнорусские господарские замки в половине ХVІ века" (1890), що появилася як наслідок авторської участі в роботі наукового семінару В. Антоновича. Цю першу «пробу» сил початкуючого історика схвально сприйняли у київському науковому середовищі. Один із його чільних репрезентантів П. Голубовський у рецензії відзначив, що поставлене перед собою завдання молодий автор «виконав досить старанно та вміло», підкреслив докладність опрацювання ним джерельного матеріалу, вказав на значення праці дослідника-початківця, який подав стислий, але місткий образ колонізації степових просторів України на підставі опублікованих актових документів. «Праця п. Грушевського читається з великою цікавістю та легкістю, а за уважністю обробки матеріалів та повнотою, з якою автор вичерпує питання, являє собою приємне явище в російській історичній літературі», – зазначав рецензент .

Та на підставі цієї роботи М.С.Грушевський пізніше буде «предложений кандидатом на кафедру історії у Львові.»

Значно критичнішими та докладнішими були відгуки на першу  монографічну студію М. Грушевського «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.» (1891)  , відзначену золотою медаллю як найкраща студентська праця. Підвищена увага до книги молодого вченого була зумовлена, передусім, вагомістю предмета вивчення, адже історія Київщини княжої доби традиційно знаходилась у фокусі зацікавлень російських дослідників. Написана у дусі теоретичних настанов школи В. Антоновича, ця праця отримала цілковите його схвалення. У своєму піднесено написаному листі до М. Грушевського він зазначив: «Особливо мене привабили два сюжети у Вашій праці, котрі я вважаю Вашим цілковитим досягненням. Це вказівка на існування земської боярщини в Києві та гіпотеза про відсутність князів після нашестя монголів». Також, як занотував М. Грушевський у щоденнику, В. Антоновичу припав до душі п’ятий розділ монографії, присвячений суспільному устрою Київської землі у домонгольський період. Особливо київський професор похвалив біографічний нарис у праці та складену автором історичну карту.

Зі сторінок «Автобіографії» зрозуміло, наскільки глибоко Михайло Грушевський проникся  українським духом, що не тільки вчився та збирав де можливо історичні документи і вів дослідницьку роботу, а ще й був завзятим активістом .«Під кінець університетського курса я почав зближатися з людьми, бував в літературних і політичних українських кружках молодіжі, займався їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового товариства імені Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892 р. була розпочата моєю статтею: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XII віці.»

Михайло Грушевський зблизився з лідерами найважливішого осередку українського громадського життя у Києві в 80-ті – на початку 90-х років Київської Громади – В. Вовком-Карачевським, В. Антоновичем,  
О. Кониським.  У цьому середовищі в 1885–1887 рр.  виникли проекти пожвавлення діяльності галицьких народовців і використання українським рухом тих конституційних прав,  які існували в Австро-Угорщині для поширення національної самосвідомості серед українців в Галичині та Наддніпрянщині.

М. Грушевський,  який вважав українську національну ідею вагомим фактором культурно-духовного розвитку суспільства. В львівській “Правді” молодий дослідник опублікував низку рецензій, в яких окреслив зміст слов’янського питання.  Так,  у рецензії під назвою  “Нова критика неослов’янофільства” 1893 р.  М. Грушевський підкреслював,  що національний рух “... повинен бути щиро демократичний... подібно до того як ми поважаємо права особистості і гидуємо рабством...”

Окрім співробітництва із львівською  “Правдою”  М. Грушевський відгукнувся на пропозицію О. Кониського подати статтю до 1-го тому  “Записок НТШ”.  Магістрант Грушевський підготував статтю  “Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІІІ віці”  під псевдонімом “М. Сергієнко”, котра згодом відкрила 1-й том “Записок НТШ”. Зазначимо, що вихід у світ даного видання був особливо важливим, оскільки мав продемонструвати наукову спроможність української інтелігенції, а відтак, вирішити справу реформування Товариства ім. Шевченка в наукове. 

І після закінчення університету був залишений для подальшої наукової та педагогічної роботи як професорський стипендіат. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію на тему «Барское староство. Исторические очерки» і отримав ступінь магістра.

Ім’я Михайла Грушевського на початку 90-х років набуває популярності в Галичині завдяки публікаціям у галицьких виданнях та, великою мірою, в зв’язку із обранням його у 1894  р.  професором новозаснованої кафедри української історії  (офіційна назва –  кафедра всесвітньої історії із спеціальним оглядом на історію Східної Європи ) у Львівському університеті. Щоправда, спочатку було вирішено, що очолить її відомий український історик В. Антонович. Проте, він відмовився і порекомендував на своє місце Михайла Грушевського. Колегія професорів філософського факультету Львівського університету позитивно оцінила кандидатуру   М. Грушевського,  зазначивши,  що він є «…  людиною поважної, солідної і чесної вдачі, яка виключно присвячує свій час науковим дослідам».

Виклади молодого професора будувалися за проблемно-хронологічним принципом, починаючи із ранньої історії України до нової доби включно.  Учень видатного історика І. Крип’якевич у своїх спогадах писав про те, що «... найціннішим у викладах Грушевського було те,  що всі події він оцінював з українського становища;  він відкривав не лише для студентів,  але й для світу історію України,  народ якої,  навіть втративши державність, боровся за своє існування, мав власні шляхи історії» .

Спілкувався професор з колегами і студентами,  як і читав лекції, виключноукраїнською мовою. М. Грушевський вважав, що в справах самобутності української мови не потрібно йти на жодні компроміси.  Національна свідомість митця і рідна мова були достатніми ознаками національної належності.

Відвідування занять професора Грушевського,  безперечно,  послужило консолідації української молоді у Львівському університеті.

На нашу увагу заслуговує список студентів, які відвідали лекції  
М. Грушевського “Курс історії Руси ХІІ–ХІІІ в.”  у 1897  р.:  
Д. Домбровський,  Ю. Левицький,  І. Камінський, І. Карпович,  К. Ласійчук,  О. Мартинович,  В. Мацюк,  А. Стрільчик,  В. Терлецький, М. Туркевич,  
П. Патрило,  М. Панасюк,  М. Будка,  І. Малюца,  С. Рудницький,  
С. Томашівський та ін.  З лекціями історика  “Боротьба за Галичину і Волинь в XIV  в.”  у 1900  р.  ознайомилися М. Артемович,  Ф. Бойко,  І. Бачинський, Д. Бондаревич,  С. Ганущак,  Т. Гуль,  О. Данилович,  С. Дорошенко, 
П. Кіжик, А. Крушельницький,  З. Кузеля,  Я. Левицький,  І. Савчак,  
І. Сатурський,  В. Терещук, П. Решетило, О. Тупа, О. Чайковський, Д. Бігун, І. Худик, І. Торонтський.

Період з 1894 по 1913  рік у житті та творчості М. Грушевського, який одні дослідники називають "Львівським",а другі «Галицьким»., виявився для українського історика надзвичайно плідним. Саме в той час його багатогранна творчість набула найвищого злету.

Однак передусім доречно відзначити деякі особливості суспільно-політичної ситуації, що склалась на той час на західноукраїнських землях. Як і в усій Україні, вона супроводжувалась національним гнобленням, від якого страждав український народ. Це вимагало від передової інтелігенції рішучих дій, щонайперше, із захисту української мови та друкованого слова.

Працюючи професором історії Львівського університету, Михайло Грушевський активно включився у проведення суспільно-громадської та культурно-просвітницької роботи у Львові. За його ініціативою, а пізніше -ініциативою керівництва у 1897 році створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), що згодом перетворилося на своєрідну академію українознавства,  об'єднуючи у своєму складі всіх найвизначніших представників гуманітарних і природничих наук не тільки Західної, а й Наддніпрянської України. Зокрема, серед співробітників "Записок НТШ" (друкованого органу Товариства)  були І.  Франко,  О.  Кониський,                О.  Лотоцький,  С. Томашівський,  О. Терлецький,  В. Герасимчук, 
М. Кордуба,  І. Крип'якевич,  С. Рудницький,  В. Гнатюк, К. Студинський,  
В. Доманицький,  О. Колесса,  В. Липинський та інші вчені.

Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики  
І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, 
М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) - перша українська національна академія наук. Товариство створене в 1873 р. у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, розшматованої на той час двома чужинецькими імперіями - Росією та Австро-Угорщиною. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863 р.) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Це була перша в українській історії суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі Його ім'я (початкова назва інституції - Товариство ім. Шевченка).

Почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка - Кость  Левицький  в  своїй праці «Iсторiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848-1914» згадує  як виникло Товариства імени Шевченка: «Ініціятива до заснування Товариства імени Шевченка у Львові вийшла від кількох патріотів з російської України. Коли після урядових репресій проти українського слова в Росії при кінці 1860-тих років надії українських патріотів сильніше зверталися на Галичину і її молодий національний рух. То на початку 1870-тих років з’явилася між ними думка: заснувати у Львові постійну інституцію для розвою українського слова. За порозумліннєм з провiдниками галицької національної українсько-руської (народовецької) партії постановлено за зібрані гроші (около девять тисяч золотих ренських) купити друкарню, що служилаб підставою літературного руху та для управи її і для розвою літературної діяльности заложено Товариство імени Шевченка у Львові .

В 1873. р. закуплено друкарню та 11. грудня тогож року галицьке намісництво  приймало до відома статут Товариства „имени Шевченка" у Львові.

Оснувателями і першими  дійсними членами Товариства „имени Шевченка" у Львові були: Стефан Качала, посол до Сойму краєвого і Ради державної; Михаїл Димет, купець і горожанин  міста Львова; Д-р Kopнило Сушкевич, секретар прокураторії скарбу; Д-р Омелян Огоновcький, професор університету; Льонгин Лукашевич, директор асекураційної репрезентації; Махайло Коссак, горожанин міста Львова; Д-р Олександер Огоновський, редактор "Правди"; Теофіль Барановський інжінєр - асистент, і Юліян Романчук, учитель ґімназіяльний.

Фундаторами Товариства були: Олександер Кониський, Єлисавета  Милорадович, Дмитро Пильчиков, Михайло  Жученко і Стефан Качала.

Першим головою Товариства вибрано д-ра Корнила Сушкевича. В статуті Товариства, поставленого під патронат найбільшого українського поета, котрого імя було окликом галицького національного відродження,- положено його метою: „спомагати розвій руської (малоруської) словесности».

Товариство  імені Шевченка  вирішили перетворити  в наукову установу.  Ця думка визріла серед учених Галичини й Наддніпрянщини.  Особливо її підтримували В.Антонович та О.Барвінський. Новий статут Товариства був прийнятий у березні 1892 року. Тепер метою Товариства була вже не звичайна допомога розвитку українській словесності,  а “розвиток і розроблення науки на українській мові. Перетворення Товариства в наукову установу значно розширило масштаби його діяльності. Воно було поділене на три секції : історико-філософська, філологічна, математично-природописно-лікарська,  серед яких особливо активно працювала історико-філософська.

Майбутнє НТШ залежало від його керівництва і подальшої перебудови з огляду на намічену перспективу.

В історичній літературі склалася думка, що НТШ втрималося як наукова установа завдяки тривалому головуванню  в ньому М.С.Грушевського. Вона є цілком коректною як з огляду на конкретно- історичний перебіг подій, так й у контексті організаційно-інституційних процесів .

Новий період наукового грушевськознавства пов’язаний з

початком відродження української  національної історіографії в Україні та відновленням діяльності НТШ у Львові.

Важливу роль для творчого зростання М. Грушевського у галицький період мало Наукове товариство ім. Шевченка. У 1894 р. молодий професор був обраний директором історично-філософської секції,  а в наступному році став редактором “Записок НТШ”. На чергових загальних зборах у 1897 р. його обирають головою Товариства, і на цій посаді він перебував аж до 1913 року.  За час,  коли на чолі Товариства стояв М. Грушевський, воно перетворилося зі скромного товариства на справжню, хоч офіційно не визнану Академію Наук.

Упродовж 17 років М.Грушевський  переобирався головою НТШ від  лютого 1897 до середини 1913 р. Він заклав у товаристві противаги зовнішнім чинникам, які гальмували науково-видавничу діяльність, нейтралізув спроби різних політичних об’єднань національної інтелігенції впливати на хід справ у НТШ. Відмежування товариства від українських політичних партій Галичини

Деякі його особисті риси, фантастична  працездатність, свідомий вибір сфери  науки як життєвого покликання й навіть багаж російської бюрократичної культури, яким йому не раз відкрито докоряв М.Павлик, та  «велетенський і радше нетиповий для розмріяних українців науково-організаційний талант»– усе це вдало поєднувалося в особі М.Грушевського, що не в останню чергу стало запорукою успіхів керованого ним товариства.

О.Барвінський, якого М.Грушевський  змінив на посаді голови на початку 1897 р., проблеми реформи товариства розумів, за висловом О.Романіва, «на інтуїтивному рівні» . Однак, інтуїтивності у справі організаційного зміцнення НТШ було замало. Безумовним позитивом О.Барвінського були його міцні зв’язки у вищих політичних сферах, які він використовував на користь НТШ. Проте йому бракувало потужної уваги до внутрішніх щоденних справ товариства, а згодом заважали сумніви щодо успіху його академізації, які наростали з кінцем політики  «нової ери» та збайдужінням уряду Австро-Угорщини до українського питання. Не останню роль у зміні голови відіграло й те, що О.Барвінський не був професором університету, його більше приваблювала політична кар’єра і він успішно просувався до її вершин в Австро-Угорщині  – став радником імператорського двору, отримав титул рицаря.

Грушевський же, маючи в університеті посаду професора, статус якої у науці  завжди передбачав генерацію концептуальних й організаційно-наукових ідей, безумовно, мав переваги не лише перед старшим і освідченим Барвінським. На той час його кандидатура практично не мала реальних альтернатив у НТШ.

Не було жодної вагомої ділянки  українського наукового, культурного та громадсько-політичного життя,  в якій М. Грушевський прямо чи опосередковано не брав би участі. «Я кинувся в сю роботу з  молодечим завзяттям,  не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало на мене в Галичині», – писав він.

Справжнього подиву та захоплення викликає науково-видавнича діяльність М. Грушевського в НТШ. «Народ доперва тоді почуває себе культурно самостійним, коли він може головніші свої потреби задовольнити в своїй літературі, – зазначав історик, – лише розвоєм наукової літератури, сього верха культурного розвою в рідній мові, кінчається для суспільності залежність від чужої культури».

Кредо своєї діяльності у НТШ  М.Грушевський оприлюднив на загальних  зборах у лютому 1897 р. У промові, виголошеній  після обрання його вперше головою товариства, він зазначив, що воно існує тільки для науки і не може бути ареною політики, закликав кожного члена, який виступає від імені НТШ, усунути всяку політичну і громадську тенденційність, коли йдеться про діяльність наукової асоціації.

Перебравши редакторство  “Записок НТШ”, М. Грушевський перевів їх на періодичну основу, збільшивши тираж та обсяг.  У 1895  р.  вийшло 4  томи,  а з 1896  р.  вони виходять постійно шість раз у рік (раз у два місяці). До 1897 р. “Записки НТШ” служили органом всіх трьох секцій,  а з часу заснування  “Збірника математично-природописно-лікарської секції” вони стають органом двох секцій –  історично-філософської і філологічної. Журнал містив переважно статті із історії України, філології, історії української філології.

Чимало власних праць  із різних ділянок українознавства  опублікував М. Грушевський в  «Записках НТШ».  Серед них  варто виділити наступні: «Звенигород  галицький,  історично-археологічна розвідка» , «Анти» , «До питання  про розселення в’ятичів», «Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя» , "Вступний виклад давньої історії Руси виголошений у Львівськім університеті 30.IV.1894 р.», «Хронологія подій Галицько-Волинської літописи», «Чи маємо автентичні грамоти кн. Лева» , «Галицьке боярство ХІІ–ХІІІ в.», «Кілька київських документів ХV–XVI  в.», «Кілька документів з життя Забужської Руси ХVI ст.», «Кілька грамот Володимира Опольського», «Опис подільських замків 1491 р.», «Опис Львівського замку 1495 р.», «Гетьман Богданко» , «Примітки до історії козаччини», «Матеріали до історії козацьких рухів 1595  р.», «Хмельницький і Хмельниччина», «Шведсько-український союз 1678 р.», «Матеріали до історії Коліївщини. Оповідання очевидця про смерть Гонти»та інші. 

Як редактор  «Записок НТШ»  М. Грушевський головну увагу звертав на мобілізацію творчих сил, залучав до активної співпраці в журналі наддніпрянських науковців, галицьких вчених та молодих учнів-студентів. Це соборництво в науковій праці перенеслося згодом на інші ділянки українського національного життя і допомогло координації і консолідації загальноукраїнських сил у культурній, суспільно-громадській, політичній площинах.

Загалом серед співробітників і активних дописувачів  «Записок»  були:  І. Франко,  О. Кониський, О. Лотоцький,  О. Терлецький,  С. Томашівський,  З. Кузеля,  О. Чайківський,  В. Герасимчук, М. Кордуба,  І. Крип’якевич,  
І. Джиджора,  О. Сушко,  С. Рудницький,  В. Гнатюк, Є. Барвінський,   
К. Студинський,  В. Щурат,  В. Доманицький,  О. Колесса,  В. Липинський, І. Созанський,  Ф. Вовк,  В. Дорошенко та інші відомі дослідники.  Частина цих співробітників становила історичну школу Грушевського у Львові.

Таким чином, “Записки НТШ” перетворились у найповажніший  українознавчий орган,  у якому професор Львівського університету став найавторитетнішим автором. До 1914 р. він відредагував 120 томів «Записок»,  які створили цілу епоху в розвитку української науки і культури .

За ініціативою Михайла  Грушевського в НТШ почали виходити збірники різних секцій: «Жерела до історії України-Руси», «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури», «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології», «Часопись правнича», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Збірник філологічної секції», «Українсько-руська бібліотека», «Українсько-руський архів», «Матеріали до української бібліографії», «Збірник математично-природописно-лікарської секції», «Лікарський збірник», «Хроніка НТШ» тощо.