Місто при фортеці Святої Єлизавети

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“Харківський політехнічний інститут”

 

Кафедра “Політичної історії”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему

 “ Мiсто при фортецi Святої Єлисавети ”

 

 

 

 

 

 

 

      ВИКОНАВ

Студент  групи ІФ 33 Г

Оньша О.О.

 

ПЕРЕВІРИВ

Ас каф. політичної історії

   Тахтаулова М.Ю.      

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ ………………………………………………………………………….….3

Передісторія та заснування міста………………………………………….…5

Місто при фортеці Святої Єлисавети……………………………………..….9

Військове місто Єлисаветград……………………………………………….12

Період економічного та культурного піднесення…………………………15

Погляд у минуле……………………………………………………………….19

Кіровоград сьогодні…………………………………………………………...22

Список використаної літератури……………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Історія рідного міста. Що може бути цікавішим за це? Адже це не те ж саме, що вчити про історію виникнення державності на територіях теперішньої країни, або ж досліджувати діяльність якогось правителя. Все це, звісно, цікаво, але, на мою думку, не так захоплює, як історія рідного міста. Можливо, тому, що, живучи там, ми досконало знаємо всі кутки та майже кожен метр свого міста, ми відчуваємо, чим воно живе. А дізнаючись щось нове про свій рідний край, можна по новому дивитися на добре відомі тобі вулиці та будівлі.

Місто Кіровоград – обласний центр Кіровоградської області, яка утворена 10 січня 1939 року (одночасно з Запорізькою і Сумською областями). Розташована в центральній частині України, на півдні Придніпровської височини, у міжріччі Дніпра і Південного Бугу. З 1996 року після декількох змін і перерозподілів, в області 21 район, 1268 населених пунктів в т.ч. 11 міст, з них 4 – обласного підпорядкування, 24 селища міського типу.

Поблизу Добровеличківки знаходиться географічний центр України.

На північному сході територію Кіровоградщини омивають води Дніпровських водосховищ, утворенні греблями Дніпродзержинської та Кременчуцької ГЕС. Протікають річки Дніпро з притоками Інгулець, Цибульник та Південний Буг з притоками Інгул, Синюха, Велика Вись, Ятрань, Чорний та Сухий Ташлик.

Область посідає перше місце в Україні за запасами та видобутком бурого вугілля. Є також значні поклади золота, алмазів, урану, озокериту, гірського воску, горючих сланців, торфу, нікелю, графіту, високоякісних гранітів, вогнетривкої та червоно-бурої глини тощо.

Славляться своєю природною і рукотворною красою заповідні місця місця – дендропарки Веселі Боковеньки, Онуфріївський парк, «Хутір Надія». Заселення території краю почалося ще 15-20 тис. років тому. Археологічні пам’ятки представлені широким спектром культур від доби пізнього палеоліту та Київської русі. Найбільш відомі з них – поселення культур: Трипільської – в Новоархангельському районі, Сабатинівської – в Ульяновському районі, Чорноліської – в Знам’янському та Світловодському районах, Скіфської – по всій території.

Відома також більш 50 поселень поліетнічної Черняхівської культури, в формуванні якої взяли участь і ранні слов’яни.

В IX ст. північна частина сучасної Кіровоградщини входила до складу Київської Русі, за свідоцтвом літописців ця територія стає Диким Степом (полем), куди київські князі приїжджали на лови. З середини XIII ст. територія області входить до складу Вольностей війська Запорізького. Козаки захищаюсь населення від нападів турок та їх поспішників – кримських татар, а також змагаються в Польською Шляхтою.

Після російсько-турецької війни 1735–1739 років територія нинішньої Кіровоградщини входить до складу Росії, яка прагне встановити контроль над економічним і політичним життям краю.

Починається інтенсивне заселення краю, відоме під назвою колонізація. За наказом імператриці Єлизавети Петрівни було створено військові поселення Нова Сербія ( 1751р), яким керував Іван Хорват. На значній території ( 200 км в довжину, 30 км в ширину ) від нинішнього Новомиргородського до Онуфріївського районів селилися серби, хорвати, чорногорці, що прибули сюди, рятуючись від утисків австрійського уряду.

Разом з сербами сюди переселилися молдовани ( волохи ). Пізніше, вже на обжиті землі, прийшли балканські народи, що тікали від турецького іга (болгари, греки, албанці).

З середини XVIII ст. утворилися російські розкольничі слободи – Злинка, Зибке, Знам’янка, Нікольське, Калинівка, Клинці, Красний Яр, Золотарівка та інші.

Пізніше цариця Катерина II дала дозвіл на поселення німців в нашому краї ( села Крупське, Германівка ).

Переселилися сюди також угорці, євреї. Місто входило до риси єврейської осідлості.  

Але зберігався в основному український характер населення з причини постійного припливу переселенців – українців з Польщі та Малоросії.

Таким чином, Кіровоградщина включає в себе три етнічні регіони: Середнє Подніпров’я, Східне Поділля і Степова Україна.

Місто Кіровоград розташоване в зоні степової України. Його площа – 100 км, населення – до 270 тис. чоловік (данні за 1996 рік). [4]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Передісторія та заснування міста

 

Землi сучасної Кiровоградщини стали частковою територiєю, на якiй на зламi XV-XVI столiть зародилося козацтво.

Згодом козаки у пониззi Днiпра створили свою систему сiчових укрiплень, яка дiстала назва Запорозька Сiч i стала центром своєрiдної козацької республiки. Землi ж кiровоградськi невiд`ємною часткою увiйшли до складу земель Вольностей Вiйська Запорозького, що постiйно контролювались Сiчовим товариством. Селяни, призвичаєнi до землi, не лише воювали: адже перед ними розкинулися простори родючої землi, повноводнi рiчки, незайманi степи, багатi на рибу та звiрину. Козаки бралися за плуга, полювали на хижого звiра, годували худобу, ремiсникували...

А займатися господарською дiяльнiстю козаки могли, звичайно ж, не у вiйськоих укрiпленнях, а на землях Сiчi, тобто у зимiвниках - житлах запорожцiв на просторах Вольностей Вiйська Запорозького.

Спочатку зимiвники використовували лише для утримання худоби. Пiзнiше вони перетворилися на хутiрське господарство.

У межах сучасного Кiровограда запорозькi зимiвники почали виникати вже з середини - другої половини XVI столiття. Багато що приваблювало запорожцiв у цiй мiсцевостi - родючi землi, здебiльшого масний чорнозем, близькiсть води: Iнгул та багато його приток, зрештою - гарнi краєвиди.

Саме вiд зимiвника запорозького козака Степана Лелеки веде свiй родовiд одне з сучасних кiровоградських передмiсть - Лелекiвка. Iснує вельми ймовiрна гiпотеза, що саме вiд козацьких зимiвникiв виникли також поселення Ковалiвка та Балка, що також пiзнiше були втягнутi мiстом в орбiту свого розвитку i також стали його невiд`ємними складовими.

Були в нашому краї i храми козацькi. Про один з них знаходимо вiдомостi в "Iсторiї запорозьких козакiв" Дмитра Яворницького: "в урочищi Лелекiвцi запорожця Лелеки, теперишньому селi Лелекiвцi ( Херсонської ) губернiї... ( Єлисаветградського ) повiту, перша церква заснована у iм`я Св.Трiйцi у 1766 роцi, все це видно зi слiв, що вирiзанi на дубових одвiрках дверей храму".

Але створення регулярної забудови та територiї мiста пов`язане iз будiвництвом фортецi Святої Єлисавети та слобiд навколо неї - передмiсть Бикового та Пермського. До нашого часу вiд мiста XVIII сторiччя залишилося не так багато споруд. Найунiкальнiшою, безумовно, є сам комплекс фортецi, збудований у 1754-1759 роках пiд безпосереднiм керiвництвом iнженер-полковника Манцелiуса.

У 1754 роцi уряд iмператрицi Єлисавети Петрiвни, йдучи назустрiч прагненню австрiйських сербiв до переселення у межi Росiйської iмперiї, а також бажаючи заселити землi Запорозькі людьми, якi були б одночасно вiдданi коронi росiйськiй, дозволив їм ( сербам ) переселитися на українськi землi. Засновується лiнiя вiйськових поселень пiд назвою Нова Сербiя. Вона охоплювала територiю вiд рiчки Кагарлика, лiвої притоки Синюхи, i далi по Висi, Тясмину до Днiпра, протяжнiстю 200, а завширшки 30 верст.

В жалуванiй грамотi Iвановi Хорвату, колишньому полковнику австрiйської армiї, говорилося: "...Для защиты, на всякий случай, от нападения вражеского...построить ... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы". Тобто названо було ще не збудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді в Російській імперії доньки Петра I - імператрицi Єлисавети Петрівни.

Ну а щодо ворогів, на випадок нападу яких повинна була бути побудована фортеця, то до них, крiм турок i татар, відносилися i гайдамаки, яких не безпідставно ототожнювали з запорозькими козаками. Вище згадану жалувану грамоту було датовано 11 сiчня 1752 року. Не пройшло й мiсяця пiсля указу Єлисавети Петрiвни, як мiж рiчками Грузька та Сугоклея, на узвишші правого берега Iнгулу ( 200 саженiв вiд рiчки ) пiд проводом генерала I. Ф. Глебова було вибрано мiсце для майбутньої фортецi.

Негайно було розпочато рiзноманiтнi iнженернi пiдготовчi роботи. 5 лютого 1752 року генерал Глебов отримав "особую инструкцию", де вiдзначилися вигоди мiсця, яке було ним обране для будiвництва фортецi. Зокрема наголошувалося на близькості широкої рiчки, наявностi лiсу, каменю для фундаментiв, доброї глини для випалювання цегли тощо. Були там відзначені i недолiки: розташована неподалiк вiд майбутньої фортецi командна висота та яруги, що пiдходили до самої пiдошви гласiса, пологого земляного насипу попереду зовнiшнього рову фортецi. Втiм яруги найближчим часом передбачалося засипати.

30 липня 1752 року проект  фортецi було затверджено. Для її  будiвництва були присланi селяни  з центральних районiв Росiйської iмперiї, солдати Пермського карабінерного полку i, звiсно, охочi люди, ( добровольцi ) з навколишнiх земель. Крiм того, у травнi гетьманом України Кирилом Розумовським було прислано 611 робiтникiв. Охорону будiвництва несли 200 запорозьких козакiв.

До системи фортечних укрiплень входили головна цитадель та шанець, який захищав вихiд до Iнгулу, на правому високому березi якого мiж його притоками Грузькою та Сугоклеєю й розташовано фортецю. Навколо цитаделi - широка вiльна зона, яка називалася еспланадою. Поселення - передмiстя, так званий форштадт (мiсто при фортецi) захищав укрiплений вал - ретраншемент. Взагалі, основним захисним елементом був зямляний вал, який, на вiдмiну вiд середньовiчних кам`яниць, краще витримував артилерійський вогонь: інженери спецiально вирахували доволi пологий кут нахилу валу а також використовували ефект "ножа та масла", оскiльки гарматнi ядра легко входили у м`який грунт, не завдаючи велико шкоди. При спорудженнi фортецi утворювалися не лише високi ( понад 10 метрiв ) вали, а й не менш глибокi рови навколо них. Полiгон, тобто територiю цитаделi, будували у формi багатокутних зiрок, щоб легше брати ворога у перехресний вогонь. Цитадель фортецi Св. Єлисавети складалася з 6 бастiонiв - п`ятикутнiх виступiв й зверху нагадувала морську зiрку, тiльки не п`яти-, а шестипроменеву. Мiж променями-бастiонами розташовувалися невеликi автономнi укрiплення - равелiни, також оточенi валами та ровами i з`єднанi з цитаделлю спецiальними проїздами. Як вже згадувалося вище, назви цим спорудам були данi за традицiєю 18 сторiччя на честь православних святих. Дослiдники вважають, що деякi вулицi Єлисаветграда називалися саме на честь бастiонiв - Олексiївська, Михайлiвська, Олександрiвська.

Складна оборонна система довершувалася товстою дерев`яною стiною - палiсадом, який захищав гармати на верхнiй частинi валiв.

Могутнi землянi укрiплення фортецi Святої Єлисавети стали головною ланкою лiнiї фортифiкацiйних споруд Нової Сербiї й розташувалися посерединi цього ланцюга - мiж Днiпром та Бугом.

Але цитадель - це не тiльки вали, рови, гармати й пiдйомнi мости перед брамами. Це - цiле мiстечко iз дерев`яною Троїцькою церквою, вiрогiдно, триверхою, у традицiях козацької архiтектури; iз прикрашеним вишкою - бельведером "палацом" Потьомкiна, школою, адмiнiстративними та жилими будинками, казармами. Цi одноповерховi будiвлi, спорудженi iз дерева та саману, за українською пiвденною традицiєю потинкованi, розмiщувалися суворо регулярно, тобто по периметру квадратних та прямокутних кварталiв, на однiй "червонiй лiнiї". Геометрiя панувала як у фортифiкацiйних лiнiях, так i у лiнiях житлових кварталiв. Але - тiльки у цитаделi. Передмiстя Бикове та Пермське й зараз рiзко вiдрiзняються стихiйнiстю: плавнi, хвилястi лiнiї вулиць контрастують iз спорудженою пiд шнурок вуличною сiткою фортецi. На жаль, цей цiкавий контраст зараз - тiльки на планi, оскiльки дерев`яна забудiвля фортецi не збереглася, її замiнили з середини 19 ст. кам`яницi мiської лiкарнi, розмiщенi вiльно, без особливої геометрiї. У передмiстях стара забудова зберiгалася довше - її хвилястi вулицi й досi є неповторною ознакою Єлисаветграда. Як Биково, так i Пермське були спочатку невеликими житловими районами. У 1757 роцi в обох передмiстях налiчувалося всього 128 дворiв.

З початку вiйни 1768 року вiстря удару кримських татар - союзникiв Туреччини - було спрямоване саме проти цiєї фортецi. Тим бiльше, що саме тут була опорна база росiйського вiйська цiєї частини iмперiї. Тут були склади зброї та продовольства заднiпровських вiйськ i формувалися їх резерви.

Одже, вiдразу по новорiчних святах 1769 року семидесятитисячне вiйсько кримського хана Керим-Гiрея, "славного своїми подвигами та руйнiвними талантами", скориставшись сильними морозами, що скували рiки, перейшло льодом Буг та Мертвовод i якраз на Рiздво взяло в облогу фортецю Св.Єлисавети.

За наказом хана татари мали, подiлившись, покрити всю територiю Нової Сербiї, спалити всi села i весь врожай, захопити в полон жителiв i погнати з собою худобу. Уникаючи боїв з регулярними частинами росiйського вiйська, орда досить успiшно виконувала своє завдання. Вона грабувала жителiв, палила населенi пункти... Лише з Єлисаветградської провiнцiї було вигнано у полон близько тисячi чоловiк, знищено десятки сiл, понад тисячу будинкiв. Проте прорватися далi фортецi Св. Єлисавети татари не змогли.

З фортечних валiв орду зустрiв сильний перехресний артилерiйський вогонь. Зваживши на такий стан справ, Керим-Гiрей звелiв своїм воякам обложити фортецю i чекати зручного моменту для нападу. Гарнiзон фортецi ( 5 тисяч чоловiк ) пiд командуванням генерала Iсакова приготувався до тривалої облоги та можливих штурмiв. Та все ж становище було вельми поганим. За спогадами учасника походу, французького резидента при кримському дворi барона Тотта, щастя не зовсiм було покинуло пограбованого краю: татари, дiзнавшись вiд своєї розвiдки про наближення з-за Днiпра вiйська Рум`янцева, вiдiйшли вiд мiста, не завдавши йому значної шкоди.

Пiсля цього, пограбувавши, спаливши i потопивши у кровi Аджамку, Лелекiвку, Цибулеве та Гончарську слободу, татари вiдiйшли у Польську Україну, в район теперишньої Балки, для розподiлу своєї здобидi.

У другiй половинi 18 ст. iз загрозою татарських набiгiв було покiнчено завдяки перемозi у вiйнi 1768-1774 рокiв; лiквiдацiя Запорозької Сiчi (1775 р.), а за нею й остаточне викорiнення гайдамаччини, роздiли Речi Посполитої ( 1772, 1793, 1795 рр. ), що знищили Польську державу, приєднання Криму у 1783 р., - всi цi фактори обумовили просування iмперських кордонiв далеко вiд фортецi Св. Єлисавети, отже вона втратила своє стратегiчне значення, була роззброєна, а зрештою i лiквiдована як вiйськова одиниця. У рескриптi вiд 10 лютого 1784 року зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всерединi держави фортецею бiльше вважатися не може, а тому обертається на внутрiшнє мiсто". З цього часу фортеця разом з передмiстями        (форштадтами) отримала права мiста i стала iменуватися мiстом Єлисаветградом.[1]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Місто при фортеці Святої Єлисавети - адміністративний,

торгівельний культурний центр кінця XVIII - початку XIX століття

 

Вже наступного року пiсля заснування фортецi у поселеннi при нiй було запроваджено магiстрат, що вiдав адмiнiстративними, господарськими, полiцейськими, фiнансовими та судовими справами.

В цей час переселенцям продовжували надавати пiльги та грошову допомогу. Переселенцi-iноземцi отримували одноразову допомогу по 30 карбованцiв кожен, росiяни та українцi з Польщi - по 12 карбованцiв. Вербувальникам платили за iноземця по 5 крб., а за українця чи росiянина - по 1,5 крб. Особлива увага придiлялася переселенню сюди купцiв, ремiсникiв та фабрикантiв. Тут уряд iмперiї йшов на вельми рiшучi заходи. Скажiмо, у Новоросiї було дозволено селитись навiть розкольникам та євреям, якi зобов`язувалися займатися торгiвлею. Нерiдко при цьому видавалися i "пiдйомнi" ( 150 карбованцiв ) на заснування своєї справи.

Заходи уряду давали результати. Головним з них було те, що економiчна активнiсть населення зросла. Посилився приплив населення на землi Новоросiї. 1784 року у Єлисаветградi вже мешкало 4170, а 1787 року - 4746 чоловiк у 1062 будинках.

З 1787 року в Єлисаветградi почали обирати мiську думу - орган мiсцевого самоврядування. До неї входили шiсть гласних. Мiський голова обирався, як правило, з купцiв. Щодо останнiх, то, за нацiональним складом, вони були переважно росiянами. Близько 60% з них - розкольники.

Серед купцiв була досить значна група великих на той час торговцiв, якi зосереджували у своїх руках державнi пiдряди i вiдкупи. Єлисаветградськi ж купцi Красноглазов та Андрiй Сушилiн у серединi 1760-х рокiв займали перше мiсце з цього виду пiдприємництва у всiй Новоросiї.

Крiм торговельних справ, купцi заводять промисловi пiдприємства. Так 1785 року купець Масленников побудував у Єлисаветградi один з перших ( а за деякими джерелами - перший в iмперiї ) цукровий завод. У мiстi також був шкiряний завод купця Мануїла Поповича. Єлисаветградським купцям у мiстi належали паперова фабрика, цегельнi та близько 35 вiтрякiв. А найбiльш вартим уваги є те, що на купецьких пiдприємствах працювали найманi робiтники, що свiдчить про розвиток у Єлисаветградi капiталiстичного укладу майже з моменту заснування мiста.

Вже 29 червня 1754 року бiля фортецi, що будувалася, вiдбувся перший ярмарок. На нього прибули, крiм українських купцiв, гостi з центральної Росiї, Польщi, Молдавiї, Криму, Туреччини. Торгували тут продуктами землеробства, тваринництва, а також полотном, парусиною, шерстю, винами тощо. А вже з 80-х рокiв у мiстi влаштовувались по чотири ярмарки щорiчно.

Мiсто росло. I в останнiй третинi 18 столiття "ступило" на лiвий берег Iнгулу. Але тут же постаралися архiтектори. Вулицi Подола - нинiшнього центру й досi, неважаючи на iнколи руйнiвний вплив сучасної архiтектурної думки, зберiгають красу "червоних лiнiй" та людяний, не спотворений гiгантоманiєю масштаб невеликого мiста.

Архiтектори 18 столiття прагнули реалiзувати мрiю своїх колег епохи Ренесансу про створення iдеального мiста - вiльного вiд недолiкiв тiсного, з покрученими вулицями й масою гiгiєничних проблем мiста епохи середньовiччя.

Але старi мiста - вiд Парижа до Києва - виросли якраз на середньовiчному грунтi. Й тiльки у нових мiстах - Петербурзi i Фiладельфiї, Одесi, Катеринославi, Херсонi, Новому Амстердамi ( Нью-Йорку ), Миколаєвi та й Єлисаветградi деякi з цих iдей реалiзували.

Що ж це за iдеї?

По-перше, мiсто добре захищене фортифiкацiями, але з простором для росту ( згадаймо, як у старих мiстах пiд час їх зростання обороннi споруди зносили - й тiльки вулицi носили їх назви - Ярославiв вал, наприклад ).

По-друге, регулярнiсть кварталiв сприяє хорошiй циркуляцiї повiтря, iнсоляцiї, швидкому руховi транспорту.

По-третє, чiтко роздiлено цитадель-фортецю, адмiнiстративний центр, житловi квартали, промисловi райони, мiсця розташування лiкарень та кладовищ.

Закладенi у плануваннi 18 сторiччя iдеї дали свої результати i пiзнiше. Згадаємо Єлисаветград кiнця 19 сторiччя. Мiська дума, банки, навчальнi заклади - в центрi, навколо - житло. Трошки далi - вiйськовий комплекс на Ковалiвцi. Великi лiкарнi - мiська, єврейська, Св. Анни, заводи Ельвортi, Шкловського, цегельнi, млини - теж не в центрi. Зони рекреацiї (мiський сад, сад "Альгамбра", сад Лайєра ), вокзал, заводи зручно з`єднанi з центром та житловими околицями, де мешкали дрiбний торговий люд, мiщани, робiтники за допомогою трамвайних лiнiй, що хрестоподiбно пройшли по Перспективнiй та Успенськiй вулицях.

Що ж являли собою будинки 18 сторiччя? Одноповерховi, iнколи на кам`яних фундаментах, критi соломою чи гонтом, дуже рiдко - черепицею або залiзом. Розташованi вони досить далеко один вiд одного: необхiднiсть мати садочки, невелике населення мiста й протипожежнi мiркування це визначали. Серед одноповерхової забудiвлi та "зеленого моря" - верхи дерев`яних церков, якi розташувалися на тих же мiсцях, що i їх кам`янi нащадки зараз.Не збереглися саманнi та дерев`янi будинки - згорiли, знесенi, перебудованi. Є лише декiлька.

Мiсто зростало, забудiвля ущiльнювалася й страшнi пожежi ( особливо 1798 та 1833-1834 рр. ) змусили владу стимулювати кам`яну забудiвлю. Вiд кам`яної забудови зламу 18-19 сторiччя зберiглася цiкава пам`ятка ранньої класики - так званий "путевой дворец" - двоповерховий житловий будинок навпроти Преображенської церкви. Нижнiй поверх - для прислуги, природно, нижчий за панський бельєтаж, до якого, за пiвденною традицiєю, ведуть вiдкритi "iталiйськi сходи". Крiм цього своєрiдного готелю для високих гостей є й iншi класицистськi споруди першої половини 19 сторiччя. Як правило, це мiськi будинки помiщикiв, тому вони зберiгають багато рис сiльського панського маєтку, вони формуються як замкнена територiя iз великим садом та всiма службами, в тому числi кузнею та каретними сараями. Цiкавим прикладом такого мiського маєтку є особняк Соколових-Бородкiних (їх вензель зберiгся на парапетi парадних сходiв ) на розi вул. Двiрцевої та пров. Театрального, де тепер розмiщено вiддiл мiлiцiї. Але найбiльш видатною пам`яткою раннього класицизму був величний Успенський собор, побудований у 1798-1801 рр. замiсть дерев`яної церкви, що згорiла пiд час пожежi 1798 р. разом з Преображенською церквою, "присутственными местами", жилими кварталами. Собор височiв великою банею та дзвiнницею, смiливо поставлений по дiагоналi скверу на розi Перспективної та Успенської. За деякими стильовими ознаками його можна вiднести до пiвденного напрямку класицизму, у якому багато будували в Українi архiтектори кола I. Старова - школи ясної, простої лiнiї, легкої пiднесеної композицiї, вiдмови вiд надмiрних декоративних ефектiв. На жаль, на зламi 40-50-х рр. 20 сторiччя собор зруйновано - на його мiсцi зараз знаходиться мерiя, розмiщена у будинку колишнього обкому компартiї ( архiтектори В. Сiкорський, Л. Дворець, Л. Крейтор, О. Возний ).

До класичного напрямку вiдносяться й двi дуже гарнi єлисаветградськi церкви - Володимирської iкони Божої Матерi, або Грецька ( нинi кафедральний собор ) та Преображенська, збудованi вiдповiдно у 1812 та 1813 рр. на мiсцi дерев`яних храмiв. Соковитi деталi декору, виразна композицiя об`ємiв, портикiв та бань, стрiмкi лiнiї дзвiниць - все це вiдрiзняє цi пам`ятки високої класики.

Класичнi мотиви були дуже стiйкими в архiтектурi рiзних епох та стилiв. От i струнка та велична Знам`янська церква, збудована комерсантом Д. Купченком на честь порятунку царської сiм`ї 17 жовтня 1888 р. вiд катастрофи, вiдрiзнялася напрочуд вдалим поєднанням класичних та ренесансних традицiй. Високi дзвiнниця та банi цього храму, побудованного на високому правому березi Iнгулу на мiсцi старої дерев`яної церкви, було видно далеко в мiстi. Як i iншi кам`янi храми, Знам`янська церква була справжньою архiтектурною домiнантою на тлi рядової забудови. На жаль, її знесено у варварськi 30-тi роки 20 сторiччя.

Iнший храм - Покрова Богородицi на Ковалiвцi, завершений 1849 р. за  проектом архiтектора К. Тона, витриманий у так званому росiйсько-вiзантiйському стилi, є своєрiдною згадкою про церкви 17 сторiччя - з розiрваними фронтончиками над вiкнами, пелюсткоподiбним декорумом закомар - ромашок, витими колонками... Невеликий, але монументальний, цей храм не просто височiв над округою, але й гарно вписався до ансамблю вiйськового мiстечка, яке почали будувати у 1847 р. як адмiнiстративний центр вiйськових поселень Новоросiї, при чому церемонiю закладки палацу та штабних будiвель здiйснив сам iмператор Микола I, що якраз перебував у Єлисаветградi на маневрах. В архiтектурi цар дуже полюбляв дещо сухуватий стриманий варiант пiзньої класики ( його ще називають "миколаївським ампiром" ) - до цього напрямку вiдноситься й комплекс вiйськового мiстечка - чи не останнiй класичний архiтектурний ансамбль на Українi, споруджений з таким розмахом. Автор проекту - одеський архiтектор Шумiлiн та виконавець - архiтектор Верлен зробили багато для того, щоб подолати надмiрну стриманiсть стилю i за рахунок пiдкреслення деталей - карнизу, консолей пiд вiкнами, а також за допомогою контрасного червоно-бiлого кольорового рiшення досягти сильного декоративного ефекту. Ансамбль i справдi був не тiльки символом мiлiтарної могутностi держави, але й досi створює атмосферу урочистостi, пiднесеностi, бадьоростi.

Військове місто Єлисаветград

 

Ще з 1829 року Єлисаветград стає центром вiйськових поселень на пiвднi України. В мiстi було розмiщено штаб-квартиру резервного кавалерiйського корпусу, постiйно проводяться рiзноманiтнi вiйськовi заходи. Так, у 1817, 1823, 1827, 1842, 1845, 1847, 1850, 1852, 1859, 1874 та 1888 рр. у мiстi вiдбувалися огляди у присутностi царської родини та високих вiйськових чинiв. На цих оглядах iнодi одночасно маневрувало до 100 тисяч солдат.

Вiйськовi вважали, що рiвнинна мiсцевiсть навколо Єлисаветграда, особливо по дорозi, що веде до Вознесенська надзвичайно зручна для проведення вiйськових оглядiв.

З 1834 року Єлисаветград повнiстю пiдпорядковується вiйськовому вiдомству. Повiтовi адмiнiстративнi установи було переведено до Бобринця. З цьго часу з вiйськових чинiв призначався навiть голова мiської думи, життя мiщан також суворо регламентувалось. Але культурне життя мiста у першiй половинi 19 сторiччя було пiднято на небувалу височiнь. Причин тому декiлька. I головна - це вже згадуванi постiйнi огляди, маневри... i найчастiше у присутностi iмператорiв, їх родин, почту, вищих вiйськових сановникiв. Та вiдвiдинине могли вичерпнути "порядку денного" лише суто вiйськовою справою. Потрiбна була вiдповiдна культурна програма. I не диво, що антрепренери намагались привезти свої театральнi трупи до Єлисаветграда саме пiд час маневрiв.

З 1830 року до мiста почали приїжджати театральнi трупи з Харкова, Полтави тощо. Першi вистави ставились у дерев`яних балаганах, а на початку 40-х рокiв купець Плотников збудував на вулицi Великiй Перспективнiй (сьогоднi вул. Велика Перспективна) театральне примiщення. Зазначимо, що саме в цьому примiщеннi у 1847 роцi, з 13 по 20 вересня, великий угорський музикант i композитор Ференц Лiст дав свої останнi концерти. Ф. Лiст приїздив до Єлисаветграда на запрошення Каролiни Вiтгенштейн саме пiд час огляду вiйськ Миколою I, з надiєю, що iмператор дозволить розлучення К. Вiтгенштейн з її чоловiком. Концерти Лiста проходили при великому напливi публiки. Зараз на мiсцi, де знаходився театр, на розi сучасних вулиць Велика Перспективнав та Шевченка Лiсту встановлено меморiальну дошку.

З 1845 до 1854 року на теренi Єлисаветградського повiту проходив вiйськову службу ад`ютантом командира полку Афанасiй Фет. Лiтературознавцi вiдзначають, що саме в цей промiжок часу ним були написанi найлiричнiшi твори. Пiд час приїзду Ф. Лiста до Єлисаветграда саме А. Фет розповсюджував квитки на концерти знаменитого пiанiста i композитора.

По поверненнi на батькiвщину Лiстом було написано твiр, у якому вiн талановито використав тему української народної пiснi "Вiють вiтри". I хто знає, можливо почув вiн її саме в нашому степовому спiвучому краї.

Втiм, визначними культурними дiячами вiдвiдання Єлисаветграда почалось ще з перших десятилiть минулого столiття. Протягом 1820-1824 рокiв у мiстi принаймнi тричi бував О. С. Пушкiн.

У жовтнi 1823 року Григорiй Шевченко ( батько Т.Шевченка ) оженився вдруге на вдовi, яка мала своїх дiтей. У багатодiтнiй родинi почалися незгоди, свари i Тарасовi перепадало чи не найбiльше. Тож наступного року, восени, коли ще було тепло, Григорiй Iванович, прагнучи якось захистити надто вразливого, до того ж, на лихо, гарячкуватого сина вiд мачухи, брав його з чумаками до Єлисаветграда продавати яблука з панського саду. Отож, восени 1824 року десятирiчний Т. Шевченко з чумацькою валкою також побував у наших краях, в тому числi i в Єлисаветградi.