Міжнародні принципи крмінально-виконавчого права

    ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………3

1. Система  принципів кримінально-виконавчого  права………………………………5

2. Принципи  кримінально-виконавчого права в  контексті міжнародно-правових актів……………………………………………………………………………………….8

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….37

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………….38 
 

     ВСТУП

    В основі будь-яких суспільно-правових явищ лежать принципи, які відображають політичну і соціально-економічну природу державного устрою, закономірності розвитку суспільства, визначають політику держави в усіх сферах громадського життя, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю.

    Термін  та категорія "принцип" у перекладі  з латинської (principium) означає основу, початок, керівну ідею, вихідне положення  якого-небудь явища (вчення, організації, діяльності, науки, світогляду тощо).

    Принципи  права мають історичний характер і є результатом осмислення закономірностей  розвитку суспільства в цілому, втілення їх демократичної і гуманітарної традицій. У процесі формування правових систем принципи права окремих держав набувають універсального значення і знаходять своє втілення у міжнародному праві, перш за все у сфері прав людини.

    В основі таких принципів лежать суспільні  цінності, що відображаються в багатьох міжнародних актах, прийнятих Організацією Об'єднаних Націй, Радою Європи, Всесвітньою медичною асоціацією тощо, це такі нормативні акти, як Загальна Декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р., Європейські пенітенціарні правила від 12 лютого 1987 р. та ін. у яких зафіксовано багато загально-правових принципів регулювання відносин між особою і державою.

    До  загальноправових принципів відносять принципи законності, демократизму, гуманізму, справедливості, юридичної рівності та інші. Перелік вказаних принципів не може бути остаточно визначений, бо процес їх формування триває, і є складність в їх уніфікації та своєрідності вираження у національному законодавстві.

    В Україні вказані принципи набули особливого значення у ході проведення правової реформи та реформування системи  виконання кримінальних покарань і  знайшли своє втілення у кримінально-виконавчому  законодавстві.

    Взагалі в теорії права виділяють принципи, які сформульовані вченими-юристами, і ті, які являють собою відносно самостійні елементи в системі права. Доктринальні принципи вчених-юристів є необов'язковими для суб'єктів права і виступають як частина правосвідомості, досягнення правової думки. Інші принципи являють собою нормативно керівні, імперативні вимоги і визначають загальну спрямованість правового регулювання суспільних відносин. Російський вчений-правознавець В* М. Карташов вважає, що за своєю природою, логічним, граматичним і юридичним способами і засобами вираження принципи частіше за все являють собою відносно самостійний елемент змісту права.

    Український теоретик права О. Ф. Скакун вважає, що призначенням принципів права  є здійснення узагальненого закріплення  основ суспільного устрою; однотипне формулювання норм права; забезпечення їх впливу на суспільні відносини шляхом правового регулювання та через інші види правового впливу. Вони покликані визначати шляхи вдосконалення правових норм, виступаючи у якості керівних ідей для законодавця.

    На  думку М. О. Беляева, принципам, як і  праву в цілому, властиві об'єктивно-суб'єктивні  якості та риси. їх об'єктивність полягає  в тому, що в принципах відбиваються об'єктивно діючі закономірності розвитку природи і суспільства, реально існуючі суспільні відносини, які склалися на даному історичному проміжку часу. Разом з тим, ці принципи є також категорією суб'єктивною, оскільки вони являють собою продукт свідомої діяльності людей, вони формулюються, проходячи через свідомість людей, являють собою сукупність ідей, які покликані спрямовувати розвиток того чи іншого суспільного явища в сфері політики чи права. М. І. Байтін пропонує принципи права розглядати з урахуванням як єдності, так і особливостей обох сторін, з позицій, що склалися в юридичній і філософській науках загального уявлення про об'єктивне та суб'єктивне у праві.

    Володіючи нормативними властивостями, принципи стають обов'язковими у формуванні галузі права, її інститутів і норм, в тому числі кримінально-виконавчого  права, тому їх розгляд потребує певного теоретичного обґрунтування. Кожний із принципів права має доволі складну будову. Він складається з різноманітних юридичних імперативів, які тісно взаємопов'язані і взаємодіють між собою.

     1. Система принципів  кримінально-виконавчого права

    Принципи  кримінально-виконавчного права мають досить високий рівень узагальнення і абстрагування нормативних приписів і, як правило, потребують конкретизації і деталізації в процесі впливу на поведінку людей. На відміну від норм, принципи права мають значно більшу стабільність і носять фундаментальний характер.

    Поряд з тим, принципами права доцільно вважати об'єктивно властиві праву  вихідні, визначальні ідеї, положення, вимоги, які складають основу правової системи, характеризують право, його сутність і призначення в суспільстві та мають доктринальний характер вираження й нормативну форму закріплення.

    Не  можна не погодитись з О. М. Джужою, В. М. Трубниковим та іншими, які пропонують систему принципів кримінально-виконавчого  права поділити на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві. До загальноправових принципів вони відносять принципи законності, демократизму, гуманізму. Міжгалузеві принципи представлені принципами соціальної справедливості, невідворотності виконання і відбування покарань.

    Галузеві  принципи передбачають рівність засуджених перед законом, взаємну відповідальності держави і засудженого, диференціацію  та індивідуалізацію виконання покарання, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання із заходами виправного впливу, участь громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

    Вказану класифікацію ми використовуємо під  час розгляду принципів кримінально-виконавчого  права. Крім того, її підтримують більшість вітчизняних фахівців у галузі кримінально-виконавчого права. Водночас, розгляд проблеми принципів у кримінально-виконавчому праві має певну складність, так як серед її фахівців і дотепер немає єдиної думки про те, чи йде мова про принципи кримінально-виконавчого права (кримінально-правової політики держави у сфері виконання покарання), кримінально-виконавчого законодавства чи діяльності кримінально-виконавчих установ та інших органів держави, що виконують кримінальні покарання.

    У даний час існує декілька визначень принципів кримінально-виконавчого права. Деякі вітчизняні автори називають принципами основні ідеї, керівні положення, які визначають стратегію та напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань.

    В інших авторів принципи кримінально-виконавчого  права визначаються як "теоретично обґрунтовані основні положення, обумовлені об'єктивними закономірностями реалізації кари, що виражають сутність кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на здійснення правообмежень, властивих покаранням, незалежно від форм застосовуваних примусових заходів".

    Поряд з тим, російські вчені-пенітенціаристи  називають принципами кримінально-виконавчого  права керівні засади, які випливають із вимог політики держави, пронизуючи весь зміст діяльності відповідних органів у сфері виконання кримінальних покарань.

    У новому Кримінально-виконавчому кодексі  в ст. 5 законодавець чітко сформулював  і закріпив принципи кримінально-виконавчого законодавства, до яких відносяться такі: принципи невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання право-слухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в діяльності органів і установ виконання покарань.

    Крім того, нами пропонується включити до ст. 5 КВК України і такий принцип, як співпраця між учасниками кримінально-виконавчого процесу. На думку деяких авторів, принципи кримінально-виконавчого законодавства в деякій мірі різняться з принципами кримінально-виконавчого права і мають звужений перелік, до якого відносять: справедливість, повагу прав людини, гуманізм, законність, невідворотність виконання покарання.

    Разом з тим, група російських вчених зазначає, що принципи кримінально-виконавчого  законодавства, закріплені в правових нормах, стають принципами кримінально-виконавчого права, і, на їх погляд, їх недоцільно звужувати, тому що кримінально-виконавче право базується на кримінально-виконавчому законодавстві; їх принципи носять нормативний характер і пронизують усе кримінально-виконавче право, складаючи його підвалини.

    Слід  вважати, що принципи кримінально-виконавчого  законодавства, закріплені зокрема  у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу  України, є втіленням принципів  кримінально-виконавчого права, які  були сформульовані наукою кримінально-виконавчого права і які є виразом головного, основного в цій галузі права, а також відображають тенденцію його розвитку та шляхи вдосконалення.

    З урахуванням вищевикладеного, під  принципами кримінально-виконавчого  права слід розуміти загальні керівні положення, ідеї, імперативні вимоги, які складають основу щодо державної кримінально-правової політики у сфері виконання кримінальних покарань, характеризують його сутність і призначення в суспільстві і мають доктринальне вираження та нормативно-правове закріплення.

     2. Принципи кримінально-виконавчого  права в контексті  міжнародно-правових  актів

    Історичний  досвід і практика свідчать, що мета і зміст кримінального покарання, як правило, перебувають у тісному  взаємозв'язку з конкретними умовами та принципами, загальним устроєм держави, станом економіки та суспільно-політичним ладом, поглядами, звичаями, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві.

    Ще  у 1991 р. поновивши  свою незалежність, українська держава проходить складний шлях перебудови і переоцінки матеріальних та духовних цінностей. Цей процес обтяжується тим, що населення протягом поколінь виховувалося у традиціях соціалістичного світосприйняття, що передбачувало інше ставлення до багатьох категорій суспільства.

    Захист  прав людини є однією з основ демократії, а захист прав засуджених осіб є  підґрунтям для здійснення демократичної  карної політики.

    Протягом  багатьох десятиліть людство працює над тим, щоб засуджені зберігали  свої права як члени суспільства, а також набували певних специфічних прав. З цією метою була прийнята низка законодавчих міжнародних правових актів, які носять міждержавний характер. Вони стабільні, на них не розповсюджується дія соціальної кон'юнктури, яка віддзеркалює політичні, ідеологічні, економічні, релігійні, історичні та кримінологічні фактори.

    Міжнародні  правові акти є чітким орієнтиром для розвитку кримінально-виконавчого  законодавства України та застосування його норм у механізмі виконання  та відбування покарань.

    Загальне  розуміння характеру міжнародних правових актів щодо захисту прав і свобод людини має велике значення для повного виконання зобов'язань всіма державами, які ратифікували ці акти.

    Не  є виключенням і Україна, яка  у 1995 р. зробила свій вибір входженням до Європейського правового поля, коли взяла на себе правові зобов'язання щодо безумовного дотримання ратифікованих Верховною Радою України найважливіших міжнародних правових актів. Міжнародні правові акти - це врегульовані міжнародним правом норми та принципи, які мають рекомендаційний характер у галузі виконання і відбування покарань.

    Загальна  декларація - це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому проголошено широке коло основних свобод і прав людини, що підлягають загальній повазі і дотриманню.

    Підґрунтям її розробки і прийняття стало бажання людства створити такий світ, у якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди. Реалізація цієї мети передбачає сприяння розвитку дружніх відносин між народами охорону права людини силою закону, забезпечення прав людини, гідності й цінності людської особи, рівноправності чоловіків і жінок, поліпшення умов життя в умовах більшої свободи.

    Окремим напрямком декларації є зобов'язання держав-членів сприяти співробітництву  з Організацією Об'єднаних Націй. Загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов'язання.

    Дотримуватися Загальної декларації прав людини повинні  всі народи і всі держави. Декларація сприяє поважанню цих прав і свобод і забезпеченню їх дотримання через національні й міжнародні прогресивні заходи, визнанню і здійсненню їх як серед держав-членів Організації, так і серед територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

    Відповідно  до норм Загальної декларації всі  люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану.

    Крім  того, кожна людина має право на життя, свободу і особисту недоторканність. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах. Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.

    Це  положення передбачає, що всі люди рівні перед законом і мають  право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію. Ніхто  не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.

    Кожна людина, для визначення її прав і  обов'язків і для встановлення обґрунтованості пред'явленого їй кримінального  обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

    Людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має  право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в  законному порядку шляхом оприлюдненого  судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Крім того, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.

    Людина  як член суспільства має право:

    - на соціальне забезпечення і  на здійснення необхідних для  підтримання її гідності і  для вільного розвитку її особи  прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави;

    - на працю, на вільний вибір  роботи, на справедливі і сприятливі  умови праці та на захист  від безробіття;

    - на рівну оплату за рівну  працю;

    - на справедливу і задовільну  винагороду, яка забезпечує гідне  людини існування, її самої  та її сім'ї, і яка в разі  необхідності доповнюється іншими  засобами соціального забезпечення;

    - на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку;

    - на такий життєвий рівень, включаючи  їжу, одяг, житло, медичний догляд  та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання  здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

    Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом;

    - на освіту. Освіта повинна бути  безплатною, хоча б початкова  і загальна. Початкова освіта  повинна бути обов'язковою. Технічна  і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.

    Освіта  повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй щодо підтримання миру;

    - вільно брати участь у культурному  житті суспільства, втішатися  мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами;

    - на захист її моральних і  матеріальних інтересів, що є  результатом наукових, літературних  або художніх праць, автором  яких вона є;

    - на соціальний і міжнародний  порядок, при якому права і  свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

    Крім  прав кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна  зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

    Здійснення  цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

    Зазначені в Декларації принципи та норми не можуть бути витлумачені як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

    Відповідно  до норм Міжнародного пакту про громадські і політичні права, всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Крім того, для досягнення своїх цілей народи можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, яке базується на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

    Держави, які беруть участь у Пакті, в тому числі ті, що несуть відповідальність за управління несамоврядними і підопічними територіями, відповідно до положень Статуту Організації Об'єднаних Націй повинні заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право.

    Поряд з тим держава, яка бере участь у Пакті, зобов'язується поважати і забезпечувати всім, хто перебуває у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.

    Якщо  це не передбачено існуючими законодавчими  чи іншими заходами, держава-учасниця Пакту зобов'язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті.

    Кожна держава, яка бере участь у Пакті, зобов'язується:

    - забезпечити будь-які особі, права  і свободи якої, визнані цим  Пактом, порушено, ефективний засіб  правового захисту, навіть коли  це порушення було вчинене  особами, що діяли як особи офіційні;

    - забезпечити, щоб право на правовий  захист для будь-якої особи,  яка потребує такого захисту,  встановлювалося компетентними  судовими, адміністративними чи  законодавчими органами влади  або будь-яким іншим компетентним  органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

    - забезпечити застосування компетентними  властями засобів правового захисту,  коли вони надаються.

    Держави, які беруть участь у Пакті, зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.

    Під час надзвичайного стану в  державі, коли життя нації перебуває  під загрозою, про наявність якого  офіційно оголошується, держави-учасниці Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим нормативним актом тільки такою мірою, яку диктує гострота становища, за умови, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

    Це  положення не може бути підставою  для якихось відступів від  статей 6, 7, 8(п. 1, 2), 11,15,16 і 18.

    Будь-яка  держава, що бере участь у цьому Пакті  і використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, які беруть участь у Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого рішення. Має бути також зроблено повідомлення через зазначеного посередника про дату, коли держава припиняє такий відступ.

    Крім  того, ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, група чи особа  має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення яких-небудь прав чи свобод, визнаних у Пакті, або на обмеження їх більшою мірою, ніж передбачається в цьому нормативному акті.

    Ніяке обмеження чи приниження будь-яких основних прав людини, визнаних або  існуючих в якій-небудь державі-учасниці Пакту на підставі закону, конвенцій, правил чи звичаїв, не припускається під тим приводом, що в цьому Пакті не визнаються такі права або що в ньому вони визнаються в меншому обсязі.

    Право на життя є невід'ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

    У країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки як виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

    Коли  позбавлення життя становить  злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій статті не дає державам-учасницям Пакту права яким би то не було чином відступати від будь-яких зобов'язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.

    Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом'якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

    Смертний  вирок не виноситься за злочини, вчинені  особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.

    Ніщо  не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасування смертної кари будь-якою державою-учасницею  Пакту.

    Нікого  не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.

    Нікого  не можуть тримати в рабстві (рабство  і работоргівля забороняються в  усіх їх видах), в підневільному стані, приневолювати до примусової чи обов'язкової праці. Поряд з тим, якщо в країнах, де у виді покарання за злочин може призначатися позбавлення волі, пов'язане з каторжними роботами, цей пункт не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт за вироком компетентного суду, що призначив таке покарання.

    Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою. Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах  і відповідно до такої процедури, які встановлено законом. Тому кожному заарештованому повідомляються під час арешту причини його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке пред'явлене йому обвинувачення.